Поетичне самовираження. Павло Тичина (1891—1967)
- 1-12-2022, 11:18
- 353
11 Клас , Українська література 11 клас Слоньовська, Мафтин (рівень стандарту)
ПАВЛО ТИЧИНА (1891—1967)
Життєвий і творчий шлях
Павло Григорович Тичина з'явився на світ 27 січня 1891 р. в сім'ї дяка у селі Піски на Чернігівщині. У родині було 13 дітей, малята хворіли, і не те що на ліки - навіть на кращі харчі батько не міг спромогтися, через що малими дітьми пішли з цього світу три Павлові братики й сестричка.
Григорій Тичина любив дітей, однак зловживав спиртним і під гарячу руку міг жорстоко побити. Його деспотизм не мав меж. Тому Павлова вразливість, високий больовий поріг, невміння бути витривалим корінням сягають дитинства.
Світлом Павлового дитинства була його мама - добра, мила Марія Василівна, яку так любив Павлусь. Вона знала багато казок і пісень, мала гарний голос.
Цікаво знати!
Схиляння батька перед усім панським, а отже, російським, призвело до того, що він змінив прізвище на Тичинін, і саме його мав Павло аж до закінчення семінарії, а потім була неабияка морока зі зміною документів на старе українське - Тичина.
Початкову освіту Павло здобув у Новобасанівській сільській школі. Як і колись Т. Шевченко, дитиною П. Тичина мріяв стати малярем-іконописцем.
Наприкінці 1900 р. батько відвіз Павла Тичину до Чернігова, щоб улаштувати хлопчину в Троїцький хор. Там уже співав його старший брат Михайло. Але Павло виглядав дуже хворобливим, і його не взяли. Роки перебування у бурсі (1900-1907) були не тільки часом страждань, голодування та безправ'я, а й серйозного навчання. Павло співав у хорах Єлецького, Успенського, потім Троїцького монастирів та хорі Народного дому. Пізніше став регентом-керівником семінарського хору.
Катерина Білокур. За селом (1956)
Усі сини Григорія Тичини вчилися у Чернігівській духовній семінарії, адже для дітей служителів церкви навчання тут було безплатне. Цим скориставсь і Павло - після смерті батька у 1906 р. можна було покладатися лише на власні підробітки. Вважають, що перші спроби пера Тичини з'явилися, коли не стало батька, але це була ще не творчість, а наївне наслідування Шевченка.
Як і молодий Шевченко, Тичина прагне здобути фах художника. За малюванням його й помітив Михайло Коцюбинський, довідався, що юнак пише вірші, й запросив до себе в гості. Там Тичина прочитав вірш «Розкажи, розкажи мені, поле», чим до сліз зворушив Коцюбинського, який радісно сповістив присутнім: «Поет між нами». Така реакція відомого письменника вплинула на Павла позитивно: у 1912 р. з'являється його перша публікація - вірш «Ви знаєте, як липа шелестить».
Не тільки поезія вабила семінариста. Павло грав на гобої, кларнеті, а малювати вчився у Михайла Жука. Досить вправними можна вважати його автопортрет, акварелі, пейзажі, малюнки олівцем. Товариш-наставник радив Павлові вступати до Петербурзької академії мистецтв, але грошей не вистачало навіть на дорогу.
Закінчивши семінарію, П. Тичина переїхав до Києва і вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту. Він підпрацьовував помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського, в конторі газети «Рада». Коли влітку 1914 р. почалася Перша світова війна, П. Тичина разом із найкращими друзями переховувався від денікінців, які проводили обшуки й розстрілювали всіх, кого запідозрили в нелюбові до «великой и неделимой России-матушки».
Проголошення УНР П. Тичина сприйняв як найбільшу подію у своєму житті. Він відгукнувся на неї віршем «Золотий гомін», іншими високохудожніми творами. Але до Києва увійшли криваві орди російських загарбників. Дві революції - українська й більшовицька - зіткнулися у двобої, і жовто-сині стяги впали. Для П. Тичини це була трагедія, фатальний удар у саме серце.
У 1918 р. вийшла збірка, якою поет заявив про свій неповторний талант. Народження «Сонячних кларнетів» у літературному процесі України стало подією століття.
Павло Тичина. Із мого вікна (Кузнечна, 107, пом. 19) (1918)
Таке велике обдарування могло буйно розквітнути й рясно вродити, але з кінця грудня 1919 р. в Києві остаточно встановилася радянська влада.
Поезія П. Тичини змінилася. Назва нової збірки «Замість сонетів і октав» (1920) засвідчувала: «Які сонети й октави під час Революції? Сонети й октави - вишукані форми віршування, які передбачають інтелектуальну піднесеність думки поета. Не до того за Революції!» (М. Гаухман).
Павло Тичина працює у студії Леся Курбаса, співпрацює з редакцією журналу «Мистецтво», завідує літературно-художньою студією в Київському драматичному театрі імені Тараса Шевченка, разом із композитором Григорієм Верьовкою засновує Українську музичну школу.
Цікаво знати!
У 1923 р., перед від'їздом до Харкова, Павло Тичина передав керівництво очолюваної ним капели-студії ім. Миколи Леонтовича своєму товаришу Григорію Верьовці (ось звідки бере початок найвідоміший сьогодні український хор). Малого Гриця Верьовку ще під час навчання у бурсі Павло Тичина вчив нотній грамоті.
Восени 1920 р. Павло Тичина здійснив концертну мандрівку Правобережною Україною, в результаті з'явився поетів щоденник «Подорож з капелою Кирила Стеценка», який проливає світло на джерела образів збірки «Замість сонетів і октав». Гастролі дали можливість митцеві побачити наслідки радянського «щасливого» життя.
Михайло Жук. Портрет П. Тичини (1919)
Голодомор на початку 1920-х рр. підтвердив сатанинське нутро сталінських посіпак, і Павло Тичина відчував потребу відгукнутися на це лихо віршами, які могли йому коштувати життя. За припущеннями літературознавців, такі поезії, як «Розкривши Гомера» та «До кого говорить?», були написані саме в 1921-1922 рр. Росія як символ новітньої тиранії у першому з них постає у зловісному образі:
Що ж, Росіє, немов Навсікая1 полощеш білизну.
Ні, ти рабинь одпусти, одпусти їх на волю!
Кажеш, ти хочеш робить? Так я й повірив тобі.
Царськії звички забудь, годі визискувать нас!
1 Навсікая - дочка царя феаків, якій Афіна з'явилася уві сні й наказала йти з рабинями на берег моря прати білизну. Там Навсікая побачила Одіссея, якого викинуло море, і допомогла йому.
У 1920 р. виходить друком межова збірка П. Тичини «Плуг», якою поет заявив про своє вірнопідданство радянській владі. Якщо у «Сонячних кларнетах» автор був певний своєї радості, у книзі «Замість сонетів і октав» - своїх психологічних терзань, то у збірці «Плуг» - лунає-стогне лише болючий його сумнів щодо свого призначення у світі й призначення світу для добра взагалі. Митець відчуває наближення чогось неминучого і страшного: «Стоїть сторозтерзаний Київ, / і двісті розіп'ятий я».
У 1920-х рр. Павло Тичина працював у журналі «Червоний шлях» у Харкові. Тут він видав останню цінну в художньому плані книжку «Вітер з України». Особливу увагу в цей час поет приділяв вивченню іноземних мов: знав їх понад п'ятнадцять. У 1929 р. його обрали дійсним членом Академії наук УРСР. Найбільший український модерніст 1920-х рр. мусив стати прирученим, загнаним у глухий кут буденним віршописцем. М. Вороний, прочитавши вірш «Нехай Європа кумкає», із сумом поставив висновок-діагноз: «Це останній твір поета і перший твір академіка».
Вірш «Партія веде», написаний у рік штучного Голодомору, відіграв фатальну роль. З одного боку, цей опус2 гарантував Павлові Григоровичу життя, привілеї, псевдославу. З іншого - саме за цей вірш Бог покарав Тичину найстрашнішою карою: забрав талант, за силою рівний хіба що Шевченковому. Внутрішні боріння із власним талантом позначилися навіть на його зовнішності. Художники, які малювали поета в різні роки, відтворювали абсолютно іншу особистість на своїх портретах. Коли ж репресії 1937-1939 рр. торкнулися науковців Інституту літератури імені Т. Шевченка, П. Тичина не витримав і подав заяву з проханням звільнити його від обов'язків директора цього закладу.
2 Опус - тут: твір дуже низького ґатунку.
1939 р. П. Тичина одружується з Лідією Папарук. Вони познайомилися ще далекого 1916 р., коли Павло винаймав помешкання у Папаруків. Лідія Василівна та її мама Катерина Кузьмівна стали ангелами-охоронцями поета у суворих життєвих буднях.
Лідія Папарук і Павло Тичина
У роки Другої світової війни муза поета на якийсь час відродилася, з'явилося друком кілька справді високохудожніх і вистражданих творів. П. Тичину не забули відзначити Сталінською премією. Улітку 1943 р. він потрапив у лікарню через поранення і під наркозом несподівано почав віршувати. Так народилася одна з найкращих його поезій воєнних літ «Я утверждаюсь», у якій від імені українського народу поет заявив про свою незнищенність і сили для державобудування.
Після війни П. Тичина перебував на високих посадах міністра освіти, депутата Верховної Ради СРСР та УРСР. Саме Павло Григорович домігся, щоб школи з викладанням українською мовою перевели з околиць Києва до центру. Протестуючи проти нав'язаного народові закону про школу, за яким національну мову й літературу дитина за бажанням її батьків мала право й не вивчати, П. Тичина виявився тим єдиним депутатом, який не побажав голосувати за драконівський закон і несподівано для всіх пішов із посади Голови Верховної Ради УРСР та заступника Голови Ради національностей Верховної Ради СРСР. Для такого вчинку в ті часи треба було мати велику мужність. Цього йому не забули: не дали Ленінської премії, не дозволили стати номінантом Нобелівської (1966).
Олексій Шовкуненко. Портрет поета П. Г. Тичини
Партія пильно слідкувала й за хворим на цукровий діабет, уже літнім і безпомічним поетом. За півроку до смерті П. Тичина став Героєм Соціалістичної Праці. А ще мав аж п'ять орденів Леніна та два ордени Трудового Червоного Прапора.
Наприкінці життя П. Тичина все частіше почав для себе самого робити висновок, що змарнував власний талант. Митець іще старався завершити поему-симфонію «Сковорода», очолював комісію з роботи з молодими літераторами у Спілці письменників України.
Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 р. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Колись Максим Рильський казав, що Україна знає двох найбільших новаторів - Шевченка й Тичину. У наш час творчість автора «Сонячних кларнетів» важливо переосмислити, щоб збагнути долю поета, велич та значення для України.
Діалог із текстом
- 1. Яке враження на вас справила розповідь про батька поета?
- 2. Де здобував освіту П. Тичина? На яких музичних інструментах умів грати?
- 3. Хто з українських класиків відкрив у П. Тичині майбутнього поета?
- 4. Яка головна ідея збірки «Сонячні кларнети»? Як її оцінили критики й літературознавці?
- 5. Що вам відомо про джерела образності та роль у доробку поета збірки «Замість сонетів і октав»?
- 6. Доведіть, що П. Тичина в житті виявляв не тільки обережність, а й велику мужність.
- 7. У чому полягало ідеологічне «полювання» на поета?
- 8. Із якої причини талант Павла Григоровича несподівано відродився в роки Другої світової війни? Самостійно прочитайте і проаналізуйте вірш «Я утверждаюсь».
Мистецькі діалоги
- 1. Розгляньте картину Катерини Білокур «За селом». До якого вірша юного Павла Тичини ви могли б використати це художнє полотно як ілюстрацію?
- 2. Порівняйте портрети Павла Григоровича у виконанні Михайла Жука й Олексія Шовкуненка. Що ви можете сказати про авторські акценти розкриття характеру П. Тичини на цих полотнах?
Поетична творчість Павла Тичини - вершина української поезії ХХ ст.
Писати власні вірші юний митець почав рано. На смерть батька він відгукнувся поезіями «Синє небо закрилося...», «Під моїм вікном» (1906), які засвідчили глибокий біль автора й тонку поетичну душу. Впадає в око, що вже в ранніх віршах виявляється нахил до мелодійності звучання слова, художнього звукопису: «Блакить мою душу обвіяла, / Душа моя сонця намріяла, / Душа причастилася кротості трав - / Добридень я світу сказав!».
На події української революції Тичина відгукнувся поемою «Золотий гомін», за яку Валер'ян Поліщук назвав його «бардом Центральної Ради». Незважаючи на прихід більшовицької влади, молоді українські митці вірили в торжество справедливості. Протягом 1917-1922 рр. Павло Тичина разом з однодумцями Лесем Курбасом, Дмитром Загулом, Олексою Слісаренком організовують літгурти «Біла студія» і «Музагет1». Молоді автори виношували ідею національного відродження й розвитку модерного мистецтва. Павло Тичина був близько знайомий і з Миколою Хвильовим, якому присвятив збірку «Вітер з України».
1 Музагет (із грец.) - ватажок муз.
До першого «ніжнотонного» періоду творчості Павла Тичини відносять його збірки «Сонячні кларнети» (1918), «Замість сонетів і октав» (присвячена Григорію Сковороді) (1920), «Плуг» (1920), «В космічному оркестрі» (1921), «Вітер з України» (1924).
Поетична збірка «Сонячні кларнети»
У київській атмосфері державотворення, безпосередньої причетності до ідей УНР, щоденного перебування в центрі революційних подій Павло Тичина завершив першу збірку поезій «Сонячні кларнети» (1918), хоч фактично вона вийшла у 1919 р. накладом лише у тисячу примірників. Світоглядна естетична концепція автора засвідчила неповторну «українську версію символізму». Вірші книжки сповнені музики, руху, що відображено й у побудові строф, віртуозному володінні віршем, ритмом. Польський письменник Ярослав Івашкевич оголосив автора «Золотого гомону» генієм ХХ ст., що бачить майбутнє, авторська стильова палітра якого виткана з мовних і почуттєвих джерел української народної стихії та літературної культури французьких і російських символістів.
Обкладинка першого видання збірки «Сонячні кларнети» (1918)
«Для "Сонячних кларнетів” він вибрав лише ті поезії, де "синтез мистецтв” сягнув довершеності. Мабуть, розуміючи, що вдалося піднятися до засадничо нової літературної якості».
Григорій Клочек
«Музичність заполонила все його світосприйняття, і саме слово зробилося для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі народжує думки і почуття. З духу музики зародилася ця лірика».
Василь Стус
Цікаво знати!
На той час відома перекладачка Ірина Стешенко, яка працювала в редакції газети «Нова Рада» разом із Павлом Тичиною, згадувала, що збірка «Сонячні кларнети» вийшла завдяки підтримці редактора цієї газети Андрія Ніковського.
Поява «Сонячних кларнетів» у мистецьких колах викликала неабиякий ажіотаж1. На думку Сергія Єфремова, радісне авторське світовідчування виростало «на пантеїстичному2 вбиранні в себе ритму, і руху, і згуків з усього незмірного космосу».
1 Ажіотаж - тут: розголос.
2 Пантеїстичний - тут: той, що ототожнює Бога з природою.
Критики й літературознавці того часу не могли не помітити, що церковна атрибутика першої поетичної збірки П. Тичини творила ефект урочистості й свята. А. Ніковський навіть порівнював «Сонячні кларнети» з прекрасним церковним концертом. Інша річ, що радянська атеїстично-соцреалістична критика навіть у таких рядках, як «Душа причастилася кротості трав» чи «На квітці метелик, мов свічечка», однозначно вбачала «тиск на свідомість поета» церковної обстановки. Проте вдумливий читач безпомильно відчував красу цілісної картини поетового світовідчуття, а не прагнення новаторських метафор і порівнянь («пітьми... хітон» («Не Зевс, не Пан...»), «розп’яте серце», «Дзвін гуде» («Гаї шумлять...»), «серцем дзвонили» («Цвіт в моєму серці...»), «в клубках фіміаму», «на ранню молитву» («Світає...»)). На думку Євгена Сверстюка, поет не грався словом, не підпадав під церковні впливи і не виконував чиїхось замовлень, а цілком природно «був носієм і виразником української релігійної традиції». Стиль першої збірки Павла Тичини не випадково отримав назву «кларнетизм».
Поетична збірка «Замість сонетів і октав»
Друга поетична збірка П. Тичини «Замість сонетів і октав» (1920) - це роздуми поета над останніми кривавими подіями в Україні й висновки: «Прокляття всім, хто звіром став!», «Соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити. / Все можна виправдати високою метою - та тільки не порожнечу душі. / Стріляють серце, стріляють душу - нічого їм не жаль».
Ідейна основа збірки. Орієнтиром для Павла Тичини у книжці «Замість сонетів і октав» стала «філософія серця» Григорія Сковороди. Саме йому присвятив поет свою другу збірку.
Учення українського філософа про три світи (макрокосм, мікрокосм, Біблію) і дві натури людини (видиму й невидиму - тілесну і духовну) було так само близьке П. Тичині, як і раннім українським символістам, а творчість Г. Сковороди, погляди на мистецтво і засоби його впливу стали для поета зразком досконалості.
Символічні образи Павло Тичина використав, щоб спонукати читачів замислитися про страшні події громадянської війни і братовбивство, свідком якого він став, подорожуючи Україною з капелою Кирила Стеценка: «Орел, Тризубець, Серп і Молот... / І кожне виступає як своє. / Своє ж рушниця в нас убила. / Своє на дні душі лежить».
По виході з друку 1920 р. книгу одразу вилучили через складність, різкість окремих місць, у яких критика побачила «контрреволюційність».
Обкладинка першого видання збірки «Замість сонетів і октав» (1920)
Композиція та образність. За вченням Г. Сковороди, важливими засобами впливу на людину на шляху її «перетворення» є як символічні образи, так і почуття, що їх супроводжують, а також спосіб пізнання - роздуми. П. Тичина глибоко перейнявся ідеями українського філософа і під час створення збірки «Замість сонетів і октав» використав їх як естетичну1 основу. У збірці ліричний герой проводить читача шляхами роздумів-пошуків істини. Це становить базу для психологічної єдності книжки П. Тичини. Шлях людини, за Г. Сковородою, - це шлях світу, що рухається «між протилежностями й антитезами. Він розпадається, розсипається і збирає себе знову у єдність» (Д. Чижевський). А сукупність фрагментів збірки «Замість сонетів і октав», як химерна мозаїка, що віддзеркалює множинні прояви дійсності, згодом збирається у свідомості читача в єдине ціле й дає змогу осягнути дійсність уповні у формі античної багатоголосої трагедійної лірики.
1 Естетичний - тут: пов'язаний зі створенням, відтворенням і сприйняттям прекрасного в мистецтві та житті.
Тенденцію до злиття народного та елітарного у збірці «Замість сонетів і октав» простежила Надія Над'ярних і переконливо довела, що у названій книзі Павло Тичина широко використовує форму притчі-загадки, а також діалогічну мову, «що сприйняла сковородинівську школу».
Збірка композиційно складається з 11 тез і 11 антитез-катренів. Замість вітаїзму «Сонячних кларнетів», автор трагічно відчуває наближення апокаліпсису2.
2 Апокаліпсис - тут: кінець світу.
У 1920-1925 рр. поет працював над поемою «Чистила мати картоплю...», яку почав друкувати в журналі «Вапліте». 1926 р. його першим звинуватили у «протягуванні в літературу буржуазного націоналізму» саме за цю художню річ, у якій однозначно йшлося про те, що «Ленін-антихрист явився». Переляканий перспективою репресій Павло Тичина приніс письмове каяття голові Ради народних комісарів УРСР Власові Чубарю. Відтоді вже ніколи не дописував поему, не пробував надрукувати в незавершеному вигляді. У цьому творі народ називає Леніна антихристом, показано, як радянська влада руйнувала родинні зв'язки українців, налаштовувала дітей проти батьків. Однак починаючи з 1926 р., як слушно зазначав Василь Стус, «не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту».
Другий етап творчості - лірика 1932-1940 рр. «приборканого» й «прирученого» П. Тичини. Цей етап ознаменувався збірками «Чернігів» (1931) і «Партія веде» (1934, наклад 25 тис. примірників, які майже не змінювалися з кожним наступним перевиданням), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Декларативність віршованих рядків, афішування вірнопідданства, римовані партійні гасла засвідчують смерть тонкого лірика в його ще живому тілі. Новостворена Спілка письменників СРСР (1934), членом якої одним із перших став П. Тичина, вимагала від митців повного підпорядкування і служіння тоталітарному режиму.
Третій період творчості - 1941-1956 рр. Проживання поета в Уфі та Москві, туга за поневоленою нацистами Україною ненадовго «вивели з коми» талант поета. У цей час П. Тичина створює високохудожню поему «Похорон друга» (1943). А його вірш «Я утверждаюсь» був відповіддю на завойовницьку політику не лише Гітлера, а й - у підтексті сказаного поетом - Сталіна.
Останній, четвертий, етап творчості охоплював 1957-1967 рр. У цей період Павло Тичина багато переклав українською закордонних митців (самотужки досконало вивчив майже 20 іноземних мов, зокрема вірменську, грузинську, арабську, турецьку, їдиш), обіймав високі посади в уряді, часто друкувався, але вершин «Сонячних кларнетів» уже досягти не міг. Єдина знакова збірка «Срібної ночі» ще нібито мала філософський характер, але водночас щільно улягала в рамки дозволеного в СРСР. Однак не варто забувати, що у П. Тичини були великі неприємності через небажання поставити свій підпис для надання чинності новому українському правопису, з якого забрали звуки [и] на початку слів і [ґ]. Поет чудово розумів, що українську мову зумисно уподібнюють до російської.
Цікаво знати!
2013 р. у Франції вийшла збірка «Сонячні кларнети». До неї увійшли поезії 38 українських авторів від класиків до сучасності. Вірші П. Тичини з його однойменної збірки відкривають цю книжку.
Діалог із текстом
- 1. Чому збірка «Сонячні кларнети» у творчій спадщині П. Тичини - особлива?
- 2. На які періоди дослідники поділяють творчість П. Тичини? Який із цих періодів був найпродуктивніший і неповторний?
- 3. Що саме вас найбільше схвилювало в долі Тичини-поета?
- 4. Прокоментуйте одне з висловлювань літературознавців про творчість П. Тичини.
- 5. Чому саме цей поет є гордістю української літератури?
Жанрово-стильове багатство поетичної спадщини Павла Тичини
Світ розгледів талант П. Тичини завдяки його першим збіркам. Українська діаспора навіть двічі намагалася номінувати митця на здобуття Нобелівської премії, але поет категорично відмовився брати участь у цьому дійстві.
Чим же привабило Тичинине слово сучасників? Леонід Новиченко слушно наголошував на жанрово-стильовому багатстві «Сонячних кларнетів».
Термін «кларнетизм» на позначення стильових особливостей синтетичної (насамперед у поєднанні образного слова з музикою і колористикою) лірики раннього Павла Тичини вперше застосували письменник Василь Барка та літературознавець Юрій Лавріненко. Лексему, якій судилося стати літературознавчим поняттям, вони взяли із назви першої збірки поета «Сонячні кларнети». Поліфонічний стиль лірики Павла Тичини як «мальовнича музичність» і «музична мальовничість» передбачав нові горизонти для Тичининих однодумців та послідовників, чого насправді не відбулося через штучне насадження «методу соцреалізму» в радянській українській літературі, а також горезвісний початок епохи «розстріляного відродження».
«Світлий оптимізм, тверда впевненість у перемозі сонячного і людського над всіляким мороком і тліном створюють в книзі ту провідну мелодію, для виконання якої, мабуть, справді-таки могли придатися лише особливі, незвичайні - "Сонячні кларнети”».
Леонід Новиченко
Творчість юного поета мала виразні риси імпресіоніста, він намагався відтворити той момент часу, про який у «Фаусті» Йоганна-Вольфґанґа Ґете сказано: «О, зупинись, хвилино, ти прекрасна!» І не тільки намагався, а таки вловив миттєві відчуття і поривання, нічого не типізуючи і не виражаючи краси через статику, через набір заяложених образів і усталених поглядів на світ. Ліричний герой Тичини - здивований, зачарований, заворожений красою. На чорному тлі розрухи, депресії, зневіри, поява таких світлих поезій була подією.
Мікалоюс Чюрльоніс. Соната весни. Скерцо (1907)
Уже перший вірш збірки «Сонячні кларнети» - «Не Зевс, не Пан...» - є своєрідним ключем до поетового бачення картини Всесвіту, якою вона йому уявлялася.
Хоч як по-новаторському звучать окремі рядки, але в основному вони не вступають у дисонанс зі Святим Письмом, де Бог - це Любов, Світло, а за Тичиною - ще й Музика. Аналізуючи «Сонячні кларнети», Василь Стус бачив макрокосм (душу поета) і мікрокосм (світ зовнішній) у кожній поезії, а до того ж розумів багатошаровість збірки, завдяки чому «внутрішній світ самого Тичини, сказати б точніше, його дух витає в просторі трьох, майже означених у собі сфер... Перша сфера - сфера прочування або й чекання самого себе і світу. У віршах другої сфери... схрещено золоті мечі двох поетових прагнень - неба і землі... Третя сфера - на рівні землі або ж над самою землею. Це сфера виключного драматизму. Вірші цього циклу - це миттєвий спалах радості від звершеної української національної революції і довгий розпач од її жорстокого задушення... Тільки щасливому поглядові захопленого поета, Тичини середини 1917 р., могло здатися, що почалася доба загальнонаціонального єднання». Однак «золота година національного звільнення закінчилась, так по-справжньому і не почавшись», а самостійний український уряд виявився пасинком і поводився як пасинок, адже за 10 місяців свого управління не став повноцінним державним органом.
Вірш «Арфами, арфами...»
За словами англійського письменника Джона Фута, «Тичина не схожий ні на кого у світовій поезії». Справді, його «Сонячні кларнети» - це витвір лірика, музиканта і художника водночас.
У вірші йдеться не лише про весну в природі, а й про бентежну юність ліричного героя і політичне воскресіння, відродження України. Персоніфікований образ дівчини-весни, до ніг якої лягають квіти, дощі, громи та веселки - це символ Вічності, Істини, Краси. Авторські неологізми, епітети у виразно імпресіоністичному стилі, народнопісенні порівняння не суперечать одне одному. Музичну енергійність приходу нового, розцвіту надій передають алітерації, асонанси, чергування довгих і коротких рядків поезії, а весняний шум гаїв у ліричного героя асоціюється з мелодією небесних арф, як це було в «Intermezzo» Михайла Коцюбинського. «Ой одкрий // колос вій!» - унікальна метафора, як і новаторські епітети майбутніх успіхів чи випробувань: «Сміх буде, плач буде // Перламутровий».
Катерина Білокур. Хата в Богданівці (1955)
Дата написання вірша промовиста - 1914-й. Улітку розпочнеться Перша світова війна, епоха бурхливих змін у світі. Поет ніби намагався вхопити останні крихти мирного життя, щастя, бажання кохати й бути коханим.
Музика арф у вірші - обнадійлива музика небес. Господь спілкується з людиною ХХ ст. не словами, а кольорами й мелодіями, променями сонячного світла. Римування у цій поезії перехресне, віршовий розмір - дактиль із вкрапленнями хорея, що створює ефект «схлипування» від повноти почуттів.
Вірш «О, панно Інно...»
У Павла Тичини надзвичайно мелодійна інтимна лірика. Його вірші «О, панно Інно...» та «Ви знаєте, як липа шелестить...» давно стали романсами, і їх досі виконує під гітару молодь.
Про першу любов автора «Сонячних кларнетів» відомо небагато. Зате є чудова робота Михайла Жука - панно «Біле і чорне» (1912). Моделлю для «чорного янгола» став улюблений учень художника з класу малювання в Чернігівській духовній семінарії - двадцятирічний Павло Тичина. Образ «білого янгола» має портретну схожість із Поліною Коновал - донькою пізніше репресованого чернігівського поета і драматурга Івана Вороньківського, яка була першим коханням Павла і мала суворий характер - критикувала символізм молодого поета і не відповідала на його ніжні почуття. Натомість молодша сестра Поліни - Ганна (Нюся), яку за тодішньою модою вже в дорослому віці неофіційно перейменували в Інну, була більш прихильна до юнака. Ця Нюся-Інна (вона померла ще зовсім молодою від сухот) палко й жертовно любила Тичину, навіть освідчилася йому в коханні, але не могла замінити сестри. Згодом вона і стала прообразом ліричної героїні поезії «О, панно Інно...».
Однак саме Поля надихала поета на геніальну лірику. Їй присвячені десятки віршів, написані протягом 1913-1915 рр. П. Тичина мріяв бачити свою кохану щирою українкою, але Поля зрадила батькові й Павлові ідеали. Вона вийшла заміж за людину, ворожу українській культурі, і сама негативно відгукувалася про Україну.
Михайло Жук. Біле і чорне. Панно, фрагмент (1912)
Проте кохання до Поліни було таке сильне, що болісної згадки про це почуття не зміг стерти час. Завершуючи в останні роки свого життя поему-симфонію «Сковорода», П. Тичина вивів Полю в образі зрадниці Марії, яка стає коханкою російського генерала, що прийшов за наказом Катерини II розправитися з гайдамаками. Сам П. Тичина зізнавався, що мав мрію написати трагічний твір, який би закінчувався одним лише розпачливим вигуком: «Поля зрадила!».
Перша строфа, незважаючи на спробу освітити темне психологічне тло фарбами й звуками, - песимістична. Останній рядок наголошує на космічному холоді, який заморожує і вбиває в душі поета все живе. Друга строфа вже не опосередковано, а безпосередньо присвячена Інні. Це вона в зимовий вечір освідчилася поетові й цим полегшила його страждання. Двоє закоханих мають спільну проблему: їхня любов не взаємна. Звичайно, найлегше поступитися, дати можливість хоч Інні стати щасливою. Така думка у якусь мить зринає і в ліричного героя: «І раптом - небо... шепіт гаю... / О ні, то очі Ваші. - Я ридаю. / Сестра чи Ви? - Любив...».
Велику роль у вірші відіграє займенник «Ви». Цим словом підкреслено шляхетне ставлення до дівчини, делікатність у стосунках, розуміння її трагедії.
Вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...»
Неперевершені зразки інтимної лірики Павла Тичини - вірші «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Не дивися так привітно», «З кохання плакав я», «Подивилась ясно». Поезія «Ви знаєте, як липа шелестить...» - одна з найкращих. Цей вірш вважають першим друкованим твором П. Тичини. За жанром це елегія або мінорний ліричний твір, за видом лірики - інтимно-пейзажна поезія.
Катерина Білокур. На околиці (1940)
Ліричний герой - уперше закоханий юнак, який сприймає кохану як частину природи: її дихання - це шелестіння липи, а чарівний світ навколо просто створений для любові. Життєвий цикл щороку повторюється, тому зрозумілий і старим, і юним. Ліричний герой - особистість із тонкою душею. Він зовсім юний, вразливий, несміливий, можливо, вперше закоханий. Кохана ліричного героя нібито за лаштунками твору, точніше, вона просто спить і навіть стає збірним образом усіх коханих, за якими тужать юначі серця. Повна відкритість душі ліричного героя, риторичні фігури спонукають читачів ставати своєрідними співавторами твору, згадувати власні почуття, переживати їх знову.
Це яскравий приклад Тичинової предметної метафорики, закоріненої у синестезійне навіювання образів. Тропи у такому випадку завжди унікальні. Риторичні запитання, ствердження й окличні речення передають емоційність ліричного героя, його вміння бачити й тонко сприймати красу весняної місячної ночі, бути своєрідним філософом і відчувати, що в таку ніч не спиться й сивим дідуганам, які згадують своє перше кохання.
Поезія складається з двох шестирядкових строф і, закономірно, має дві частини: першу - вузьку, особистісну, другу - всеохопну, космічну. Світ окремої людини і світ чудової весняної природи творять єдине ціле, зливаються у гімн життю і щастю. Чотиристопний ямб відтворює радість, перемішану із сумом, про яку Максим Рильський писав: «Не бійся смутку, що пливе з великої любові».
Образ липи, як і образи місячного сяйва, солов'їв, дуже доречний. Листя на липах розвивається рано, має вигляд серця. І хоча у творі не сказано про пахучий липовий цвіт, очікування цвітіння душ закоханих очевидне.
«Одчиняйте двері...»
Поезія П. Тичини «Одчиняйте двері...» - особлива. У народних віруваннях глобальні нещастя (війна, мор (наприклад, епідемія чуми, холери), природні катаклізми) поставали в жіночих образах різного віку, які ще задовго до біди людям з особливими екстрасенсорними здібностями являлися у видіннях на людних базарах, храмових святах, весіллях. Подібні факти персоніфікованих, тобто проявлених у людській подобі, нещасть описали Валерій Шевчук у так званій химерній, тобто насиченій містикою, прозі - в оповіданні «Джума» та Оксана Забужко у повісті «Казка про калинову сопілку».
Тичина-символіст-імпресіоніст мав надзвичайний дар проглядати в майбутнє в процесі написання власних поезій: «Сказати б, Тичина дихав фольклором, а не лишень знав його зразки» (Анатолій Погрібний). Із дитячих літ його душа сприйняла і запам'ятала народні уявлення і породила український світогляд, у якому підсвідомості завжди була відведена особлива роль. Недарма Максим Рильський писав: «Тичина і народ - це син і батько».
Поезія Павла Тичини «Одчиняйте двері...» (1918) - алегорична. Революція постає в образі нареченої, яку всі чекають, відкривши двері й душі святій блакиті (блакитний, один із кольорів національного українського прапора, символізує очікування українців; відкривання дверей - знак початку, оновлення). Поет зіставляє неспівмірні почуття й образи: надії українців на вільний розвиток нації, величні хорали, якими вони вітають нове життя («Одчиняйте двері - / Наречена йде! / Одчиняйте двері - / Голуба блакить! Очі, серце і хорали / Стали, / Ждуть...»), - і криваву плату за таку ілюзію. Радісні сподівання набувають прекрасного образу нареченої, але досить відчинити двері, щоб впустити її, починається щось жахливе: страшні кровопролиття, громадянська війна. У поетичному тексті вірша це виражено за допомогою антитези: замість блакиті - непроглядна горобина ніч страшної негоди, замість переможної ходи нареченої - криваві шляхи («Одчинились двері - / Горобина ніч! / Одчинились двері - / всі шляхи в крові!»). Образ горобиної ночі (такими в народі називали найкоротші червневі ночі зі страшними грозами й вітром-бурею) промовистий: це час особливої небезпеки й найбільших випробувань. Образ холодної, неприємної, мокрої темряви у множині («Незриданними сльозами / Тьмами / Дощ...») лише увиразнює ту політичну негоду, яка залягла на багато років у рідному краю після падіння УНР.
Колористика вірша вражає: барви миру (білий, голубий) змінюють червона барва агресії, чорна барва темряви. Поезія має дві строфи, віршовий розмір - анапест, але без римування, отже, за будовою - це білий вірш.
Білий вірш - неримований вірш зі збереженням ритміки й кількості наголошених і ненаголошених складів у рядках. Від вільного вірша білий вірш відрізняється тим, що рими в ньому немає, але кількість складів у рядках строго впорядковано.
Вірш «Одчиняйте двері...» став знаковим для розуміння еволюції П. Тичини: він «розпрощався з візією України-нареченої, що захлинулася у крові московсько-більшовицької агресії та братовбивчої громадянської війни» (Юрій Ковалів).
Вірш-реквієм «Пам'яті тридцяти»
Павло Тичина був не політиком, а ліриком, тож його бачення політичного устрою України та її майбутнього виявилося інтуїтивним, а тому пророчим. Уже у вірші «Одчиняйте двері...» першої збірки образ революції як нареченої несподівано набирає темних барв. А в поезії «Скорбна мати» трагічно зазвучала думка про неможливість для України звільнитися (воскреснути), адже її райська земля - надто ласий шматочок для сусідів-окупантів. Поет використовує біблійні образи-символи. В образі Марії постає Україна, а в образі Ісуса Христа виведено український народ. Трагічно звучать слова Богородиці: «Ідіте на Вкраїну, / Заходьте в кожну хату - / Ачей вам там покажуть / Хоч тінь його розп'яту... // Христос воскрес? Не чула, / Не відаю, не знаю. / Не буть ніколи раю / У цім кривавім краю». Співзвучно до цих слів звучить початок поезії «Хто ж це так із тебе насміяться смів?», звернений до України періоду більшовицької війни: «Хто ж це так із тебе насміяться смів? / Хто у твоє серце ніж загородив? / Виростали діти в хаті, як в гаю, / Без ясного сонця в рідному краю. / Накипіла злоба, сповнились серця - / Гей, курки спустили в матір і отця!».
На жаль, тогочасну ситуацію в Україні зображено дуже точно: новостворена Українська Народна Республіка не мала професійної армії, щоб захищатися у війні проти більшовизму. Коли ж обставини склалися не на користь УНР, її уряд спробував створити власне військо, але на засадах добровільності, а не заведеної в усьому світі загальної обов'язкової повинності для чоловіків призовного віку. Тож Україну не було кому захищати, крім свідомих добровольців - студентів і гімназистів.
У нерівному бою поблизу залізничної станції Крути 29 січня 1918 р. брали участь близько 600 юнаків, серед яких були вже виснажені в боях бійці Першої київської юнацької (юнкерської) школи ім. Б. Хмельницького та недосвідчений добровольчий Помічний курінь січових стрільців, що складався зі студентів Університету ім. Святого Володимира, новоствореного Українського народного університету та учнів Другої української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Юнакам протистояли 4 тис. випробуваних у боях солдатів-червоноармійців.
Юні оборонці України п'ять годин стримували атаку загарбників, а коли не стало набоїв, пішли врукопашну, і близько 300 юнаків загинули від московських багнетів. Поранених здебільшого добивали, а 27 хлопців потрапили в полон, їх наступного дня розстріляли. Перед лицем смерті учень 7 класу гімназії Григорій Піпський заспівав «Ще не вмерла Україна», його підтримали інші засуджені до страти. Навіть тих, хто випадково вцілів, розшукували і знищували. Наприклад, учня 8 класу Другої української гімназії, старшину студентського куреня московські матроси замучили через кілька днів після бою на допитах під Ніжином.
Тільки через два місяці, коли більшовиків вигнали з Києва, 19 березня 1918 р. героїв Крут, яких іще не встигли поховати родичі або погодилися перепоховати, урочисто поховали на Аскольдовій могилі в Києві. У скорботній процесії взяв участь голова Центральної Ради Михайло Грушевський, який почав свою промову словами: «Солодко і прекрасно вмерти за Отчизну так, як умерли оті сини...». Подвиг поблизу Крут творили діти Наддніпрянщини й Галичини.
Іще в роки Першої світової війни російські окупанти вивезли із Західної України як заручників понад 100 тис. галичан. Вивозили із сім'ями січових стрільців і вояків Української галицької армії. Молодше покоління цих переселенців пізніше навчалося в закладах Києва, зокрема у згаданій гімназії.
До 1939 р. в Галичині щороку вшановували бій під Крутами як День скорботи України. Тринадцяту річницю галицькі студенти відзначили одноденним голодуванням і збором коштів для політв'язнів, а під час 14-ї - розповсюдили брошуру «Бій під Крутами», видану 10-тисячним накладом. Ушануванню пам'яті оборонців Крут на Наддніпрянщині завадила більшовицька окупація. Після встановлення в Україні радянської влади про цю подію забули більше ніж на 70 років. Натомість про подвиг молоді під Крутами завжди пам'ятали українці діаспори, які жили у вільному світі. До теми героїв Крут зверталися відомі українські митці: Євген Маланюк («Крути - народини нового українця»), Людмила Старицька-Черняхівська («Пам'яті героїв-юнаків»), Улас Самчук («Крути»). Молодим захисникам присвятили свої поезії Богдан-Ігор Антонич, Андрій П'ясецький, Володимир Янів.
В Україні вшанування героїв бою під Крутами відновили напередодні проголошення її незалежності. 29 січня 1991 р. неподалік від Крут встановили березовий хрест та провели перший громадський мітинг.
2006 р. у с. Пам'ятне Борзнянського району Чернігівської області, неподалік від с. Крути відкрили Меморіал пам'яті героїв Крут: насипали пагорб заввишки 7 метрів, на якому встановили 10-метрову червону колону, увінчану бронзовим тризубом, що символізує одну з колон головного корпусу Київського університету ім. Святого Володимира, де навчалися чимало крутян. Біля підніжжя пагорба побудували капличку, а поруч із пам'ятником викопали озеро у формі хреста. 2008 р. меморіал доповнили сім вагонів і відкрита залізнична платформа військового ешелону. У чотирьох вагонах тепер - музейна експозиція, присвячена бою під Крутами. Автор меморіалу - Анатолій Гайдамака.
2012 р. на Аскольдовій могилі в Києві встановили новий пам'ятник героям, які загинули у бою під Крутами. Козацький хрест із тризубом має напис: «Найбільша любов - життя покласти за друзів» (довільне цитування Біблії).
До 100-річчя подій під Крутами знято фільм «Крути 1918» (автор сценарію Костянтин Коновалов, режисер Олексій Шапарєв) (2018).
У вірші-реквіємі Павла Тичини «На Аскольдовій могилі» велике значення мають біблійні образи-символи. Ними поет вводить мотив братовбивства, адже серед більшовиків було чимало українців за походженням, наголошує на невмінні українців дбати про себе, жити у мирі й злагоді, берегти цвіт нації: «На кого завзявся Каїн? / Боже, покарай! - / Понад все вони любили / Свій коханий край».
Водночас поет упевнений у тому, що подвиг юнаків під Крутами - незабутній: «Вмерли в Новім Заповіті / З славою святих». Це має стати взірцем мужності та незламності для нових поколінь українців.
Пам'ятник героям Крут на Аскольдовій могилі. Київ (2012)
Ключові рядки поезії П. Тичини звучать дуже актуально сьогодні, коли воїни виявляють героїзм і захищають Батьківщину під час збройної агресії на сході України.
Метафоризоване світовідчуття юного П. Тичини як «князя української поезії» перебувало у потужному гравітаційному полі синестезії1, тобто поєднання образних ядер різних мистецтв у неподільну цілісну структуру. Кларнетизм поета однозначно вказував на «активно ренесансну одушевленість життя» (Ю. Лавріненко). Надзвичайна музичність, поєднання в поезіях різних стильових ознак (символізму, неоромантизму, імпресіонізму, експресіонізму), продуктивна робота автора над модерною строфою, створення десятків унікальних і прекрасних своєю суттю неологізмів, життєстверджувальна ідея вітаїстичності2 - все це ознаки генія і геніальності його письма. За Л. Новиченком, у молодого Тичини постійно ведеться змагання між «артистичним лаконізмом», який «сильний своєю «образною сугестією», і патетикою3 «риторично-декламаційного вірша». У нашій та й світовій літературі Тичинин кларнетизм - явище неповторне, як авторський стиль поета й питомо український варіант символізму.
1 Синестезія - виникнення у людини відчуття не лише в чуттєвому органі, на який діє подразник, а й одночасно в іншому органі чуття.
2 Вітаїстичність (латин. vita - життя) - риса модерністської літератури перших десятиліть XX ст., що виявилась у погляді на стихію життя як першооснову світових процесів.
3 Патетика - пафос, пристрасть, використання високого тону.
Діалог із текстом
- 1. Як мистецька й читацька аудиторії сприйняли перші поетичні збірки П. Тичини?
- 2. Як ви розумієте термін «кларнетизм»? Хто з літературознавців його впровадив і чому?
- 3. Поясніть символіку «Сонячних кларнетів» П. Тичини в інтерпретації В. Стуса.
- 4. Чим саме вас зворушив вірш П. Тичини «Арфами, арфами...»?
- 5. Що спричинило написання П. Тичиною поезії "О, панно Інно..."? Проаналізуйте художні засоби вірша.
- 6. Проаналізуйте художні засоби вірша «Ви знаєте, як липа шелестить...» П. Тичини. Які тропи ви вважаєте найвдалішими? Чому саме?
- 7. Прокоментуйте висловлювання Л. Новиченка про жанрово-стильові особливості лірики П. Тичини.
- 8. Проаналізуйте ритміку й художні засоби вірша П. Тичини «Одчиняйте двері...».
- 9. Чому колористика у різних строфах поезії «Одчиняйте двері...» різна?
- 10. Які події лягли в основу поезії «Пам'яті тридцяти» П. Тичини? Чому вірш починається словами «На Аскольдовій могилі...»? Чим саме це історичне місце пам'ятне для українців?
- 11. Розкрийте авторське ставлення до героїв Крут. Як ви розумієте перші два рядки останньої строфи?
- 12. Чим суголосна поезія П. Тичини з подіями сучасної російсько-української війни?
Діалоги текстів
- 1. Порівняйте образи арфи в новелі М. Коцюбинського «Intermezzo» та у вірші «Арфами, арфами...» П. Тичини.
- 2. Хто з французьких поетів був переконаний, що звуки мови наділені кольорами?
- 3. Із якою поезією, яку ви аналізували на уроках зарубіжної літератури, можна порівняти вірш Павла Тичини «Одчиняйте двері...»? Чому саме?
- 4. Чим відрізняється вислів Горація, процитований М. Грушевським під час перепоховання героїв Крут, від напису на козацькому хресті, встановленому 2012 р.?
Мистецькі діалоги
- 1. Розгляньте панно Михайла Жука «Біле і чорне» і поясніть, як ви розумієте символізм картини. Чи вдалося художнику відтворити на картині справжні почуття одне до одного реальних прототипів?
- 2. Порівняйте стан природи і загальний настрій на репродукціях картин Катерини Білокур, уміщених у цьому розділі підручника, з образністю віршів Павла Тичини раннього періоду творчості. До яких поезій вони могли б стати ілюстраціями?
Коментарі (0)