11. Щедрий вечір, добрий вечір

(...) - Н-не хазяїн, д... дворянин Міщенко!.. - Чоловік застережливо підняв руку... - Писати? Чого ж це не вмію?! Ха-ха! Хрестика!..

- І на оцій бомазі розпишешся? - Кулаківський витяг з-за поли скручений сувій. - Та хоч би й умів, то вже не розпишешся - п’яний.

- Я п’яний? Я не розпишуся? Ану, де? На лобі твоєму? (...). Дай лиш перо й чор... чорнильницю!.. Д-де писати?

Кулаківський хутко згріб наїдки, простелив на столі аркуша й подав перо.

- Отуто. Поцілиш?

Міщенко, здається, хотів іще щось виголосити, але мовчки взяв перо, довго й кучеряво шкрябав ним на папері, безсило відкинувся на лаву й голосно захропів.

- Хи-хи! Всі ви у мене тут! - Втішений Кулаківський метнувся до скрині, замкнув у ній бомагу й узявся випроводжати гостя.

Софійка залишилася в кімнаті. Чула тільки, як рипнули двері, як хихотів господар і як даленіло хрипке і п’яне: «...В нім сино-о-очки - як соко-о-оли... Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий...».

13. Замість весілля

(...) А по обіді Софійка підійшла до Сніжани. (...).

- Зайдімо на хвилинку! - потягла тітоньку Софійка.

- Ще сюрпризи? Господи, скільки можна?! - зойкнула та.

Але вони вже стояли на порозі. (...).

Трохи ніяковіючи перед гарненькою тіткою, тип довго не міг знайти потрібних коралів. Софійка вже й зневірилась, коли нарешті уздріла рідненьке - розцілувати готова! - намисто. (...).

- Нема лиха без добра. Це Боже провидіння, що вони загубилися, - сказала Сніжана, як поверталися додому.

- Тепер коралі зберігатимуться тільки у вас! - із полегкістю мовила Софійка.

- О ні, досить! Більше заміж не ходитиму! Це вже тобі... Візьми їх, Софійко! І не губи!

14. Гірке похмілля

Площа вирувала, гула й клекотіла. Софійка намагалася зорієнтуватись. Так, це приблизно центр Вишнополя: он сяйливі ратуші базару (у Софійчиному часі його називають старим). А на місці тієї церквочки нині пам’ятник, обсаджений блакитними ялинками...

Спершу шукала схованки, але невдовзі збагнула, що її ніхто не помічає. Зважившись, навіть ущипнула якогось чоловіка за лікоть. Той озирнувся - і... нікого, схоже, не побачив! Невже стала невидимою? Чи не завдяки намистові? Намацала під коміром тоненьку низку. Відщібнула, поклала поруч на сніг.

- А я думаю, хто це щипається? - обернувся вдруге чоловік. - А це якесь дівча-недоросток! Чого вдома не сидиш, горшків не глядиш, а по таких сурйозних збориськах швендяєш?

Ти ба, напався! Підняла коралі, надягла мерщій на шию. Втретє чоловік озирається: що за мара? Нікого! Вчетверте - нікого! Перехрестився та й став далі слухати, що кажуть.

Софійка вслухалась і собі.

- Маєтності дворян Жуковських, Пашковських, Їжакевичів, Дульських і Старосвітських, а також їхнього предводителя Міщенка з його великодушної згоди сукупно з хатами, худобою, десятинами поля, а також шляхетськими званнями вважати однині проданими панові Гордієві Кулаківському за вищевказаною ціною. Понеже всі гроші сплачено в акурат Данилові Міщенкові, під чим він власноручно підписався, з усіма претензіями звертатися до нього...

- Простіть! Не винен! Не брав! Не хотів! Лихий попутав! - каявся нещасний одурманений Міщенко, але його ніхто не слухав. Натомість кожен норовив дати йому добрячого штурхана.

- Тихо, люди, тихо! - На кін вийшов Гордій Кулаківський.

Юрба притихла.

- Кожному, хто схоче, дозволяю викупити свою частку! - заявив той. - Звертайтеся до мого економа... (...).

15. Поповнення родини

Здається, ще ніколи з такою радістю не поверталась до власної кімнати! У тій минувшині - мовби на чужині! Вона нічого не зробила, не запобігла злочинові! Чи мала вирвати перо з рук п’яного Міщенка? Чи вихопити злощасного папірця у Кулаківського та кинути в піч? Не те, не те... (...).

16. Порада

Софійці набридло швендяти за Гордієм Кулаківським, який доводив до кінця нещодавню оборудку. Вона втомлено зупинилась перед церквичкою на майдані. Була в коралях, тож поодинокі перехожі не помічали її.

- Що засмутило тебе, дитино? - почула зненацька.

Остовпіла. Під муром, просто на засніженій бруківці, втупившись у Софійку невидющими очима, сидів старець. Сліпий старець!

