Я — справжній читач, або Перевіряємо себе. Титан духу і думки
- 7-12-2022, 01:11
- 269
| ... |
Іван Франко: Зі збірки «Мій Ізмарагд». «Сойчине крило»
- 7-12-2022, 01:10
- 442
| Зміст твору розгортається навколо історії кохання Хоми, працівника «одного бюро», інтелектуала та естета, який любить усе прекрасне побіля себе, і Марії-Манюні, дочки лісника. Життєва доля головного героя окреслюється письменником найперше як стосунки з Манею, несподівана втеча якої змінила його існування. Хома, як він сам вважає, уже три роки після такого фатального для них обох кроку своєї коханої живе з «новим світоглядом, новою життєвою нормою». Суть її визначається афоризмом римлянина Горація: «Зберегти рівновагу духу!». Отож, незважаючи на гасла жити без крайнощів (оптимізму й песимізму, байдужості й ентузіазму, жорстокості й надмірної чутливості), опосередковано тим давнім гаслом головний герой зізнається в тому, як тяжко він пережив розлуку з коханою. Тому й споглядає навколишній світ, уникаючи його катаклізмів, самозаглибившись. Історія Марії сповнена подіями, несподіваними поворотами долі, зовнішніми і внутрішніми катастрофами. Вони зумовлені тим, що дівчина припустила одну — але фатальну — помилку у своєму житті, а це призвело до страшних моральних і фізичних страждань. Через цю незвичайну історію кохання І. Франко порушує низку проблем, актуальних і досі. Вони поділяються на екзистенційні (буттєві) — у чому сенс існування людини, як не помилитися у своєму виборі, яка роль жінки в спільноті людей — і морально-психологічні — що таке справжнє кохання, що таке відповідальність за людину, яку любиш, що таке вірність і зрада.... |
Іван Франко: Зі збірки «Мій Ізмарагд». «Мойсей»
- 7-12-2022, 01:09
- 425
| Історія створення. У серпні 1904 р. І. Франко відвідав Італію. Редактор одного із часописів прохав його написати про подорожні враження, зокрема про скульптуру Мікеланджело «Мойсей» у Римі. Статуя справила на поета надзвичайне враження. Проте газетна стаття не була написана, а в 1905 р. з’явилася окремою книгою поема «Мойсей» — вершина творчості І. Франка. Ідейно-тематичні домінанти. Мойсей — біблійний старозаповітний пророк, якому Бог колись довірив десять заповідей. Проте І. Франко не переспівує історію Мойсея, котрий вивів ізраїльський народ з єгипетської неволі, а звертається лише до одного її фрагмента. Сам автор у передмові до твору вказував: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, непризнаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні». Тож тема твору — життя-подвиг і смерть Мойсея, велетня духу й пророка. За цим біблійним сюжетом — історичні реалії України, її минуле та майбутнє. Під подертими наметами давніх ізраїльтян, «синів пустелі», І. Франко бачив своїх пригноблених співвітчизників. А їхнє сорокарічне блукання в пошуках землі обіцяної асоціювалося в нього із тривалими пошуками українським народом своєї держави. Уже в пролозі автор звертається до рідного народу, який нагадує йому жебрака-паралітика. І це викликає в душі поета не лише тривогу, а й сором. Автор ставить низку гнівних риторичних запитань: «Невже тобі на таблицях залізних / Записано в сусідів бути гноєм, / Тяглом у поїздах їх бистроїзних?», «Невже тобі лиш не судилось діло, / Щоб виявило твоїх сил безмірність? / Невже задарма стільки серць горіло / До тебе найсвятішою любов’ю?». Насправді І. Франко знає відповіді на ці запитання, і всі вони ствердні. Автор говорить про це прямо:... |
Іван Франко: Зі збірки «Мій Ізмарагд». «Легенда про вічне життя»
- 7-12-2022, 01:08
- 272
| Вірш входить до циклу «Легенди» зі збірки «Мій Ізмарагд». Це філософський твір про зміст людського життя. Сюжет «Легенди про вічне життя» розвивається стрімко. Спочатку — згадка про Олександра Македонського, одного з найбільших правителів давнього світу, який «раював» у Вавилоні. Далі сюжет фокусується на побожному аскеті, який молитвами заслужив у богині золотистий горіх — священний дарунок, котрий може забезпечити вічне життя. Проте після роздумів аскет вважає своє бажання безумним і гріховним, тож вирішує передати горіх Олександру Македонському, щоб той став «богорівним». Проте цей могутній завойовник, як звичайнісінька людина, засліплений коханням до чарівної персіянки Роксани, котра, відчуває правитель, багато що приховує від нього. Цар віддає священний горіх дівчині, яка кохає генерала Птолемея без взаємності. А той передає дар куртизанці, котра мила його серцю. Нарешті горіх безсмертя потрапляє знову до отруєного Роксаною Олександра: його приносить куртизанка, бажаючи не лише врятувати володаря, а й подарувати йому вічне життя, бо вона його щиро кохає. Але Македонський відмовляється вдруге від чудодійного горіха, кидає його у вогонь й помирає. Сюжетне коло таким чином замкнулося: горіх нікому не приніс вічного життя. Чому? Бо в кожного з героїв — царя, персіянки, генерала, куртизанки — життя пролітало без кохання, кохання взаємного, щирого, сердечного. Натомість у ньому навіть в інтимних стосунках панували обман, подвійні стандарти, зрадливість і нещирість.... |
Іван Франко: Зі збірки «Зів’яле листя». «Чого являєшся мені...»
