§ 6. «Весна народів»

• Якими були пріоритети політичного й суспільно-економічного життя країн Європи на початку XIX ст.?

1. Передумови революцій 1848-1849 рр. у Європі

1848 р. став знаковим за багатьма подіями. По всій Європі прокотилась епідемія холери, спричинена забрудненням питної води. Хвороба забрала життя дорослих і дітей, чиє здоров’я було підірване чи ослаблене двома попередніми неврожайними роками. Це також був рік, коли кріпацтво й інші прояви феодалізму призвели до загострення ситуації в країнах Центральної та Східної Європи. Але найбільше 1848 р. відомий як рік революцій, з масовими заворушеннями на вулицях і майданах, спорудженням барикад у Франції, Німеччині, Італії, Австрії, Угорщині та більшості країн Центральної та Східної Європи.

Упродовж попередніх тридцяти років у різних частинах Європи посилювалася політична агітація, відбувалися народні заворушення й повстання. Військові перевороти й громадянські війни відбувалися в Португалії, Неаполі й Іспанії, проти османських правителів повстали греки. Османська імперія була змушена визнати самоврядування в Сербії та дунайських князівствах. Революція 1830 р. у Франції спричинила демонстрації в Брюсселі, і Бельгія заявила про свою незалежність. У Польщі народне повстання було придушене російськими військами.

Революційні події мали як соціально-політичні, так і національні передумови. У соціально-політичному сенсі революційний рух був спрямований проти залишків феодалізму в селі, адже селяни залежали від землевласників; індустріальні робітники й ремісники вимагали підвищення заробітної плати й поліпшення умов праці; фінансова й промислова буржуазія виявляла рішучість і бажання усунути від політичної влади дворянство й впливати на політику.

У національному сенсі народи висували гасла національного об’єднання (Німеччина, Італія) або виходу зі складу існуючих імперій (Угорщина).

• Що, на Вашу думку, мав на увазі один із найжорсткіших європейських політиків свого часу, кажучи в жовтні 1847 р. про «смертельну хворобу?»

«Я старий лікар; я можу відрізнити попутну хворобу від смертельної... Ми переживаємо нині муки смертельної хвороби».

Клеменс Меттерніх, канцлер Австрійської імперії (1821-1848). (Croassroads ot European Histories: Multiple Outlooks on Five Key Moments in the History of Europe // R. A. Stradling. Council of Europe. —2006. — P. 11)

Менше ніж за півроку виникло відчуття, що Європа стоїть на порозі великих потрясінь. У 1848-1849 рр. у багатьох європейських країнах (Франція, деякі німецькі й італійські держави, Австрійська імперія) спалахнули революції — розпочався період, названий «весною народів».

2. Революції 1848-1849 рр. у країнах Західної Європи

Революція у Франції. В умовах економічної кризи й бенкетної кампанії в бурхливій обстановці відкрилася сесія парламенту. Внутрішню й зовнішню політику гостро критикували лідери опозиції. Однак їхні вимоги були відхилені, а черговий бенкет прихильників виборчої реформи, що мав відбутися 22 лютого 1848 р., був заборонений.

Проте парижани з цим не погодилися, і в призначений день тисячі містян вийшли на вулиці й площі міста на демонстрацію. Уряд заборонив проведення демонстрації, проте парижани проігнорували урядову заборону. Почалися сутички з поліцією, і через два дні на вулицях Парижа були зведені барикади, усі важливі стратегічні об’єкти опинилися в руках повстанців. Луї Філіпп І зрікся престолу на користь малолітнього онука, графа Паризького, і втік до Англії. Палац Тюїльрі був захоплений повстанцями, королівський трон витягли на площу Бастилії й спалили.

Монархісти й частина ліберальної опозиції намагалися зберегти монархію, установивши регентство герцогині Орлеанської, матері графа Паризького. Цю пропозицію підтримала палата депутатів, проте до зали засідань з вигуками: «Ні — регентству, ні — королю!», «Хай живе республіка!» — увірвалися повстанці, які примусили депутатів дати згоду на створення Тимчасового уряду. Фактичним головою коаліційного Тимчасового уряду став поміркований ліберал, відомий французький поет-романтик Альфонс де Ламартін, міністрами — робітник Олександр Альбер і популярний соціаліст Луї Блан.

25 лютого 1848 р. Тимчасовий уряд удруге проголосив Францію республікою. У травні почали працювати Установчі збори, які відмовили у створенні міністерства праці, чого домагалися робітники; були заарештовані лідери робітничої опозиції. Це спричинило повстання в Парижі. Військовий міністр генерал Кавеньяк отримав повноваження диктатора й за декілька днів придушив повстання. Тисячі його учасників були відправлені на заслання.