Гарячково занишпорила в кишенях: дякувати, в правій, недірявій, ще завалялося десять копійок (у кишенях часом знаходиш більше, ніж сподіваєшся!).

- Ця монета - не з нашого часу! - обмацав милостиню тремтячими пальцями. - Ти - з майбутнього?

- Так, - отетеріло кивнула.

- Людям не дано міняти обставини, - казав, наче до себе і наче відповідав на Софійчине запитання. - Хоча іноді... Варто спробувати. Надто ж - коли хочеться змінити на краще... Тут, дитино, тобі нічого робити. Кулаківського його жертви вже прокляли...

- Де? В оцьому храмі?

- Хіба не однаково, в храмі чи не в храмі? Біда в тім, що із серцем.

- А Міщенка? Він же теж завинив!

- Його виблагали-вимолили родичі. Тож зглянулись на авторитет і мудрість його батька, на дітей... І йому віділлється... Але тут ти нічого не вдієш...

- Що ж мені робити, дідусю? - кинулась до старого, як до рятівної соломинки.

- Перебирайся потрохи вперед, від покоління до покоління. Десь зустрінеш ту мить, коли можна спинити інший злочин, коли здатна будеш відвернути невідворотне. (...).

18. Канікули почалися

(...) Вадим сказав, що зможе прийти ввечері, не раніше восьмої. Куди? Хай це буде знайоме місце під акацією. Навіщо фотографії? Потім пояснить. (...).

Під акацією - нікого. І не дивно: наручний годинник підказував, що вона прибігла зарано. От і гаразд: віддихається і позбирає розбурхані думки.

Вадим запізнювався на хвилин двадцять. Невже підшукує букет?

Нарешті!

- Ти чого? - кинув з ходу. - Попереджаю: бабки за твої коралі вернути не зможу. На днях нас із компаньйоном накрили під час операції, ледве відкупились. Отак-от...

Замовк, наче вдавився, витріщившись на Софійчину шию. Навмисне чи випадково, але на зустріч прийшла в коралях. Мабуть, усе-таки забула зняти!

- То інша тема. В мене до тебе ось що: познайомилась із... із класним екстрасенсом. Аби розвіяти прокляття, йому потрібні світлини... фотки твоїх предків. Можеш позичити? - Мала напередодні вдосталь часу, аби придумати найвірогіднішу версію.

- Екстрасенс? Оба-на! - Вадим збагнув, що ніхто не збирається пред’являти йому претензій, і подобрішав. - А він може вгадати, йти мені в долю з одним друганом чи наколе?

- Не знаю. Спочатку фотографії. Чиї вони?

- Ти б краще у моєї дияволиці спитала! Вона любить над ними нюні розпускати! А я нагріб, що трапилось, і за те подякуй! Десь, правда, була ще така прикольна фотка! На ній мужик із виколотими баньками! Не знайшов!..

- Нічого, спасибі й за це. (...).

20. Ревізія в шухляді

(...). Не так швидко, як Сніжана, але й Софійка зрештою спромоглася відімкнути шухляду. Миші не було, Чорнобілка розчаровано нявкнула. Були чобітки. Вона що, мала узути в них панну Юзю? Коробка від парфумів. Це хіба для якогось розбитого серця! Газети й світлини... Як можна дати раду цим газетам і невідомо чиїм фотографіям? Ось, наприклад, у газеті «Зоря Вишнополя» за 1982 рік прочитала: «...Вийшов з будинку міліції сивий чоловік і вхопився за голову: "Це ж сорок років життя в підземеллі угробити!”. Судити за дезертирство його вже не стануть: закінчився термін дії закону. Та хіба він сам себе не засудив до найтяжчої міри покарання?..».

Тю та й годі!

О, світлина пожовкла... Дівчатко з великими наполоханими очима... Забере до бабусі в Половинчик, розпитає.

Ця газета просто-таки розпадається від старості. (...).

27. Франя не здається

На кілька днів мов очманіла. Або хвостиком ходила за мамою, або сиднем сиділа в залі чи на кухні біля когось із рідних. Тато навіть дивувався:

- То завжди зачиняється в кімнаті, а це не відходить від гурту. Така домашня!

- Здається, на Софійку погано впливає місто! Із Половинчика вона приїхала як нова копійка, а тут... - додала мама.

- Ти, племінничко, закохалась!

Тітоньці, звісно, тільки кохання в голові!

Ночами тремтіла від страху. Прокляття таки діяло. Родина розвалювалася, хоч, видно, грошики мала неабиякі. Як мовить Вадим, бабки є, щастя - ні грама!

Чи могла вона, Софійка, чимось зарадити? Якби, наприклад, випередила Фрола, відштовхнула його від скрині? Чи той шалапут послухався б її? А могло статися, що мама і тато марно шукали б у цьому часі свою загублену доньку! Та і небо з землею не сходилось ніде. Отже, тут вона діяти не могла.

