Образ міста. Місто в романі є тлом, на якому розгортаються події, а також своєрідним художнім образом. В. Підмогильний змальовує життя героя саме в Києві (не в провінційній Полтаві чи Вінниці), щоб зобразити буття героїв: мегаполіс, великі можливості, різні інституції, інфраструктура, культурні й мистецькі події (зокрема, літературні вечори), маргінал (селянин), що вливається в міське життя й, зрештою, асимілюється. Тобто Київ — це велике мотиваційне середовище й водночас художній образ зі своєю плоттю, що спочатку лякає Степана Радченка, який вибухає ненавистю до містян. Щоправда, він згодом приходить до думки, що «не ненавидіти треба місто, а здобути» його. Саме такі, як Степан, мають прийти в зрусифіковане українське місто, завоювати його, влити в нього свіжу селянську кров, зробити своїм.

Вулиця Миколаївська (нині вулиця Городецького). м. Київ. Початок ХХ ст.

Образ Степана Радченка. Образ головного героя складний та неоднозначний: у ньому поєднано диявольське з янгольським. В. Підмогильний показує героя в розвитку — і читачеві цікаво за ним спостерігати. У внутрішньому світі Степана виникають протиріччя між добром і злом, духовним і тілесним. Марнославний, егоїстичний та самозакоханий, він часто йде на компроміс зі своєю совістю чи навіть на людські жертви (саме він спровокував Зоську покінчити життя самогубством). Проте йому відомі й докори сумління, біль, самотність, внутрішнє роздвоєння й гостре відчуття абсурдності буття. Степан схильний до самоаналізу, до іронічної оцінки світу та свого місця в ньому.

Навколишній урбаністичний світ підштовхує хлопця до пошуків власного «Я», істини й сутності свого буття. Він прагне до впорядкування й раціоналізації свого життя, заперечуючи його хаотичність і неконтрольованість. Степан намагається осягати дійсність не почуттями, а розумом, бо саме ним може захистити душу від жорстокого міста.

Читаючи роман, ми стаємо свідками еволюції сприйняття міста Степаном Радченком — від категоричної ненависті й ворожості до примирення. Віра в неминуче розчинення міської культури в сільській згодом згасла, а сам «завойовник», як виявилося, ішов шляхом невідворотної втрати будь-якого зв'язку з малою батьківщиною й уподібнення до киян. Поступово герой подолав страх перед великим містом, засвоїв правила поведінки, явних змін зазнали його зовнішність та естетичні уподобання. Спаливши старий одяг, він звільнився від рідного села та свого минулого. Від колишнього селюка в Степанові нічого не залишилося. Отже, місто поглинуло «завойовника» Радченка.

Внутрішній конфлікт Степана (розум — тіло) виражений у любовних пригодах. Змінюючи своє помешкання, свій зовнішній вигляд, він щоразу здобував кохання нової жінки. «Для Радченка кожна з них — Надійка, Тамара Василівна, Зоська, повія, Рита — це певний етап творчості, це ті щаблі на шляху до ангельської суті в людській особистості, символом якої є можливість творити, творчість», — зазначає літературознавець Т. Тимошенко. Сп'янілий від почуття моральної свободи, яку дало місто, Степан усвідомлює свою чоловічу силу та владу над жінками. Безперечно, його любовні пригоди в Києві пов'язані з процесом завоювання міста, адже всі чотири подруги Степана чітко поділяються на представниць села (Надійка), передмістя (Тамара Василівна), міста (Зоська) і зовсім відкритого стилю життя (Рита).

Т. Яблонська. Юність. 1969 р.

Образи жінок. Кожна з жінок Степана Радченка, з одного боку, — завойований трофей, свідчення успіху, а з іншого — жертва, адже стосунки між ними мали поверховий, споживацький характер. Хлопець діставав бажане й, залишаючи після себе руїну й біль від нездійснених сподівань, переможною твердою ходою крокував уперед. У прозі 1920-1930-х років жінці здебільшого було відведено роль домогосподарки. Обов'язок Надійки й Тамари Василівни — кухня та інші хатні справи. Згадаймо обурливі роздуми Радченка про роль Надійки в її подружньому житті з Борисом: «Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку на куховарку, прибиральницю, на охоронця пісного добробуту молодого міщанина». Але в словах Степана насправді звучить обурення через те, що дівчина дісталася не йому, а Борисові — тут гору взяло його чоловіче его. Дістанься Надійка йому, Степанові, вона так само дбала б про кухню та його добробут... Уже немолода Тамара Василівна (або «мусінька») додала Степанові впевненості, поділившись своїм інтимним досвідом і пристрастю. А яку роль відіграла Зоська в житті Радченка? Так, вона стала черговою сходинкою в кар'єрному зростанні хлопця: «Саме місткість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його, певна річ, приймуть і вшанують». А також дівчині була відведена роль тимчасової забавки: «Зоська! Страшний жаль згнітив його на спогад про дівчину, що була вже вичерпана його чуттям, яку вже покинула його душа у своєму простуванні. Образ її викликав тугу, а не порив, біль за безглуздий лад життя». У кінці твору Степан зустрічається з Ритою — фальшивою й тимчасовою, як і все в місті. Читач сприймає нову пасію як чергову сходинку в підкоренні міста й уже не вірить у світлий фінал. Справді, з часом головний герой хоч і має улюблену роботу, славу, достаток, проте дедалі частіше відчуває свою самотність у місті та фальшивість поведінки багатьох містян. Він періодично згадує село, доля знову зводить його з Надійкою, але на мить, щоб хлопець відчув, що справжнє він давно втратив, а його здобутки — то примарний успіх: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була». Так, Степан став одним з найуспішніших письменників країни, він ніби й підкорив місто (у фінальній сцені місто «покірно лежало внизу»), проте воно не дало йому найголовнішого — душевного комфорту.

В. Кричевський. Київ. 1930 р.

4. Перегляньте програму «Велич особистості: Валер'ян Підмогильний» (27 хв 37 с) і виконайте завдання.