З приходом до влади М. Горбачова відбулися кардинальні зміни в керівництві партії та країни. За кадрову й ідеологічну роботу в керівництві партії почав відповідати Є. Лігачов; міністром закордонних справ і членом політбюро ЦК КПРС став Е. Шеварднадзе; головою Верховної Ради СРСР був обраний А. Громико; на посаду голови Ради Міністрів СРСР був призначений М. Рижков - колишній директор Уралмашзаводу, а пізніше - один із керівників Держплану СРСР. М. Горбачова підтримував голова КДБ В. Чебриков. У політбюро реформістські прагнення М. Горбачова підтримував О. Яковлєв.

4. ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ

4.1. Перебудова. З березня 1985 р. в історії СРСР почався період, що прийнято називати «перебудовою». За задумом реформаторського крила радянського керівництва вона повинна була охопити всі сфери життя суспільства. Однак мова не йшла про зміну політичного ладу. Необхідно було, як вважали реформатори, «оновити соціалізм», додати імпульсу прискореного розвитку.

Черги у 1980-х рр. стали прикметою часу

4.2. Курс на «прискорення». Перший етап реформ (1985—1986 рр.). У квітні 1985 р. був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку СРСР. Його основні завдання зводилися, зокрема, до таких пунктів:

• перебороти значне зниження темпів економічного зростання;

• виробити до 2000 р. стільки ж продукції, скільки було вироблено за 70 років існування радянської влади;

• розвивати матеріальні стимули виробництва та інше.

Після липня 1985 р. було прийнято ряд законодавчих актів, де конкретизувалися економічні реформи. Нове законодавство дозволяло створювати малі та спільні підприємства, акціонерні товариства, комерційні банки. Їх очолювали, як правило, колишні керівники підприємств і установ, із властивим більшості з них старим багажем економічного мислення. «Погріли руки» на перехідному етапі і кримінальні структури. Відсутність чіткого державного контролю і необхідної правової бази спричинила розвиток корупції.

4.3. Другий етап реформ (1987—1989 рр.). Головним змістом другого етапу реформ стала орієнтація на перехід від адміністративних методів до економічних при збереженні централізованого управління. Реформа передбачала надання підприємствам самостійності, переведення їх на самофінансування. Однак реформа здійснювалася в умовах монополії державної власності в економіці. Кооперативи обкладалися непомірним податком (понад 40%). Кооперативи й «індивідуали» становили тільки 1,1% виробників країни.

Спроби перетворень не були підкріплені кредитною, фінансовою політикою, що призвело до сплеску інфляції в країні в 1988 р. З магазинів зникали товари першої необхідності, почала вводитися вже забута карткова система. Відбулося обвальне зниження життєвого рівня населення. У 1989 р. почалися масові страйки шахтарів. Незабаром страйки охопили всі галузі промисловості.

4.4. Третій етап реформ (1989—1990 рр.). Усе більше економістів і практиків схилялися до висновку про необхідність узаконювання різних форм власності. Шлях до реформування економічної системи проходив через перехід до ринкових відносин. Проте в країні розгорнулася гостра боротьба навколо вибору еволюційного чи радикального шляху переходу до ринкових відносин. Непослідовність і зволікання в здійсненні реформ призвели до поглиблення економічної і суспільно-політичної кризи вже в 1990 р.

5. ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНОГО І ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ. ГЛАСНІСТЬ

У вищих ешелонах влади відбулися кадрові зміни. На передові позиції висунулися нові політики: О. Яковлєв, Е. Шеварднадзе, Б. Єльцин. За 1985-1986 рр. на 85% змінився склад ЦК КПРС, до 70% - склад керівників республіканського рівня. Ослабла цензура, із в’язниць і заслань почали повертатися дисиденти. Повернувся із заслання і А. Сахаров. У січні 1987 р. М. Горбачов вперше висунув ініціативу щодо здійснення політики «гласності» і демократизації суспільства. Її підтримала частина інтелігенції.

Гласність - відкритість, публічність обговорень поточних та історичних проблем.

Курс на «гласність» означав пом’якшення цензури засобів масової інформації, ліквідацію спецсховів у бібліотеках, публікацію раніше заборонених книг, масовий прокат кінофільмів, що десятиліттями лежали на полках з ідеологічних причин. У країні з’явились сотні незалежних газет і журналів, вільнішими ставали радіо і телебачення. Вперше в СРСР вийшли друком романи «Доктор Живаго» Б. Пастернака і «Життя і доля» В. Гроссмана. У журналах друкувалися твори О. Солженіцина. Гострі матеріали принесли популярність журналу «Огонёк» (його редактором був український журналіст В. Коротич). Суспільне визнання здобули роман А. Рибакова «Діти Арбата», фільм Т. Абуладзе «Покаяння», перейняті осудом злочинів сталінізму. Люди почали більше думати, читати, сперечатися, відкрито висловлювати свої думки.

Вибори депутатів уперше проводилися на альтернативній основі. Громом серед ясного неба стала поразка на виборах у ряді регіонів представників партійно-державної номенклатури. Однак виборна система дозволила частині партійно-бюрократичної номенклатури потрапити до складу депутатського корпусу. І З'їзд народних депутатів відкрився в травні 1989 р. Сформована на з’їзді парламентська опозиція вимагала скасування 6-ї статті Конституції СРСР, що закріплювала за КПРС керівну роль у політичній системі держави. Уперше був утворений постійно діючий парламент - Верховна Рада СРСР.

6. АКТИВІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ РУХІВ У КРАЇНІ

У роки «перебудови» національні проблеми різко загострилися. У грудні 1986 р. молодь Алма-Ати відкрито виступила проти призначення першим секретарем ЦК КП Казахстану Г. Колбіна, росіянина за національністю, якого в республіці мало хто знав. Криваві конфлікти на ґрунті міжнаціональних відносин мали місце в Придністров’ї, Фергані, Андижані, Душанбе, Нагорному Карабаху, Баку, Сумгаїті, в інших місцях країни. Вони супроводжувалися людськими жертвами, вигнанням представників національних меншостей.

На тлі поглиблення економічної та політичної кризи наприкінці 1980-х рр. активізувалися національні рухи в СРСР, цілями яких було звільнення від опіки з боку Москви, а як остаточний підсумок - здобуття незалежності. Серед новостворених масових національно-патріотичних організацій - «Народний рух України за перебудову», Народний фронт Естонії, Народний фронт Латвії, литовський «Саюдіс» («Єдність»), Народний фронт Молдови та інші. Вони здобували все більший вплив у суспільстві та парламентах республік.

Ще в листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР проголосила державний суверенітет Естонії. Ця подія фактично стала початком розпаду СРСР. Протягом 1990 р. Литва, Латвія, РРФСР, Україна, Білорусь та деякі інші радянські республіки прийняли декларації про державний суверенітет.

Боротьба за демократію та незалежність республік розвивалася драматично. У Тбілісі в квітні 1989 р. під час розгону мітингу військами за наказом московського керівництва загинуло 16 чоловік. У Баку на початку 1990 р. за бездіяльності влади відбувалися жорстокі погроми вірменів.

Партійне керівництво в центрі і на місцях усе більше дискредитувало себе. Повсюдно проводилися мітинги з вимогою скасування 6-ї статті Конституції СРСР, яка була скасована на III З’їзді народних депутатів (березень 1990 р.). Цією постановою закінчилася епоха безроздільного панування РКП(б)-ВКП(б)-КПРС у країні. На з’їзді був запроваджений інститут президентства в країні. Першим (і останнім) Президентом СРСР був обраний М. Горбачов. На І З’їзді народних депутатів РРФСР головою Верховної Ради РРФСР був обраний Б. Єльцин. Посилювалося протистояння Єльцина і Горбачова.

У всіх союзних республіках почала формуватися система багатопартійності. Найгостріша боротьба розгорнулася усередині КПРС між прихильниками радикального відновлення КПРС і консерваторами. Після XXVIII з’їзду партії (1990 р.) почався масовий вихід комуністів з партії. За рік після з’їзду партійні ряди добровільно залишили 4 млн членів КПРС.

7. АНТИДЕРЖАВНИЙ ПУТЧ 1991 р.

Процес розпаду СРСР почався з виходу компартій союзних республік зі складу КПРС.

Керівництво республік взяло курс на вихід із СРСР. З іншого боку, існуванню СРСР загрожував розмах національних рухів у державі.

Втім, навесні 1991 р. почалися переговори керівників 9 республік (Росії, України, Білорусі, Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Киргизії, Таджикистану, Азербайджану) із Президентом СРСР та підготовка до підписання нового Союзного договору. Передбачалося надати республікам додаткові повноваження, а багато центральних структур втратили б свою владу. Підписання документа було призначене на 20 серпня 1991 р.

Проте 19 серпня 1991 р. розпочався путч. На всю країну пролунало повідомлення ТАРС про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС, російською мовою - ГКЧП). У цей час М. Горбачов перебував на відпочинку в Криму. Був оголошений надзвичайний стан в окремих регіонах країни. Розформовувалися структури влади, припинялася діяльність опозиційних партій і рухів, заборонялися мітинги і демонстрації. У Москву стягалися війська. У постанові № 1 ДКНС обіцяв підвищити заробітну плату, дати всім трудящим по 15 соток землі, забезпечити всіх житлом...

Проти путчистів виступили керівники РРФСР Б. Єльцин, І. Сілаєв, Р. Хасбулатов. Вони закликали росіян до загального страйку. Єльцин вимагав зв’язку з Горбачовим, звернувся до військовослужбовців із закликом не виконувати накази ДКНС. Надвечір 19 серпня біля «Білого дому» Росії зібралися тисячі людей, серед яких переважала молодь. 20 серпня в багатьох містах пройшли мітинги і демонстрації протесту. Згодом змовники були заарештовані. Спроба державного перевороту була відвернута.

Прокоментуйте зміст карикатури

Єльцин під час подій 22 серпня 1991 р.

Єльцин Борис Миколайович (1931 - 2007) - політичний і державний діяч. Народився у с. Бутка Свердловської області. Закінчив Уральський політехнічний інститут, де отримав спеціальність інженера-будівельника. Працював у будівельних організаціях. У 1968 перейшов на партійну роботу. Був завідувачем відділу, секретарем, а з 1976 по 1985 - першим секретарем Свердловського обкому партії. З 1985 - секретар ЦК КПРС. З грудня 1985 - перший секретар Московського міськкому КПРС. З 1986 по лютий 1988 - кандидат у члени політбюро ЦК КПРС.