Войти
Закрыть

Остап Вишня (1889-1956). Сом

11 Клас

Заплава річки Осколу, де він у цьому місці розбивається на декілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою1, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш — картуза не видно! Шумить заплава в травні та в червні... 1 Куга — водяна та болотяна рослина. Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, покритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квітками-горнятами на довжелезних зелених батогах! А скільки там водяних лілій! Озеречка ті з'єднуються одне з одним вузенькими єриками2, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до іншого. 2 Єрик — невелика протока, що з'єднує два озера або річку з озером. Дівчатка, було, як сядуть на човник та як поїдуть по тих озеречках і по заводях, — цілий човен водяних лілій понаривають та їдуть додому всі в білих вінках, і човник їхній — уже не човник, а ніби величезна, довгаста біла квітка річкою пливе... Дівчатка їдуть та й співають і «Човника», і «Тихо-тихо», різних чудових пісень дівчатка співають. «Тихенький вечір на землю спадає», у садку заливаються солов'ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з річки лунає грайливе «Човник гойдається серед води» або зворушливо-ніжне «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше...» Чарівна річка Оскіл... А скільки там диких качок! Як, бува, пощастить вам у тих місцях побувати навесні чи влітку, сідайте ви на човен-довбанку й пливіть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше ані плеснуло, ані булькнуло... І вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як поміж густим очеретом мелькає голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі чиряточка, мов мишенята, шмигають... А далі — он пробирається качка-крижень з криженятами... А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі курчаток-леггорнят. Тільки дикі курочки не білі, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під ними навіть не вгинається — такі вони легесенькі — болотяні курочки......
0 Переглянути

Остап Вишня (1889-1956). Моя автобіографія (Скорочено)

11 Клас

У мене немає жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ Божий і потім — років, мабуть, з десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку. Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в містечку Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині... Власне, подія ця трапилася не в самому містечку, а в хуторі Чечва, біля Груня, у маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів. Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, з іншого боку — материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку. (...) Так ото й пішло, значить: їси — ростеш, потім ростеш — їси. Батьки мої були як узагалі батьки. Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був хліборобом. Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала: — Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було. (...) Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько казав матері: — Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Царство Небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити. (...) А взагалі, батьки були собі нічого люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитися Милосердному. (...)...
0 Переглянути

Остап Вишня (1889-1956)

11 Клас

Остап Вишня (справжні ім'я та прізвище Павло Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва, неподалік містечка Грунь (нині Охтирський район, Сумська область). Батьки були простими селянами, про них письменник так писав у гуморесці «Моя автобіографія»: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитися Милосердному». Майбутній письменник навчався в сільській початковій школі, потім — у Зінькові. Заповітною мрією хлопця було стати вчителем, проте на навчання в Глухівській учительській семінарії в родини грошей не було. Усе ж таки батько знайшов можливість: він віддав Павла вчитися до Київської військово-фельдшерської школи, оскільки мав пільгу (як колишній солдат) на безкоштовне навчання сина у військовому закладі. Після закінчення в 1907 р. Павло працював фельдшером1. 1917 р. юнак вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет, проте через події громадянської війни змушений був покинути навчання. 1 Фельдшер — особа із середньою медичною освітою; помічник лікаря в лікувальних закладах. Павло поринув у вир київського бурхливого життя: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету — у Центральну раду. Тоді до Св. Софії, зі Св. Софії — до "Просвіти”, з "Просвіти” — на мітинг, з мітингу — на збори, із зборів — у Центральну раду, з Центральної ради — на з'їзд, із з'їзду — на конференцію, з конференції — у Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати... Державний муж, одне слово». Коли в Київ увійшли війська армії А. Денікіна, П. Губенко був евакуйований до Кам'янця-Подільського, де завідував медико-санітарною управою Міністерства шляхів УНР. З 1919 р. на сторінках газет з'являються твори молодого гумориста під псевдонімом Павло Грунський. 1920 р. він повертається до Києва, де його заарештовують за «контрреволюційну діяльність» і відправляють до Харкова. Про звільнення молодого митця подбав В. Еллан-Блакитний. П. Губенко починає працювати перекладачем у газеті «Вісті ВУЦВК», згодом редагує журнал «Червоний перець», одночасно виконуючи обов'язки секретаря в редакції газети «Селянська правда». Саме там 1921 р. була надрукована усмішка...
0 Переглянути

Валер'ян Підмогильний (1901-1937). Місто (Уривок)

