Комуністичні режими в 50-60-х роках ХХ ст.
- 4-02-2022, 10:15
- 360
11 Клас , Всесвітня історія 11 клас Полянський (рівень стандарту)
§ 10. Комуністичні режими в 50-60-х роках ХХ ст.
Пригадайте
- Що таке сталінізм ?
- Які порядки існували в СРСР до Другої світової війни та в роки війни?
1. Завершення епохи Сталіна
Після війни система управління в СРСР, заснована на примусі й репресіях, не змінилася. Через «холодну війну» країна втрачала величезні кошти на розроблення ядерної зброї. Крім того, «холодна війна» робила неможливим використання західної, насамперед американської, фінансової та технічної допомоги. Зруйноване війною господарство (третина національного багатства) відбудовувалося в умовах нещадної експлуатації населення, особливо селянства, а також мільйонів в'язнів ГУТАБу (Головне управління таборів). Сподівання людей на те, що після перемоги в страшній війні режим стане гуманнішим, не виправдалися. Політичні репресії після війни відновилися, причому тепер вони поширилися на цілі народи, яких звинуватили в колабораціонізмі: поволзьких німців, калмиків, чеченців, інгушів, карачаївців, балкарців, корейців, кримських татар, інгерманландських фінів, турків-месхетинців, курдів, жителів Чорноморського узбережжя (вірмен, болгар, греків) та ін. У Сибір було відправлено сотні тисяч жителів Балтійських країн, західних областей України та Білорусії. Усього на так званому спецпоселенні в 1953 p. перебувало майже 3 млн осіб.
У СРСР були заборонені генетика й кібернетика як «псевдонауки»; чимало талановитих учених і діячів культури були засуджені й працювали в таборах в особливих конструкторських бюро (ОКБ). Посилювався антисемітизм, проявом якого стала «справа кремлівських лікарів», котрих безпідставно звинуватили в намірі отруїти лідерів партії та держави. Репресій зазнали й окремі представники партійно-державного керівництва.
У 1952 p. комуністична партія змінила назву й стала називатися Комуністичною партією Радянського Союзу (КПРС). Однак її сутність залишилася незмінною. Зовнішня політика Сталіна була спрямована на боротьбу проти «світового імперіалізму» в особі США та їхніх союзників, на упокорення країн Центрально-Східної Європи.
Ознаки сталінського режиму в післявоєнний час (1945-1953)
- Зміцнення влади Сталіна внаслідок перемоги в Другій світовій війні.
- Подальша централізація державного управління, збільшення державного апарату.
- Збільшення представництва в радах партійно-державної номенклатури.
- Репресії проти військовополонених і репатрійованих; боротьба з космополітизмом.
- Посилення ідеологічного тиску.
Після смерті Сталіна в березні 1953 p. всередині комуністичної верхівки розгорнулася боротьба за владу. Місце Сталіна вже готувався посісти всесильний керівник Міністерства внутрішніх справ Лаврентій Берія. Проте його конкуренти виявилися спритнішими й заарештували, а потім розстріляли Л. Берію. Колективне керівництво, у якому провідну роль відігравали Микита Хрущов і Георгій Маленков, оголосило амністію для кримінальних злочинців, пообіцяло зниження цін, зняття певних обмежень на присадибні ділянки тощо.
Особистості
Микита Хрущов (1894-1971) — радянський партійний та державний діяч, учасник Першої світової війни. У міжвоєнний період обіймав різні партійні посади, зокрема очолював компартію України. У роки Другої світової війни був членом військових рад кількох фронтів. У 1944 р. призначений головою радянського уряду України. З 1953 р. — перший секретар ЦК КПРС і водночас голова Ради міністрів СРСР. У 1964 р. усунутий від влади внаслідок змови в керівництві КПРС.
2. «Хрущовська відлига»
Колективне керівництво не вписувалося в авторитарні традиції режиму, і поступово М. Хрущов зосередив владу у своїх руках. Вирішальною стала його доповідь «Про культ особи та його наслідки» на XX з'їзді КПРС (1956). М. Хрущов приголомшив делегатів з'їзду фактами про злочини в часи правління Сталіна та культу його особи. Він також викрив злочини, скоєні найближчими соратниками вождя, однак промовчав про свою причетність до них.
Десятиліття після смерті Сталіна, яке назвали «хрущовською відлигою», стало в Радянському Союзі періодом обмеження всесилля каральних органів, скасування найодіозніших заборон, звільнення з таборів частини політичних в'язнів і незаконно засуджених людей. Завершилась «епоха Хрущова» в 1964 р., коли партійне оточення в результаті змови усунуло його від влади. До влади майже на два десятиліття прийшов Леонід Брежнєв.
Свідчення
• Ознайомтеся з уривком зі спогадів М. Хрущова. Як далеко, на Вашу думку, він міг просунутися в напрямі демократизації радянського політичного режиму?
«Зважуючись свідомо на початок "відлиги”, керівництво СРСР ... побоювалося її: щоб через неї не почалася "повінь”. Ми боялися втратити наявні можливості управління країною й стримували посилення негативних настроїв... з погляду керівництва. ...Остерігалися, що керівництво не зможе впоратися зі своїми функціями й спрямувати процес змін у таке русло, яке залишалося б радянським».
Микита Хрущов (Воспоминания. Избранные фрагменти. — М., 1997. — С. 507)
3. Криза комуністичних режимів у Центрально-Східній Європі
«Хрущовська відлига» позначилася й на міжнародній ситуації. Ослаблення комуністичної диктатури спричинило кризу комуністичної ідеології в країнах Центральної-Східної Європи. Незважаючи на нищівну критику М. Хрущовим сталінізму на XX з'їзді КПРС, режим необмеженої влади партійно-державного апарату в усіх соціалістичних країнах залишався непохитним.
Комуністичні режими не мали масової підтримки населення, а перетворення їх на диктатуру комуністичних партій, яке супроводжувалося конфіскацією майна, зловживаннями та свавіллям бюрократичного апарату, масовими репресіями й переслідуванням інакодумців, викликало невдоволення різних соціальних верств. Орієнтація партійно-політичної верхівки соціалістичних країн на підтримку СРСР спричинила наростання антикомуністичних настроїв не тільки в середовищі молоді та інтелігенції, а й серед робітників і селян.
Радянське керівництво зберігало авторитарний стиль відносин з країнами соціалістичного табору. Наприкінці 1950-х років знову зіпсувалися відносини СРСР з Югославією, виникло напруження між Радянським Союзом і Китаєм, між Югославією та Албанією.
Після розриву в 1948 р. з Югославією Албанія зблизилася з Радянським Союзом. Як послідовний сталініст, албанський керівник Енвер Ходжа не сприйняв викриття М. Хрущовим культу особи, «відлигу», ідеї мирного співіснування країн з різним суспільним ладом, різних шляхів до соціалізму. Наприкінці 1950-х років він знайшов собі нового союзника — комуністичний Китай, з яким у СРСР у той період були дуже напружені відносини. У відповідь СРСР розірвав з Албанією дипломатичні відносини (інші соціалістичні країни цього не зробили), відкликав з країни технічних спеціалістів, припинив постачання зерна, сировини та комплектуючих для вже змонтованого обладнання. Ображена Албанія вийшла з РЕВ та ОВД й переорієнтувалася на Китай.
Загострились етнічні суперечності в Югославії, що суттєво позначилося на розвитку регіонів. За рівнем життя на перше місце в країні вийшли Словенія й Хорватія, найгірша ситуація була в автономному краї Косово, більшість населення якого становили албанці. Низький рівень прибутків і заклики сусідньої Албанії до возз'єднання спричинили заворушення восени 1968 р. серед косовських албанців.
4. Антикомуністичні виступи
Першим проявом кризи комуністичного режиму й першим масовим протестом у країнах, які належали до зони радянського впливу, було народне повстання в Німецькій Демократичній Республіці. Після смерті Сталіна в НДР розпочалися заворушення, які переросли в повстання проти прорадянського режиму. Становище комуністичного керівництва НДР ускладнювалося тим, що у ФРН завдяки «плану Маршалла» економічне становище населення невпинно поліпшувалося. Сталіністське керівництво НДР, очолюване Вальтером Ульбрихтом, у 1952 р. проголосило курс на «планомірну побудову соціалізму» за радянським зразком. У НДР націоналізували промислові підприємства, здійснювали загальну індустріалізацію на шкоду виробництву споживчих товарів; сільських господарів заганяли в кооперативи — подобу радянських колгоспів. Такі експерименти над 18-мільйонним населенням НДР призвели до появи довжелезних черг за найнеобхіднішими товарами, що зникали з полиць крамниць.
