Іван Франко поряд з Тарасом Шевченком і Лесею Українкою увійшов у світову літературу як геній українського письменства. Усі вони — яскраві індивідуальності і в житті, й у творчості. Так, Франко — оригінальний поет, прозаїк, драматург, перекладач-поліглот, знавець 14 мов. Він відомий і як багатогранний учений, якого цікавили проблеми літератури, мови, театру, фольклору, історії, філософії, соціології, економіки. За неточними оцінками, його наукова та художня спадщина нараховує понад сто томів.

Пригадайте!

Що ви знаєте про особистість Івана Яковича Франка з уроків історії України в 9 класі? Яка його іпостась — політика чи письменника, на вашу думку, важливіша для сучасності й майбутнього України?

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Основні віхи життя

Іван Якович Франко народився в мальовничому прикарпатському селі Нагуєвичі на Галичині (тепер Дрогобицький район Львівської області) 27 серпня 1856 р. в родині заможного коваля Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко. Син був їхнім первістком. Батько хотів бачити свою дитину не хліборобом, а вченою людиною, усіма шанованою. Сам І. Франко писав: «...я русин і походжу, правдоподібно, від зукраїнізованих німецьких колоністів, ...мій батько був звичайний селянин і робив панщину.., не вмів ані читати, ані писати, та, незважаючи на те, був світлою людиною і віддав мене, слабовиту і до селянської праці нездатну дитину, до школи. Вихід з-під селянської стріхи на ширшу, публічну арену — це у нас досі надзвичайно рідка річ».

У дитинстві рідні називали хлопчика Мироном. Сьогодні достеменно не відомо, чому так трапилося. Можливо, батьки хотіли вберегти сина від ранньої смерті, адже в ті часи дитяча смертність була дуже поширеною. Вони ніби захищали хлопчика від страшної й невідворотної долі, приховуючи його справжнє ім’я.

Першою життєвою школою для маленького Мирона стала татова кузня, у якій він із великим інтересом слухав розмови й оповіді старших, зачудовано спостерігав, як у вправних руках батька з вогню й металу народжувалися корисні в селянському побуті речі. Так само із зачудуванням він слухав мамині пісні, вбираючи в душу їх радість і сум, мелодійність і ритмічність. Особливо хлопчик шанував бабусю Людвіку, мамину матір, яка, як і батько, вплинула на його освіту й виховання.

Маленький Мирон ріс кмітливим і здібним хлопцем, мав унікальну пам’ять. У початковій школі (там його вже називали Ясем) він за кілька років бездоганно читав українською, польською, німецькою мовами, добре рахував, розв’язував задачі. Потім — школа в Дрогобичі. Його, як особливо здібну дитину, одразу зараховують до другого класу.

Стежками юного Івана Франка

У 9-річному віці хлопчик залишається без батька. Ця страшна у своїй невідворотності подія підштовхнула його до творчості. На смерть найріднішої людини Іван написав свій перший вірш «Великдень» (батько майбутнього письменника помер якраз напередодні цього свята), проте текст не зберігся.

Із часом у життя підлітка ввійшов вітчим, Григорій Гаврилик, «чоловік сильної волі й енергії», якого Іван дуже поважав. Вітчим дбав і про родину, й про Івана. Навіть після смерті матері І. Франка він опікувався нерідними дітьми, допомагав їм. У 1867 р. Г. Гаврилик віддав майбутнього письменника до дрогобицької гімназії. Навчання в ній стало особливою віхою в житті юнака: він починає збирати фольклор, пише вірші та прозу, захоплюється співом, перекладом, театром. У вільний час багато читає: староєврейську біблійну поезію й В. Шекспіра, «Махабхарату» й І. Котляревського, Т. Шевченка й «Слово про похід Ігорів», і ще десятки книг, лише перелік яких вражає...

Школярем він зібрав бібліотеку, котра налічувала 500 томів. Любов до книги, бажання знати більше в нього залишилися на все життя. В. Стефаник згадував: «В той час, як ми за студентських часів цілими ночами просиджували по кав’ярнях і сперечалися про те, чи є одна правда, чи кожен може мати свою, і мололи, що кому на язик попало, — Франко вчився. Мені часом страшно спитати його, скільки мільйонів років буде крутитись наша Земля, бо він, мабуть, і це точно знає. А як не знає, то напевне скаже: от такий твір такого-то теолога чи астронома і там у такому-то розділі... а то ще й сторінку готовий назвати». І далі: «...найбільшою карою для Франка було б заборонити йому, як Шевченкові на засланні, читати і писати».

Після закінчення гімназії з відзнакою І. Франко вступив до Львівського університету (1875). Там зародилася мрія стати літератором. Утілюючи її в життя, Франко друкується в журналі «Друг». Якщо перші твори були підписані псевдонімом Джеджалик, то із часом він повертається до свого дитячого імені Мирон. Зміни були помітні й у зовнішності: І. Франко замість модного одягу носить вишиванку, відмовляється від німецької мови в листуванні.

Друга половина 70-х рр. для поета примітна тим, що він листується з М. Драгомановим, знайомиться з найвпливовішими в той час політичними та філософськими концепціями, які й визначили світогляд І. Франка як демократичний. Він живе з мрією про справедливе, гуманне суспільство, побудоване на засадах рівності та свободи. У 1877 р. І. Франка заарештовано за звинуваченням у причетності до соціалістичного руху. Його засуджено до штрафу й шести тижнів ув’язнення. Насправді юнак пробув за ґратами дев’ять місяців, які для нього здавалися надзвичайно довгими через товариство злодіїв, постійні обшуки, брак свіжого повітря, перенаселені камери. Водночас він не втрачає сили духу. Навіть у таких жахливих умовах слухає розповіді засуджених і записує їх. Пізніше письменник так прокоментує цей факт свого життя: постраждав «...за приналежність до таємного товариства, до якого насправді я ніколи не належав і якого, скільки знаю, ніколи не було. Це одна з небагатьох оригінальних рис у моєму житті, бо подібне не кожному трапляється».

Проте арешт мав фатальні наслідки для І. Франка. Він змушений перервати навчання в університеті (відновився в 1878-1879 рр., а закінчив здобувати вищу освіту в Чернівецькому університеті), багато хто зі знайомих або відвернувся від нього, або зустрічався з ним потайки, а батько його коханої Ольги Рошкевич наказав доньці відмовитися від згоди на шлюб із неблагонадійною людиною.

Письменник поринув у громадське життя, працював як журналіст в українських, польських, німецьких, австрійських, російських, чеських та інших газетах і журналах. Також він займався видавничою справою, писав власні твори, підтримував літераторів-початківців, рецензував їхні тексти.

У 1880 р. його вдруге заарештовують на три місяці за звинуваченням у підбурюванні селян Косова до бунту проти війта.

У 1885 р. І. Франко вперше приїздить до Києва, із цікавістю оглядає його визначні місця та будови — Золоті ворота, Володимирський і Софійський собори. Він також знайомиться з Ольгою Хоружинською, слухачкою вищих жіночих курсів, яка з часом стала його дружиною. Київське коло спілкування письменника було досить широке: М. Старицький, М. Лисенко, В. Самійленко, Олена Пчілка, Леся Українка, Б. Грінченко.

У 1889 р. І. Франка знову заарештували. На цей раз — на два з половиною місяці за агітацію щодо приєднання Галичини до Росії. Підставою для такого звинувачення став реальний факт: він спілкувався зі студентами з України.

У 1893 р. письменник блискуче захищає докторську дисертацію у Відні (німецькою мовою). Він обрав тему з давньої літератури: «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія». А вже 1894 р. відбулася (тріумфально!) пробна лекція письменника у Львівському університеті про поему Т. Шевченка «Наймичка». Проте посаду викладача він не отримав через політичну неблагонадійність.

І. Франко брав активну участь у політичному житті. Так, у 1890 р. він став одним із засновників і першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ», «Хлібороб», «Громадський голос». Він тричі балотувався від цієї партії до галицького сейму та австрійського парламенту, але через виборчі правопорушення влади щоразу не проходив.

Ще в 1873 р. у Львові було засновано громадсько-політичне наукове Товариство імені Тараса Шевченка. Мета цієї організації полягала у створенні сприятливих умов для розвитку української науки та літератури. Коли І. Франко почав у ній працювати, то назву вже було змінено на Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ). Письменник, який уже відійшов від активної політичної діяльності, очолював, починаючи з 1898 р., у різні періоди філологічну секцію та етнографічну комісію НТШ, а також працював у «Літературно науковому віснику».

Основною сферою наукових зацікавлень І. Франка була гуманітаристика, саме в ній він блискуче виявив свої енциклопедичні знання та непересічні здібності, звертаючись до її різноманітних галузей. Він також цікавився економікою, юриспруденцією, банківською справою, популяризував природничо-наукові відкриття того часу з астрономії, фізики, хімії, біології.

У промові з нагоди 25-річного ювілею літературної творчості в 1898 р. І. Франко так висловився з приводу різнобічності своєї діяльності: «Мені закидували, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Се було власне випливом мойого бажання — бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жоднім такім питанні, що складається на зміст людського життя. А пізнавши що-небудь, я бажав і всіх сил докладав довести й інших до того, щоб зацікавилися тим і розуміли се».

В останні роки життя І. Франко хворів, але продовжував працювати. Радісними подіями для нього стали вихід поеми «Мойсей» (1905), звістка про присвоєння радою Харківського університету в 1906 р. почесного ступеня доктора російської словесності. Письменник із сумом констатував, що харків’яни поважали його більше, ніж львів’яни.

У 1913 р. громадськість урочисто відзначила 40-річчя творчої діяльності І. Франка.

28 травня 1916 р. І. Франко помер. Його поховали на Личаківському кладовищі у Львові.

Іван Франко — аристократ духу

Іван Франко — людина звичайна й незвичайна водночас. Сам він скромно говорив: «Я не геній, я — звичайний чоловік». Справді, у ньому було багато від простої людини. Так, майбутній письменник із дитинства любив рибалити й збирати гриби. Із задоволенням опоряджував власну садибу, коли закінчилося будівництво будинку: садив дерева й кущі. Завжди підбирав покинутих тваринок: котів, цуценят, пташенят, лікував їх.

Понад усе захоплювався книжками. Був чудовим батьком. Зовнішність мав звичайну — рудоволосий, невисокого зросту. Але — з гордою поставою, розумним поглядом, делікатним і твердим характером.

Іван Труш. Портрет Івана Франка (1913)

Тарас Франко. Портрет батька (60-ті ХХ ст.)

Юрко Журавель. Іван Франко (2016)

Роздивіться репродукції портретів І. Франка, створені в різні часи. Який із них, на вашу думку, найкраще передає сутність характеру письменника?

У буття українства та й цілого світу він увійшов як справжній велет, велет думки й праці, присвяченої рідному народові. Енциклопедичність знань цієї людини, його інтелект, помножений на надзвичайну працелюбність, відповідальність за справу, творили дива. Так, в останні роки життя письменник через недугу мав деформовані руки. Як згадувала дочка І. Франка, параліч правої руки був цілковитий, а ліва залишалася трохи рухливою, тож він пристосовував її так, щоб тримати перо й писати напівдрукованими літерами.

Загальна кількість його праць сягає майже шести тисяч, а передбачуваний обсяг майбутнього повного зібрання — сто томів. Ще за життя письменника називали «академією наук та університетом в одній особі».

Понад тридцять років І. Франко був лідером літературного процесу в Україні, формуючи її імідж у колі світових літератур. Він відомий як вдумливий і доброзичливий критик талановитих творів, водночас непримиренно різкий до віршоробів і ремісників від літератури. Його наукові розвідки сягали й давнини української літератури, і письменницького сьогодення. Його переклади світових шедеврів — вавилонських гімнів і молитов, індійських легенд, староарабської поезії, творів Гомера, Софокла, Вергілія, Овідія, О. Пушкіна, А. Міцкевича, Г. Гейне, В. Шекспіра, В. Гюго та інших — підносили українське слово на незбагненну височінь. Водночас І. Франко і власні твори друкував у німецьких, польських, російських, угорських, чеських виданнях, тим самим популяризуючи українську літературу.