11 Клас

Сходячи вниз вулицею Леніна до Хрещатика, Степан багато що передумав. Зустріч з Левком його зміцнила. Він казав собі, що путь Левкова — його путь, і на долю товаришеву мимоволі заздрив. Годі щось краще уявити, як таку чепурненьку кімнату! Тихо й уперто працює в ній Левко, складе всі потрібні іспити, дістане свідоцтво й вернеться в село новою культурною людиною. І разом із собою привезе туди нове життя. Так мусить робити й він. Степан виразно почував зараз усю важливість своїх обов'язків, що чуття їх був утратив на мить, ступивши на чужий ґрунт міста. Він згадував, як виряджали його в районі, і цей спогад війнув на нього далеким теплом. Як він міг хоч на хвилинку забути товаришів, які там залишилися без надії вирватися з глушини? Він усміхнувся їм замість привіту. Радісним було йому й перше знайомство з міськими людьми. Перший — сухорлявий крамар, що його він міг би двома пальцями придушити, другий — напівбожевільний учитель, вигнаний із школи зі своєю мовою та витребеньками. Про першого хлопець не давав собі праці багато думати — дрібний непманчик, що жінка його вранці корови доїть, а ввечері надіває шовкову сукню й п'є чай у знайомих. А сам він — боягуз, що драглями тремтить за свій будиночок і крамницю, де все його життя й сподіванки. Степан з насолодою розкривав сам собі духовну порожнечу господаря хліва, де він мусив тим часом жити замість кімнати, що існувала в його уяві, як чиста ідея. Що могло бути в душі того крамаря, крім копійок та оселедців? Що може крамар відчувати? Він живе, поки йому жити дають. Дивак, бур'ян, сміття, що зникає без сліду й згадки....
0 Переглянути

Валер'ян Підмогильний (1901-1937)

11 Клас

Хлопець закінчив з відзнакою Катеринославське реальне училище, де під час навчання він друкував (під псевдонімом Лорд Лістер) авантюрні оповідання в шкільному журналі. 1918 р. Валер'ян вступив на математичний факультет Катеринославського університету (потім перевівся на правничий факультет), проте навчання довелося покинути через матеріальну скруту. 1920 р. вийшла друком перша книжка оповідань, написаних ще в училищі. Вона мала дуже амбіційну, як для ще зовсім юного письменника, назву — «Твори. Том 1». Збірка засвідчила появу талановитого модерного прозаїка, який майстерно досліджував психологію людської душі. В. Підмогильний переїздить до Києва, де працює бібліографом у Книжковій палаті. Згодом одружується з донькою священика Катериною Червінською — актрисою Театру юного глядача. 1922 р. виходить друком його книжка оповідань «В епідемічному бараці». 1923 р. побачили світ новели з циклу «Повстанці» — їх було надруковано в журналі «Нова Україна», який видавав В. Винниченко в Празі. До речі, саме цей журнал пізніше фігурував у справі В. Підмогильного як речовий доказ його контрреволюційної діяльності. Валер'ян поринає в літературне життя Києва: зближується з неокласиками, організовує літературне угруповання «Ланка» (назву придумав саме В. Підмогильний). Окрім художніх книжок «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблема хліба» (1927), письменник публікує мовознавчі розвідки, зокрема «Фразеологію ділової мови», яку він уклав разом з Є. Плужником (1926-1927). Багато перекладає з французької літератури, зокрема й роман «Таїс» А. Франса. Але дуже популярним став, коли вийшов у світ роман «Місто» (1927). Оскільки цей твір не відповідав вимогам більшовицької ідеології, офіційна критика дала йому негативну оцінку....
0 Переглянути

Юрій Яновський (1902-1954). Майстер корабля (Уривки)