На вулицях Берліна. 17 червня 1953 р.
Терпець населення урвався, коли стали відомі плани В. Ульбрихта збільшити виробничі норми й водночас скоротити зарплати. У Берліні розпочалися спонтанні акції протесту будівельників, які поширилися на інші міста НДР. 17 червня 1953 р. на вулиці східнонімецьких міст з вимогами свободи та демократії вийшли сотні тисяч демонстрантів. Крім економічних вимог (підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо), демонстранти висунули також політичні вимоги: відставка В. Ульбрихта та його оточення, проведення вільних виборів, об'єднання Німеччини. На вулицях Берліна з'явилися радянські танки й за декілька годин повстання було придушено. Під час вуличних сутичок загинуло понад півсотні осіб, багато людей опинилося за ґратами. Після цього комуністичний режим установив у НДР ще жорсткіші порядки.
Відеосюжет про антикомуністичне повстання 1953 р. в Берліні (англ.): https://youtu.be/vMzcpPMRHe8
Наприкінці червня 1956 р. в Польщі проти комуністичної влади виступили робітники м. Познані, яких підтримали студенти й ліберально налаштована інтелігенція. Це був один з наймасштабніших робітничих протестів у повоєнній Польщі. Робітники домагалися зниження виробничих норм, підвищення платні та зменшення податків. У сутичках на познанських вулицях загинуло понад 70 осіб, а кількасот зазнали поранень.
«Голодний марш» у Познані. 1956 р. Напис на транспаранті: «Хочемо хліба!»
Відповідь польського уряду на вимоги страйкарів. Познань. 1956 р.
Керівник польської компартії Владислав Гомулка запевнив СРСР, що самостійно впорається з повстанням, завдяки чому радянські війська, розквартировані в Польщі, не втручалися в ці події.
Відеосюжет про робітниче повстання 1956 р. в Познані: https://youtu.be/np-u1TbXrDg
5. Угорська революція 1956 р.
Польські події прискорили революцію в Угорщині, де комуністичне керівництво було нездатне покінчити зі сталінізмом. Між 1948 і 1953 р. економіка країни була реорганізована відповідно до радянської моделі. Приватні промислові підприємства, на яких працювало більше 10 осіб, були націоналізовані. Свобода преси, релігії та зібрань була жорстко обмежена, а глава римо-католицької церкви кардинал Й. Міндсенті засуджений до довічного ув'язнення.
Прискорена індустріалізація й колективізація невдовзі призвели до серйозних економічних труднощів, які досягли масштабів кризи в середині 1950-х років. Механічне перенесення на угорський ґрунт радянської моделі сталінського типу за часів керівництва Матяша Ракоші та його оточення мало для країни трагічні наслідки.
У середині 1950-х років в Угорщині посилився суспільний рух проти авторитарного режиму М. Ракоші. Улітку 1953 р. керівництво Угорської партії трудящих (офіційна назва угорської компартії) за радянської підтримки змусило М. Ракоші піти у відставку. Прем'єр-міністром став Імре Надь, який розпочав лібералізацію політичного й економічного життя, зокрема заявив про ліквідацію однопартійного режиму.
Новий угорський лідер відмовився від проведення примусової колективізації, від прискореного розвитку важкої промисловості на противагу виробництву товарів широкого вжитку, припинив політичні репресії, наказав звільнити тисячі політичних в'язнів. Розпочався демонтаж сталінської системи, відновили діяльність колишні коаліційні й опозиційні політичні партії.
Проте економічна ситуація продовжувала погіршуватися. Опоненти звинуватили І. Надя в зриві реформ і в 1955 р. змусили піти у відставку. Незважаючи на це, у жовтні наступного року в Угорщині спалахнула народна революція, яка досягла піку 23 жовтня 1956 р. Того дня сили держбезпеки відкрили в Будапешті вогонь по студентах, які вийшли на вулиці, щоб висловити підтримку учасникам заворушень проти СРСР у Польщі.
Сутички переросли у вуличні бої з барикадами, погроми комуністичних партійних осередків і катування й убивства комуністів, співробітників спецслужб, міліції тощо. Повстання не вщухало, поки 25 жовтня партія не повернула І. Надя на посаду прем'єр-міністра. Він розпустив органи державної безпеки, скасував однопартійну систему, пообіцяв провести вільні вибори й почати переговори із СРСР про виведення радянських військ.
Отримавши інформацію про те, що радянські війська не тільки не залишають Угорщину, а навпаки прибувають до неї, 1 листопада І. Надь оголосив про вихід країни з ОВД та її нейтралітет. М. Хрущов не міг цього допустити, щоб Угорщина не стала прикладом для інших країн ОВД. Тому 3 листопада в Угорщину ввійшли радянські війська та війська союзників по Організації Варшавського договору.
Свідчення
• Прочитавши інформацію МО СРСР і розглянувши фотографії, зробіть висновок про характер подій в Угорщині після введення військ країн Організації Варшавського договору.
«Протягом 9 листопада наші війська продовжували ліквідацію дрібних груп заколотників. Роззброювали колишніх військовослужбовців угорської армії, а також вилучали зброю в місцевого населення. Група заколотників чинила шалений опір у передмісті Будапешта... У цьому районі було підбито й спалено три наші танки».
З інформації Міністерства оборони СРСР про ситуацію в Угорщині станом на ранок 10 листопада 1956 р. (Новые документы по новейшей истории / под ред. Г. Н. Севостьянова. — М., 1996. — С. 273)
Бої на вулицях Будапешта. 1956 р.
Чисельність угорських військових частин у Будапешті становила 50 тис. осіб. Крім того, понад 10 тис. військовослужбовців входило до складу угорської національної гвардії, яка мала на озброєнні майже 100 танків. У ході боїв радянські війська роззброїли понад 35 тис. угорських військовослужбовців, і до 11 листопада збройний опір був подоланий не тільки в угорській столиці, а й на всій території країни. Західні держави, до яких Угорщина зверталася по допомогу, вирішили не втручатися в події.
Відеосюжет про повстання 1956 р. в Угорщині (англ.): https://youtu.be/bE1FX0Uf01I
Втрати радянської армії становили понад 700 осіб убитих, 1500 осіб було поранено, більше 50 зникло безвісти. Було підбито й пошкоджено багато танків, бронетранспортерів та іншої бойової техніки. Після поразки повстання майже 200 тис. угорців виїхали з країни на Захід, а І. Надь та його оточення знайшли притулок у югославському посольстві.
Новопризначений керівник Угорської партії трудящих Янош Кадар терміново вирушив до Радянського Союзу. У перших числах листопада він оголосив про створення нового уряду. Я. Кадар за радянської підтримки розпочав репресії. Незважаючи на надані гарантії безпеки, І. Надь був заарештований та вивезений до Румунії. У 1958 р. його привезли до Угорщини й після закритого суду стратили.
6. «Празька весна» 1968 р.
Найяскравіше характер відносин між соціалістичними країнами засвідчили драматичні події «Празької весни» у Чехословаччині в 1968 р. Майже вісім місяців у Чехословацькій Соціалістичній Республіці (ЧССР) тривав період глибоких змін, безпрецедентних в історії комуністичного руху. Демократизація, підготовлена реформістськи налаштованими силами всередині КПЧ, упродовж декількох років відбувалася непомітно для радянських керівників.
Усунення з керівних посад Антоніна Новотного й обрання першим секретарем президії ЦК КПЧ Александра Дубчека та президентом країни героя Другої світової війни генерала Людвіка Свободи стало реакцією на економічну кризу й прагнення реформ. Нові лідери ЧССР проголосили курс на побудову «соціалізму з людським обличчям» та ухвалили програму дій.
Особистості
Александр Дубчек (1921-1992) — перший секретар КПЧ (1968-1969), голова Федеральних зборів Чехословаччини (1989-1992). Після Другої світової війни зробив стрімку політичну кар'єру. У 1968 р. став керівником партії. Підтримав ліберальні реформи, відомі під назвою «Празька весна». Після окупації Чехословаччини військами країн Організації Варшавського договору був вивезений до СРСР і невдовзі знятий з посад. У велику політику повернувся наприкінці 1980-х років.
Події в ЧССР у січні-квітні 1968 р. насторожили керівництво СРСР та інших соціалістичних країн, адже загрожували пануванню Радянського Союзу в країнах Центрально-Східної Європи.