- Уявляєш, того хлопця... з фотографії... що зі старшою жінкою... Він застрелився!!! - тільки й змогла сповістити Вадимові, коли знову зустрілися ввечері під акацією.

- Не пам’ятаю, про кого це... Тих же фоток - валом! Але чого так злякалась, наче він при тобі ласти склеїв? - заспокоїв Вадим. - Це було так давно, для нас уже - як серіал, в’їжджаєш?! Той фраєр досі все одно б не протягнув! Тож не розпускай нюні, а валяй далі: мене вже це прокляття задовбало!

Як не дивно, але Вадимові слова подіяли. Він, як завжди, розсудив правильно! Треба валя... ой, діяти!

- Чому не прийшла вчасно? - Немолода селянка у картатій хустині й свиті, накинутій поверх вишиванки, суворо дивилась на гостю. - Зілля вже перестояло, місяць спадає!

- Не могла. Хоронила брата: застрелився ненароком! - пояснила Франя.

- І що, після похорону - зразу весілля?

- То вже мій клопіт! Ти своє зроби! (...).

- Слухай уважно. Сьогодні по обіді Клава до ставка прийде шмаття полоскати. Налякай! Переляк на воді найтяжчий. Від нього ніхто не відволодає. Тільки повного кухля вже не лий Корнієві: лиш половину. Перестояло. Сили в ньому більше, ніж треба.

Франя сховалась за широким престарим деревом і стала чекати. (...).

Софійка забачила вдалині дівчину з пранням на коромислі, впівголоса озвалась:

- Не йди туди! Вернись додому! Біля води біда чекає!

- А-а-а-а!!! - заверещала дівчина і, покинувши коромисло, щосили побігла геть. - Нечистий промовляє! Нечистий!!! (...).

Не встигла дівчина щезнути з очей, як із протилежного кінця, просто назустріч Франі, йшла, виспівуючи... прапрабабця Клава! Дівчатко зі сполоханими очима!!! Ось на кого панна Кулаківська зуби гострить! Ось хто перейшов їй дорогу! Що ж робити? (...).

- Гар-гар-гар-гар-р-р! - вискочила з-за дерева Франя.

Софійці не вистачило якогось кроку!..

Клава сторопіла, звереснула. Замість утікати до берега кинулась у ставок. Дівчата, які, очевидно, теж ішли прати й усе бачили, вчасно витягли сердешну на сухе. Вона ж кричала щось несусвітне - можна було розібрати тільки слово «пес», - рвалася до води і безтямно відштовхувала подруг. Таки збожеволіла? (...).

30. Назрівають важливі події

(...) Щойно зайшла до своєї кімнати, як почула, що з балкона її хтось гукає. Хто? Голос наче не Вадимів.

- Привіт... - побачила внизу... Сашка! - Ти чого?

- Спустись, є серйозна розмова!

- Ой, яке все у нього серйозне! Намисто викупили, шоколадку з’їли, чого ще тут вертітись?

- Не забула? - прошепотів таємниче, коли зійшла донизу.

- Про що?

- Я порахував: через два дні, тобто ночі... Повня!!! - Його очі покругліли на все дрібненьке личко.

- Ти таки надумав? - Холодні мурашки побігли спиною, аж пересмикнула плечима.

- Могла б уже й вивчити, що я своїх рішень не змінюю! - Хлоп’як злегка образився. (...).

Знайшла в «Губернських відомостях» у рубриці «Вісті зі столиці» повідомлення:

«Двірника з маєтку барона N після невдалої спроби викрадення баронової єдиної дочки панни Ю заарештовано її відіслано до Сибіру на три роки. Все майно злочинця перейшло до рук його опікуна пана К».

Не інакше, як Гордій Кулаківський! Ось чому в його нащадків і досі валяються світлини Міщенка-молодшого! Ото вже загребущий! А Міщенко, виходить, потрапив на фронт після того, як відбув покарання. І, як сам зізнався, встиг із кимось одружитися. Утім, двоїста душа - питома риса Міщенків!

Кулаківська ж тим часом підпоює Корпія приворотним зіллям. Парубок Франі не цурається, ба більше, підтакує, коли Франя обзиває Клаву дурнуватою!

Що ж робити? Часу мало. Мерщій у шафу... (...).

39. Пророкування старця

Софійка гнівалася на себе. Вона бачила, як поступово діє прокляття, але нічого не зробила, щоб перешкодити йому! Найстаршого Кулаківського прибито мішком із власним скарбом у власному ж домі. Ще напередодні його молодшого самовпевнено-легковажного сина застрелила власна зброя. А ще до цього, казали, померла їхня матінка. Франя теж карається. (...).

