Таке відчуття штовхало людей до визнання необхідності об’єднуватись у національних державах, які тільки й були спроможні захистити нації від асиміляції - загибелі через розчинення в середовищі інших народів. Таке відчуття ставало сильнішим у періоди, коли нації загрожувала реальна небезпека денаціоналізації. Саме за таких умов, коли в німецькі королівства і князівства увірвалися війська Наполеона, і був написаний перший філософський твір, який можна назвати початком наукового теоретичного осмислення теорії націоналізму. В 1808 р. німецький філософ Йоганн-Готліб Фіхте (1762-1814) опублікував «Промови до німецької нації», в яких був заклик до об’єднання нації в єдиній державі. Тільки за такої умови єдина Німеччина могла звільнитись від небезпеки іноземної окупації. Саме така ідея, ідея об’єднавчого націоналізму, і стала основою, яка вела німецьких та італійських патріотів на боротьбу за створення національних держав.

2. Політичне і економічне становище Італії в 50 ті рр. XIX ст. П’ємонт - центр об’єднавчого руху

Після революції 1848-1849 рр. Італія залишалася роздробленою країною, більша частина якої перебувала під владою австрійських Габсбургів. З-поміж усіх держав Італії конституційний лад у формі обмеженої монархії і деяких буржуазно-демократичних свобод зберігся тільки в П’ємонті. Король П’ємонту Віктор Еммануїл II з Савойської династії зберіг як державну символіку триколірний національний стяг.

У період економічного піднесення 50-х рр. XIX ст. в Італії розгорнувся процес капіталізації економіки. Ще в 30-40-ті рр. на півночі стали з’являтися великі мануфактури і фабрики. Італія експортувала до всієї Європи і, насамперед, до Англії, шовкову сировину. В Ломбардії зміцніли молочно-тваринницькі господарства, внаслідок чого сільське господарство країни почало набувати товарного характеру. У промисловості Ломбардії, П’ємонту, Тоскани розвивалися бавовняна і сукновальна галузі. З початком механізації виникли машинобудівні мануфактури. Малі запаси сировини не давали можливості розвиватися металургії, що сповільнювало хід промислового перевороту. У 40-50-ті рр. XIX ст. розгорнулося будівництво залізниць. Були прокладені великі магістралі Мілан-Венеція, Ліворно-Піза та ін.

Важливі для всієї Італії зміни сталися в 50-ті рр. з приходом до влади в П’ємонті глави поміркованих лібералів графа Камілло Кавура.

Камілло Бенсо Кавур

Камілло Бенсо Кавур (1810-1861) - дворянин, граф. Закінчив Римський університет. Військовий інженер. Прибічник поміркованих реформ і конституційної монархії. 1850 р. стає прем’єр-міністром П’ємонту і починає боротися за об’єднання Італії під проводом сардинського короля.

Після призначення на посаду прем’єра Кавура уряд П’ємонту уклав торгові угоди з провідними європейськими державами, знизив митні тарифи, посприяв будівництву залізниць, шосе, каналів, було зміцнено фінансову систему. 1856 р. П’ємонт відкрито виступив на захист національних інтересів Італії і цим самим справив велике враження на всі соціальні прошарки італійського суспільства.

3. Два шляхи в боротьбі за об’єднання Італії. Кавур і Мадзіні

Нагадаємо, що на початку 50-х рр. XIX ст. під час об’єднання Італії утворилися дві течії: республікансько-демократична і помірковано-ліберальна.

Біля джерел республіканізму в Італії стояв Джузеппе Мадзіні - один з лідерів революційної організації «Молода Італія». Мадзіні був прихильником підпільної революційної боротьби, що ґрунтується на змовах і повстаннях. Після кількох спроб підняти повстання (Мілан, Неаполь), незважаючи на мужність, виявлену революціонерами у боротьбі з австрійськими військами, рух зазнав невдачі й розколовся.

Багато соратників Мадзіні перейшло з табору республіканців до помірковано-ліберального. 1857 р. під керівництвом К. Кавура у П’ємонті було створено «Італійське національне товариство», гаслом якого стало об’єднання Італії на чолі з Савойською династією. Щоб надати йому популярності, до цього товариства запросили народного героя Італії Джузеппе Гарібальді, який обійняв посаду віце-голови. Відділи «Італійського Національного товариства» створювалися і поза межами П’ємонту, внаслідок чого воно набуло загальнонаціонального характеру.

4. Франко-італо-австрійська війна 1859 р. Піднесення визвольного руху

Уряд П’ємонту почав шукати союзників у боротьбі проти Австрії ще в роки Кримської війни 1853-1856 рр., коли італійські війська виступили на боці Франції проти Росії. За союзництво проти Австрії після цієї війни К. Кавур обіцяв

Наполеону III Савойю і Ніццу. Війна між П’ємонтом і Францією, з одного боку, та Австрією - з іншого, почалася наприкінці квітня 1859 р. Численна перевага була на боці Австрії, тож до підходу французької армії Габсбурги сподівалися розправитися з військами Віктора Еммануїла II. Однак, скориставшись залізницею, французи у стислий термін перекинули великі сили в Італію. Наприкінці травня 1859 р. союзні війська розбили австрійські й оволоділи територією на півночі Італії - Ломбардією. Одночасно у Флоренції - столиці Тоскани - почалося повстання, яке перекинулося на сусідні держави - Парму і Модену. Підтримали повстання загони Дж. Гарібальді, який у званні генерала вступив до п’ємонтської армії на службу.

