— Хіба ви знаєте, як різьбити дерево? — питаю я.

— Звичайно, знаю. На острові Пао я часто тільки цим і займався. Коли моя мала поїде, було, до сусіднього острова, я сиджу й вирізую з м'якого кореня її обличчя та тіло. Це була ясна, блискуча бронза (...).

— А тепер ви що різьбите? Вовка, ведмедя чи, може, хитрого лиса?

— Я вирізьблю те, що було на прові в мого хазяїна з острова Пао. Коли мені пощастить, ми матимемо найкращого майстра корабля, що прославився на південних морях. Кожний порядний грабіжник складав до ніг моєї жінки тканини й одежу, пахучі есенції, люстерка й консерви. За це вона мусила вмовити мене, щоб я зійшов із своїх високостей та зволів зробити ще одного майстра корабля до бугшприта.

— І ви робили?

— Авжеж, робив. Мені краще було робити це діло, ніж підставляти смерті голову на палубі корабля мого хазяїна й тестя. Іще після того, як я устиг покарати безвухого китайця, отого... як його звали, забув зовсім ім'я. Я вам хіба не розповідав про цей випадок? Ні? Ну, то слухайте.

До нас завітав ще один гість. То була Тайах, яку зустрів у місті Сев і послав до нас. Вона впевнено пройшла по палубі, ніби й зроду мала палубу під ногами. Навіть пробігла трохи на пуантах і похвалила гладеньку палубу.

— Невже без Сева ти й дороги не знайшла б сюди?

Вона зробила біля щогли декілька фуете й усміхнулася.

— Може, і знайшла б.

— А може, і ні?

— Може, і ні.

Вона підійшла до борту, подивилася на воду, а потім глянула поверх наших голів, ніби спостерігала десь потрібні їй сигнали.

— До берега Пао приїхали ми того разу надвечір. Нас зустріли, як завжди, дружина й дочка хазяїна. Ставши на червоній землі над водою, вони скидалися на блискучі статуї з ясної бронзи в тихій, затишній затоці острова Пао. Наш хазяїн — малаєць — хижий та старий морський розбишака — сідав на човен (проа) і плив до берега перший. Потім судно відтягали туди, де берег був високий, і ховали його в густій тіні дерев, що хилилися над водою. Корабель розвантажували. Далі, у глиб острова, під кокосовими пальмами був наш склеп. Стіни в нього були плетені, а дах — з листя кокосів. Над землею його підлога піднімалася на десять метрів. Як добре я пригадую той склеп! Часто цілими місяцями я не брався ні за холодну воду. Збивши кокосового горіха, я випивав з нього молоко й поїдав ніжну зелену масу кокоса. Мене цілком задовольняло таке життя. Офіційно ж я вважався за вартового біля краму.

Кажу: того разу все йшло, як завжди. Позносили ми крам, пограбований з пароплава, повечеряли й полягали спати, де хто хотів: одні — на палубі під брезентом, інші пішли на острів, де були заховані їхні жінки. Щоб не забути й потім до цього не повертатися, я розповім вам про випадок у той наш рейс. Формально — ми зафрахтувалися перевезти вантаж, а фактично — шукали когось, щоб пограбувати. Малаєць — наш хазяїн — був урождений моряк. У тих краях морем здебільшого ходять малайці, а яванці не сперечаються з ними за цю честь. Яванці — красивий народ, декого з них наче зроблено із золота, тіло так і сяє розкішними золотими фарбами, вони стрункі, гнучкі й люблять співати. Поміж них малаєць видається чорнявим жуком. Він меткий, швидкий, очі вузенькі, як щілини, говорить багато, рухається проворно, добрий купець і сміливий розбійник. Коли грається юрба дітей та одне з них верховодить, б'є інших, забирає ляльки, то це обов'язково буде малаєць. Такі яванці й малайці. Мій хазяїн був одружений з яванкою, і від їхнього шлюбу народилася дівчина, що мала характер батька й красу матері. Вона любила... та я бачу, що вже збився. Почну знову.