- 7-12-2022, 01:08
- 239
| Цей вірш — справжня перлина не лише української, а й світової поезії. Здається, що його особливу атмосферу — світлого й сумного кохання водночас — творить уже сама інтонація, яка заколисує, навіює якісь дуже потаємні власні спогади... Проте це не так. Адже саме через словесну тканину цього неперевершеного вірша виявляється його основний мотив — вічної й незбагненної сили кохання. З коханням у кожної людини пов’язані вибуховий сплеск і калейдоскоп емоцій. їх строката й барвиста гама нюансується душевними порухами, викликаними щастям і болем, радістю й гіркотою, захопленням і розчаруванням, які в закоханої людини неминучі, як день і ніч, народження та смерть. Кохання завжди супроводжується відчуттям свята, радісного усвідомлення огрому світу, величі людини, рівновеликої космосу, світлу; загостреним міркуванням про миттєвість і вічність буття. Про які ж відтінки й нюанси цього почуття говорить І. Франко в поезії «Чого являєшся мені...»? Ключовим образом вірша є образ «зіроньки»-коханої, до якої ліричний герой звертається з найніжнішими словами та почуттями. Вона з’являється в його снах, бентежить, хвилює, викликає солодкі спогади й водночас «...Оті ридання голосні — / Пісні». Отож ідеться про кохання невзаємне, сповнене драматичних колізій:... |
Іван Франко: Зі збірки «Зів’яле листя». «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...»
- 7-12-2022, 01:08
- 232
| У вірші поетизується краса дівчини та кохання до неї, яке ліричний герой називає «згубою». Це твір-романс, який передбачає щире зізнання в почуттях, що приносять страждання, але вони високодуховні, бо очищують душу, даруючи їй і сум, і просвітлення водночас. Своєрідність романсової форми в тому, що емоції ліричного героя спрямовуються і на читача (слухача), який співпереживає ліричному героєві. Ліричне переживання почуття у вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» відтворюється як згусток радості й горя. Це знайшло своє відтворення в майстерній побудові твору. Його перша частина — це низка риторичних запитань, які вибудувані за принципом антитези (зовнішня краса — норовливий характер, приємна розмова — гострі відповіді закоханому). Йдеться про нещасливу любов, як і властиво романсу. Саме вона поетизується на початку твору й нагадує у сприйнятті ліричного героя вселенську пожежу, яку неможливо згасити, адже таке полум’яне почуття — у його серці та думках. Друга частина вірша — це вже низка ще більш емоційно наснажених окликів, які стверджують усвідомлення ліричним героєм марності свого кохання, його приреченості. Проте сила пристрасті в нього така потужна («запалює серце пожаром»), що він не відмовляється від своїх почуттів («...Тебе кохаючи, загублю душу»). Ліричний герой розуміє весь драматизм ситуації, усвідомлює, що з ним діється. Власне, він розуміє і поведінку дівчини, але не може її не кохати. Тому й кохання — «згуба» душі.... |
Іван Франко: «Сікстинська мадонна»
- 7-12-2022, 01:05
- 246
| До живописних шедеврів світового мистецтва належить картина художника епохи Відродження Рафаеля Санті «Сікстинська Мадонна», котра сьогодні зберігається у Дрезденській картинній галереї. На ній зображено юну босоногу жінку з дитиною на руках. Вона з небес спускається до людей. Її очі сяють щастям материнства, а постава випромінює красу та гармонію світу. Водночас у погляді Мадонни помітні смуток і скорбота — як передчуття смерті Ісуса Христа, який принесе себе в жертву заради людей. Образ Богоматері нікого не може залишити байдужим. Під його вплив потрапив й І. Франко, молодий двадцятип’ятирічний поет, який міркував про таїну мистецтва, його художню загадку, що протягом століть захоплює, хвилює й бентежить людство. Відчуття таке, що ліричний герой стоїть перед картиною Рафаеля в монастирі Святого Сікста в італійському місті П’яченце і вже не пензлем, а словами змальовує чудовий образ Богоматері, яка зносить свого сина з небес на землю. Це зображення своєрідне, адже ліричний герой ніби бачить перед собою опонента, який сумнівається в божественності Мадонни: «Хто смів сказать, що не Богиня ти?». Це запитання вже заряджене позитивними емоціями ліричного героя, який захоплений красою — зовнішньою та внутрішньою — Мадонни, адже він знає євангельський сюжет про народження, життя і смерть Ісуса Христа. Наступне запитання позначене іншими почуттями — звинуваченням та осудом: «Де той безбожник, що без серця дрожі / В твоє лице небесне глянуть може, / Неткнутий блиском твої красоти?». Далі емоційна тональність твору наростає, бо ліричний герой пропонує своє розуміння образу Мадонни. Воно ґрунтується на ствердженні Богині як матері, котру поетично порівняно з райською рожею. (Зверніть увагу — троянда, рожа — завжди уявляється як квітка-«аристократка», тобто найкраща, найбільш елегантна. Незважаючи на цей піднесений образ, поет для посилення художнього враження додатково його підкреслює означенням «райська», недосяжна). Ліричний герой щиро зізнається, що він «...