«Хліб — усьому голова»

Середньовічна Європа жила переважно з сільського господарства. Її землеробство аж до XIX ст. було примітивним, техніку в ньому не використовували. Знаряддя праці залишалися прапрадідівськими. Землю спушували абияк, й не удобрювали, проте хотіли, щоб вона добре родила. Звісно, за таких умов врожаї були вкрай низькими. Але при тому серед селян панували споживацькі настрої. Злидні й голод залишалися для селян повсякденною реальністю.

На шиї коня — хомут

Візок XII ст. На волах — ярмо

Дерев'яне ярмо для волів

Усе ж зміни на краще відбувалися й на селі. Удосконалили плуг, щоб ним краще було орати землю. З’явилися хомут і збруя. Відтоді можна було впрягати в плуг чи віз не лише дужих, але неквапливих волів, а й коней. Це пришвидшило оранку й дало змогу доправляти на віддалені ринки продукцію, яка швидко псувалася. Недаремно хомут зажив слави «батька торгівлі та ринку».

Селяни жили громадами й допомагали один одному по господарству (гуртом будували хати, копали колодязі тощо). Оскільки не кожен селянин мав пару коней, то вдавалися до супряги. Що це означає? Однокінні селяни позичали один одному робочого коня, щоб коней вистачило на запряжку, й по черзі орали свої наділи. Зрештою, наприкінці середніх віків добробут багатьох селян помітно зріс. Вони вже не тулилися в мазанках, а жили в більш-менш пристойних будинках, краще харчувалися.

Хомут і збруя — деталі кінської упряжі.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно