§29. Воєнні дії в середині 1941—1942 рр.

1. Коли розпочалася Друга світова війна? 2. Які країни були союзницями Німеччини в 1939—1941 рр.?

1. План «Барбаросса». 18 грудня 1940 р. А. Гітлер підписав план «Барбаросса». Згідно з ним війна на сході мала розпочатися відразу після весняного бездоріжжя й закінчитися до настання зимових холодів, тобто відбутися протягом травня—листопада 1941 р. Станом на 21 червня на західних кордонах СРСР Німеччина та її союзники зосередили три групи армій: «Північ», «Центр», «Південь». Союзники Німеччини (Фінляндія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Італія, Хорватія) виставили ще 29 дивізій та 16 бригад (за іншими даними — 42,5 дивізії).

Кожна група мала своє завдання та напрямок дій: «Північ» — Ленінград, «Центр» — Мінськ і Москва, «Південь» — Київ і далі на південь до Ростова-на-Дону. На території Норвегії та у Фінляндії діяли німецька армія «Норвегія» і 2-га фінська армія. Армія «Норвегія» мала оволодіти Мурманськом і Полярним, а фінські війська — сприяти групі армій «Північ» у захопленні Ленінграда.

Німецьке угруповання разом із союзниками налічувало 190 дивізій — 5,5 млн солдатів та офіцерів, 47,2 тис. гармат, 3,8 тис. танків, близько 5 тис. літаків (за іншими даними: 166 дивізій — 4,306 млн особового складу, 42,6 тис. гармат і мінометів, 4,1 тис. танків і штурмових гармат, 4,8 тис. літаків). На червень 1941 р. на західному кордоні СРСР була зосереджена 171 дивізія Червоної армії — 3,25 млн осіб, 37,5 тис. гармат, 10,4 тис. танків, а також 8,6 тис. літаків (за іншими даними: 190 дивізій — 3,2 млн особового складу, 59,7 тис. гармат і мінометів, 15,6 тис. танків, 10,7 тис. літаків).

Наміри Червоної армії (план «Гроза») та й сама розстановка збройних сил на західному кордоні свідчили, що Й. Сталін готувався до наступальної, а не до оборонної війни проти Німеччини. Проте рівень підготовки й оснащення Червоної армії не відповідали сучасним вимогам. Значна частина техніки потребувала належної підготовки, особливо не вистачало засобів зв’язку й транспорту.

2. Напад Німеччини та її союзників на СРСР. Наступ німецьких військ розпочався на світанку 22 червня 1941 р. Перш ніж гармати відкрили вогонь, сотні літаків перетнули радянські кордони й бомбардували 66 основних аеродромів, міста, у тому числі бази флотів Кронштадт, Севастополь, Ізмаїл. Головний удар німецькі війська завдавали по військах Західного фронту. Уже в перші дні радянські війська на цьому напрямку були оточені (Білосток—Мінськ) і розгромлені. У полон потрапили 329 тис. солдатів, було захоплено 3,3 тис. танків, 1,8 тис. гармат. 28 червня німецькі війська взяли Мінськ і продовжували рухатися на схід.

Група армій «Північ» успішно просувалася по території держав Балтії, захопивши Вільнюс, Ригу, після чого підійшла до Пскова й Новгорода. Виникла загроза прориву німецьких військ до Ленінграда.

Проте в Україні просування німецьких військ було не таким успішним. У районі Луцьк—Броди—Рівне—Дубно розгорілася одна з найбільших у Другій світовій війні танкових битв, яка тривала п’ять діб. Хоча радянські механізовані корпуси були повністю розгромлені, вони затримали просування німецьких військ на Київ. У середині липня 1941 р. відбулися битви за Київ, Смоленськ, у районі Новгорода (Лузький оборонний рубіж). Ціною героїчних зусиль наступ німецьких військ за всіма напрямками було призупинено.

Наразившись на сильний опір, німецьке командування змінило напрямок головного удару в бік України. У серпні 1941 р. було завдано поразки військам Південного фронту (генерал І. Тюленєв) на Правобережжі. У районі Умані радянські війська були оточені й потрапили в полон (103 тис. осіб). Також в облозі опинилася Одеса, оборона якої тривала з 5 серпня до 16 жовтня 1941 р. Німецькі війська вийшли до Дніпра майже по всій довжині його течії та захопили ряд плацдармів на його лівому березі. Радянські війська Південно-Західного фронту (командувач генерал-полковник М. Кирпонос), що захищали Київ, опинилися перед загрозою флангових ударів. На прохання вивести війська з-під удару Й. Сталін відповів відмовою.

Німецькі війська перетинають кордон СРСР 21 червня 1941 р.

Німецькі війська, форсувавши Дніпро в районі Кременчука, вийшли на Лівобережжя. Тим часом танкові війська групи армій «Центр» повернули на південь, форсували Десну й теж вийшли на Лівобережжя. 15 вересня 1941 р. вони з’єдналися. У результаті 665 тис. радянських солдатів потрапило в полон. М. Кирпонос загинув. 19 вересня 1941 р. німецькі війська вступили до Києва.

У жовтні 1941 р. було захоплено Крим і взято в облогу Севастополь, який чинив опір 250 днів (30 жовтня 1941 — 4 липня 1942 р.). 16 жовтня 1941 р. радянські війська залишили Одесу.

29 червня 1941 р. з’явилася директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про надзвичайні заходи в боротьбі з Німеччиною. 23 червня 1941 р. була організована Ставка Головного Командування (із 8 серпня — Ставка Верховного Головнокомандувача, очолювана Й. Сталіним) — вищий орган стратегічного керівництва збройними силами. Влада в країні перейшла до створеного 30 червня 1941 р. Державного Комітету Оборони (ДКО). Навколо великих промислових центрів формувалися укріп-райони, почалася евакуація промисловості та матеріальних цінностей на схід.

Після перемог в Україні німецькі війська знову зосередилися на московському напрямку.

3. Битва за Москву. Під час першого етапу наступу на Москву 30 вересня 1941 р. німецькі війська завдали потужного удару по радянських військах Західного фронту (операція «Тайфун»). Радянські війська потрапили в черговий «котел» у районі Брянська й на захід від Вязьми. У полон потрапило 663 тис. солдатів, було захоплено 1,2 тис. танків, 5,4 тис. гармат), що прикривали Москву. Було взято міста Калінін (Твер), Малоярославець, Можайськ, Волоколамськ. Німецькі танки вже стояли за 80—100 км від Москви.

Парад на Красній площі 7 листопада 1941 р. Художник Костянтин Юон, 1949 р.

7 листопада 1941 р. у Москві (також у Куйбишеві та Воронежі) для піднесення морального духу відбулися військові паради на честь річниці Жовтневої революції. Військові частини, що брали участь у параді, одразу направляли на фронт. Щоб уникнути бомбардування, парад розпочався вранці значно раніше, ніж звичайно. У своїй промові Й. Сталін висловлював упевненість у майбутній перемозі.

Другий етап тривав із 15—18 листопада до початку грудня 1941 р. Німецькі війська намагалися знайти слабкі місця в обороні столиці й обхідними ударами оточити все московське угруповання радянських військ.

Радянський агітаційний плакат. Художник Іраклій Тоїдзе, 1941 р.

Тим часом, скориставшись даними розвідки про те, що Японія не нападе на СРСР, до Москви було перекинуто частини з Далекого Сходу та Середньої Азії. Після напружених боїв у ніч із 5 на б грудня 1941 р. Червона армія перейшла в контрнаступ. Розпочався третій етап битви за Москву (5 грудня 1941 — початок весни 1942 р.). У результаті німецькі сили було відкинуто від Москви на 100—300 км.

Після цього розпочався загальний наступ Червоної армії на декількох ділянках фронту. Так, у районі Ленінграда було зірвано спробу німецьких військ створити подвійне кільце блокади міста. У районі Харкова в результаті наступу радянських військ утворився Барвінківський виступ, що був вдалим плацдармом для продовження наступу з метою визволення міста. Найбільш успішною в зимовій кампанії була Керченсько-Феодосійська операція (26 грудня 1941 — 2 січня 1942 р.), наслідком якої стало визволення Керченського півострова й послаблення німецького тиску на Севастополь.

4. Хід війни на радянсько-німецькому фронті навесні та влітку 1942 р. Незважаючи на поразку під Москвою, стратегічна ініціатива залишалась у вермахту. А. Гітлер планував на 1942 р. широкомасштабний наступ на південному фланзі радянсько-німецького фронту з метою оволодіти Волгою, Кавказом, нафтовими родовищами Північного Кавказу й Закавказзя, а після цього завдати вирішального удару в напрямку Москви. За рішенням Й. Сталіна радянські війська мали завдавати німецьким військам випереджальних ударів, не чекаючи початку їхнього наступу.

У квітні на Керченському півострові радянські частини готувалися перейти в наступ для зняття облоги Севастополя. Однак вони зазнали раптового удару німецьких військ. Червона армія втратила понад 200 тис. осіб і велику кількість зброї. Німецькі війська взяли Керч, а залишки оточених радянських частин ще довго вели боротьбу в Аджимушкайських каменоломнях.

Наступного удару німецька армія завдала по оточеному гарнізону Севастополя (2 червня — 4 липня 1942 р.). Німецькі війська, підтримувані румунськими частинами, вийшли до Північної бухти, і фортеця впала. Втрати радянських військ склали понад 200 тис. осіб.

12 травня 1942 р. розпочався наступ радянських військ із Барвінківського виступу на Харків. Радянський удар припав на район, де були зосереджені основні сили німецьких військ, що готувалися до наступу на південь. Після кривавих боїв дивізії трьох армій потрапили в оточення та були розгромлені.

Таким чином, навесні 1942 р. південний фланг радянського фронту був значно ослаблений, а армія залишилася без резервів. У червні 1942 р. розпочався генеральний наступ вермахту на Волгу та Північний Кавказ. У середині липня 1942 р. спалахнули бої на підступах до Сталінграда та в передгір’ях Кавказу.

Німецьких військовополонених доправляють у тил. Харків, 16 травня 1942 р.

28 липня 1942 р. Й. Сталін підписав наказ №227 під назвою «Ні кроку назад». Бійців і командирів, що відступали, розцінювали як боягузів і дезертирів, тому вони підлягали покаранню відповідно до умов воєнного часу.

5. Створення антигітлерівської коаліції. Із перших годин нападу Німеччини на СРСР стало зрозумілим, що розрахунки А. Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР зазнали краху. Прем’єр-міністр Великої Британії В. Черчилль заявив: «Кожний, хто воює проти А. Гітлера, — друг Англії, кожен, хто воює на його боці, — ворог Англії». Про свою підтримку СРСР оголосив і президент США. Почала формуватися антигітлерівська коаліція.

12 липня 1941 р. було підписано англо-радянську угоду про спільну боротьбу проти Німеччини. Першою акцією СРСР і Великої Британії стала окупація Ірану з метою не допустити його зближення з Німеччиною. 14 серпня 1941 р. після зустрічі Т. Рузвельта та В. Черчилля з’явився документ під назвою Атлантична хартія, яка підвела під майбутню коаліцію ідеологічне підґрунтя. До цієї угоди у грудні 1941 р. приєднався і СРСР. Хартія стала першим документом, у якому були викладені цілі США та Великої Британії у війні й загальні положення післявоєнного облаштування світу. Атлантична хартія висунула такі завдання: знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу.

1 січня 1942 р. у Вашингтоні 26 держав, у тому числі СРСР, США й Велика Британія, підписали Декларацію Об'єднаних Націй, яка спиралася на принципи й завдання Атлантичної хартії. Вони зобов'язалися використовувати свої ресурси для боротьби проти агресорів, співпрацювати у війні й не укладати сепаратного миру. У Декларації зазначалося, що повна перемога над нацизмом є запорукою захисту життя, свободи й незалежності всіх народів.

В умовах створення антигітлерівської коаліції радянське керівництво визнало емігрантські уряди Польщі, Чехословаччини, Франції.

26 травня 1942 р. в Лондоні було підписано договір між СРСР і Великою Британією про союз у війні проти Німеччини та її сателітів (пособників) у Європі. Договір передбачав співробітництво й надання взаємної допомоги після війни. У Вашингтоні відбулися радянсько-американські переговори, які завершилися підписанням 11 червня 1942 р. угоди про взаємодопомогу й ведення війни проти агресорів. Обидві сторони зобов’язалися постачати одна одній оборонні матеріали, надавати інформацію, розвивати торгівлю та здійснювати економічне співробітництво. Ці дві угоди завершили формування антигітлерівської коаліції.

Найголовнішим у відносинах між СРСР, США та Великою Британією стала проблема відкриття Другого фронту в Європі. Спочатку це планувалося на 1942 р.

6. Напад Японії на Перл-Харбор та початок війни в Тихому океані. Після підписання пакту 1940 р. Японія проводила активну загарбницьку політику в Азії. Японські мілітаристи захопили частину Китаю, а після поразки Франції підписали угоду з урядом А.-Ф. Петена (липень 1941 р.) на право створення баз у французьких колоніях — Лаосі, В’єтнамі, Камбоджі. Проникнення Японії до Індокитаю спонукало США до заморожування японського капіталу в американських банках і до ембарго (заборони) на постачання Японії нафти. Рішення США підтримали Велика Британія та Нідерланди. Унаслідок цього японська зовнішня торгівля скоротилася на 3/4, а імпорт нафти — на 9/10. Японська економіка опинилася на межі краху. 2 липня 1941 р. уряд Японії прийняв рішення захопити країни Південної і Південно-Східної Азії. Японія мала намір розпочати боротьбу зі США за панування в Тихому океані.

7 грудня 1941 р. японський флот атакував американську військово-морську базу Перл-Харбор. США втратили 19 військових кораблів, 272 літаки й понад 3 тис. військовослужбовців. Японія на певний час здобула перевагу на морі й захопила стратегічну ініціативу. 8 грудня США й Велика Британія оголосили війну Японії. Німеччина й Італія заявили про свій намір воювати зі США. Таким чином, наприкінці 1941 р. всі великі держави були втягнуті в Другу світову війну.

Протягом кількох місяців японські війська окупували Малайю, Гонконг, Сингапур, усі острови Індонезії, Філіппіни, висадились у Новій Гвінеї та підійшли до Австралії. Таким чином, було загарбано величезну територію з населенням 150 млн осіб і значними природними багатствами. Японія сподівалася примусити США та Велику Британію укласти вигідний для неї мир.

Наслідки атаки Японії на американську військово-морську базу Перл-Харбор на острові Оаху (Гаваї) 7 грудня 1941 р.

7. Війна в Північній Африці та Середземномор'ї. На початку 1941 р. до Північної Африки на допомогу італійським військам прибув Німецький Африканський корпус на чолі з генералом Ервіном Роммелем. Це дало змогу не тільки зупинити успішний наступ англійських військ у Лівії, а й відкинути їх до Єгипту. Проте в тилу німецьких військ англійські війська утримували важливий стратегічний пункт Тобрук, який не давав Е. Роммелю продовжувати наступ. У листопаді 1941 р. англійські війська здійснили вдалий наступ із метою звільнення Тобрука й знову оволоділи Кіренаїкою. Ці успіхи порушили морські перевезення Італії та Німеччини в Середземному морі й поставили корпус Е. Роммеля перед загрозою залишитися без підкріплення та припасів. Це примусило німецьке командування зосередити посилену увагу на Середземному морі.

Ключовим пунктом англійського панування в Середземному морі був острів Мальта. Спочатку німецька авіація й підводні човни разом з італійським флотом завдали досить відчутних ударів по англійському флоту в Середземномор’ї: було потоплено або виведено з ладу найбільші кораблі. Найвдаліша операція була проведена в Александра 19 грудня 1941 р., коли італійські диверсанти пошкодили два англійські лінкори. Потім почалися систематичні бомбардування Мальти, які мали завершитися німецьким десантом у липні 1942 р. Проте А. Гітлер віддав перевагу наступу Е. Роммеля, який мав захопити Александрію й Суецький канал. У березні італо-німецькі війська почали наступ у Єгипті й були з великими труднощами зупинені за 100 км від Александрії.

Е. Роммель на фоні схеми Суецького каналу на обкладинці американського журналу «Тайм». 1941 р.

8. Корінний перелом на Тихоокеанському театрі бойових дій. До весни—літа 1942 р. стратегічна ініціатива на всіх фронтах належала Німеччині та її союзникам. Союзники в антигітлерівській коаліції вели важкі оборонні бої. Проте на середину 1942 р. ситуація почала змінюватися.

7—8 травня 1942 р. відбулася морська битва в Кораловому морі біля берегів Нової Гвінеї. Японська ударна ескадра, що рухалася для захоплення Порт-Морсбі, зазнала першої значної поразки. Особливістю цієї морської битви було те, що надводні кораблі обох сторін не зробили жодного пострілу один по одному. Усе вирішувала авіація. Японія, втративши один авіаносець, один есмінець та 80 літаків, змушена була відступити. Від планів вторгнення до Австралії їй довелося відмовитися.

4—6 червня 1942 р. біля атолу Мідуей японський флот зазнав ще однієї поразки від американського флоту і вже не зумів відновити свою могутність до кінця війни.

У результаті цих поразок Японія втратила половину своїх авіаносців і змушена була перейти до стратегічної оборони. Американські війська перейшли до активних бойових дій. У серпні 1942 р. вони почали боротьбу за острів Гуадалканал (група Соломонових островів). Бої тривали до лютого 1943 р. і завершилися поразкою Японії. Таким чином, ініціатива у війні в Тихому океані перейшла до США.

Запитання і завдання

1. Коли Німеччина та її союзники здійснили напад на СРСР? Як називався план нападу на СРСР? 2. Поразка в якій битві перекреслила плани на «блискавичну» перемогу над СРСР? 3. Коли було створено антигітлерівську коаліцію? 4. Яка подія змусила США вступити в Другу світову війну? 5. Що таке корінний перелом?

6. Якими були причини нападу Німеччини та її союзників на СРСР? 7. Визначте основні положення плану «Барбаросса». Чи вдалося його реалізувати? 8. Як розгорталися події на радянсько-німецькому фронті в 1941 р.? Що зумовило поразку Червоної армії на початковому етапі війни? 9. Якою була роль битви за Москву в перебігу Другої світової війни? 10. Що зумовило поразку Червоної армії навесні 1942 р.? 11. Якими були причини нападу Японії на США? 12. Як розгорталися події війни в басейні Середземного моря й Північній Африці в другій половині 1941 — на початку 1942 р.?

13. Складіть синхроністичну таблицю подій на фронтах Другої світової війни в 1941—1942 рр. (Радянсько-німецький фронт; Африканський, Середземноморський театри бойових дій; Тихоокеанський театр бойових дій).

скачать dle 11.0фильмы бесплатно