в небесах не міг найти / Богів...», але малярський образ сотворив диво, бо в його свідомості Бог і краса Мадонни поєдналися. Від безвір’я до віри, від бездуховності до духовності — такий шлях людства і людини осягає ліричний герой, а в останній строфі він стверджує, що мистецтво — той орієнтир, який не дозволяє забути про людське в людині навіть у непевні часи бездуховності:... |
Іван Франко: Зі збірки «З вершин і низин» «Гімн» («Замість пролога»)
- 7-12-2022, 01:05
- 499
| Гімн — урочиста пісня, з текстом програмного звучання. В основі цього ліричного жанру — уславлення певного суттєвого поняття: Бога, батьківщини, конкретного героя, народу тощо. Він виник у давніх літературах, як західних, так і східних. Такі урочисті пісні були відомі в давній літературі (вони називалися словами або ж піснями), виконувалися в багатьох країнах Середньовіччя. У романтизмі цей ліричний жанр трансформується. Так, змінюється об’єкт оспівування, стає більш абстрактним (наприклад, свобода, рівність). У XIX ст. з’являються державні гімни різних країн. Вони набувають і символічного, і патріотичного звучання, прославляючи державу, її минуле, сучасне та майбутнє. Разом із державним прапором і гербом гімн — обов’язковий атрибут держави. Пригадайте! Що ви знаєте про Гімн України? Коли останній раз його виконували? Недаремно вірш І. Франка «Гімн» має підзаголовок «Замість пролога». Поет тим самим означив його як заспів до всієї збірки, отож мотиви й образи цього твору є програмовими. З’ясуймо, які вони. Головний образ вірша — Вічний революціонер. Уже в першій строфі першого рядка поезії прояснено: «Вічний революціонер — / Дух...». Отож І. Франко урочисто прославляє (що відповідає жанровому змісту гімну) ті нематеріальні сили, які живуть і в людині, і поза нею. Вони такі потужні, що можуть змінити матеріальний світ, подарувавши людству «поступ,, щастя й волю». Це споконвічні супутники людини, ідеали, до яких вона прагне, незалежно від національності, громадянства, віросповідання. Сила духа Вічного революціонера така, що ані церковні, ані державні інстанції не в змозі його знищити. Такий зміст першої строфи.... |
Титан духу і думки: Іван Франко
- 7-12-2022, 01:04
- 396
| Іван Франко поряд з Тарасом Шевченком і Лесею Українкою увійшов у світову літературу як геній українського письменства. Усі вони — яскраві індивідуальності і в житті, й у творчості. Так, Франко — оригінальний поет, прозаїк, драматург, перекладач-поліглот, знавець 14 мов. Він відомий і як багатогранний учений, якого цікавили проблеми літератури, мови, театру, фольклору, історії, філософії, соціології, економіки. За неточними оцінками, його наукова та художня спадщина нараховує понад сто томів. Пригадайте! Що ви знаєте про особистість Івана Яковича Франка з уроків історії України в 9 класі? Яка його іпостась — політика чи письменника, на вашу думку, важливіша для сучасності й майбутнього України? ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ Основні віхи життя Іван Якович Франко народився в мальовничому прикарпатському селі Нагуєвичі на Галичині (тепер Дрогобицький район Львівської області) 27 серпня 1856 р. в родині заможного коваля Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко. Син був їхнім первістком. Батько хотів бачити свою дитину не хліборобом, а вченою людиною, усіма шанованою. Сам І. Франко писав: «...я русин і походжу, правдоподібно, від зукраїнізованих німецьких колоністів, ...мій батько був звичайний селянин і робив панщину.., не вмів ані читати, ані писати, та, незважаючи на те, був світлою людиною і віддав мене, слабовиту і до селянської праці нездатну дитину, до школи. Вихід з-під селянської стріхи на ширшу, публічну арену — це у нас досі надзвичайно рідка річ». У дитинстві рідні називали хлопчика Мироном. Сьогодні достеменно не відомо, чому так трапилося. Можливо, батьки хотіли вберегти сина від ранньої смерті, адже в ті часи дитяча смертність була дуже поширеною. Вони ніби захищали хлопчика від страшної й невідворотної долі, приховуючи його справжнє ім’я.... |
Я — справжній читач, або Перевіряємо себе. Феномен «Театру корифеїв»
- 7-12-2022, 01:04
- 242
| ... |