§ 13. НІМЕЧЧИНА

1. Оттон І та утворення Священної Римської імперії

• У 843 р. був підписаний Верденський договір. Назвіть, хто його підписав і до яких наслідків це призвело.

• Покажіть на історичній карті держави, що були утворені за Верденським договором.

Східна частина імперії Карла Великого перейшла до Людовіка Німецького як окреме королівство, що об’єднувало землі чотирьох, фактично самостійних, герцогств: Швабії, Баварії, Франконії та Саксонії. Вони й становили ядро середньовічної Німеччини.

Процеси активного державотворення в німецьких землях відбувалися за правління Оттона I (936-973), який після перемоги над угорцями в 955 р. поблизу Аугсбурга став наймогутнішим правителем Європи. Він прагнув установити контроль над папством і виношував плани завоювання Італії з метою відродження імперії на зразок велетенської держави Карла Великого.

Ситуація, що склалася в Італії, полегшувала Оттонові І здійснення його планів. Папство переживало глибокий занепад: знатні римські родини добивались усунення Папи Римського Іоанна XII з престолу й відкрито йому погрожували. Наляканий Іоанн XII попросив допомоги в Оттона І. Це стало приводом для воєнного походу німецького короля в Італію. Не зустрічаючи опору, Оттон І зайняв Рим і приборкав місцевих феодалів. На знак вдячності в лютому 962 р. Папа Римський коронував Оттона I імператорською короною. Так була створена середньовічна Німецька імперія. З XIII ст. вона стала називатися Священною Римською імперією. Крім Німеччини, до її складу входили Північна й частково Центральна Італія, деякі слов’янські землі, частина Південної Франції.

Коронування Оттона І. Мініатюра. X ст.

Імператорська печатка Оттона І

У першій половині XI ст. до імперії було приєднано ще й Бургундію.

У Священній Римській імперії були два найвищі авторитети — імператор і Папа Римський.

Вони постійно змагалися за вищість. Сильні імператори, як Оттон І, виходили з цього протистояння переможцями. Оттон І боронив церкву, однак при цьому підпорядкував її своїй волі й змусив служити інтересам імперії. Самовладно розпоряджаючись церковними справами, він на свій розсуд призначав і звільняв єпископів і абатів. І навіть самого Папу Римського не могли вибрати без його згоди. Відтоді німецькі правителі вважалися захисниками церкви й паломництво до Рима на імператорську коронацію стало незмінним атрибутом їхнього правління.

2. Імперія й папство

У середині XI ст. на німецькому троні опинився малолітній король Генріх IV (1050-1106). Зрозумівши, що владна рука ослабла, світські й духовні феодали вийшли з підпорядкування. У цей самий час у католицькій церкві визрівали сили, які виступали за проведення церковної реформи. Її прибічники прагнули посилити незалежність церкви від світської влади. Ці перетворення проводилися під керівництвом Папи Римського Григорія VII.

Через деякий час, уже ставши імператором, Генріх IV наважився на відкритий конфлікт із Папою Римським Григорієм VII, який заборонив світській владі втручатися в призначення єпископів. Так почалася боротьба за інвеституру. Протистояння між Генріхом IV і Григорієм VII переросло у відкриту війну. Невдачі в ній змусили Генріха IV скоритися долі й три дні на колінах вимолювати в Каноссі прощення в Папи. Однак на цьому боротьба не припинилася. Вона закінчилася в 1122 р., коли в місті Вормсі син Генріха IV — Генріх V — і Папа Римський Калікст II підписали компромісну угоду. Було встановлено, що єпископи обираються духовенством. У Німеччині імператор або його представник мав право бути присутнім на цих виборах і втручатися в їх перебіг. Після цього здійснювався обряд інвеститури. Імператор передавав новообраному єпископові скіпетр, тобто наділяв його світською владою над землями єпископства, а Папа Римський — перстень і посох — символи духовної влади та пастирського служіння. Тож імператор утрачав колишній вплив на церкву й потрапляв у залежність від знаті, яка стала на шлях створення територіальних князівств.

Унаслідок зміцнення позицій світських і церковних князів спадкова монархія в середньовічній Німеччині не утвердилася. Імператор міг проявити наполегливість і змусити князів ще за його життя обрати королем свого сина, проте призначати спадкоємця з власної волі він не мав права.

3. Італійська політика німецьких імператорів

Після смерті 1126 р. Генріха V в Німеччині розпочалася боротьба за трон. Німецькі князі готові були віддати голоси тому, хто надасть їм більше самостійності. Міцніли позиції й римських пап, від яких залежала коронація німецького короля імператорською короною. Спробу повернути імперії колишню могутність здійснили німецькі правителі з династії Штауфенів (1138-1254). Яскравою постаттю серед них був імператор Фрідріх І (1152-1190). Італійці дали йому прізвисько Барбаросса — «Рудобородий». Він мав неабиякий талант полководця та дипломата, був обдарованим, відважним, жвавим у спілкуванні, однак схильним до жорстокості.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XII ст. Італійський хроніст Ачербо Морена про Фрідріха І Барбароссу

Імператор походив із вельми знатного роду. Був середнього зросту, мав гарну поставу й стрункі ноги. Його ясне обличчя мало блідо-рожевий колір. Волосся було рудувате, кучеряве, вираз обличчя веселий — здавалося, що він постійно усміхається. Мав білі зуби, вельми гарні руки й привабливі вуста. Був завжди досить войовничий... До рис його характеру належали сміливість, безстрашність, спритність, красномовство. Був щедрим, але не марнотратним, обережним і далекоглядним у судженнях, кмітливим і розумним. До друзів і добрих людей був привітний, до злих — лютий і непримиренний. Любив справедливість і шанував закони, був богобоязливий і завжди готовий подати милостиню нужденним...

1. Як ставиться автор до імператора? Обґрунтуйте свою думку. 2. На що хроніст звертає увагу, описуючи зовнішність Барбаросси? 3. На які чесноти монарха вказує автор?

Ціною значних поступок Фрідріх І Барбаросса добився примирення з наймогутнішими німецькими князями й спрямував усі сили на підкорення Північної Італії. Хоча ця територія формально входила до складу Священної Римської імперії, вона, по суті, залишалася самостійною й підпорядковувалася німецьким королям лише тоді, коли там знаходилися їхні війська.

Упродовж свого правління Фрідріх І Барбаросса здійснив шість походів в Італію. Його приваблювали розвинені італійські міста, особливо Мілан.

У 1158 р., під час другого походу Фрідріха І Барбаросси в Італію, було переглянуто права ломбардських міст: імператор набув право призначати чиновників, управителів, карбувати монету, збирати податки, торгове мито тощо. Мешканці Мілана не бажали коритися. Фрідріх І узяв місто в облогу, яка тривала понад два роки. І тільки в березні 1162 р. виснажені голодом міланці були змушені здатися. Усе населення вийшло з міста: люди були босі, із мотузками на шиях, із посиланими попелом головами, зі свічками в руках. Мілан було зруйновано, його територію переорано, а свіжі борозни посилано сіллю на знак того, що це місце прокляте.

Страшна звістка про розправу з міланцями облетіла всю Італію. Для відсічі імператорові 22 міста об’єдналися в Ломбардську лігу, яку підтримав Папа Римський. У 1176 р. ополчення Ломбардської ліги біля Леньяно, що неподалік від Мілана, розгромило імператорське військо. У руках переможців опинилася навіть зброя Фрідріха І Барбаросси. Він примирився з Папою Римським й визнав самоврядування північноіталійських міст.

ІСТОРИЧНА ЦІКАВИНКА

Досягти порозуміння з Папою Римським Фрідріх І Барбаросса зумів ціною великого приниження. У 1177 р. на паперті собору св. Марка у Венеції відбулася процедура примирення імператора з Папою Римським. Вона нагадувала зустріч столітньої давності в Каноссі, коли Генріх IV три дні на колінах вимолював прощення. Тільки тепер гордий Барбаросса повинен був поцілувати папський черевик і тримати за вуздечку коня, який перевозив Папу Римського під час урочистостей.

Невдовзі Фрідріх І Барбаросса зумів частково затамувати гіркоту своєї поразки в Італії, улаштувавши шлюб свого сина Генріха зі спадкоємицею Сицилійського королівства, що дало змогу приєднати до Німеччини Південну Італію. Це означало серйозне погіршення позицій Папської держави, яка тепер була оточеною володіннями Штауфенів як з півночі, так і з півдня. Однак подальша доля виявилася неприхильною до Фрідріха І Барбаросси: 1190 р., під час Третього хрестового походу, він безславно загинув — утопився в гірській річці.

4. Фрідріх II Штауфен

Спроби підпорядкувати Італію робили наступники Барбаросси — син Генріх VI (1190-1197) і внук Фрідріх II (1212-1250). Фрідріх II народився в Сицилійському королівстві. Ще в трирічному віці він був проголошений спадкоємцем сицилійського трону. Після смерті Генріха VI малолітнього Фрідріха взяв під опіку Папа Римський Інокентій III. Саме він 1212 р. й допоміг юнакові стати німецьким королем. Через деякий час князі обрали Фрідріха II імператором Священної Римської імперії. Проте в Німеччині він почувався чужинцем і відвідав країну лише тричі, проживши там загалом майже 9 років.

Ставши імператором, Фрідріх II починає зміцнювати владу, насамперед у Сицилійському королівстві — перлині своїх володінь. Тут він запровадив зразкову систему управління, коли вся влада зосереджувалася в руках монарха. Королівський двір у столиці Сицилії — Палермо — відзначався особливою розкішшю й вишуканістю. Фрідріх II оточив себе візантійськими, арабськими та єврейськими вченими, цікавився питаннями математики, фізики, медицини, астрономії й філософії. Він навіть написав трактат про соколине полювання, став одним із фундаторів італійської поезії. У Неаполі імператор заснував університет.

Запровадження різноманітних податків дало змогу Фрідріхові II суттєво поповнити державну скарбницю. Завдяки цьому імператор збудував міцний флот і першим у Європі створив постійне військо, основою якого були сицилійці-мусульмани. Він мав також винятковий дипломатичний хист і під час Шостого хрестового походу зумів домовитися з єгипетським султаном про мирне повернення християнам Єрусалима. У цьому святому місті Фрідріх II сам поклав на свою голову корону й прийняв титул короля єрусалимського.

А. фон Рамберг. Імператор Священної Римської імперії Фрідріх II у Палермо. 1865 р.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

XIII ст. «Хроніка Фра Саламбене де Адамо» про Фрідріха II

Він був хитрим, лукавим, злим, агресивним, любив розкіш та інтриги... Разом із тим інколи демонстрував і позитивні якості, якщо бажав виявити свою доброту й прихильність; він любив розваги, був привітним, лагідним, діяльним; він умів читати, писати, співати, складати кантилени1 й канцони2; він був вродливим, мав гарну поставу, хоча зросту був середнього... Він знав також безліч різних мов... Якби він був справжнім католиком і любив Бога, церкву й власну душу, то йому в цьому світі знайшлося б дуже мало рівних з-поміж правителів... Але ... він перекреслив усі свої позитивні риси, бо переслідував церкву Божу.

1. На які риси характеру автор звертає увагу в першу чергу? Як ви вважаєте, чому? 2. Як автор доводить, що імператор був освіченою людиною? 3. Як ви розумієте останнє твердження документа? 4. Чи можна сказати, що Фрідріха II звинувачено в єресі?

Єдиним невирішеним питанням залишалося підкорення Північної Італії. Тут імператор наштовхнувся на протидію незалежних італійських міст і папства. Тривала війна не принесла бажаної перемоги. У розпалі воєнних дій Фрідріх II несподівано номер.

Спадкоємець імператора Конрад IV безуспішно продовжував боротьбу з папством і північноіталійськими містами. На заклик Папи Римського в Сицилії висадився з військом брат французького короля Карл Анжуйський. У війні з Папою та анжуйцями загинули всі представники династії Штауфенів. Останнього з них було страчено 1268 р. в Неаполі. Від імперії відокремились Італія, Бургундія та Нідерланди. У цей час у Німеччині тривало «міжкоролів’я». Сильна колись країна розпалася на самостійні володіння — територіальні князівства. До рук князів перейшли головні функції державної влади.