Католицька церква, очолювана папою Пієм IX, чинила опір об’єднанню. Римська курія, оточивши себе швейцарськими найманцями, найбільше боялася вибуху народного гніву. Здавалося, що до звільнення Італії від Габсбургів уже недалеко, однак Наполеон III одурив Кавура та Савойську династію, підписавши перемир’я з австрійським імператором. Умови перемир’я зводили нанівець усе те, що було досягнуто під час війни: всі території, крім Ломбардії, знову поверталися Габсбургам, увесь центр Італії віддавався в руки Пія IX. У знов повернутих Австрії державах склалися такі умови, що відновити владу австрійських герцогів стало неможливо. Всі вони висловилися за приєднання до П’ємонту. Під натиском італійців Наполеон III поступився, поставивши вимогу віддати обіцяні йому раніше Ніццу і Савойю.

5. Зростання визвольного руху. Походи Дж. Гарібальді. Утворення Італійського королівства

У квітні 1860 р. вибухнуло повстання в Палермо, на півдні Італії. На допомогу повстанцям із Генуї прибула тисяча добровольців під командуванням Дж. Гарібальді. Вони були одягнуті здебільшого в червоні сорочки - звідси той термін, що закріпився в історії, - «червона тисяча». На острові Сицилія до них приєдналися селяни. Скрізь, де відбувалися бої «тисячі», гарібальдійцям допомагало місцеве населення. На початку вересня 1860 р. Гарібальді урочисто вступив до столиці Королівства Обох Сицилій - м. Неаполя. У стислий термін, завдяки величезному патріотичному піднесенню війська, Дж. Гарібальді вдалося вигнати з півдня війська Бурбонів. Розмах народної революції змусив тамтешніх землевласників звернутися за допомогою до Віктора Еммануїла та К. Кавура. Успіхи, досягнуті Гарібальді на півдні, а також його бажання здійснити похід на Рим натрапили на опір з боку «Італійського Національного товариства». Щоб не дати народним масам завершити об’єднання, приглушити патріотичний порив народу, в середині жовтня 1860 р. армія П’ємонту перепинила шлях повстанцям. Дж. Гарібальді не став до повного вигнання австрійців і французів виявляти опір регулярній національній армії, без боротьби поступившись владою Віктору Еммануїлу II. Наприкінці жовтня 1869 р. «Італійське Національне товариство» провело референдум на півдні Італії. Внаслідок його регіон перейшов під владу Савойської династії. Невдовзі там було уведено в дію Конституцію - за зразком П’ємонтської 1848 р.

Після подій 1860 р. об’єднання Італії все ще не завершилося. У Венеціанській області панували Габсбурги, в Римі влада належала папі Пію IX, який знаходився під охороною французів.

1866 р. Віктор Еммануїл II уклав договір з Бісмарком про участь Італії у війні проти Австрії. Але залишалося найголовніше питання - про Рим. Савойська династія була пов’язана договором із Наполеоном III і не могла розпочати приєднання «вічного міста». Цю місію взяв на себе Гарібальді. Влітку 1862 р. він спробував провести другу експедицію на Рим, але був тяжко поранений і не зміг продовжити боротьбу. Невдалою була і третя спроба 1867 р.

Перебуваючи під опікою Другої імперії, папа римський і верхівка католицької церкви намагалися зміцнити свій вплив найжорстокішими методами. Застосовувалися заборонні укази під загрозою відлучення від церкви.

Лише восени 1870 р. після поразки Франції у війні з Пруссією було усунено останню перепону для національного об’єднання. Війська Віктора Еммануїла II наприкінці вересня увійшли в Рим, який став столицею Об’єднаного королівства, територію папи було обмежено до розмірів його резиденції у Ватикані.

Висновки

Об’єднання Італії наприкінці 50-х - у 60-х рр. стало результатом тривалої боротьби італійського народу за створення національної держави. Процес централізації створив перспективи для промислового перевороту і формування єдиного внутрішнього ринку.

Особливістю об’єднання був політичний компроміс між ліберальними і республікансько-демократичними силами, який уможливив єдиним фронтом, попри різну мету, добитися головного результату. Прагнення народу до єдності втілилося 1870 р. в створенні Об’єднаного Італійського королівства.

Запитання і завдання

1. Назвіть причини, через які Італія упродовж тривалого часу перебувала у стані політичної роздробленості.

2. Які політичні течії існували в Італії у період об’єднання, в чому полягають їхні спільні риси й особливості?

3. Заповніть таблицю за темою: «Об’єднання Італії та Німеччини»:

4. Чим можна пояснити особливу політичну роль П’ємонту в об’єднанні Італії?

5. Порівняйте діяльність О. фон Бісмарка і К. Кавура в період об’єднання своїх країн.

Документи та матеріали

З донесення К. Кавура сардинському королю Віктору Еммануїлу II (24 липня 1858 р.)

«Після досить довгих міркувань, про які я не повідомлятиму Вашу Величність, ми дійшли згоди на таких підставах... Долина річки По, Романья і легатства мають скласти королівство Верхньої Італії під владою савойського дому. Папі залишається Рим і території, що оточують його. Решта папської держави разом із Тосканою утворили б у такому разі королівство Центральної Італії. Територія королівства Неаполітанського не зазнала б змін. Чотири італійські держави мають утворити конфедерацію на зразок конфедерації німецької і головування в цій конфедерації повинно бути віддане папі з такою метою, щоб утішити його за втрату кращої частини його володінь».

Хрестоматия по новой истории. 1789-1870. / Под ред. А.В. Ефимова, В.А. Орлова. - М., 1941. - С. 311-312.