Значить, везучи наш вантаж, ми шукали пригод. Ми вже й здали вантаж, а цікавого нічого не зустріли. Роздратовані, вистоювали ми в затишку біля островів, пливли далі до інших місць. (...) Пригадуєте, я вам розповідав, що тоді була війна, скрізь на простих шляхах блукали ворожі військові судна, і капітани пароплавів вибирали інші дороги — поміж островами, серед глушини, подалі від вільного моря. Цим користувався мій хазяїн: підійшовши вночі до пароплава, брав його на абордаж і, забравши потрібні речі, пускав пароплав на дно. Тоді таким чином багато зникало пароплавів, але годі було дошукатися причин їхньої загибелі.

Нарешті нам пощастило зустріти здобич. Це було маленьке судно. Ми причепилися до його борту. Машини глухо гуркотіли, везучи й нас. Команда була в паніці. Ми полізли на пароплав з усіх боків. Капітан пароплава розрядив свої обидва револьвери, забивши й поранивши трьох наших, а потім шпурнув зброю просто в юрбу й за цим разом набив добру ґулю на голові в нашого хазяїна. На хвилину той знепритомнів, а капітан вихопив у безвухого китайця рушницю й, стріляючи, перебіг корму. Доки хазяїн очуняв, доки розбишаки поралися з командою, капітан зник. Він утік на човні. Бачили б ви, що робилося з хазяїном! Як тигр, літав він по палубі. Капітан пароплава добереться до своїх! Після цього треба буде забиратися десь у глушину й чекати тихо — хай пересердяться білі дияволи. Китаєць ховався від хазяїна, де тільки міг. Та врешті попався. Хазяїн бив його доти, доки в ньому була хоч маленька іскра життя. Потім наказав викинути його за борт.

Зробивши такий відступ, я розповім про той вечір, коли ми повернулися з грабунку. Я вже казав, що дехто спав на палубі, а дехто пішов до жінок на острів. Мені було тоді шістнадцять років. Як ви думаєте, куди я пішов? Не вгадаєте, бо я пішов на побачення.

— З дочкою малайця? — поцікавилася Тайах. Вона уважно слухала, стоячи біля борту.

— Відкілля ви знаєте? Так, справді з нею. Звали її Баджін — так називають яванці вивірку. Вона була й справді рухлива й поворотка, як вивірка. Тільки я її називав «матта-апі», що значить «вогненні очі». Це не було перебільшення: очі розбишацькі, жовті, як у «мачана» (тигра), мала дівчина. Вона, сміючись, казала на мене «боая» (кайман, щось подібне до крокодила), «праху» (човен), бо я був тонкий та довгий, як ця легенька споруда для плавання.

Баджін трохи запізнилася, прибираючись для зустрічі зі мною. «Тудун» — капелюшок з пальмового листя — лежав на її «конде» — вузлі волосся на голові. Легенький «сарон» покривав її стегна, на яких була ще «кахін» — спідниця, що дуже подібна до шароварів. У руці вона тримала «рампе» — квіти магнолії й тримала їх так, ніби то були не квіти, а золотий «пайон» (парасоля) — найвища ознака благородства. «Мінтак ампон, — сказала вона, — але клаппа пошаруділа своїм листям і не веліла мені поспішати. Вона ще з часу останнього західного монсуна, коли йшли дощі так довго, стала мені за порадницю. Вона сказала, що мій криластий кідан повернеться живий та здоровий, і вона завжди проганяла від мого ліжка понтіанака — злого духа, що іноді злазить із своїх дерев і сниться жінкам, особливо вагітним». Ми пішли до мого житла, зайшли за кламба, що висіла на дверях, і сіли на балебале — бамбукову лежанку. Та нам не сиділося. Я страшенно чогось боявся. Ніби я сидів на вогні. Це горіла моя перша любов. Баджін була молодша за мене на два роки, проте відчувала себе зовсім дорослою й кепкувала з мене, як уміла. «Ти не кідан, а риба, — казала вона, торкаючи мій "клеван” — шаблю, яку я носив з гордістю юнака, — ти повісь собі бамбукову палицю, а мені віддай твій клеван». Південні зорі цокотіли за кламба хатини. Тьмяна пристрасна ніч нависла над Пао, учепилася до дерев, стелилася долі, як напоєне отрутою листя. Було зовсім темно. Торкаючись голих плечей дівчини, я здригався, як той, кого охопив «амок» — безум. «Ти мачан, — відсунулася вона від мене, — ти — білий тигр». (Так лають на Яві європейців). Але голос її не відштовхував. Я згадав свій перший сон про жінку. Це був він. Я взяв Баджін до себе на коліна й почав казати їй на вухо мільйон слів.

— Далі нам відомо, — глухо сказала Тайах, — далі в таких випадках іде все як по писаному. Вона стала вашою, ця дика яваночка?

— Не поспішайте, — спокійно зауважив Богдан, цюкаючи молотком по долоті й працюючи біля колоди, — ми сиділи так досить довго. Можливо, що ми й цілувалися, але я цього не пам'ятаю: так горіло в мене все всередині. Ми сиділи, потім лежали, ходили пити воду, і, нарешті, я пішов на судно за подарунком, що його я привіз дівчині. Проходячи по палубі, я побачив на прові вогник. Я затаївся за щоглою. Вогник коливався, ніби хтось дмухав на нього. Така поведінка невідомої людини мені не сподобалася: вона скидалася на злочин. Я витяг з піхов клеван і пішов тихо вздовж борту.

Я боявся вогню не через те, що він міг скоїти шкоду хазяїнові, а через те, що тоді я втрачав надію повернутися коли-небудь на батьківщину. Вогонь на кораблі — завжди небезпека: він гірший за тайфун, за чуму й за голод. Коли на кораблі з'являється блискуче, високе та гойдливе полум'я, треба боятися за життя. Я міцно стискав клеван і потроху посувався до прови. Якась людина, заховавшися за купою старих канатів, робила ганебне діло. Купка трісочок уже розгорілася, почали обгорати й товщі шматки дерева. Людина була задоволена зі своєї роботи. Підвелася, шукаючи речі, які можна було запалити. На момент світло дістало її обличчя: це був безвухий китаєць. Я знав добре, що його мали викинути в море, і здивувався, ніби побачивши небіжчика. Його хтось з матросів пожалів, заховавши до купи лахміття на прові, і він збирався віддячити тепер команді й передусім хазяїнові. Чекати довше було нікуди. Вогонь розгорався. Китаєць, його звали... (Ніяк не можу пригадати його імені. Уже ось декілька разів про це думав, та наче зовсім воно вивітрилося з пам'яті!). Китаєць мовчки скалив зуби, і то був диявольський регіт. Я згадав увесь біль від його кулаків, згадав свою юнацьку клятву, і на спині в мене наче настовбурчилася шерсть. Я вийшов до вогню, грізно піднявши клеван. Китайця наче вітром відкинуло назад. Він вихопив із-за пояса крис і набіг на мене, але зустрів мій клеван. Китаєць, після того як його побив хазяїн, не мав іще своєї справжньої сили й не був дужчий за мене. А я, помщаючись за свою юнацьку честь, ніби виростав разом з моєю злістю. Вогонь тим часом розгорався.

Китаєць хитрував: удавав із себе кволого й знеможеного, тільки захищався не нападаючи й усе хотів опинитися ближче до мене, щоб пустити в діло ніж. Я підбіг до вогню й уже хотів ногою розкидати жар, щоб він не набирав сили, але вчасно згадав, що без освітлення я загину від ножа китайця. Я став знову наступати й тут побачив зовсім несподівану річ: китаєць щосили заганяв мене до вогню, щоб зайнялася на мені одежа. Уже вогонь лизнув одну мою штанину, я погасив її, потерши ногою об ногу. (...). У цей час я побачив мою Баджін. Вона збігла на корабель, тримаючи бамбукову палицю. Китаєць завагався: у нього подвоїлося ворогів. Скориставшись цим моментом, я вдарив його клеваном. Він поточився до борту й, ловлячи повітря руками, полетів у воду. Баджін розкидала палицею жар. Ми загасили головешки й повикидали їх за борт. Палуба знову стала темною та порожньою. На ранок там могли знайти лише сажу від вогнища та крис китайця. (...)

— Я відчуваю запах диму, — сказала стурбовано Тайах.

Ми понюхали повітря.

— То вам здається. Ми говорили про пожежу, і завжди в таких випадках люди гостро відчувають і продовжують собі розповідь.

— Та я справді чую запах диму.