Усіх Кулаківських неминуче вражає прокляття - отож виходити заміж за Вадима Кулаківського поки що було б вельми необачно й небезпечно. Також не йшло з голови почуте-побачене в іще одній мандрівці у минуле. Тоді сліпий старець дав бабуні Клаві заповітне намисто! Дав і мовив:

- Як народиться в тебе Корнієва дочка, ти одужаєш! І ще пам’ятай: захочеш собі нову долю знайти - вбери ці коралі і не скидай. Коли щастя прагнеш дітям-онукам своїм - убирати не здумай, заховай далеко й подаруй своїй доньці аж на весілля!

Ось чому прапрабабуня намиста ніколи не вдягала. Тому ні щастя не мала, ні віку довгого! Заради нас пожертвувала!

Але... Прокляття діє, а вона, Софійка, мовчки спостерігає! І досі не може вловити мить, коли зійдуться небо і земля. І, що найприкріше, їй анітрохи не хочеться рятувати цих скупеньких людців! Як там вчили на позакласному читанні, у Тичини? «Та нехай собі як знають, божеволіють, конають: нам - своє робить...».

Саме так: нам своє робить! Допоки може, Софійка робитиме все, що їй під силу! (...).

42. За здоров’я Катерини

Софійка потрапила до Кулаківських якраз на обід. За широкими дерев’яними столами сиділи вишнопільці та всі ярмарчани, які цього дня зустрілися Василеві та його дружині Олені. Прийшло багато жебраків, Софійка виглядала знайомого старця, та його не було. (...).

- А ви ж ізвідки? Бачу, не вишнопільський? - спитала молодичка вусаня, який сидів праворуч від Софійки. (Добре, що не Софійку!).

- Це як сказати, - ворухнув той вусом. - І дід мій звідси, і батько. Та й дядько мешкав тут із сім’єю - виїхав далеко, з нами не родичається.

- Як вас прозивали? Ніби ж усіх тут знаю! - допитувалась цікава жіночка.

- Як прозивали, тепер уже не звуть! - загадково підморгнув чоловік. - А якби знали моє колишнє прізвище, то не сидів би я тута з вами! Бо, чув, предки цих Кулаківських добряче насолили моєму дідові, добряче його, тюхтія, підвели під монастир!

- Е-е-е, стривайте... Міщенки, чи що?

- Тс-с-с! - Вусань грайливо поклав пальця на уста молодиці. - Та й ніякий уже я не Міщенко: батько мій переписався по-іншому, і я по-іншому пишусь!

- І як же? (...).

- Ну, гаразд, тільки вам одкриюся. Може, чули про розбій, вчинений Мішкою Бєлим в одному столичному замкові? У гражданську війну? Розбив буржуя ще й хороми підпалив! Чули?

- Ні, а що?

- Так от: Мішка - то мій батько! Навмисне придумав зватися Білим: чистим, значить, без гріхів попереднього життя. Розумієте? Мішка той ще довго жив, у Кривих Колінах начальствував, нове радянське життя будував. А перед смертю признався...

- У чому признався?

- Ну добре, лише вам! Помираючи, повідав: той маєток був його колишньої коханки, графині Юзефи... Щось не помирились вони - Мішка з гарнізоном і напав на маєток. Але Юзефа з дітьми (одна дочка від Мішки!) встигла утекти. Нині вони десь за кордоном, а маєток до кінця не згорів і, либонь, досі стоїть. Можна вважати, з нього й мені частка належиться! А сестру маю, уявіть собі, за кордоном! Підсудне діло! Тільки ж ви - нічичирк, бо гаплик мені. Вічно в моєму роду когось то язик підводить, то любов до вас, жіночок!

Чоловік знову нахилився до співбесідниці, вони шепотілися й кихкотіли. Тільки й почула Софійка жінчине:

- То ваше прізвище тепер Білий? Вай, безгрішний ви мій! (...).

52. Додому

Так дивно було повертатися з Києва! Адже востаннє Софійка долала цей шлях на бричці з Мішелем і Юзефою. Ті самі чудернацькі назви сіл - Вінницькі Стави, Гостра Могила, Зелений Ріг - але інакші будівлі, річки, ліси, землі!.. Немов за ці роки хтось невидимий зітер гумкою попередні ескізи і наніс на той самий папір нові малюнки. Тьху, набралася від Пустельника з його малюванням!

Так радісно було повертатися з Києва! Хоч і хороше у великому місті, проте київський темп придатний радше для недовгих екскурсій і свят. Будні ж ліпше проводити вдома, у тихому містечку, де не відтоптують ніг, не мчать безперервні машинні потоки, де з пагорба видно Олексівське болото й чути жаб’яче кумкання... (...).

Щойно залишилась у кімнаті сама, поспішила до Катерини. Такою милою видавалась Катерина порівняно з рештою Кулаківських! Тому потерпала: хоч би нічого поганого з нею не сталося!

Але ні: Катруся, як її називає жених, весело прямувала вулицею. У невеличкому кошику несла груші та букетик айстр.

Це вперше когось із Кулаківських уздріла з квітами!