5. Зміцнення територіальних князівств. Утворення Швейцарського союзу

Унаслідок падіння династії Штауфенів Священна Римська імперія втратила свою колишню силу. Німецькі духовні й світські князі стали майже незалежними правителями. Головне місце серед них посідали курфюрсти — князі, які володіли правом обирати короля. У 1273 р. вони обрали на трон графа Рудольфа Габсбурга (1273-1291), який походив із небагатого швабського роду.

1 Кантилена (із фр. cantilena — спів) — у середньовічній французькій поезії ліро-епічний вірш, покладений на музику.

2 Канцона (іт. canzone — пісня) — жанр середньовічної лірики трубадурів Провансу: пісня про рицарську любов, пов’язана з культом Прекрасної дами.

Наприкінці XIII ст. Священна Римська імперія все ще залишалася найбільшою країною Західної Європи, хоча й роздробленою на окремі територіальні володіння, яких налічувалося більше ста. Водночас продовжували з’являтися нові державні утворення, наприклад Швейцарський союз, що виник у гірських долинах Альп.

Селяни альпійських областей не знали особистої залежності й звикли до волі. Найбільшою загрозою для них були Габсбурги, які мали тут маєтки. У 1291 р. для боротьби з Габсбургами три кантони (області) — Швіц (звідси — Швейцарія), Урі й Унтервальден — підписали Вічний союз самооборони. Так було покладено початок Швейцарському союзу. Представники кантонів заприсягнулися спільно боронитися проти зовнішніх нападників. Намагання Габсбургів підпорядкувати собі вільні місцеві общини викликало в них активний протест.

У 1315 р. швейцарське селянське військо розгромило кінних рицарів Габсбургів. Новоутворений союз підтвердив свою спроможність відстоювати власну свободу. Він став центром гуртування інших кантонів. Формально Швейцарський союз залишався в складі Священної Римської імперії, хоча насправді був суверенною державою. Проте лише наприкінці XV ст., після тривалої та виснажливої боротьби, швейцарці добилися незалежності. Вони виявилися найкращими воїнами в Європі й мали попит як найманці (до речі, швейцарська гвардія й донині охороняє Ватикан і Папу Римського).

ІСТОРИЧНА ЦІКАВИНКА

За легендою, повстання швейцарців підняв селянин Вільгельм Телль. Він відмовився принизливо кланятися капелюхові габсбурзького намісника Геслера, якого той повісив на стовпі біля свого будинку. Вільгельма Телля було схоплено. Грізний намісник наказав, щоб Телль як управний арбалетник стрілою збив яблуко з голови свого сина. Вільгельм Телль виконав цю божевільну примху. Хлопець при цьому не постраждав. Але коли Геслер спитав, для чого Телль сховав ще одну стрілу за пазухою, той відповів, що якби ненароком влучив у дитину, то ця стріла полетіла б у Геслера. Тоді намісник наказав ув’язнити Телля. Однак він зумів утекти, підстеріг і вбив Геслера, що й стало сигналом до повстання проти Габсбургів.

6. Німеччина в XIV-XV ст.

Для Німеччини XIV-XV ст. характерним було підвищення рівня міського життя, подальший розвиток ремесел (гірничої справи, ткацтва, книгодрукування) і торгівлі. Цьому сприяло вигідне розташування країни — на перехресті міжнародних торговельних шляхів. На початку XIV ст. в Німеччині було майже 3500 міст.

Проте економічний розвиток значно гальмувався політичною роздробленістю країни, що проявлялося у відсутності єдиної грошової системи, одиниць міри й ваги, у запровадженні численних митних зборів тощо. На дорогах банди грабували збіднілих рицарів, повсюдно панували неспокій, невпевненість у завтрашньому дні, страх за життя. Не було також постійної столиці як центру управління та торгівлі, культури й освіти, що свідчило про відставання імперії від інших держав Західної Європи. Слабкість центральної влади, недосконалість адміністративних структур пояснювалися передовсім залежністю німецького монарха від найвпливовіших князів (курфюрстів).

Від князівської вседозволеності найбільше страждали міста, які для захисту власних інтересів об’єднувалися в союзи. Як відомо, ще у XII ст. утворився Ганзейський союз, а в другій половині XIV ст. виникли Рейнський і Швабський союзи.