11 Клас

Море підкидало хвилі. Біля моря ми відчували себе сильнішими. Далеке місто тонуло в тумані наступаючого вечора. Тільки мол1 закруглявся з одного й іншого боку, перед нами — море, а позаду — спокійна смуга води гавані. Ніби сиділи ми на вигнутому місяці, відбивалися в безмежному морі й пливли не знати куди по такій шумливій воді. (...) 1 Мол — захисна споруда в порту (стіна або дамба, що виступають у море). Ми йшли додому й зустріли в порту Тайах. Вона тримала капелюх у руках, і її золоте волосся куйовдив вітер. Одежі на ній наче зовсім не було — так вітер дмухав на легку тканину. Ми взялись усі за руки й потягли Тайах за собою на мол. Це було веселе біснування. Ми щось кричали, вибігши на мол, і були, як паруси, що кожної хвилини можуть знятися в повітря й попливти один за одним у радісну морську безвість. Тайах щось співала, але хрипливі нотки відчувалися в її голосі, немов хотіло прорватися ридання. Вона кинулася мені на шию й жагуче поцілувала в губи, притулившись усім тілом. Потім вона поцілувала Сева. — Я, мабуть, сплю, — сіла вона на камінь, — дружочок, візьми мене за голову. Сев почав фантазувати про далекі острови, про голих чорних королів і високі зелені пальми, що ревуть і гойдаються від шторму на піщаному березі. Дружочок, тобто я, намалював картину життя на цьому спеченому острові, картину сходу сонця, коли воно вертикально піднімається на пекуче небо, і заходу, коли сонце падає, одразу утворюючи чорну ніч тропіків, де немає сутінків і вечірніх тіней. Халупа на похилому березі, яка тремтить од вітру, і марево свічки, що раз у раз б'ється по стінах, і хазяї, не знати чого викинуті до цієї пустелі й забуті людьми. Тайах слухала й мовчала. Лише поглядала на нас радісно, і забута усмішка, професійна усмішка балерини, набувала іншої виразності. Ми помітили, що в театрі в неї не раз з'являлася така ж усмішка. Під час танку, коли траплялися перерви й переходи, вона любила зайвий раз упевнитися, що ми сидимо в залі — я чи Сев. (...) Вона не любила танцювати й танцювала холодно, коли не було в театрі знайомих. Їй здавалося тоді, що вся публіка чужа, як купа каміння, розкиданого по залі. Треба було їй когось, хто репрезентував би глядачів. Зате нам вона танцювала так, що ми захлиналися з гордості. Тоді викликала її захоплена зала безліч разів, і вона підходила до рампи, усміхаючись нам і кладучи руку на серце. Нам заздрило все людське море....
0 Переглянути

Юрій Яновський (1902-1954)

11 Клас

Юрій Яновський народився 27 серпня 1902 р. в с. Майєровому на Єлисаветградщині (нині с. Нечаївка Кіровоградської області) у заможній селянській родині. Освіту хлопець здобував у Єлисаветградському реальному училищі, яке закінчив на «відмінно». Це був один з найкращих освітніх закладів міста: у ньому навчалися П. Саксаганський, Г. Юра, Є. Маланюк та інші українські митці. Юність майбутнього письменника пройшла в роки Першої світової та громадянської воєн. Єлисаветград (нині м. Кропивницький) був ареною жорстоких боїв, що вели між собою білі, червоні, Махно, банда Марусі, загони Григор'єва. У пам'яті Юрія закарбувалися озвірілі люди, після яких залишалися кров і голосіння. Це не могло не вплинути на те, що Ю. Яновський дуже рано подорослішав. Він почав писати епічні твори у 22 роки! А проза вимагає зрілості мислення й глибокого знання життя. Перший прозовий твір — оповідання «А потім німці тікали» — вийшов друком 1924 р., потім з-під пера молодого письменника з'являються книжки «Мамутові бивні» (1925), «Кров землі» (1927), роман «Майстер корабля» (1928). З 1922 р. Ю. Яновський навчався в Київському політехнічному інституті, який так і не закінчив. Проте саме в цей час він відвідує літературні вечори, друкує, крім прозових, і поетичні твори під псевдонімом Георгій Ней. Познайомившись з М. Семенком, бере участь у футуристичному русі. Згодом переїздить до Харкова, стає редактором Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ). Саме в цей час в Україні зароджується кіно, яке вабить митців, зокрема й Ю. Яновського. 1926 р. письменник переїздить до Одеси, де працює на посаді головного редактора кінофабрики. Тут він долучається до створення фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється», «Вася-реформатор», «Сумка дипкур'єра»... До нього приходить визнання, його називають «добрим генієм українського кіно». Він повертається до Харкова, друкує повість «Байгород» (1927), книжку поезій «Прекрасна УТ» (УТ — Україна трудова), роман «Майстер корабля», навіяний морем та Одесою. Саме досвід роботи в кіно допоміг створити для цього твору цікавий сюжет, про який детальніше поведемо розмову згодом. У цей час Ю. Яновський знайомиться з актрисою театру «Березіль» Тамарою Жевченко, яка стала єдиною жінкою в його житті....
0 Переглянути

Микола Хвильовий (1893-1933). Я (Романтика)

11 Клас

З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали й там, де жевріють кургани, похиляюся на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь удаль. Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я відкидаю вії й згадую... воістину моя мати — утілений прообраз тієї надзвичайної Марії, яка стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура й добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини й тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки й падали перламутри. Проходили неможливі дні. З темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілися дороги, де розбійний хрест, зупинялися. То — молоде загір'я. — Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки й моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці, накипають і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози. — Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: у її очах стоять дві хрустальні росинки....
0 Переглянути

Микола Хвильовий (1893-1933)

11 Клас

Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянці, що на Харківщині (нині Сумська область) у родині вчителів. Батьки розлучилися, коли Миколі було десять років. Мати, залишившись з п'ятьма дітьми, учителювала. Микола успадкував від батька невсипущий потяг до мандрів. Він залишив Богодухівську гімназію (у майбутньому довелося складати іспити екстерном) і почав шукати роботу. Працював писарем у поміщика в економії, мандрував по селах, підробляв на заводах, цегельнях і шахтах Донбасу. Потім помандрував на південь. Працював і вантажником, і різноробочим, і слюсарем. 1914 р. був мобілізований на фронти Першої світової війни: Галичина, Польща, Буковина, Румунія... М. Хвильовий характеризував цей період як час повного духовного занепаду. У кінці 1917 р., повернувшись після госпіталю додому, брав участь у боротьбі з Білою армією А. Денікіна. 1921 р. М. Хвильовий оселився в Харкові, одружився з Юлією Уманцевою, яка мала дочку Любу від першого шлюбу, прийняв її як рідну й з ніжністю називав Любистком. Цього ж року з'явилися збірка поезій «Молодість» і поема «В електричний вік», 1922 р. — збірка «Досвітні симфонії». Ці видання ще не були художньо довершеними, тому й не стали помітним явищем у літературі. З часом М. Хвильовий дедалі більше захоплюється прозовими жанрами, 1923 р. виходить у світ збірка новел та оповідань «Сині етюди», яка означила якісно новий етап у розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні горизонти. У новелах М. Хвильового виражальність відчутно переважала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, з потужним ліричним струменем. Роль сюжету в ранніх творах була не дуже значною, а композиція — хаотичною, проте вона врівноважувалася ритмічною організацією тексту, уведенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у відтворенні безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через пейзажні деталі й ланцюг асоціацій. Своїм учителем М. Хвильовий вважав М. Коцюбинського. Справді, у прозовій творчості митця потужно відчувається імпресіоністична манера у творенні художньої дійсності....
0 Переглянути

Проза 20-30-х років ХХ ст.

11 Клас

Отже, для аналізу творів прозаїків доби «розстріляного відродження» найкраще використовувати поняття «індивідуальний стиль». Потужний вплив на прозу мала поезія, яка нівелювала межу між ліричним та епічним началом у багатьох тодішніх творах. Прозові жанри. Поезія в прозі стає найтиповішим жанром у літературному процесі 20-30-х років ХХ ст. (оповідання й новели А. Головка, Г. Михайличенка, Ю. Яновського). Розвиваються короткі епічні форми: акварель, ескіз, етюд, новела, оповідання, а згодом — і великі форми: повість і роман. Високу художню майстерність новелісти виявили в зображенні драматизму й долі людини; новели були національні за духом і модернові за формою й стилем: збірки «Новели» (1922) Г. Михайличенка, «Сині етюди» (1923) М. Хвильового, «Переможець дракона» (1925) Ґео Шкурупія, «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927) Ю. Яновського, «Проблема хліба» (1927) В. Підмогильного та ін. У цей час розвиваються реалістична новела з елементами імпресіонізму (Г. Косинка, В. Підмогильний), новела й оповідання філософського характеру (А. Любченко, Ґео Шкурупій), Остап Вишня створює синтетичний жанр усмішки, що поєднала ознаки гуморески та фейлетону. Повість досягла свого розквіту ще в ХІХ ст., особливо в таких жанрових різновидах, як родинно-побутова, соціально-побутова, історична, пригодницька, психологічна, фольклорно-лірична. Письменники сміливіше йшли на експеримент, використовуючи монтаж, асоціативне мислення, зміщення часових площин, «потік свідомості», мозаїчну композицію та ін....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 183 184 185 186 187 188 189 190 191 ... 229
Назад

Навігація