Хоч Катря, мабуть, уже не Кулаківська. Втім, Франя он теж перейшла на чоловікове прізвище, та це не врятувало її від родового прокляття. Покару свою несла у постійних сімейних чварах, ненависті та сердечних Корнієвих муках, який все одно косував на Клавине подвір’я, де підростала його донька.

Ось Катерина вже підходить до чоловікової садиби, впевнено і, як завше, приспівуючи, стукає кільцем у хвіртку. За ворітьми завалували пси, а по хвилі визирнула немолода жінка. Певно, свекруха.

- Це ти, Катрусю? Чого соромишся, немов чужа? Заходь сміливо, не стукай!

- Та... - Катерина взялася рум’янцем. - Усе не віриться...

- Це вже і твій дім, пора звикати!

- Семенко з батьком ще не приїхали?

- Ні, мабуть, аж під ніч доберуться!

Дворище таке якесь... Відчуття, ніби тут колись була, ніби все тут знайоме, рідне. Мабуть, Катрина присутність усе скрасила.

Софійка попрямувала за жінками до хатинки. В ній також усе дихало затишком і любов’ю. Особливо милували зір букетики із листя, калини, сухоцвіту, чорнобривців... (...).

Здалеку почулося гуркотіння грому.

- Грім на голе дерево - погана прикмета! - насторожилась баба, виглядаючи у вікно.

- Ще ж не зовсім голе, бабусю! - весело заперечила Катерина. - Ішла сьогодні, то і дуби в листі, і шовковиця наша зовсім зелена, й акація.

- Ту шовковицю давно тра зрізати! - правила своєї баба. - Колись, ще як я дівувала, вона гарна була. Тепер стримить у вікні, як мара. Вся суха, лишень гілка живою зосталась! (...).

- Я тобі, Катрусю, гостинців купив! Усі черги повистоював! - ніжно обізвався молодий.

І давай викладати з торби всяку всячину: барвистий ситець, теплу хустину, пакунок цукерок...

- Яка гарна! - Катруся радісно вихопила із Семенових рук... блакитну стрічку!!! (...).

І враз...

Сліпуче сяйво блискавки впало на суху шовковицю за вікном, шугонуло об віконну раму й пронизало всю кімнату!..

Софійка пам’ятає лишень суцільну пітьму і їдучий дим. Аж згодом: побачила пасма вогню, потім - Катерину й Семена, які нерухомо лежали на підлозі, а трохи віддалік - непорушних свекра й свекруху.

Тільки стара баба заворушилась на ліжку й пробурмотіла:

- Що це було? Катре! Семене! Де ви? Агов! Не бачу! Нічого не бачу! Ой!.. - вхопилася за серце і впала на подушку.

Годинник на стіні вибивав дванадцяту. (...).

Раптом Софійка збагнула, чому ця садиба видавалась такою знайомою: це той двір, до якого прибігла колись, налякана наглою смертю молодого Кулаківського! Це її власний двір! Тільки тепер замість хати - п’ятиповерхівка!.. На місці спаленої кімнати - квартира, де справляються загадкові нічні гульбощі. А над нею - Софійчина...

Згадала: чула колись від бабусі, що там, де вдарила блискавка чи було вбивство, краще не будуватись!

53. Розслідування триває

(...) Отже, все сходиться! Софійка тріпала диванні покривала й повзала з вологою ганчіркою по паркету. Сама доля перетинає їхні з Кулаківським дороги!

Але чи не краще з цього дому перебратися? Ні! Треба повернутись у світлину і зарадити біді! Але ж як повернутися?

Тепер попасти зможе хіба на Катрин похорон! Якби спочатку... Піти до Вадима й попросити будь-яку іншу світлину з дорослою, але ще живою, Катрею!!! Невже не знайдеться такої?..

54. Хто така червоноголова?

(...) Ну цей Вадим! Якби не вина його родового прокляття та якби ще не такий гарний, часом ладна зненавидіти хлопця!

- А скажи, твого діда Анатолієм звали?

- Того, котрий щез? Ну, так...

(...) Стара, як і того разу, довго впиралась і обзивала Софійку пронозою. Але невдовзі шкатулка з фотографіями вже лежала в неї на колінах.

- То кого тобі, кажеш? Катерину? Оту, яку, розказують, блискавкою того?.. А цього біса тобі не треба? - простягла світлину з виколотими очима.

- Дякую, ні. Це ви його так? - спитала Софійка.

- О ні! Хоч якби моя воля... - Бабера зареготала. - Мій Толик, хай йому тикнеться, розповідав, як його баба Олена якось розлютилась і - циганською голкою! - просто в картонку його, в самісінькі баньки! Каже, нічого так із дитинства не пам’ятає, як ту грозу (тоді серед ночі восени страшна гроза зірвалась) і бабу Олену. Мовляв, якраз перед цим вона лазила до льоху та вивихнула ногу. То зло зганяла на цій картонці. Толик не спав тоді, бо гриміло дуже. Малим був, років зо п’ять. Але добре врізалось у пам’ять, як баба примовляли: «А бодай тебе осліпило, що через твою захланність такі муки терплю!».

