§ 26. КРАЇНИ АФРИКИ ТА БЛИЗЬКОГО СХОДУ

1. ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ НАРОДАМИ АФРИКИ

1.1. Здобуття незалежності країнами Магрибу. Алжир. У 1954 р. в Алжирі почалося повстання проти колонізаторів, яке очолив Фронт національного визволення (ФНВ). Французькі колонізатори відповідали терором, знищенням цілих сіл, арештами і стратами. Однак на кінець 1958 р. Франція була не в змозі протистояти ескалації війни в Алжирі. У результаті переговорів вдалося укласти угоду, що передбачала проведення референдумів у Франції та в Алжирі, у ході яких більшість висловилася за незалежність колонії. У 1962 р. було проголошено створення Алжирської Народної Демократичної Республіки (АНДР).

У 1956 р. у Парижі почалися франко-марокканські переговори, а згодом була проголошена декларація, що підтвердила визнання незалежності Марокко під владою султана Мухаммеда V. Іноземні війська залишили країну.

Туніський визвольний рух очолив лідер партії «Новий Дустур» X. Бургіба. У 1956 р., у результаті франко-туніських переговорів, була укладена угода про надання незалежності Тунісу. У 1957 р. Бургіба став президентом країни.

З кінця 1950-х рр. Марокко і Туніс дотримувалися прозахідної політичної орієнтації та курсу на модернізацію на основі формування ринкової економіки.

У 1951 р. за підтримки ООН Лівія здобула незалежність. У країні затвердилася монархічна форма правління на чолі з королем Ідрісом І. Відкриття родовищ нафти на території Лівії в 1959 р. докорінно змінило її економіку.

1.2. Здобуття незалежності країнами Тропічної Африки.

а) Британські колонії. Першою незалежною державою в цей час стала колишня британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. - Гана). У 1960-ті рр. незалежність здобули колишні британські колонії: у 1960 р. - Нігерія, у 1961 - Танганьїка, у 1962 - Уганда, у 1963 - Кенія, у 1964 р. - Занзібар. У 1964 р. відбулося об’єднання Танганьїки і Занзібару в нову державу - Об’єднану Республіку Танзанію.

б) Французькі колонії. У 1958 р. звільнилася Гвінея, у 1960 р. суверенітет здобули колишні французькі володіння - Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (сучасна Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (сучасний Кот-д’Івуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар).

в) Бельгійське Конго. Після повстання в столиці країни Кіншасі бельгійці в 1960 р. були змушені залишити свою найбільшу колонію - Бельгійське Конго. Місцеве населення виявилося не готовим до такого повороту подій, і в країні вибухнула громадянська війна між центральним урядом і багатою провінцією Катанга, де були зосереджені головні рудники гірничодобувної промисловості. Період смути, відомий як «конголезька криза», тривав до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося направити в країну миротворчі сили.

Магриб - арабська назва країн Північно-Західної Африки; регіон, що включає Марокко, Алжир, Туніс, а також Лівію, Мавританію, Західну Сахару, що утворюють разом із власне Магрибом Великий Магриб, або Арабський Захід.

2. КРАХ КОЛОНІАЛІЗМУ Й АПАРТЕЇДУ НА ПІВДНІ АФРИКИ

2.1. Португальські колонії. Квітнева революція 1974 р. в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності португальськими колоніями.

В Анголі ще в ході визвольної боротьби сформувалися протиборчі угруповання різної політичної орієнтації. У боях за столицю держави Луанду у 1975 р. перемогли війська МПЛА, лідерами якої була проголошена Народна Республіка Ангола (HPА) - держава прорадянської орієнтації. Для підтримки нової влади Куба перекинула в район Луанди регулярні війська (СРСР представляли військові фахівці). Формування протиборчих УНІТА і ФНЛА відступили на південь. Почалася тривала і кровопролитна громадянська війна, у ході якої зіткнулися геополітичні інтереси СРСР і країн Заходу.

У Мозамбіку після здобуття незалежності в 1975 р. у політичному протиборстві брали участь Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО), що у цьому ж році прийшов до влади і висловив прихильність до соціалістичного шляху розвитку країни, і угруповання Мозамбіцького національного опору (РЕНАМО). У країні розпочалася громадянська війна. На початку 1990-х рр. ФРЕЛІМО офіційно відійшов від принципів марксизму-ленінізму і взяв курс на ринкові методи управління економікою. У 1992 р. була укладена мирна угода з РЕНАМО. У 1995 р. Мозамбік вступив у Співдружність націй.

2.2. Південь Африки. У британській колонії Південній Родезії (Зімбабве) проживало понад 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн африканців, позбавлених усіх прав. У 1965 р. владу в країні захопила «біла меншість» на чолі з прем’єр-міністром Я. Смітом. Уряд, що стояв на расистських позиціях, заявив про проголошення незалежності й установив свій контроль у Південній Родезії. Однак «чорна більшість» розгорнула боротьбу за визволення країни під керівництвом Патріотичного фронту. Лондон був змушений скликати конференцію всіх протиборчих сторін. На основі досягнутого компромісу в 1980 р. відбулися вибори в парламент Зімбабве, у результаті яких перемогу здобув Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один з його лідерів Р. Мугабе. У квітні 1980 р. була проголошена незалежна Республіка Зімбабве.

Північно-Африканська Республіка (ПАР) перетворила територію Південно-Західної Африки (з 1968 р. - Намібії) на колонію, анексувавши її в 1949 р. З кінця 1950-х рр. у країні розгорнувся національно-визвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО). У 1978 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію щодо врегулювання ситуації в Намібії, у якій передбачалося припинення вогню між військами ПАР і СВАПО, вивід військ ПАР із країни, проведення виборів та проголошення незалежності Намібії. Однак ПАР затримала виконання резолюції більш ніж на 10 років.

У 1988 р. завершилися переговори між ПАР, Анголою і Кубою про повний вивід військ і політичне врегулювання в країні. Незабаром у Намібію були введені миротворчі сили ООН, а в березні 1990 р. була проголошена незалежність країни. Першим президентом Республіки Намібія став С. Нуйома - лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної системи, парламентаризму і ринкових відносин в економіці.

Апартеїд (мовою африканс - роздільне проживання) - крайня форма расової дискримінації. Означає позбавлення певних груп населення в залежності від расової приналежності політичних, соціально-економічних і громадянських прав аж до територіальної ізоляції.

2.3. Південно-Африканська Республіка (ПАР). У 1910 р. Капська колонія, Наталь, Трансвааль і Оранжева Вільна держава об’єдналися в британський домініон - Південно-Африканський Союз (ПАС). З 1948 р. расистський режим ПАС офіційно ввів політику апартеїду.

Влада ПАС утворила 10 псевдодержав («бантустанів») для «чорних» і «кольорових» жителів країни з метою позбавлення їх громадянства. Світове співтовариство засудило расистський режим ПАС, а ООН увела проти нього санкції.

Боротьбу проти апартеїду і дискримінації більшості населення ПАС (з 1961 р. - ПАР) послабляли політичні та міжплемінні протиріччя. У країні існували два ворогуючі політичні угруповання місцевого населення - Африканський національний конгрес (АНК), що представляв кілька африканських народностей, і зулуський Рух визволення (ІНКАТА), що проголосив своєю метою боротьбу за збереження національної самобутності зулуського народу.

АПК, створений ще в 1912 р., тривалий час діяв у підпіллі, проводив акції громадянської непокори. У 1961 р. АНК утворив збройне формування «Спис нації», однак його діяльність була паралізована масовими арештами, а лідер АНК Н. Мандела був засуджений до довічного ув’язнення.

Мандела Нельсон (народ. 1918) - південноафриканський політик і юрист, президент Південно-Африканської республіки (з 1994 по 1999). Нельсон Мандела був першим президентом ПАР, обраним на повністю демократичних, не сфальсифікованих виборах. До свого президентства був видатним борцем з апартеїдом і лідером Африканського Національного Конгресу (АНК). Був засуджений і ув’язнений за участь у підпільній збройній боротьбі. Протягом 27-річного ув'язнення, більшу частину якого проведено в камері на о. Роббен, Мандела став найвідомішою фігурою у боротьбі з південноафриканським апартеїдом. Переорієнтацію політики на примирення Мандела проводив аж до свого звільнення у 1990 році, що полегшило мирний перехід до повної демократії у ПАР.

Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. Націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів. Проте після приходу до влади у 1989 р. лідера Націоналістичної партії Ф. де Клерка почався поступовий демонтаж системи апартеїду. У країні здійснювалися демократичні перетворення. У 1991 р. у Йоганнесбурзі був скликаний «Конвент за демократичну Південну Африку», що зібрав представників усіх політичних сил. На конвенті Націоналістична партія офіційно вибачилася перед народом своєї країни за політику апартеїду.

У 1991 р. був звільнений Н. Мандела. На перших вільних, нерасових виборах у ПАР у квітні 1994 р. переміг АНК, Н. Мандела став президентом ПАР.

3. ЕКОНОМІЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇН АФРИКИ НАПРИКІНЦІ XX - НА ПОЧАТКУ XXI СТОЛІТТЯ

3.1. Загальна характеристика економічного розвитку країн Африки на рубежі століть. Відносно високим рівнем економічного розвитку відрізняється ряд країн Північної Африки (Єгипет, Алжир, Марокко, Туніс). Південно-Африканська Республіка (ПАР) - єдина економічно розвинута держава Африки.

Африка має величезну кількість корисних копалин і є найбільшим їхнім постачальником на світовий ринок. Окремі африканські країни є значними у світовому масштабі експортерами нафти та інших видів палива і сировини.

Уряди багатьох держав намагаються здійснювати економічні реформи, спрямовані на перехід до ринкових відносин, забезпечення економічної безпеки, інтеграцію у світові господарські процеси.

3.2. Негативні чинники соціально-економічного розвитку африканських країн зберігаються досі, незважаючи на певні успіхи перетворень. Серед них:

• зростання залежності від зовнішніх факторів: кон’юнктури на світових товарних ринках, кредитів, прямих закордонних інвестицій;

• низький рівень розвитку інфраструктури;

• збереження загальної неграмотності та низької професійної кваліфікації значної частини населення;

• високий рівень зовнішньої заборгованості;

• поглиблення екологічної кризи;

• збільшення соціальної нерівності, низький рівень доходів більшості населення (за межею бідності в Африці проживає понад 60% населення);

• поширення СНІДу (у деяких країнах кількість інфікованих досягає 75%), різних епідемій, хвороб, зростання незаконного обороту наркотиків, зброї;

• громадянські війни і внутрішньополітичні кризи.

3.3. Основні тенденції внутрішньополітичного розвитку країн Африки. На початок XXI століття політичні системи в багатьох африканських країнах залишаються нестабільними. Влада нерідко належить родинам великих власників, новим поколінням місцевої знаті. Значний вплив на політичну ситуацію здійснюють армія, а також мафіозні структури, пов’язані з наркобізнесом і контрабандою зброї. Захоплення влади певною релігійно-етнічною групою спричиняє репресії проти інших народностей і племен (Уганда, Руанда, Бурунді та інші). Опір центральній владі чинять збройні формування різних політичних і релігійно-етнічних угруповань у Чаді, Уганді, Судані, Сьєрра-Леоне, Сомалі та інших країнах. У ході десятків великих збройних конфліктів, які відбулись за постколоніальний період, загинуло близько 10 млн чоловік.

Разом з тим наприкінці XX ст. в багатьох країнах Африки намітилися позитивні зміни. Увійшло в практику проведення загальнонаціональних референдумів, приймаються конституції, що в умовах політичного плюралізму сприяють поступовій демократизації африканських держав. У багатьох країнах діє багатопартійна система. Проте до справжньої демократії ще далеко.

Свідченням прогресу африканських країн стало проведення XIX Чемпіонату світу з футболу в ПАР у червні - липні 2010 р. Це був перший спортивний форум такого рівня, який відбувся на Африканському континенті.

4. БЛИЗЬКИЙ СХІД. СТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ ІЗРАЇЛЬ

Палестина (назва походить від слова «філістімляни», місця їх розселення; після Юдейської війни, у 73 р. н.е. римський імператор Тит наказав всю територію між Середземним морем і р. Йордан називати Палестиною) - історична область у Західній Азії. З поч. XX ст. від слова «Палестина» було утворено назву «палестинці», якими англійці називали усіх жителів регіону - євреїв та арабів. Після Шестиденної війни 1967 р. палестинцями почали називати арабів, що мешкали на захоплених Ізраїлем територіях.

4.1. Питання про створення єврейської держави обговорювалось на тлі боротьби, що розгорнулася між британською колоніальною адміністрацією в Палестині, арабським і єврейським національними рухами. У 1946 р. це питання було винесене на обговорення ООН. Ідею створення держави Ізраїль ситуативно підтримали і США, і СРСР, який розраховував створити свій форпост на Близькому Сході і тим самим сприяти розпаду Британської колоніальної імперії.

29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 181, за якою було скасовано британський мандат на управління Палестиною, та схвалила рішення про утворення на її території двох держав - єврейської (57% території) й арабської (43%). Місто Єрусалим, що стало самостійною адміністративною одиницею під контролем ООН, було відкрите для обох народів. Велика Британія зобов’язувалася вивести свої війська з територій утворених держав до 1 серпня 1948 р.

Додаткова інформація

США у 1947 р. вже не були прихильниками створення двох держав - єврейської і арабської, і внесли на розгляд ООН пропозицію щодо скасування резолюції № 181; за резолюцію продовжував виступати СРСР разом із своїми східноєвропейськими союзниками. У ході дипломатичної боротьби представник Української РСР в ООН В. Тарасенко здійснив демарш, завдяки якому резолюція № 181 набула сили. Такою є роль України у створенні Держави Ізраїль...

Єврейська сторона рішення ООН прийняла, а арабська, що виступала проти створення єврейської держави, - ні. У Палестині відновилися жорстокі арабо-єврейські сутички. У січні 1948 р. араби блокували Єрусалим з його 100-тисячним єврейським населенням, інші міста, нападали на єврейський транспорт. За цих умов Велика Британія вирішила достроково вивести свої війська.

14 травня 1948 р. Д. Бен-Гуріон проголосив створення Держави Ізраїль.

Бен-Гуріон Давід (1886-1973) - один з лідерів сіоністського і сіоністсько-соціалістичного руху, один з творців Держави Ізраїль. Народився у Плонську (нині Польща) в сім'ї Шейндали і Авігдора Грін. Його батько був другом Теодора Герцля, засновника політичного сіонізму. У 1906 як сільськогосподарський робітник Бен-Гуріон відправився до Палестини, де брав участь у створенні єврейської організації самооборони Гашомер (Вартовий). У 1910 був призначений редактором єврейського журналу «Гаахдут» («Єдність»). Свою першу статтю він підписав Бен-Гуріон (Молодий лев). Бен-Гуріон навчався на юридичному факультеті Стамбульського університету, згодом переїхав у США. Під час Першої світової війни брав участь у формуванні єврейського легіону, одним з перших вступив до нього і служив рядовим. В серпні 1918 висадився в Єгипті у складі 39-го полку королівських стрільців. Після війни повернувся до Палестини і став одним з творців підпільної армії Хагана і профспілки Гистадрут. У 1935 Бен-Гуріон обраний головою Єврейського агентства (Сохнут). З 1948 став головою Тимчасового уряду Ізраїлю.

У 1949-1953, 1957-1959, 1959-1961, 1961-1963 був прем’єр-міністром Держави Ізраїль. У 1971, у віці 85 років, Бен-Гуріон відійшов від політичного життя і присвятив свій час мемуарам. Помер у кібуці Сде-Бокер.

Палестинці, які відмовились визнавати резолюцію ООН від 29 листопада 1947 р., не зуміли створити свою державу.

4.2. Війна 1948-1949 рр. Сусідні арабські країни також не визнали Ізраїль і відразу оголосили йому війну. Вже 15 травня 1948 р. об’єднані збройні сили Єгипту, Трансйорданії (пізніше - Йорданія), Сирії, Іраку, Лівану, Саудівської Аравії та Ємену почали наступ.

Додаткова інформація

США та інші великі держави вирішили не продавати зброю Ізраїлю. Проте СРСР сприяв тому, що поставки зброї Ізраїлю здійснювала Чехословаччина.