У листопаді 1848 р. було ухвалено конституцію Другої республіки. Вища виконавча влада належала президенту, якого обирали загальним голосуванням на три роки, а законодавча — Законодавчим зборам, що обиралися на чотири роки. На президентських виборах у грудні 1848 р., фаворитом був Кавеньяк, неочікувано переконливу перемогу здобув Луї Бонапарт, небіж імператора Наполеона І Бонапарта.

Революція в Німеччині. Масове безробіття, голод і злидні охопили землі Німеччини. Через декілька неврожайних років у середині 1840-х років спалахнули голодні бунти у великих містах Німеччини й Австрії. Картоплю, що була на той час однією з основних страв народного раціону, знищив фітофтороз. Це спричинило «картопляне повстання» в Берліні. У складному становищі перебували робітники, чия зарплата зменшилася майже вдвічі, а також дрібні підприємці в Сілезії, які володіли застарілими текстильними підприємствами й не могли конкурувати з англійськими товарами. Усе це призвело до повстання, у ході якого були зруйновані фабрики й контори, спалені боргові книги. Прусська армія перейшла на бік повсталих. Ліберально налаштовані діячі мистецтв, зокрема Г. Гейне, також прихильно поставилися до учасників повстання, вони вважали, що влада не залишила повстанцям вибору.

«Весна народів» — загальна назва демократичних, національно-визвольних революцій, відкритих повстань, які відбулись у 1848-1849 рр. у країнах Західної Європи; проголошення незалежності й утворення нових держав у середині XIX ст.

Барикади на вулицях Берліна в березні 1848 р. Гравюра. 1850-і роки

Революційні події охопили всю країну. Навесні 1848 р. бундестаг — німецький парламент — визнав триколірний прапор державним. У багатьох німецьких державах до влади прийшли ліберальні уряди.

У березні 1848 р. в прусській столиці Берліні відбулися масові демонстрації. У відповідь на наказ влади стріляти в людей на вулицях були зведені барикади. Багатотисячна армія не змогла зламати опір повстанців, і прусський король Фрідріх-Вільгельм IV звернувся до берлінців з відозвою про припинення боротьби. Він призначив новий уряд і оголосив вибори до Національних зборів, які навесні розпочали роботу. Отримавши бажаний перепочинок, король восени того ж року розпустив Національні збори.

До весни 1849 р. парламент, що складався з представників німецьких держав і засідав у Франкфурті, розробив проект конституції для всієї Німеччини, який передбачав перетворення країни на республіку. Однак король, спираючись на підтримку урядів великих німецьких держав та Австрії, відмовився її визнати. Повстання на підтримку конституції в Саксонії та Рейнській області були придушені прусськими військами, і це означало завершення революції.

Революція в Італії. На Апеннінському півострові революція почалася з народного повстання в Палермо на початку 1848 р. У ході першого етапу революції влада швидко перейшла до Тимчасового уряду. У березні звістка про початок революції у Відні досягла Італії, і в Мілані спалахнуло повстання під гаслом «Геть Австрію!», яке швидко поширилося на інші провінційні міста. Після п’ятиденних боїв австрійська армія залишила Ломбардію. Австрійські війська також відступили з Парми й Модени.

Важливою подією в ході революції став перехід на її бік короля П’ємонту Карла Альберта — «короля вагань» і «Гамлета італійської революції», як його нерідко називають. Він оголосив війну Австрії, і п’ємонтські війська, до яких приєдналися війська короля Сицилії й герцога Тоскани, рушили до Ломбардії. Австрійський імператор в умовах революції у Відні не мав сил для придушення революційного руху італійців. У Римі та Флоренції були проголошені республіки, а Ломбардія, Венеція, Моденське й Пармське герцогства, за результатами референдуму, приєдналися до П’ємонту. Отже, уся північна частина Італії опинилася під владою Карла Альберта. Після серйозної поразки від австрійців король Карл Альберт уклав з ними перемир’я, що повернуло Ломбардію та Венецію під владу австрійських Габсбургів. На Апеннінському півострові залишилися всього чотири держави: Об’єднані провінції Північної Італії (П’ємонт), Республіка Флоренція, Римська республіка й Королівство обох Сицилій. Після підписання влітку 1848 р. угоди про створення Італійської держави її королем став Карл Альберт.

Восени того ж року розпочався другий етап революції, лідерами якого були Джузеппе Мадзіні та Джузеппе Гарібальді, які виступали за демократичні перетворення в об’єднаній «знизу» Італії.

Джузеппе Мадзіні (1805-1872) — італійський революціонер і письменник. У 20 років став членом таємного товариства. У 1830 р. заарештований урядом П’ємонту, за кілька місяців звільнений і висланий із країни. Більшу частину життя провів у вигнанні. У 1831 р. заснував у Франції таємну організацію «Молода Італія», мета якої — об’єднання Італії, перетворення її на незалежну й вільну країну з республіканським устроєм. Активний учасник революції 1848 р. в Мілані та Римі.