Леле, це ж була та сама ніч! Може, десь тоді й осліпило. Тільки не покійного Кулаківського, а молоду Катерину! І ні в чому не винних Семенових родичів!

- А фотографію тієї Олени маєте? - Софійку осяйнуло: вона ввійде в Оленин час і не допустить, аби та проколола фото! Тоді, гляди, гроза й помилує Катерину!

- Вона, розказували, ніколи не знімалась. Дикою була, людей цуралась. Ото й тільки, що, може, на паспорт, але в нас його немає. О, є!

- Олена? - зраділа дівчинка.

- Де там Олена! Ти ж просила Катерину. Чи ні?

Зі світлини дивилась красуня Катря. Певно, того самого дня сфотографована. Тільки вже збоку.

- Нікого мені з цього бісівського роду не жаль, саму цю нещасну! - мало не просльозилась Вадимова баба і простягла Софійці карточку. - Що ти із нею робитимеш? До екстрасенса? О, тоді візьми ось і з моїм стервом Анатолієм: мо’, підкаже, де його нині чорти носять.

Проводжаючи гостю, стара кинула онукові:

- Кажу тобі, Ваде, ця краща за ту червоноголову, з якою ти водишся!

- Ой, ба! Заткнулась би та не пхала свою мітлу в чужу ступу! - роздратовано відмахнувся Вадим.

Червоноголова? У Вадима хтось є? Добре, що попрощались: ніхто не бачив, як гіркі сльози котилися з дівочих очей. То вона, Софійка, зі шкури пнеться, Вадима від прокляття звільняє!.. Життям ризикує! А може й, чого доброго, назавжди зостатися в минулому, у світлині!.. Для чого старається? Щоб якась червоноголова стала дружиною вже не проклятого - чистенького - Вадима? (...).

55. Крадіжка

- Привіт! Ти так давно... - Сашко, як завше, підстрибнув назустріч.

- Привіт! Слухай, у нашому старому сараї пилка й мотузка є? - одразу взялася до діла.

За кілька годин вона з Сашком, прихопивши пилку й мотузку, прямувала до себе. На щастя, мама й тато вийшли погуляти з Ростиком.

Дорогою розповіла хлопцеві про шафу і свої подорожі. Пояснила, що треба допомогти одним людям. І що це може розв’язати проблему з нічними привидами. Прізвища Кулаківських, звичайно, не згадувала.

Сашко мужньо проковтнув неймовірні новини. Як завжди, був готовий заради Софійки на все. І куди завгодно. Навіть до шафи. (...).

Стовбур затремтів. Сашко потяг прив’язану мотузку на себе, у бік стоптаного качками дворища. Щойно дерево затріщало, відстрибнув убік.

І саме вчасно: шовковиця поволі, зі скрипом, падала додолу.

- Рятуйте! - закричали з вікна. - Дерево крадуть!

Але злодії були вже далеко. (...).

56. Скільки коштує життя?

Наступні дні минали в тривозі. З нетерпінням чекала, коли вдруге (чи знову - вперше?) зійдеться небо з землею. Може, порятує від удару блискавки те, що шовковицю вже зрізано?

Прокрастися до Семенової хати - завдання не з легких. Тому вирішили вчинити просто: натягли на себе якесь лахміття, знайдене Сашком у старому сараї. Чорнобілки не брали: коли що, бодай вона залишиться на втіху батькам. Постукали у ворота й... попросилися переночувати!

- Жебраків треба шанувати, - упівголоса мовила свекрусі Катерина. - Колись один із них порятував моє життя!

- Семенко розказував. Звісно, хай заходять! - І до гостей: - Сідайте до столу, скоро борщ укипить!

Тепер вечеряли вчотирьох. Катерина таки чекала Семена. Дощ то вщухав, то знову періщив. Удалині загуркотіло.

- Грім на голе дерево - погана прикмета! - насторожилась баба, поглядаючи у вікно.

- Ще ж не зовсім голе, бабусю! - весело заперечила Катерина. - Ішла сьогодні, то і дуби в листі, та й шовковиця наша була зовсім ще зелена, й акації.

- Не можу второпати: як це у нас під самим носом ту шовковицю зрубали? - прохрипіла баба. - Шкода: колись, ще як я дівувала, вона гарна була! (...).

Софійка напружено стежила за настінним годинником. Коли повернулись чоловіки, Софійка почала діяти.

- Спасибі вам, добрі люди! За щедрість хочемо віддячити, відкривши вам одну таємницю. Ми знаєм того старця, котрий порадив колись приготувати обід за здоров’я вашої Катерини. І принесли від нього ще одну пораду, - вказала на сінешню ляду, яка прикривала вхід до підвалу. - Пророкував, що сьогодні може статись біда, і радив пересидіти лиху годину в цій ямі.