Військові підрозділи щойно створеної єврейської держави зупинили арабські армії та завдали їм поразки. У червні 1949 р. між Ізраїлем і Єгиптом, Трансйорданією, Ліваном і Сирією було підписане перемир’я. Територію, відведену для арабської держави за рішенням ООН, захопили Ізраїль, а також Єгипет (сектор Газа) і Трансйорданія (Західний берег ріки Йордан).

5. АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКІ ВІЙНИ

5.1. Війна 1956 р. Після націоналізації в липні 1956 р. Суецького каналу президентом Єгипту Г. А. Насером єгипетська влада заборонила прохід через канал ізраїльських кораблів, а також транспортних суден, що йшли в порти Ізраїлю. Розцінивши це як акт агресії, 30 жовтня 1956 р. ізраїльські війська почали вторгнення на Синайський півострів; їх активно підтримали війська Великої Британії та Франції. СРСР, виступаючи вже на боці арабських держав, вимагав від Ізраїлю, Британії та Франції зупинити наступ; відповідна резолюція була прийнята Радою Безпеки ООН. Бойові дії були припинені; наприкінці 1956 р. Велика Британія та Франція, а в березні 1957 р. й Ізраїль вивели свої війська з єгипетської території. Контроль за кордони між Ізраїлем і Єгиптом був покладений на миротворчі війська ООН.

Свідчать документи

Нота СРСР прем’єр-міністру Великої Британії Е. Ідену, 1956 р.

«Якщо ця війна не зупиниться, вона буде нести небезпеку перетворитися в Третю світову війну».

Чи реальною була загроза перетворення війни на світову?

5.2. «Шестиденна війна» 1967 р. Різко зросла напруженість між Ізраїлем і арабськими державами в 1960-ті рр. Від президента Єгипту й короля Йорданії надходили войовничі заяви про те, що вони готові «скинути Ізраїль у море». 5 червня 1967 р. ізраїльське військове командування вирішило завдати випереджаючого удару. Уже 6 червня ізраїльські танкові частини окупували сектор Газа. За декілька днів, використовуючи фактор раптовості, ізраїльтяни захопили Синайський півострів, арабську частину Єрусалима, Західний берег ріки Йордан, Голанські висоти. Унаслідок дій Ради Безпеки ООН війна була припинена. СРСР і країни Східної Європи розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем. Арабські держави не визнавали право Ізраїлю на існування.

5.3. Війна 1973 р. Арабські держави ставили за мету повернути втрачені території. 6 жовтня 1973 р., коли в Ізраїлі відзначали релігійне свято й армію, яка складалася здебільшого з резервістів, було розпущено по домівках, єгипетські війська вийшли на західний берег Суецького каналу, а сирійці захопили велику частину Голанських висот. Незабаром війська Ізраїлю перейшли в контрнаступ і створили реальну загрозу Каїру і Дамаску. Бойові дії були припинені на вимогу Ради Безпеки ООН і за посередництвом СРСР і США.

5.4. Процес мирного врегулювання між Єгиптом та Ізраїлем. Незабаром новий президент Єгипту А. Садат здійснив перші кроки для нормалізації відносин з Ізраїлем, що зі схваленням сприйняла ізраїльська сторона, яка також виявила готовність до компромісу. У вересні 1978 р. А. Садат і прем’єр-міністр Ізраїлю М. Бегін зустрілися в Кемп-Девіді, заміській резиденції президента США, і погодили текст мирного договору між Єгиптом та Ізраїлем. Ізраїль погодився вивести свої війська із Синайського півострова (цей процес був завершений у 1982 р.). Підписання мирного договору відбулося у Вашингтоні в березні 1979 р. Арабські країни вкрай негативно сприйняли ці дії Єгипту і виключили його з Ліги арабських держав, а А. Садат у жовтні 1981 р. був убитий ісламськими терористами під час військового параду в Каїрі.

6. БЛИЗЬКОСХІДНА КРИЗА І ПАЛЕСТИНСЬКА ПРОБЛЕМА

6.1. Палестинські біженці. Після закінчення першої арабо-ізраїльської війни (1949 р.) палестинські біженці розмістилися в таборах, що знаходилися на території Єгипту, Йорданії та Сирії. Проте лідерам цих арабських країн палестинці були потрібні тільки як наочний приклад дій «ізраїльського імперіалізму» і «гарматне м’ясо» на випадок нової арабо-ізраїльської війни. Більшість вигнанців були вимушені жити на допомогу «Близькосхідного агентства ООН для допомоги палестинським біженцям». У таких умовах ідеї боротьби з Ізраїлем за допомогою тероризму знаходили активний відгук серед палестинців.

6.2. Організація визволення Палестини (ОВП). Палестинські збройні групи, які виникали в таборах палестинських біженців, почали боротьбу проти Ізраїлю. Вагоме місце серед них зайняв ФАТХ (Рух за національне визволення Палестини), створений у 1956 р. У 1964 р. представники ФАТХ та інших палестинських рухів утворили Організацію визволення Палестини (ОВП). Її метою було оголошено створення незалежної арабської держави на території всієї Палестини, що передбачало знищення Ізраїлю. У лютому 1969 р. головою Виконкому ОВП був обраний глава ФАТХ Я. Арафат.

У 1970-х рр. палестинці розв’язали справжню терористичну війну проти Ізраїлю. Одним із найвідоміших і кривавих терористичних актів стало вбивство 11 ізраїльських спортсменів і тренерів під час Олімпіади 1972 р. у Мюнхені. Проте в 1982 р. ОВП зазнала поразки у відкритій сутичці з ізраїльською армією в Лівані, і палестинцям довелося перебратися в Туніс. У 1987 р. на окупованих Ізраїлем у результаті «шестиденної війни» палестинських територіях ОВП вдалося підняти загальне повстання - «інтифаду» («війна каменів»).

6.3. Миротворчий процес наприкінці XX - на початку XXI ст. На тлі припинення «холодної війни» у 1993 р. двосторонні переговори в м. Осло (Норвегія) між Ізраїлем та ОВП завершились підписанням «Декларації про принципи», яка передбачала шляхи врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. У 1994 р. Ізраїль і Йорданія підписали повно масштабний мирний договір.

Втім на рубежі століть відбулося загострення ізраїльсько-палестинського протистояння. Тривали терористичні акти з боку екстремістів. У 2002 р. уряд Ізраїлю ухвалив рішення щодо спорудження «стіни безпеки» довжиною 364 км, що відгороджує Ізраїль від палестинських територій. Також гостро постає проблема єврейських поселень на окупованих територіях.

У 2004 р. помер лідер палестинців Я. Арафат. Главою Палестинської автономії був обраний М. Аббас (псевдонім А. Мазен), який декларував завдання припинення насильства та активізації переговорів з Ізраїлем. Ситуація загострилася у 2006 р. після перемоги на виборах у Палестинській автономії ХАМАС - руху, визнаного багатьма країнами як терористичного. У 2007 р. керівниками ФАТХ і ХАМАС був створений коаліційний уряд. У 2008 р. М. Аббас був переобраний президентом Держави Палестина. На сьогодні проблеми близькосхідного врегулювання залишаються невирішеними.

ПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

I. Для перевірки знань

1. Розкажіть про здобуття незалежності країнами Північної і Тропічної Африки.

2. За яких обставин виникла Держава Ізраїль?

3. Які витоки палестинської проблеми?

II. Для систематизації навчального матеріалу

1. Як відбулося звільнення від колоніалізму країн Південної Африки?

2. Назвіть негативні фактори в економіці африканських країн.

3. Визначте причини арабо-ізраїльського конфлікту.

III. Для обговорення в групі

Охарактеризуйте загальні тенденції соціально-політичного розвитку країн Африки на рубежі століть.

IV. Робота з історичними термінами

Поясніть терміни і поняття: «Магриб», «апартеїд», «інтифада».

V. Творче завдання

Які Ви бачите шляхи врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту?

ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ ДАТИ

травень 1948 р. - утворення Держави Ізраїль

1994 р. - перші вільні загальні вибори в ПАР

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Всесвітня історія 11 клас Щупак (Новітній період 1939 - 2011 рр.)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)