Чехословацькі реформи передбачали поглиблення внутрішньопартійної демократії, надання автономії державному апарату, іншим політичним партіям і парламенту, відновлення громадянських прав (свободи зібрань та об'єднань), політичну реабілітацію, відновлення національних прав етнічних меншин у рамках федерації, проведення економічної реформи та ін. Політичні реформи А. Дубчека та його прибічників не були повним відходом від попередньої політичної лінії, на відміну від Угорщини в 1956 р., однак керівництво СРСР та інших соцкраїн (Польща, Болгарія, НДР) вважали їх загрозою для партійно-адміністративної системи Радянського Союзу та країн Центрально-Східної Європи.
Імовірність «ланцюгової реакції» в інших соціалістичних країнах, де ще пам'ятали про соціальні потрясіння недавнього минулого (НДР у 1953 р., Угорщина в 1956 р.), зумовила ворожість до чехословацького «експерименту» керівників СРСР (Л. Брежнєв), НДР (В. Ульбрихт), Польщі (В. Гомулка) і Болгарії (Т. Живков). Більш стриманою була позиція угорського керівника Я. Кадара.
Словник
• «Празька весна» — період політичної лібералізації та демократичних реформ у Чехословаччині (січень-серпень 1968 р.), перерваний уторгненням до ЧССР Радянського Союзу та його союзників по ОВД.
• «Соціалізм з людським обличчям» — поняття, яким у 1968 р. характеризували пом'якшення тоталітарного характеру держави в Чехословаччині; спроба поєднати соціалізм з демократією. Виступаючи на телебаченні, А. Дубчек закликав проводити «таку політику, щоб соціалізм не втратив людського обличчя».
Свідчення
• У чому, на Вашу думку, полягала основна суперечність між СРСР та ідеологами «Празької весни»?
«Політбюро ЦК КПРС підтримувало єдність країн, що входили до "імперії”, створеної Сталіним, і наглядало за тим, щоб опозиція не мала можливості й слова сказати. Усе, що ми намагалися робити, виходило за межі їхнього розуміння. Ми вважали, що соціалізм — принаймні в нашій країні — не може існувати без демократії, тоді як керівництво Радянського Союзу хотіло бачити в нас утвердження їхньої моделі диктатури єдиної партії».
Александр Дубчек (Світ про Україну // 10 лютого 1993. — С. 8)
Зазнавши невдачі в 1956 р. в Угорщині, радянські керівники вагалися, не знаючи, що робити з Чехословаччиною. Спочатку Москва чинила на А. Дубчека на зустрічах і міжнародних комуністичних нарадах політичний та психологічний тиск, аби він відмовився від рішучих реформ; поблизу кордонів Чехословаччини проводили масштабні навчання військ ОВД за участю СРСР, НДР і Польщі. Вирішальні переговори відбулися в липні в м. Чиєрні-над-Тисою. А. Дубчек не зрікся реформ, але пообіцяв приборкати антисоціалістичні прояви.
Загострила ситуацію категорична відмова чехословацького керівництва розмістити на території ЧССР радянський військовий контингент.
Свідчення
• Поясніть, як Ви розумієте висловлювання: «Це — спільна справа наших країн, які об'єдналися в Організацію Варшавського договору».
«Ми не можемо погодитися на те, щоб ворожі сили зіштовхували вашу країну зі шляху соціалізму й створювали загрозу відторгнення Чехословаччини від соціалістичної співдружності. Це вже не тільки ваша справа. ...Це — спільна справа наших країн, які об'єднались у Варшавському договорі».
З «Листа п'яти комуністичних і робітничих партій соціалістичних країн ЦК КПЧ» від 15 червня 1968 р. (Завоевания социализма отстояли в борьбе. — М., 1981. — С. 71)
• Якою є, на Вашу думку, ідея малюнка?
Ілюстрація з чехословацького журналу. 1968 р.
Відповідно до «доктрини Брежнєва», що виправдовувала будь-які дії СРСР, спрямовані на «захист соціалізму в усьому світі», радянське керівництво ухвалило рішення про військову інтервенцію до «бунтівної» Чехословаччини. У ніч з 20 на 21 серпня в ЧССР вторглися війська (понад 300 тис. солдатів, 7 тис. танків) п'яти країн Організації Варшавського договору: СРСР, Болгарії, Польщі, НДР та Угорщини (Румунія відмовилася). Чехословацькі війська заблокували в казармах, і до ранку 21 серпня вся країна була окупована. Понад 100 чехів і словаків було вбито й більше 500 поранено. Хоча А. Дубчек закликав населення не чинити спротиву, окремі вогнища опору все ж були. Населення познімало або зафарбувало дорожні знаки за винятком тих, які вказували дорогу на Москву. На знак протесту проти інтервенції чеський студент Ян Палах спалив себе на Вацлавській площі Праги.
Уторгнення спричинило масову еміграцію. Країну залишили 70 тис. осіб, а з часом цифра зросла до 300 тис. Радянський Союз виправдовував уторгнення «доктриною Брежнєва», або «доктриною обмеженого суверенітету», згідно з якою СРСР мав право втручатися, якщо одній з країн Варшавського договору загрожуватиме небезпека повалення режиму.
Відеосюжет «Празька весна 1968»: https://youtu.be/_FfR64aJ7fI
А. Дубчек був заарештований та доправлений до Москви для переговорів. Там його змусили підписати протокол, за яким він залишався на посаді, але зобов'язувався згорнути реформи. У квітні 1969 р. А. Дубчека зняли з усіх посад і замість нього призначили Густава Гусака. Реформи було припинено, а реформістів виключили з партії та звільнили з роботи.
Радянські танки в Празі. 1968 р.
Уторгнення військ ОВД збурило світову громадськість. У Москві восьмеро правозахисників розгорнули транспаранти із засудженням інтервенції. Протестувальників було заарештовано. Акції протесту пройшли також у багатьох країнах світу; радянську окупацію засудили комуністичні партії Італії, Франції та Фінляндії.
У ніч уторгнення Канада, Данія, Франція, Парагвай, Велика Британія та США домоглися скликання Ради Безпеки ООН, однак резолюція із засудженням уторгнення й вимогою вивести війська з ЧССР не була ухвалена, бо СРСР скористався своїм правом вето.
Свідчення
• Як, на Вашу думку, тональність наведеного висловлювання керівника СРСР Л. Брежнєва ілюструє рівноправність відносин між країнами соціалістичного табору?
«Брежнєв ...докоряв Дубчеку, що той проводив внутрішню політику без попереднього її схвалення Брежнєвим і навіть ігнорував його поради й побажання. "Я тебе запитував, чи не хочеш замінити міністра внутрішніх справ? А міністра національної оборони? Чи ще когось? Але ти весь час запевняв: ні, усі вони надійні товариші. І раптом я дізнаюся, що ти сам замінив міністра внутрішніх справ, оборони й інших міністрів, секретарів Центрального комітету. ...Я послав тобі зауваження щодо твоєї доповіді... я попереджав тебе, що деякі формулювання неправильні. А ти їх усе одно не виправив! Хіба ж можна так працювати?”».
Зденек Млинарж, колишній секретар ЦК КПЧ, про переговори в Москві після введення військ у Чехословаччину (Мороз ударил из Кремля. — М. : Республика, 1992. — С. 265)
Наприкінці 1980-х років керівники Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі й СРСР зробили офіційну заяву, у якій визнали, що введення в 1968 р. військ країн Організації Варшавського договору до ЧССР було втручанням у внутрішні справи суверенної Чехословаччини й підлягає осуду.
Основні події
Червень 1953 р. — антикомуністичне повстання в Берліні (НДР).
Червень 1956 р. — Познанське повстання в Польщі.
1956 р. — антикомуністична революція в Угорщині.
1968 р. — «Празька весна».
Запитання та завдання
- 1. Поясніть історичні поняття «Празька весна», «соціалізм з людським обличчям».
- 2. Чи змінилася політика сталінського режиму після Другої світової війни?
- 3. Хто претендував на владу в СРСР після смерті Сталіна й кому вона зрештою дісталася?
- 4. Які зміни відбулися в СРСР у період «хрущовської відлиги» та як вони вплинули на країни Центрально-Східної Європи?
- 5. Якими, на Вашу думку, були основні причини кризових явищ у країнах регіону в 1950-1970-і роки?
- 6. Охарактеризуйте берлінське повстання 1953 р., виступ познанських робітників у Польщі та революцію в Угорщині? Що споріднює ці події?
- 7. Охарактеризуйте причини й наслідки «Празької весни» 1968 р.
- 8. Порівняйте повстання в Угорщині в 1956 р. та чехословацькі події 1968 р. Чим вони подібні, а чим відрізняються?
- 9. Дайте історичну та правову оцінку діям країн Варшавського договору в період «Празької весни».
Коментарі (0)