Напружені відносини між Ізраїлем та арабськими державами ще більше загострилися. На початку 1967 р. Г. А. Насер та його арабські союзники, озброєні радянськими танками й літаками, збирались атакувати Ізраїль, щоб блокувати йому вихід до Червоного моря. Дізнавшись про ці плани, ізраїльтяни першими завдали удару. Знищивши аеродроми в Єгипті, Ірані, Йорданії та Сирії, Ізраїль завдав блискавичного удару на трьох фронтах. Ця Шестиденна війна закінчилася перемогою Ізраїлю. Втрати ізраїльтян становили 800 осіб, втрати арабської коаліції — понад 15 тис. осіб.

Ізраїль отримав контроль над районом Єрусалима (Східним Єрусалимом), Синайським півостровом, Сектором Гази, Голанськими висотами та Західним берегом річки Йордан. Палестинцям, які проживали в Єрусалимі, надали право обрати ізраїльське чи йорданське громадянство. Більшість обрала йорданське. Палестинцям, які жили в інших районах, не пропонували ізраїльське громадянство, і вони опинилися під ізраїльським контролем. Після війни на виснаження 1969-1970 рр. наступник Г. А. Насера, єгипетський президент Анвар Садат, запропонував арабським країнам атакувати Ізраїль 6 жовтня 1973 р. — у день святкування іудейського свята Йом-Кіпур (Судний день). Ізраїльтяни були захоплені зненацька й арабські війська завоювали територію, втрачену в 1967 р.

Ізраїльтяни, натхненні прем'єр-міністром Голдою Меїр, провели успішний контрнаступ і повернули більшу частину втраченої території. Після кількатижневих боїв обидві сторони погодилися на перемир'я. Війна Судного дня закінчилася, а палестинська держава так і не була утворена. У наступні роки постійно відбувалися сутички вздовж лінії припинення вогню. За посередництва США між Єгиптом та Ізраїлем розпочалися переговори, які завершилися в 1978 р. підписанням у Кемп-Девіді, заміській резиденції президента США Дж. Картера, мирного договору. Ізраїль вивів війська із Синайського півострова. У 1980-х роках відбулося вторгнення Ізраїлю до Лівану, ізраїльтяни боролися з палестинським рухом опору, рушієм якого була Організація визволення Палестини (ОВП). Багато років її очолював Ясір Арафат. У 1987 р. палестинці розпочали «інтифаду» — збройну боротьбу з Ізраїлем. У 1993 р. Ізраїль та ОВП підписали угоду, за якою палестинці отримали автономію. Через два роки за новою угодою повноваження Палестинської автономії було розширено. Проте час від часу ситуація на кордоні між автономією та Ізраїлем загострюється; мур між двома народами, які мешкають на одній території, свідчить про складність проблеми, для вирішення якої потрібен обопільний компроміс. Після смерті Я. Арафата (2004) між радикальними палестинськими угрупованнями посилилася міжусобна боротьба.

Мур між Ізраїлем і Палестинською автономією. Сучасне фото

На початок ХХI ст. близькосхідна проблема остаточно не вирішена. Автономна в кордонах Ізраїлю Держава Палестина (назва з 2013 р.) стала державою-спостерігачем при ООН. Оскільки непростий діалог між палестинцями та ізраїльтянами триває, не згасає надія на те, що два народи знайдуть форми мирного співіснування. Інших способів урегулювання близькосхідної проблеми, крім переговорів і пошуків компромісу, не існує.

Пригадайте

• Які зміни відбулися в Ірані внаслідок реформ, здійснених у 1920-1930-х роках за правління Рези-шаха Пехлеві?

3. Ісламська революція в Ірані (1978-1979)

У 1953 р. в Ірані прийшов до влади прозахідний політик шах Мохаммед Пехлеві. У 60-70-х роках ХХ ст. він ініціював перетворення, які назвали «білою революцією»: держава викупила землю у великих землевласників і продала її за заниженими на третину цінами дрібним іранським фермерам; було заборонено багатоженство, а також шлюби з неповнолітніми; жінки отримали громадянські права; робітники стали акціонерами підприємств, на яких вони працювали; школи забезпечувалися безкоштовним харчуванням, багато студентів отримало змогу навчатися за кордоном. Іранська економіка переживала піднесення, зокрема у сфері телекомунікацій, у нафтохімічній, автомобільній промисловості, виробництві сталі й електроенергії.

Проте для більшості іранців майже нічого не змінилося, рівень життя населення був украй низький. Дороги залишалися неасфальтованими, значна частина країни обходилася без електрики, навіть на околицях Тегерана люди мешкали в оббитих бляхою халупах. У країні наростало невдоволення високим рівнем інфляції, корупцією, нестачею товарів, демонстративно розкішним життям знаті. Чимало іранців завдяки реформам здобули освіту, але не могли знайти роботу. Багато хто був незадоволений нав'язуванням західних цінностей, обмеженнями щодо духовенства, зосередженням влади в руках шаха. У середині 1970-х років шах заснував партію «Відродження» і скасував багатопартійність. Лояльним до шаха іранцям запропонували вступити до шахської партії, а ті, хто ухилявся, ризикували опинитись у в'язниці чи у вигнанні.

Найвідоміший опозиційний лідер — священик Рухолла Хомейні багато років перебував в еміграції. Його метою було повалення прозахідного шахського уряду й докорінна перебудова Ірану на засадах ісламу.

Після того, як у 1977 р. за загадкових обставин пішов з життя син Хомейні й послідовники аятоли звинуватили шаха в його вбивстві, у країні розпочалися заворушення. Наступного року в результаті підпалу кінотеатру в одному з іранських міст загинули понад чотириста осіб. Хомейні звинуватив у підпалі шахський режим, хоча жодних доказів не було надано. На початку вересня 1978 р. армія розстріляла в Тегерані демонстрацію проти введення воєнного стану, загинуло майже дев'яносто осіб. Цей день, який назвали «чорною п'ятницею», став початком ісламської революції. Шах, намагаючись урятувати ситуацію, оголосив амністію політичним противникам, висланим з країни, однак протести стали ще масовішими. У листопаді в Ірані було введено воєнний стан, шах призначив тимчасову військову адміністрацію та навіть звинуватив у корупції й заарештував дві сотні високопосадовців. Проте ці поступки тільки додали завзяття Хомейні та його прибічникам.

Словник

• Ісламська революція — події в Ірані в січні 1978 р. — лютому 1979 р., які призвели до повалення монархії та встановлення ісламської республіки на чолі з аятолою Хомейні.