Тим часом князі всіляко намагалися не допустити посилення імператорської влади, обираючи на трон представників небагатих родів. У 1347 р. німецьким королем Карлом IV Люксембурзьким (1347-1378), а згодом імператором, було проголошено чеського короля Карла І. Щоб узаконити систему й порядок обрання короля (імператора) колегією із семи курфюрстів, він у 1356 р. видав «Золоту буллу».

Булла зберігала імператорський титул, але наділяла курфюрстів великими правами (карбувати власну монету, стягувати мито, вершити суд, вести феодальні війни), що урівнювало їх з імператором. Це сприяло збереженню феодальної роздробленості.

У 1438 р. імператорська корона знову опинилася в Габсбургів. Цього разу надовго.

Представники династії Габсбургів правили Священною Римською імперією до 1806 р.

Уся сила Габсбургів була в їхніх власних спадкових землях. Вони, зокрема, володіли Австрією, Штирією, Каринтією, Крайною, Тіролем і частиною Швабії. Ці території Габсбурги намагалися всіляко розширити. Велику роль у цьому відіграла гак звана шлюбна дипломатія, завдяки якій до своїх земель вони приєднали Нідерланди й отримали право на успадкування іспанської корони.

Пам’ятник Карлу IV. м. Прага (Чехія). 1848 р.

Уплив Габсбургів на решту території Німеччини був незначний. За словами одного хроніста, під час тривалого правління Фрідріха III Габсбурга (1440-1493) у Німеччині навіть почали забувати, що в країні взагалі є імператор. Натомість посилилися князівські міжусобиці. Припинити їх Фрідріх III був неспроможний. Він не мав ні загальноімперських військ і податків, ні центрального судового й адміністративного апарату.

Становище імператорської й князівської влади в Німеччині наклало відбиток і на розвиток органів станового представництва. Однією з таких установ стало зібрання «імперських чинів», яке наприкінці XV ст. отримало назву рейхстаг (дослівно — «імперські дні»). Рейхстаги збиралися ледь не щороку, а іноді й частіше, і на них були присутні монарх із радниками або його представники. Тут зазвичай обговорювали політичну ситуацію та приймали імперські закони й лише зрідка розглядали проблеми економіки та фінансів. Рейхстаг мав три колегії (курії), які окремо одна від одної радилися й голосували: Рада курфюрстів, Рада князів і колегія міст.

У деяких князівствах існували ландтаги — збори представників світської знаті, духовенства й городян. Тут обговорювали найважливіші питання місцевого значення: ухвалення нових законів і призначення податків.

Усередині країни визрівало невдоволення існуючими порядками, особливо феодальною роздробленістю. Бюргерство було зацікавлене в політичній єдності й прагнуло реформ. Представники бюргерства вимагали припинити внутрішні війни, установити контроль міст над свавіллям князів, ліквідувати феодальні привілеї, запровадити єдині судочинство, грошову й митну системи, скасувати залежність селянства тощо. У цій програмі було закладено ідею перетворення Німеччини на централізовану державу. Однак утілювати її в життя князі не поспішали.

Оттон І (936-973), Священна Римська імперія, Фрідріх І Барбаросса (1152-1190), курфюрсти, Вільгельм Телль, «Золота булла» (1356), рейхстаг, ландтаги.

1. Назвіть події, які відбулися в 911, 962 і 1356 рр.

2. Хто з названих осіб був сучасником Оттона І: княгиня Ольга, Мєшко І, Гуго Капет, Святослав Ігорович, Вільгельм Завойовник?

3. Поясніть значення понять і термінів «курфюрсти», «булла», «рейхстаг».

4. У чому полягала особливість монархічної влади в Німеччині?

5. Чому німецькі імператори хотіли завоювати Італію?

6. Поміркуйте, які суспільні стани населення в Німеччині були прихильниками, а які — противниками об’єднання країни.

7. Яким документом було закріплено феодальну роздробленість Німеччини?

8. Що пов’язує дати 1097 р. (Київська держава) і 1356 р. (Священна Римська імперія)?

9. Як позначилася німецька феодальна роздробленість на формі державного устрою сучасної Німеччини?

10. З курсу історії стародавнього світу згадайте, яке велике місто на півночі Африки спіткала така ж лиха доля, як Мілан.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно