Зрештою загальна стратегія, орієнтована на співпрацю між державами, у європейських столицях перемогла.

Кроки на шляху до європейської економічної інтеграції

ЄЕС мало захистити європейський ринок від засилля американського капіталу та сприяти розвитку національних економік. Країни-учасниці ЄЕС спільно розробляли економічну політику, міждержавні проекти, митні тарифи, регулювали валютно-фінансову систему, створювали спільний ринок праці та капіталів тощо.

Банкноти євро

На початку 1992 р. в м. Маастрихті (Нідерланди) дванадцять країн ЄЕС підписали Маастрихтський договір про розширення повноважень наднаціональних структур і поступовий перехід до «Європи без кордонів». Договір передбачає тісне політичне й економічне співробітництво, а в перспективі — спільні збройні сили. У 1993 р. ЄЕС стало складовою Європейського Союзу (ЄС).

Прапор Європейського Союзу

Почав функціонувати спільний ринок, у межах якого у 2002 р. в готівковому обігу з'явилася офіційна валюта більшості країн ЄС — євро. Нині євро є однією з основних світових валют.

Рада Європи затвердила прапор ЄС та гімн «Ода до радості» Ф. Шиллера на музику Л. ван Бетховена.

Починаючи з кінця ХХ ст. Європейський Союз розвивається у двох напрямах: поглиблення інтеграційних процесів і прийняття нових членів з числа країн Центрально-Східної Європи. Станом на 2019 р. до складу ЄС входить 28 країн.

Хронологія розширення ЄС: 1975 р. — Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерданди, Франція; 1973 р. — Велика Британія, Данія, Ірландія; 1981 р. — Греція; 1986 р. — Португалія, Іспанія; 1990 р. — НДР (увійшла до складу ФРН); 1995 р. — Австрія, Фінляндія, Швеція; 2004 р. — Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія; 2007 р. — Болгарія, Румунія; 2013 р. — Хорватія.

Європейський Союз — найбільше міждержавне об'єднання з населенням майже півмільярда осіб — виробляє орієнтовно третину світового ВВП, контролює шосту частину світової торгівлі та має величезний платоспроможний ринок. Європа є найбільшим експортером та імпортером світу й батьківщиною багатьох корпорацій світового рівня. Однак світова фінансова криза 2008 р., зокрема економічні потрясіння в Греції, виявили й проблеми всередині ЄС. Стрімке розширення ЄС порушило стабільність «старої Європи», оскільки виявило певні економічні суперечності всередині Європейського Союзу. Ускладнилося ухвалення важливих рішень, адже потрібна згода всіх членів ЄС.

Серйозним випробуванням для ЄС стала боргова криза в країнах єврозони. До літа 2012 р. вона охопила Грецію, Ірландію, Португалію, Іспанію та Кіпр. Основною причиною кризи був надмір дешевих кредитних ресурсів, наданих центральними банками країн Європейського Союзу, США та Японії. Банки роздавали кредити, однак позичальники не поспішали їх повертати, а органи державної влади країн не здійснювали належного регулювання.

Найгостріше боргова криза проявилася в Греції. Скорочення соціальних виплат, режим жорсткої економії та інші непопулярні заходи, до яких вдався грецький уряд задля скорочення дефіциту бюджету, спричинили соціальні протести. Країна звернулася по фінансову підтримку до Міжнародного валютного фонду та Європейського Союзу. Проте отримані кошти не були належно використані, і зрештою Греція стала першою країною з розвиненою економікою, яка оголосила дефолт. Криза завдала удару по престижу ЄС та євро. Євросоюз постав перед потребою розроблення відповідних механізмів, які б унеможливили повторення ситуації в майбутньому.

3. Проблема брексіту

Незважаючи на те що лейбористський уряд Е. Блера проводив соціально орієнтовану внутрішню політику, британці дорікали йому за непродуману зовнішню політику (зокрема, участь у війні в Іраку). Як наслідок, популярність уряду на початку XXI ст. істотно знизилася. У 2007 р. Е. Блер подав у відставку. Після невдалого прем'єрства Гордона Брауна цю посаду обійняв консерватор Девід Камерон.

Через проблеми, пов'язані з економічною кризою, у країні зміцнили свої позиції євроскептики — противники членства країни в ЄС. За результатами референдуму, що відбувся 2016 р., 48 % британців висловилися за збереження членства країни в ЄС, а 52 % — проти. Противники ЄС (переважно члени консервативної партії, незаможні верстви, жителі сільських районів, люди похилого віку) звинувачують Євросоюз у штучному стримуванні темпів розвитку країни, «законодавчій колонізації» (вищість загальноєвропейських законів над британськими), збільшенні кількості мігрантів. Прибічники Євросоюзу, тобто єврооптимісти (жителі Шотландії, Уельсу, мешканці Лондона, Гібралтара, люди ліберальних поглядів), переконані, що членство в ЄС робить країну економічно сильнішою. Британія перебувала в Євросоюзі в привілейованому становищі: не належала до єврозони, не приєдналася до Шенгенської угоди про безвізовий режим усередині ЄС тощо.

Після референдуму Д. Камерон подав у відставку, а прем'єр-міністром стала його політична опонентка Тереза Мей. Процес виходу країни зі складу ЄС отримав назву брексіт (англ. brexit — скорочена форма від Britain — Британія та exit — вихід). Британія погодилася заплатити ЄС протягом найближчих десятиліть від 35 до 39 млрд євро за умови, що буде укладено прийнятну для Лондона угоду з ЄС. Улітку 2018 р. уряд Т. Мей визначився щодо «м'якого брексіту», чим розчарував багатьох її прихильників. План передбачає, що Британія залишатиметься в зоні вільної торгівлі з ЄС, буде створено спільну з ЄС митну територію. Також уряд заявив, що Британія вийде з ЄС навіть без угоди, якщо не встигатиме здійснити всі заходи, пов'язані з брексітом. Отже, утілити в життя ідею виходу країни зі складу ЄС виявилося для політиків набагато складнішою справою, ніж заявити про це.

Мітинг єврооптимістів. 2018 р.

Мітинг євроскептиків. 2018 р.

4. Утвердження США як провідної держави «вільного світу»

Після Другої світової війни Сполучені Штати Америки не повернулися до довоєнної політики ізоляціонізму. Про це свідчать вступ США до ООН та активна участь у роботі організації. США, на відміну від європейських країн, вийшли з війни зміцнілими: на американську землю не впала жодна німецька чи японська бомба; людські втрати були меншими, ніж в інших країнах; завдяки військовим замовленням союзників промисловість отримала потужне прискорення. За рік до закінчення війни в американському м. Бреттон-Вуді відбулася міжнародна фінансова конференція, на якій долар був визнаний світовою грошовою одиницею.

Після Другої світової війни США пережили складний період посилення внутрішньополітичної реакції. У 1950 р. маловідомий сенатор-республіканець Джозеф Маккарті, виступаючи в Республіканському жіночому клубі в Західній Вірджинії, заявив, що в нього є список з понад двохсот прізвищ активних комуністів, які здійснюють підривну діяльність в уряді США. З цієї заяви в США розпочалася галаслива кампанія, що отримала назву маккартизм.

Того ж року конгрес ухвалив закон про внутрішню безпеку. Згідно з ним, усі ліві організації мали зареєструватися в міністерстві юстиції США як агенти іноземних держав. Виступ Дж. Маккарті поклав початок агресивному антикомунізму й «полюванню на відьом». Жоден американець уже не міг покладатися на конституцію, що захищала його права. Навіть відомі люди не почувалися в безпеці, а всесвітньовідомий актор Чарлі Чаплін мусив емігрувати до Європи. Переслідувань зазнали такі діячі культури й науки, як Л. Бернстайн, С. Крамер, А. Міллер, О. Веллс, Р. Опенгеймер, А. Ейнштейн. Двоє людей — фізики Е. та Ю. Розенберги — були страчені за сфальсифікованим звинуваченням у шпигунстві. Репресії поширилися також на гомосексуалістів і наркоманів. Наклепи та звинувачення стали своєрідним національним видом спорту американців.

Тисячі людей були звільнені з роботи як «неблагонадійні». На четвертий рік загальноамериканської істерії терпець увірвався й діяльність Дж. Маккарті (через два роки він помер від алкоголізму) була засуджена сенатом. Ганебні події часів маккартизму донині для американців є символом «диктатури заради національної безпеки».

Світове лідерство США формувалося в атмосфері складних зовнішньополітичних випробувань. Друга половина 1940-х років — один з ключових періодів в історії зовнішньої політики Америки. США заявили про свою велику місію: відновлення порядку й рівноваги сил у Європі та на Близькому Сході. Ці порядок і рівновагу, на думку США, порушив Радянський Союз, у якому вбачали загрозу експансії. Крок за кроком США утверджувалися в статусі світового лідера й центру згуртування демократичних сил. Епоха «холодної війни» зміцнила вплив США у світі. Не бракувало й драматичних подій без застосування зброї. Зокрема, навесні 1961 р. закінчилася провалом спроба вторгнення на Кубу підтриманих Америкою противників комуністичного уряду Фіделя Кастро. У відповідь СРСР таємно від американців розмістив на Кубі ядерні ракети. Наступного року через це виникла Карибська криза, яка ледь не призвела до ядерної війни між двома наддержавами.

США приділяли багато уваги розвитку космічної програми, яка була важливою складовою радянсько-американського військового змагання. Зрештою американська космічна програма перевершила радянські досягнення. У липні 1969 р. американські астронавти прилетіли на Місяць.

Перемога США над СРСР у «холодній війні», розпуск Організації Варшавського договору та розпад радянської імперії поклали край існуванню біполярного світу й утвердили США як світового лідера у XXI ст.

Словник

• Маккартизм — явище у внутрішній політиці США в період «холодної війни» (1950-1954), сутність якого полягала в боротьбі з комуністичним проникненням і шпигунством на користь СРСР, переважно в органах влади, профспілках і серед інтелектуальної еліти, у переслідуванні осіб з ліберальними переконаннями.