Ми знову замовкли. Над гаванню ширяв вечір. Сонця вже не було. Нитка диму літала над бригом. Можливо, її занесла течія повітря із сусідньої палуби, можливо, вона була лише уявною. З нас ніхто не палив на палубі. Ми мовчки стривожилися.

— Я піду подивлюся, — запропонувала жінка.

— Куди?

— Униз, до трюму й кают.

Вона полізла по драбинці вниз. Ми посідали на палубі, звісивши ноги в люк.

— Шукайте там добре! — кричали ми й сміялися. — Понюхайте всі кутки!

— Ей, хто на палубі? — гукнув до нас з берега жіночий голос.

— Заходьте, — відповів я.

До нас підбігла жінка. Це була Поля. Ми простягли руки, здоровкаючись і висловлюючи їй нашу любов за врятування від смерті. Але вона не слухала й, освітливши драбину в трюм сірником, полізла по ній хутко та стурбовано. Ми не розуміли такої поведінки. Знизу ми почули її заклопотаний голос:

— Тут хтось є? Одійдіть трохи — дайте я присвічу сірником. Ви ще нічого не знайшли? Будемо шукати разом. Хазяїн трамбака біжить теж і швидко тут буде. У мене ноги проворніші. Бачите, я дізналася від однієї людини, що в трюмі покладено спеціальний гніт, який, догорівши до сірників і клоччя, мусить запалити трюм. Ні, я не скажу, у кого я дізналася. Тут ніде нічого не видно. Підемо нижче.

Розмова Полі почала доходити ще глухіше — очевидно, жінки перейшли до трюму через незабиту стіну.

— Тут дивіться уважніше — воно десь тут. Тепер я гашу сірник — треба заплющити очі, потім подивитися навкруги: вогник десь мусить себе показати. Ще очей не розплющуйте, я скажу, коли.

Раптом ми почули, як унизу щось пихнуло, по стіні коридора метнувся відблиск світла, і крізь щілину ми побачили глибоко під нами вогонь. У трюмі жінки закричали. На палубу вибіг, брязкаючи відром, хазяїн трамбака. Усі гуртом ми побігли до трюму. Дівчата били вогонь сосновою дошкою. Хазяїн трамбака допоміг водою. У трюмі стало темно.

— Вийдемо звідси, — прошепотіла мені Тайах та обняла мене за шию. (...)

* * *

Колоду з горіха Професор приховав до дня, коли шхуна-бриг була готова. До того часу вона лежала в потайному місці — у трюмі на стружках, до неї приходив Богдан і в самотності різьбив її та довбав. (...) З горіхової колоди вилуплювалася червона дівчина, її обличчя нагадувало обличчя Баджін. Дівчина піднімала руки над головою, ніби пірнаючи під воду. Вона була навіть без сарон. Її гладеньке тіло оживало, груди набували пружності, дерев'яні стегна — принадності. Майстром корабля мала бути жінка.

Каюти всередині споліровано, у кожній — дві койки та стіл, над столом — ілюмінатор. Коридори встелено товстим брезентом. Загальна їдальня затишна, як садок. Бібліотека містилася в крихітній каюті. На кораблі порожньо: люди, збудувавши його, пішли геть.

Гойдаються стиха реї. Паруси всі змотано. Грот-щогла зовсім гола: гафель1 не піднято. Палуба пахне смолою. Кормовий якір лежить під бортом. На прові — люк у чорний трюм. Борти похитуються. Усе пахне живим деревом і лісовою нудьгою. Кожне дерево не втратило ще індивідуальності. Дуб кричить, що він дуб, сосна стогне, що вона сосна, негній-дерево крекче й собі своє ім'я. Ще немає одностайності. Кожну дошку, кожну планку защемлено між чужими: аж смола від цього виступає, мов піт. Дубовий брус придавлено тисом і буком. Усім від цього нелегко. Позвикавши в лісі, на волі розхитувати черево, надимати груди, розмахувати руками, дерева тут відчувають, що перевернувся світ. Сосни-щогли стогнуть не менше за інших: де поділася зелена дзвінка хвоя, якою можна було ловити вітер або сипати її собі під ноги зеленавим дощем? Голови позрубано, ноги підтято, рип-рип, як тяжко, рип-рип, як тоскно, недо-о-бре!

1 Гафель — похилий брус для піднімання прапорів і сигналів на кораблі.