Войти
Закрыть

Модерна драматургія і театр

11 Клас

У 20-30-х рр. ХХ ст. український театр був одним із важливих чинників національно-культурного життя. У 1918 р. в Києві вже діяли Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919 р. здійснив перші постановки Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, у 1920-му - Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці, яким керував Гнат Юра (1888-1966). Цей режисер схилявся до реалістично-психологічної манери гри. Лише за перший сезон відбулося 23 прем'єри. У театрі Гната Юри були задіяні Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олексій Ватуля, Софія Тобілевич, Ганна Борисоглібська. Критики називали його «театром нової доби». Прийшло визнання: театр запросили до Харкова - тогочасної столиці України. Харківський сезон розпочався восени 1923 р. Крім Гната Юри режисуру здійснювали Євген Коханенко, Костянтин Кошевський, Борис Глаголін, а сценографію - Матвій Драк. Експериментальні пошуки в постановках цього театру проявилися, зокрема, у виставах за творами «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» Миколи Гоголя, «Полум'ярі» Анатолія Луначарського, «Свята Йоанна» Бернарда Шоу, «97» Миколи Куліша тощо. Рішенням уряду влітку 1926 р. театр ім. І. Франка перевели до Києва. Гнат Юра очолював колектив театру понад 40 років (1920-1961). Разом із ним працювали сестра Тетяна та її чоловік, брати Терентій і Олександр (виступав як Юра-Юрський) разом із дружинами. Із колективом мандрувала мама Гната Юри Меланія, яка дбала про побут....
0 Переглянути

Прозове розмаїття. Остап Вишня (1889—1956)

11 Клас

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва поблизу містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області). Батько майбутнього письменника був поміщицьким прикажчиком, дід по батьковій лінії - шевцем, дід по матері - хліборобом. Письменник розповідав, що батьки дуже любили жартувати. Батько навіть при смерті, коли йому дали підписати заповіт, кпинив: «При полном разуме и памяти... руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко». Це були його останні слова. У родині підростало 17 дітей. Старший брат Павла друкувався під псевдонімом Василь Чечвянський. На жаль, доля цього письменника виявилася трагічною: 2 листопада 1936 р. його заарештували, а 15 липня наступного - розстріляли в Лук'янівській в'язниці. Молодший, Кость, був актором. Здібності мала й сестра Катерина. Коли її запитували, чому вона не пише книжки, відповідала, що письменників у їхньому роду вистачає, а долі братів повторити не хоче. Батьки намагалися дати усім дітям освіту. Про це письменник написав в усмішці «Моя автобіографія». Після закінчення Зіньківської двокласної школи Павло мріяв про учительську семінарію в Глухові, але грошей на навчання не було. Хлопця відвезли до Києва у військово-фельдшерську школу, де батько, як колишній солдат, мав право вчити дітей за державний кошт. Із 1907 р., після завершення навчання, Павло працював фельдшером в армії, потім - у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці. Він був талановитим медиком: одного разу, коли в лікарню привезли 16-річного пацієнта з глибокими ранами на шиї, а хірурга не було, хлопець зважився оперувати сам. Лікар зайшов до операційної, коли він накладав останній шов, і похвалив хлопця за професіоналізм....
0 Переглянути

Прозове розмаїття. Валер'ян Підмогильний (1901—1937)

11 Клас

Валер'ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. у селі Чаплі на Катеринославщині (тепер Дніпропетровщина) у селянській родині. Саме в дитинстві слід шукати витоки, що сформували його світогляд: генетично передані від запорозького лицарства чесноти, вплив матері, що увесь вік працювала коло землі і відзначалася природженим розумом, делікатністю й суворою гідністю. Своєю ерудицією, ґрунтовною освітою хлопець завдячував і батькові: конторщик графа Воронцова-Дашкова Петро Підмогильний прагнув бачити своїх дітей освіченими, тому запросив для них учителя французької. В. Підмогильний успішно закінчив церковно-парафіяльну школу (1910) і Катеринославське реальне училище (1918), де вивчали точні науки. Його творче життя розпочалося досить рано - з написання 1918 р. оповідань «Добрий Бог», «Гайдамака» і «Пророк». Уже перша збірка під дещо викличною назвою «Твори. Том 1» (1920) зробила В. Підмогильного відомим. Після закінчення училища Валер'ян продовжив навчання в Катеринославському університеті (на математичному й правничому факультетах). Працював учителем і постійно займався самоосвітою: досконало опанував французьку, німецьку, англійську мови, вивчав західноєвропейські літератури, перекладав. Наскільки така праця над собою була успішною, свідчить те, що в 20 років В. Підмогильний переклав роман свого улюбленого письменника Анатоля Франса «Таїс». До речі, саме твори цього автора позначені близькими для самого Підмогильного рисами - самозаглибленням, психологізмом й іронічністю. У цей період митець написав повість «Остап Шаптала» (1921), цикл «Повстанці» (опубліковано в еміграційному журналі «Нова Україна» у Берліні 1923 р.), у Лейпцигу окремою книжкою вийшло оповідання «В епідемічному бараці» (1922)....
0 Переглянути

Прозове розмаїття. Юрій Яновський (1902—1954)

11 Клас

Народився письменник 27 серпня 1902 р. у багатодітній родині на степовому хуторі Майєрове Херсонської губернії (тепер - Нечаївка Компаніївського району Кіровоградської області). За переказами, його прадід належав до козацької старшини. Малий Юрко купався у любові діда Миколи, який розповідав йому багато цікавого. Цей колоритний образ господаря степу, якому відомі всі таємниці, згодом Юрій виведе в новелі «Дитинство» (роман «Вершники»). У сім'ї Яновських згадували про родинний зв'язок їхніх пращурів із Яновськими, які дали світові відомого письменника Миколу Гоголя. «До безуму люблю степ. Кожен свій день устаю з бажанням їхати за моря і сині обрії. Лягаю теж із цим. Люблю багато ходити. Всі мої бажання скеровані на те, як би побачити більше світу! Мандри мене тягнуть». Юрій Яновський Юрієва мати була грамотна, і хлопець у шестирічному віці вже умів читати й писати. Велика сім'я мала дев'ятеро дітей, тож часто в пошуках приробітку змінювала місце мешкання. Після церковно-парафіяльної школи Ю. Яновський продовжив здобувати освіту в реальному училищі. На цей час припадає і перша зустріч степовика з морем: в Одесі, де довелося лікуватися, хлопець побачив стихію, у яку закохався назавжди....
0 Переглянути

Прозове розмаїття. Микола Хвильовий (1893—1933)

11 Клас

Микола Хвильовий1 (справжнє прізвище - Фітільов) народився 13 грудня 1893 р. у селищі Тростянець на Слобожанщині (нині райцентр Сумської області). Григорій Фітільов, батько письменника, вів революційну діяльність, тому був відрахований із Харківського університету. Вчителював у Тростянці, де й познайомився з майбутньою дружиною Єлисаветою. Батько любив полювання, риболовлю, не обтяжував себе родинними клопотами, пиячив. 1 Пояснення псевдоніма Хвильового знаходимо в «Одвертому листі до Володимира Коряка»: «...Мій девіз - не щади ворога!.. Хай живе дух неспокою!». А сам В. Коряк зауважував: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, ратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий...». У «Короткій біографії» Микола Хвильовий наголошував, що в його дитячих спогадах залишилися жахливі сцени сімейного насильства. 1904 р. мати з п'ятьма дітьми їде на хутір Зубівку до сестри, яка була одружена з поміщиком Смаковським. Коштом дядька хлопчик навчався в Колонтаївській початковій, а потім - у Краснокутській вищій початковій (чотирикласній) школах. До виховання майбутнього письменника також долучилася сім'я материного родича - збіднілого поміщика Савича. Тоді ж відновлюється спілкування з батьком, під впливом якого майбутній письменник захопився революційними ідеями. Це призвело до виключення його з Охтирської, а потім і Богодухівської гімназії....
0 Переглянути

Прозове розмаїття

11 Клас

На початку XX ст. українська проза вже досягла високого рівня розвитку, відзначалася тематичним багатством, жанровою повнотою і стильовою різноманітністю. Її вершини - класичні твори Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, Леся Мартовича. Українська проза 1920-х рр. - це виразний «модерністський феномен». Літературний процес цього етапу можна ідентифікувати «як сукупність індивідуальних стилів, які лише умовно можна типологізувати в межах стильових течій», у яких важливими стають суто модерністські домінанти-маркери1: «ірраціональність2, активізація ігрового чинника, метаморфози романтизму в системі модернізму, експресіонізм та урбанізм». Раїса Мовчан 1 Домінанти-маркери - ознаки, які переважають. 2 Ірраціональність - від ірранаціоналізм: домінування чуттєвості, інтуїції над розумовими доводами. До речі, з усіма ознаками модерністського тексту ви ознайомилися ще під час аналізу повісті-новели Івана Франка «Сойчине крило». У цьому творі маємо монолітний сплав двох різних жанрів, ірраціональність, яка проявляється у всепрощенні й любові Хоми до Марії навіть тоді, коли виявилося, що кохана його безжалісно зрадила й упродовж довгого часу «переходила» з рук у руки різних чоловіків, але завжди мріяла повернутися до свого Массіно. Символізм твору виявляється у майже ритуальному вбивстві дівчиною і спільному поїданні закоханою парою сойки, яка нібито була символом кохання Хоми та Марії, моторошних пророчо-застерігальних криках сови, художніх деталях, які є не чим іншим, як фетишизмом3 (засушене крило, збережена Марією сукня, у якій вона найбільше подобалася Хомі)....
0 Переглянути

Поетичне самовираження. Київські неокласики і Максим Рильський (1895—1964)

11 Клас

Невелику групу українських літераторів-модерністів 1920-х рр. назвали неокласиками. Ці київські письменники не виголошували ідейно-естетичних маніфестів, але протистояли народництву й романтизму, не сприймали масової «пролетарської» культури, зразком для них стало мистецтво минулих епох. Серед неокласиків були перекладачі, поети, філігранні майстри сонетів, а також науковці-філологи, які прагнули дати нове життя античним темам, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній тематиці й проблематиці. Київські неокласики - стильова течія в українській літературі початку ХХ ст., група українських письменників-модерністів, які відмежовувалися від «пролетарської» культури і були прихильниками класичного мистецтва минулих епох. Її представники переосмислювали античні теми, сюжети й образи, проголошували культ «чистого мистецтва», оспівували земні насолоди. У середині XX ст. творчість неокласиків мала вплив на українських «шістдесятників», зокрема Ліну Костенко, яка часто послуговується античними сюжетами у віршах і драматичних поемах. До неокласиків сучасні літературознавці здебільшого зараховують п'ятьох письменників: Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Юрія Клена (Освальда Бургардта), Максима Рильського, хоча дехто додає Віктора Петрова та Михайла Могилянського. В еміграції традиції неокласиків продовжували Володимир Державин і молодший брат Миколи Зерова, відомий як Михайло Орест. Поетів-неокласиків іще називали «гроном п'ятірним», за поетичним висловом М. Драй-Хмари, який у заключних рядках сонета «Лебеді» писав:...
0 Переглянути

Поетичне самовираження. Євген Плужник (1898—1936)

11 Клас

Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 р. у слободі Кантемирівка Богучарського повіту Воронезької губернії. На цій території Східної Слобожанщини проживало тоді багато українців, адже йдеться про споконвіку питомо українські землі. По селах на Воронежчині всі спілкувалися саме українською мовою. Батько майбутнього письменника був українцем із діда-прадіда родом із Полтави, вів торгівлю, а всім своїм дітям, а їх було аж восьмеро, намагався дати освіту. На жаль, діти інфікувалися відкритою формою туберкульозу від хворої матері й умирали одне за одним. Коли за участь у нелегальних молодіжних гуртках Євгена виключили з Воронезької гімназії, батько перевів його в такий самий заклад у Ростові-на-Дону, а тоді ще й у Бобров. У гімназійні роки хлопець точним наукам вчився неохоче, зате любив історію, літературу, часто відвідував бібліотеки та кінотеатри. За десять років навчання добре опанував світову літературу, виробив смак і почав віршувати російською. Із 1918 р. Євген працював сільським учителем у початковій школі села Велика Багачка, організував театральний гурток, а 1920 р. поїхав до Києва, де рік провчився у ветеринарно-зоотехнічному інституті, а потім у Київському музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, однак покинув навчання і вирішив усі свої сили і вільний час присвятити поезії. Дебютував Євген Плужник у журналі «Глобус» та газеті «Більшовик» у 1923 р. під псевдонімом «Кантемирянин». Його перші опубліковані вірші були переважно публіцистичні, мали класове забарвлення. Але відомим і визнаним Є. Плужник став не завдяки їм. Увагу «метрів» українського письменства і літературознавців привернули короткі філософсько-медитативні поезії митця....
0 Переглянути

Поетичне самовираження. Павло Тичина (1891—1967)

11 Клас

Павло Григорович Тичина з'явився на світ 27 січня 1891 р. в сім'ї дяка у селі Піски на Чернігівщині. У родині було 13 дітей, малята хворіли, і не те що на ліки - навіть на кращі харчі батько не міг спромогтися, через що малими дітьми пішли з цього світу три Павлові братики й сестричка. Григорій Тичина любив дітей, однак зловживав спиртним і під гарячу руку міг жорстоко побити. Його деспотизм не мав меж. Тому Павлова вразливість, високий больовий поріг, невміння бути витривалим корінням сягають дитинства. Світлом Павлового дитинства була його мама - добра, мила Марія Василівна, яку так любив Павлусь. Вона знала багато казок і пісень, мала гарний голос. Цікаво знати! Схиляння батька перед усім панським, а отже, російським, призвело до того, що він змінив прізвище на Тичинін, і саме його мав Павло аж до закінчення семінарії, а потім була неабияка морока зі зміною документів на старе українське - Тичина. Початкову освіту Павло здобув у Новобасанівській сільській школі. Як і колись Т. Шевченко, дитиною П. Тичина мріяв стати малярем-іконописцем. Наприкінці 1900 р. батько відвіз Павла Тичину до Чернігова, щоб улаштувати хлопчину в Троїцький хор. Там уже співав його старший брат Михайло. Але Павло виглядав дуже хворобливим, і його не взяли. Роки перебування у бурсі (1900-1907) були не тільки часом страждань, голодування та безправ'я, а й серйозного навчання. Павло співав у хорах Єлецького, Успенського, потім Троїцького монастирів та хорі Народного дому. Пізніше став регентом-керівником семінарського хору....
0 Переглянути

Поетичне самовираження

11 Клас

На відміну від своїх попередників на українських теренах - ліриків народницького спрямування, які заперечували «мистецтво для мистецтва» й пропагували культ служіння народу, тобто підпорядковували власний талант спробі підняти хоч «на один щабель» духовне й матеріальне життя народу, поети «розстріляного відродження» хоч і вірили, що людина здатна перетворити світ, однак не плекали жодних ілюзій, що їхня творчість має належати всім прошаркам народних мас. Водночас усі тодішні українські поети були виразно заангажовані «українськими» питаннями: державності й національної самоідентифікації. Літературознавець Василь Пахаренко зазначає, що цей аспект простежувався не лише у 1920-х рр., а й пізніше - у 1960-х. Поети піднесено оспівували національну революцію, народження нової, свідомої людини, захисника незалежної вітчизни. Такими митцями були П. Тичина (вірші «На майдані», «Як упав же він...», «Пам'яті тридцяти» та ін.), І. Кулик (збірка «Мої коломийки», 1921), Майк Йогансен («Д'горі», 1921), М. Бажан («17-й патруль», 1926), В. Сосюра («Червона зима», 1922), Є. Плужник («Дні», 1926) та ін. Яскравим поетичним явищем пореволюційних років була творчість «перших хоробрих» - В. Чумака (1900-1919) та В. Еллана-Блакитного (1894-1925)....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 209 210 211 212 213 214 215 216 217 ... 229
Назад

Навігація