Сяйнула блискавка, і прокотило громом, ніби підтверджуючи Софійчині слова. Тож умовляти господарів не довелось: обережно й неспішно полізли до ями. Сиділи тихо й нашорошено, притиснувшись одне до одного. (Софійка не біля Сашка - біля Катрусі!).

Як шаленіла гроза!!! Ще страшніша, ніж минулого разу - це Софійка точно знає. Навколо гахкало й світилось, шуміло й лилось. А останній розряд був таким гучним і сліпучим, що й за десять хвилин, оглушені, ледве почули бамкання годинника. (...).

Опинившись нагорі, Софійка вразилась: блискавка оминула Катрину садибу!!! Громовиця шаленіла й ухкала, казилась, але так і не знайшла в цьому дворі зручного місця для удару!!!

Діти стішились, застрибали, заплескали в долоні! Господарі ж із подивом позиркували на диваків. Не уявляли-бо, якої небезпеки щойно уникли, тому й не могли поцінувати свого щастя! (...).

58. Щасливі зміни

Якось уранці, годині об одинадцятій, Софійку, яка ще не виспалась до пуття, гукнули до телефону. Озвався Вадим.

- Хелоу! - весело заторохтів у слухавку. - Треба зустрітись! Є новини! (...).

- Ну, якщо треба... - намагалась бути спокійною.

Сон миттю пропав. Щаслива, Софійка забула всі образи. Прокляття знялось, і Вадим, як і належиться, повернеться до неї! (...).

- Прикинь! - викладає Вадим свою новину. - Сьогодні приходить нам зі старою лист. Лист то й лист - мені до лампочки! Але... вгадай, від кого!

- І?..

- Від діда! Діда Толі!

- Того, котрий щез?

- Єс!

Вадим витяг із конверта вже добряче зачитаного аркуша.

- Ось, поглянь! Пише, що в нього досі був якийсь провал у пам’яті: жив, займався бізнесом, але йому зовсім вибило, що є ми. А це, пише, його раптом наче - бац по лисині! І згадав, що має жінку і внука. Пише, що зробить необхідні оборудки, продасть по-скорому свого барлога, візьме бабки і до нас!

- Оце та-а-ак! - Софійка навіть забула вдавати байдужу. - А бабуся що на це?

- В смислі, стара? - перепитав хлопець. - Ну, спочатку, як завжди, побісилась. Кляла свою дурну голову, що колись вийшла за його гроші: дід, хоч і був сиротою, знайшов у бабиній хаті заховане - ще дідове-батькове - золото. А потім, як листа перечитала... - Вадим знайшов потрібну сторінку. - «Пригадую, як малим сиротою виховувався та годувався в своєї бездітної тітки Катерини». Ти ж, Софко, знаєш: його тітку Катерину давним-давно вбило громом. Ріс дід Толя в баби Олени, потім по чужих людях. Отож стара, прочитавши таке, заявила: «Видно, справді тому іродові пам’ять одібрало. Коли так, мусимо прийняти назад і простити!».

- Це ж чудово! - застрибала з радощів. Тим паче, знала більше за Вадима! (...).

- То що, йдемо в кафешку? Обмиємо цей прикол?

Боже, як можна! Вся романтика відразу розвіялась!

І чого, дурна, відмовилась? Чого не погодилася? Софійка лютувала, поспішаючи додому, наче за нею сто вовків гналось.

59. До старого парку

(...) Наступного ранку (знову не доспала й до півдня!) розбудив телефонний дзвінок. Вадимів.

- Цей хлопець до тебе явно не байдужий! - багатозначно покликала Софійку до телефону мама.

Якби ж то!

- Слухай нову хохму! - кричав, аж закладало у вусі. - Щойно пригребли мої предки!

- Що-о-о? - Спросоння уявила міфічну ріку Лету, по якій у човнах гребуть Вадимові предки: Семен із Катериною, Гордій Кулаківський, Франя, Корній... Невже все аж так серйозно? Була ж упевнена, що на краще зміниться тільки те, що сталося після тієї грозової ночі!

- Я про своїх батьків товмачу! - спустив її на грішну землю Вадим. - Фазер і мазер! Грузять, ніби десь там випадково здибались і вирішили якогось чорта помиритись! Отож підрулили назад до свого єдиного синочка й базарять, що тепер не залишать мене! Прикинь: типу я бебік якийсь, що сам не протягну!

- Але ж ти... ти ж, сподіваюся, радий?

- Та... в принципі... не проти! Мені навіть по приколу!

Софійка завмерла. Якщо й цього разу Вадим запросить до кафешки, нізащо не відмовиться!

- Ну, чао! - сказав натомість Вадим. - Коли що - свисну!