Його геній був настільки універсальним, що він багато в чому випередив свій час. А все написане ним здається непідвладним зусиллям однієї людини. Можливо, тому й він зробив так багато, що жив із гаслом «semper tiro» (завжди учень).

І. Франко завжди був у гущі громадського й політичного життя, сповнений енергії, веселий, спокійний, привітний до кожного, хто звертався до нього.

У 1915 р. віденський професор Йосиф Застирець звернувся з листом до Нобелівського комітету з пропозицією відзначити почесною премією «найбільшого українського й одночасно слов’янського поета і вченого» І. Франка. Це звернення підтримала наукова й літературна еліта того часу. Проте за півроку письменника не стало, тому відповідь Нобелівського комітету була негативною. Але, незважаючи на це, український геній сьогодні відомий усьому світові.

Як зазначив сучасний літературознавець Б. Тихолоз, «у нашій культурній та інтелектуальній історії Франко став не просто "другим після Шевченка” (чи то пак "галицьким Шевченком” ), а українським Аристотелем та Леонардо да Вінчі, Вольтером та Ґете, ставши в один ряд з найбільшими геніями людства й тим самим закарбувавши своє ім’я не тільки до літопису національного поступу, а й до золотої книги надбань людської цивілізації загалом».

Родинне коло

Дружина І. Франка Ольга Хоружинська була високоосвіченою жінкою аристократичного походження, натурою цільною, рішучою. Для письменника вона стала надійною опорою. І сьогодні можна прочитати про те, що шлюб І. Франка з Ольгою був своєрідним політичним кроком: поєднання двох доль — киянки й галичанина — символізувало єднання України. Сам письменник в одному з листів зізнавався, що оженився без любові, «а з доктрини, що треба оженитись з українкою, і то більш освіченою, курсисткою». Але чи так однозначно можна трактувати його слова? У шлюбі пара прожила тридцять років, народила чотирьох дітей: Андрія (1887-1913), Тараса (1889-1971), Петра (1890-1941), Ганну (1892-1988). Дочка залишила такі спогади: «Ми, четверо дітей, як нас називали — "франчата”, були надзвичайно живі, рухливі і збиточні. У наших кімнатах ми заводили нові ігрища, повні гамору, сміху й плачу, так що й татові, хоч який він був терпеливий, уривався терпець... Тато ставився до нас, дітвори, лагідно і поблажливо. Він давав нам повну свободу...».

Іван Франко з дружиною (Київ, 1886 р.)

Діти Франка: Андрій, Петро, Тарас, Ганна

У 1887 р. I. Франко написав єдиний вірш, присвячений дружині. У ньому є такі рядки:

...Та як радісно серед трудного

Шляху темного і безлюдного

Вгледить — світиться десь сонечко!..

Так у горі нам — щире словечко.

То ж за дар малий, а безцінний твій,

Що, мов цвіт, скрасив шлях осінній мій,

За той усміх твій вдослід журбі

Спасибі тобі! Спасибі тобі!

Можливо, І. Франко не міг забути свою першу любов — О. Рошкевич. А дружина була поряд, підтримувала, допомагала, як могла. Так, коли громадськість святкувала 25-річчя творчої діяльності письменника, українське жіноцтво хотіло подарувати Ользі піаніно. Це було її найзаповітнішою мрією. Урешті-решт вона так і залишилася без музичного інструмента, про який мріяла, а на зібрані гроші попросила придбати полотна — для багатодітної родини воно було вкрай необхідне. А щоб побудувати власний будинок — справжнє родинне гніздо — Ольга Хоружинська продала свої цінні папери. Адже І. Франко як професійний письменник не отримував захмарних гонорарів, невеликий заробіток йому в основному приносила редакційна праця.

У 90-х рр. він разом із дружиною видавав у Львові літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894 1897). О. Франко давала кошти на це видання, а письменник працював як редактор. У цьому часописі надруковано і твори самого І. Франка, і статті М. Драгоманова, й поезії П. Грабовського.

Усі діти Франків виросли талановитими, здібними до навчання, працьовитими. Наприклад, Андрій допомагав батькові укласти каталог домашньої бібліотеки, вичитував його нові твори. Тарас захистив кандидатську дисертацію про творчість І. Франка, багато зробив для впорядкування архіву свого батька. Петро також займався літературною та науковою діяльністю.

Як справедливо зазначає Б. Тихолоз, «...Франкова історія — не стільки історія життєвої трагедії, скільки героїчна історія творчого успіху, перемоги інтелекту над обставинами, духу над матерією».

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Прокоментуйте думку літературознавця М. Рудницького: «...єдиний твір, більший понад усі інші, цікавіший, ніж багато першорядних мистецьких творів нашої літератури, яким І. Франко не мав часу чи змоги дорівняти, твір нескінчений, над яким можна думати і сперечатися в гіпотезах і тезах, це — він сам».

2. Поясніть слова І. Франка: «...опис мого життя може заступити бібліографічний опис моїх праць...».

3. Чи можна вважати І. Франка нашим сучасником? Чому?

4. Прокоментуйте слова І. Франка:

Лиш хто любить, терпить,

В кім кров живо кипить,

В кім надія ще лік,

Кого бій ще манить,

Людське горе смутить,

А добро веселить, —

той цілий чоловік.

5. За допомогою мережі Інтернет знайдіть сучасні матеріали, присвячені особистості Івана Франка. У чому, на вашу думку, актуальність цієї постаті? Чим Іван Франко може зацікавити сучасну молодь?

Авторські проекти франкознавців Богдана й Наталі Тихолозів: енциклопедія «Франко від А до Я», яку визнано найкращою книгою 2016 р., й науково-просвітницький проект ФРАНКО:НАЖИВО / FRANКО: LIVE

6. Знайдіть у мережі Інтернет статтю Б. Тихолоза «Велич без пафосу, або Франко в цифрах». Прочитайте її. Прокоментуйте такі факти:

• 100 томів — передбачуваний обсяг майбутнього повного зібрання.

• Портрет на банкноті номіналом 20 гривень.

• Мільйони шанувальників у всьому світі.

• Багатомільйонні наклади численних видань творів різними мовами в різних країнах.

• 1 (один) народ, якому Франко присвятив свій життєтворчий подвиг, — український.

• 1 (одна) держава, яка може повеличатися перед світом своїм Генієм і відповідальна за долю його спадщини, — Україна.

7. Напишіть твір-есе на слова І. Франка:

Книги — морська глибина:

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

ВИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Прочитайте уривок із подання проф. Й. Застирця до Нобелівського комітету щодо присудження І. Франкові премії: «Він — найбільший національний поет свого народу, тому що він до глибини і повністю розкрив красу мови свого народу, він найбільший поет-титан нації, що перевершив Шевченка. ...Він справді є найвизначніший письменник сучасної Європи. Лише тяжке і жахливе становище нації не дозволило великому поетові стати доступним широким культурним масам».

Чи погоджуєтеся ви з такою оцінкою творчості І. Франка? Напишіть власне подання до Нобелівського комітету з аналогічним проханням. Які тези в ньому будуть головними?

Література в колі мистецтв

Зробіть презентацію на тему: «Екранізація творів І. Франка». Зверніть увагу на анімацію. Ознайомте з результатами вашої праці однокласників.

Чи виникло у вас бажання переглянути фільм за творами класика української літератури?

Постер українського художнього фільму режисерів Ахтема Сеїтаблаєва та Джона Війна «Захар Беркут» (прем'єра— 2019). Слоган фільму — «У свободі моя сутність».

Загальна характеристика творчості

Поезія. У 1876 р. І. Франко скомпонував першу поетичну збірку «Балади і розкази», котра складалася з 14 творів, здебільшого переспівів із російських і німецьких поетів. Сам автор влучно назвав її « документом молодечого романтизму». Вже на схилі свого життя він доопрацював збірку й видав під назвою «Із літ моєї молодості» (1914).

Збірка «З вершин і низин» (вийшла двома виданнями в 1887 і 1893 рр.) охопила двадцятирічний поетичний доробок поета. Після «Кобзаря» Т. Шевченка вона набула загальноукраїнського значення як етапна в розвитку вітчизняної поезії.

Назва збірки символічна: ця антитеза стосується вершин і низин людського духу. Структурно вона складається з кількох розділів, деякі з них поділяються на цикли: «De profundis» («З глибин»), «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки», «Жидівські мелодії», «Легенди», ще один з розділів становлять поеми. Збірка засвідчила пошук поетом нових суспільних і духовних ідеалів, жанрово-стильове новаторство.

Збірка «Зів’яле листя» у сучасному виданні (Львів: Аграфка, 2008 р.)

Збірка «Зів’яле листя» створювалася понад десять років (1886-1896) і вийшла в 1896 р. (друге видання — 1911). Це був час, коли поет розлучився з коханою О. Рошкевич, до якої він линув усім серцем і з якою мріяв поєднати своє життя. Проте репутація І. Франка-демократа налякала батька дівчини, й вона розірвала заручини. Загалом поет зізнавався, що в його житті жінки-музи відігравали велику роль. Він залишив і листовні, й поетичні свідчення про три великих любові свого життя. Це вже згадана Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська та Целіна Журовська. А поезію названо «Тричі мені являлася любов...». Її легко декодувати. Так, про О. Рошкевич згадано як про «лілею білу», «невинну, як дитина», «пахучу, як розцвілий свіжо гай». Ю. Дзвонковська — «гордая княгиня, / Бліда, мов місяць, тиха та сумна, / Таємна й недоступна, мов святиня». Вона «щезла там, де вічно темно...». Справді, Юзефа за походженням була зі старовинного дворянського роду. Невиліковна на той час хвороба — туберкульоз — примушувала її відштовхувати шанувальників. Вона померла, не сягнувши й тридцяти років. Цій жінці поет присвятив поезії, написані в 1883-1884 рр.: «Не схиляй своє личко прекрасне...», «Квітко осіння, квітко бліда...», «Рік минув, як ми пізнались...», «Я й забув...».

Найбільш загадковим і незрозумілим оточенню виявилося кохання І. Франка до Ц. Журовської, звичайної, непримітної дівчини, далекої від мистецтва й літератури. Син Тарас так відгукувався про неї: «І. Франко почував себе при ній несміливим, ні постаттю, ні красою не міг їй заімпонувати, його розуму дівчина не бачила, творів не знала і не його слави бажала, а маєтку, якого в І. Франка не було...». Письменник присвятив коханій більшість поезій зі збірки «Зів’яле листя» (наприклад, «Безмежнеє поле, в сніжному завої...», «Не надійся нічого...», «Як на вулиці зустрінеш...» та інші), описав у новелі «Манілулянтка», увіковічнив у сюжеті роману «Лель і Полель». Її реакція була просто дивною: вона вважала неповагою до себе таке змалювання. Дівчина не розуміла творів І. Франка, цього інтелектуала, високого духом, не розуміла його художнього світу, у якому діяли горді жінки, а чому ж вона стала їх прототипом? Це — найбільша загадка любові. Про своє кохання до Целіни І. Франко писав так у вірші «Тричі мені являлася любов...»: «Явилась третя — женщина чи звір? / Глядиш на неї — і очам приємно, / Впивається її красою зір. / То разом страх бере, душа холоне / І сила розпливається в простір». А головне — «...у душу кігтями вп’ялась / І смокче кров, і геть спокій жене».

Отож збірка І. Франка «Зів’яле листя» — автобіографічна. Проте вона переросла ці межі й стала щемливою та драматичною сповіддю закоханої людини, яка пережила нещасливе кохання. У передмові до неї автор указував, що поштовхом до виникнення задуму став знайдений щоденник юнака-самогубця, нещасливе кохання якого розчарувало його в житті загалом. Поет зізнавався, що серед тієї «недотепної мазанини» він відчув справжні іскри безпосереднього почуття. Цей щоденник молодого вчителя Супруна передала І. Франкові Уляна Кравченко, українська поетеса. Проте вже в передмові до другого видання збірки поет відмовився від своїх слів і назвав факт зі щоденником «літературною фікцією». Тим самим він прагнув підкреслити загальнолюдський зміст віршів. Зокрема, зазначав, що це збірка «ліричних пісень, найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об’єктивних у способі малювання людського чуття».

Ілюстрації Андрія Чебикіна до збірки «Зів’яле листя» (2006 р.)

Композиційно збірка оригінальна й довершена та відповідає авторському визначенню «лірична драма». Відповідно до заголовка — а зів’яле листя символізує нерозділене кохання, втрачені надії, розчарування — це три розділи-«жмутки» (жмутки листя осіннього, зів’ялого й навіть опалого, що також є метафорою кохання). Кожний «жмуток» як цикл складається з віршів, які можна вважати «листками».

Перший «жмуток» нагадує експозицію, у якій ліричний герой борсається між надією й безнадією, безнадією і вірою. Другий «жмуток» поглиблює ці мотиви, ліричний герой зажурений, бо розуміє, що його кохання невзаємне. З’являються чудові образи природи, які відтіняють емоційний стан закоханого. Третій «жмуток» надзвичайно експресивний, у ньому передаються нестримні пристрасті, котрі підштовхують ліричного героя до самогубства. Водночас автор заперечує дисгармонійність світу, викликану нерозділеним коханням, а утверджує гармонію й красу, яку любов дарує людям.

Збірка мала широкий суспільний резонанс. Дехто, наприклад В. Щурат1, звинуватив І. Франка у відході від проблем громадського життя, що рішуче заперечив сам автор у вірші «Декадент». Більшість же із захватом вітали автора «Зів’ялого листя». Зокрема М. Коцюбинський писав: «Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірику, співцеві кохання і настроїв».

Наступна збірка І. Франка «Мій Ізмарагд» побачила світ у 1898 р., пізніше вона була доповнена новими творами й видана під назвою «Давнє й нове» (1911). Як відомо, поет — вдумливий дослідник літератури Київської Русі, тож до його рук потрапив збірник «Ізмарагд» (XIII-XIV ст.), який об’єднав численні притчі, легенди, перекази релігійно-повчального змісту — як оригінальні, так і перекладні. Під їх впливом і виник задум ознайомити читачів із досягненнями культури народів світу. І. Франко вкладає в тексти новий зміст, зберігає назву давньоруського збірника, додавши до неї слово «мій». Ізмарагдом (сьогодні — смарагд) називали в давні часи дорогоцінний камінь, який був символом: у його прозорому світло-трав’яному кольорі поверхні можна було побачити людське обличчя як у дзеркалі, тобто йшлося про своєрідну перевірку людини на людяність, на моральні чесноти.

Також І. Франко опублікував збірки «Поеми» (1899), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» («Завжди учень ») (1906). їх поезії відзначаються багатством думок та емоцій, широким колом мотивів, різноманітністю форм. За тематикою це філософська, громадянська, інтимна, пейзажна лірика, сатиричні вірші. І. Франко розширив жанрові межі поезії: він писав літературні пісні, веснянки, романси, думки, послання, присвяти, гімни, сонети, медитації, елегії.

Перу І. Франка належить понад двадцять поем («Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей» та ін.).

Проза. Прозові твори І. Франка — одне з найвизначніших явищ української класичної літератури. Вони вписуються в європейський художній контекст і засвідчують новаторство письменника. Він писав малу прозу — оповідання, новели, казки, образки, нариси, притчі, які увійшли до його численних збірок: «Борислав. Картинки з життя підгірського народу» (1877), «Галицькі образки» (1897), «Коли ще звірі говорили. Казки для дітей» (1899, 1903), «На лоні природи» (1905), «Рутенці» (1913) та інші. Їхні персонажі виразно індивідуалізовані, конфлікти розвиваються напружено, тематика різноманітна.

1 Василь Григорович Щурат (1871-1948) — український поет, перекладач, літературознавець, педагог.

Франковому перу належать такі романи, як «Петрії і Довбущуки», «Борислав сміється», «Не спитавши броду», «Лель і Полель», «Перехресні стежки», «Основи суспільності», «Для домашнього огнища», «Великий шум», а також повісті. Вони відзначаються драматичною напругою, ущільненням часо-просторових координат, поглибленим психологізмом.

Прозаїк виходив за межі традиційних тем української літератури, зокрема, теми селянської, писав про інтелігенцію, міське життя, абсурдність людського буття загалом. Порушені в прозі соціальні, національні, філософські проблеми в художньому осмисленні талановитого письменника набували загальнолюдського звучання.

Драматургія. Унікальний талант І. Франка виявився і в драматургії. Писати п’єси він розпочав дуже рано, ще в гімназії. Його драму «Три князі на один престол» ставив студентський гурток Львівського університету. Оволодіваючи секретами драматичного мистецтва, І. Франко створює п’єси польською, німецькою мовами. Це були його юнацькі експерименти, часто незавершені.

У зрілому віці драматург написав комедію «Рябина» про становище галицьких селян, драму «Учитель» із життя народних педагогів, віршовану драму-казку «Сон князя Святослава», романтичну віршовану драму «Кам’яна душа» з життя опришків, невелику драму «Будка, ч. 27» про моральну розбещеність сільських глитаїв, комедію «Майстер Чирняк» про долю ремісника тощо.

Найвизначнішим драматичним твором І. Франка вважається п’єса «Украдене щастя». Вона була створена в 1891 р. для участі в конкурсі на кращий драматичний твір під назвою «Жандарм». Її зміст випливав із народної балади, у якій є такі слова: «...Не по правді живе чоловік з жоною». Цей сюжет перетворився в психологічну трагедію, основні проблеми якої важливі й у морально-етичному, й у буттєвому планах: у чому сенс існування людини? як досягнути щастя? чим керується людина у своєму виборі?

Величезний успіх драма мала в галицького глядача. На початку 1904 р. її було поставлено в Києві корифеями українського театру — І. Карпенком-Карим, який грав у виставі, як і М. Садовський.

Психологізм характерів, гострота й майстерне відтворення конфлікту привабили відомого чеського композитора В. Амвроза, який написав оперу за сюжетом «Украденого щастя» (лібрето К. Заградникової-Кранкової). Прем’єра відбулася в 1925 р. в м. Брно. У 1960 р. український композитор Ю. Мейтус також створив оперу на основі цієї п’єси.

У 1952 р. знято кінофільм «Украдене щастя». Це була екранізація спектаклю Київського театру імені І. Франка за участю таких видатних акторів, як Наталія Ужвій, Амвросій Бучма. Ще двічі — у 1984 і 2004 рр. — режисери зверталися до екранізації цього твору.

Драма «Украдене щастя» і нині прикрашає репертуар багатьох театрів.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Поміркуйте над назвами поетичних збірок І. Франка. Поясніть їх.

2. Чому в одному з листів І. Франко назвав збірку «Зів’яле листя» п’єскою?

3. Схарактеризуйте прозу й драматургію І. Франка.

Яка зі сторінок життя і творчості І. Франка вразила вас найбільше й чим саме? Дайте усну відповідь на це запитання.

Література в колі мистецтв

Перегляньте два фільми — екранізації драми Івана Франка «Украдене щастя»: 1984 р. — режисера Юрія Ткаченка з Богданом Ступкою в головній ролі; 2004 р. — режисера Андрія Дончика з музикою Святослава Вакарчука, за сценарієм Сергія та Марини Дяченків Порівняйте з першоосновою. Яке ваше ставлення до осучаснення сюжету й героїв в екранізації 2004 р.? Чи варто було трагедію перетворювати на мелодраму? Свою відповідь обґрунтуйте.

Постер фільму Украдене щастя» (2004)