60. Ще одна таємниця шафи

Що ж, дечого Софійка таки досягла. Найголовніше: тепер у Вадима все налагоджується, із кожним днем він стає ближчим, усе більше вартим Софійчиного кохання.

Яку ж вибрати цього разу? Софійка зручно вмостилась у шафі, перебираючи світлини...(...).

Куди це перекинула її хитра шафа? Адже Софійка навіть не встигла промовити заповітне слово!

Зрештою, чому б не зайти? Соромно, але досі в житті не відвідала жодного ресторану! Звісно, її запрошували, але якось усе не ті, не такі, не так!.. Правду мама каже, що вона вередлива, як Сніжана замолоду! А Софійка сміється: тітонька ж знайшла, кого хотіла! Поки що не шкодує!..

Скляні двері задзвеніли сотнями дрібненьких дзвіночків. Леле, їх для Софійки відчиняє... клешнями... великий краб! І зовсім не страшний: вдало замаскований усміхнений добродій! Хоч дітей запрошуй! (...).

- Софіє? Ти? - З-за ближнього столика, схожого на тонку закручену мушлю, підводиться якийсь незнайомець. - Ну? Впізнаєш? - красивим жестом поправив рудуватого чуба.

- Вадим??? - Хто б подумав, що колись його не впізнає?!

- Прикинь: ще пам’ятаєш! Кльово!

Усміхнулась: якби заговорив раніше - впізнала б одразу!

- Причалюй сюди!

- У такому водяному ресторані можна хіба що причалювати! - Зачудовано вмостилась на білому стільці-черепашці. Камінний на вигляд, стілець був м’який і зручний. Справжнісіньке крісло!

- А ти все така ж! - картинно схиливши голову набік, замилувався дівчиною Вадим. - І красою, і розумом!

- Ти ж - іще вродливіший! - відповіла щиро, хоч і без колишнього трепету.

- Замовляй, чого бажаєш! - запропонував, коли над ними завис офіціант-водяник. - Моїм коштом! Адже досі тобі за коралі бабки не повернув!

- Дякую, але ти нічого мені не винен, - відказала твердо. І звернулась до водяника: - Сподіваюсь, у вас не тільки риба? (...).

- Класно тут, правда? - догоджав з усіх сил. - Я тут часто тусуюсь!

- Як склалося твоє життя?

- Завдяки тобі негалімо! Бракує тільки такої принцеси, як ти!

- А ти - принц на білому коні?

- О! Ти б побачила, який білий кінь чекає надворі! Нас із тобою чекає. (...). Ти вже йдеш? - Здавалось, Вадим засмутився не на жарт. - Ні, забито: нікуди ти не тікаєш!!!

Із глибини зали почувся гомін.

- Гля, шеф іде! - торкнув Софійку ліктем Кулаківський. - Власник ресторану! Крутяк!..

Власник? Що їй до нього? Софійка вже рушила до виходу, коли щось зупинило її. Озирнулась. Посеред зали стояв... симпатичний високий молодий чоловік. Далеко, звісно, до Вадимової вроди, проте є в ньому щось... Такі очі...

Не може бути!!! Впізнала саме очі. Це ж Сашко?! Той хрущик Сашко з вагами, відром і коробкою, повного кошенят?.. Ні, сниться! Геть із цього дивного місця!

- Я чекав на тебе!.. - У Сашкових руках - розкішні й тендітні... лілеї!

Такі, що завжди любила, - сліпучо-білі!

- Я чекав на тебе! Ще від того вечора, пам’ятаєш? Коли марно простояв під твоїм будинком від п’ятої до десятої вечора! Відтоді чекав... І ще раніше...

О серце, серце! Ти ж запевняло, що не купуєшся на принців! Чому ж так гучно закалатало?

- Я знав, що колись ти повернешся! - продовжував Сашко, не помічаючи, що всі присутні, серед них і Вадим, пороззявляли роти. - І знав, що тільки такий ресторан тебе зможе зацікавити!

- Але ж...

- Я чув, що пишеш для дітей: перечитав у журналах всі твої казки. Пора б і книжку, як вважаєш? Мої племінники скоро підростуть, а що читатимуть?..

- До чого тут...

- Не поспішай відмовляти! Я вчуся! Вже на останньому курсі, заочно! Писатиму тобі без помилок, повір! Хоча краще бачитися. Щодня! Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, моєю... Русалонькою!

Ой! Боляче стукнулась об дверці шафи. Так раптово повернутися! У найцікавішу хвилину!

- Що це було? Майбутнє? - питала не знати кого. - Що сталося потім?! Шафо, покажи, що потім? Як... як ти це зробила? - безпомічно трясла дверцятами.

Але шафа мовчала. Тільки прокотилося якесь дивне рипіння-зітхання, щось на зразок «Потер-р-рпиш!..».

Як ти гадаєте, навіщо шафа показала Софійці її майбутнє? І чи потрібно людині його знати?