Джузеппе Гарібальді (1807-1882) — італійський революціонер. Служив моряком на торговельних суднах, був капітаном корабля. У 1833 р. в Марселі познайомився з Дж. Мадзіні й перейнявся його ідеями. Член «Молодої Італії» та учасник повстання в П’ємонті, після придушення якого емігрував. Був засуджений до смертної кари. Багато років провів у Південній Америці. Повернувшись у 1848 р. до Італії, боровся проти Австрії за Міланську республіку. Організатор оборони Римської республіки в 1849 р. Після поразки спочатку втік на північ Італії, а після арешту був висланий із країни.

У планах Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді було звільнення з-під влади Австрії збройним шляхом, скликання загальноіталійських установчих зборів для вирішення питання про майбутній державний устрій об’єднаної Італії. Унаслідок повстання в Римі утворився світський уряд, а на початку 1849 р. була проголошена Римська республіка на чолі з тріумвіратом, у якому провідну роль відігравав Дж. Мадзіні.

• Які цілі (соціальні, політичні чи національні) Дж. Мадзіні вважав для себе та своїх прихильників найголовнішими в революції?

«Знамено республіки, підняте в Римі, не означає торжества однієї частини громадян над іншою. ...Ми не можемо бути республіканцями, не ставши кращими, ніж влада, скинута навіки. Ми повинні подати приклад Європі, повинні показати, що ми живемо, керуючись республіканськими принципами, як єдина сім'я людей доброї волі. ...Не боротьба класів, не замах, необачний і несправедливий, не право власності, а постійне прагнення до поліпшення матеріального становища людей, до яких найменш прихильна доля, — ось основа нашої програми».

Джузеппе Мадзіні, квітень 1849 р. (К. Кирова. Жизнь Джузеппе Мадзини. — М.: Наука, 1981. — С. 96-97)

Проголошені республікою важливі соціальні й політичні зміни не були втілені в життя через короткий період її існування. У березні 1849 р. з поновленням війни проти Австрії розпочався третій, завершальний, етап революції. Армія

Карла Альберта була розбита австрійцями, і вже в травні 1849 р. австрійська армія захопила Флоренцію та о. Сицилію. Упродовж літа під ударами об’єднаних військ Франції, Австрії, Іспанії та Королівства обох Сицилій Римська республіка й Венеція капітулювали.

3. Революції 1848-1849 рр. у країнах Центральної Європи

Австрійська імперія доби К. Меттерніха. Упродовж першої половини XIX ст., коли на чолі Австрійської імперії стояв Франц I (1792-1835), політично вагомою фігурою не лише в Австрії, а й у всій Європі був канцлер Клеменс Меттерніх. Після Французької революції, втрат і заворушень, унаслідок наполеонівських воєн канцлер імперії понад усе прагнув не допустити революції. Відстала, порівняно з країнами, де вже відбулася індустріальна революція, абсолютистська, «клаптикова» (утворена різними народами) Австрійська імперія прагнула зберегти панування над неавстрійськими народами, для яких революційна епоха була періодом пробудження національної самосвідомості, посилення національно-визвольного руху. Розуміючи значення національного чинника для упередження революційних потрясінь і забезпечення суспільного спокою, Меттерніх неодноразово радив імператору створити парламент з представників різних народів Австрії та надати провінційним парламентам певні владні повноваження. Проте Франц І, який переважно визначав внутрішню політику в імперії, не врахував пропозицій свого канцлера.

Клеменс Меттерніх (1773-1859) — австрійський державний діяч, міністр закордонних справ і фактичний голова австрійського уряду в 1809-1821 рр.; канцлер — у 1821-1848 рр. Прихильник абсолютизму й запеклий противник будь-яких революцій і революційного руху. Один з «хрещених батьків» Священного союзу, за допомогою якого підтримував у Європі систему абсолютизму. Силою зброї придушив революційний рух в Італії та Іспанії. Упродовж понад 30 років був одним із найвпливовіших політиків Європи. Жорстко придушував будь-які спроби політичного й національного звільнення. У 1848 р. під час революції подав у відставку й емігрував. У 1852 р. повернувся до Відня.

Тогочасна Австрійська імперія була зразковою бюрократичною державою: чиновники жорстко контролювали сферу освіти, видаючи накази про те, що можна читати й вивчати, а що — ні. До переліку заборонених творів цензура включала літературні твори, що містили критику абсолютизму, імператора чи релігії. Навіть звичайне вживання в пресі слова конституція було заборонено. Ліберальніші порядки існували в царині релігії. Загалом в імперії панувала освічена віротерпимість; без дозволу імператора жодна людина не могла бути відлучена від римо-католицької церкви. Також були пом’якшені деякі (але не всі) обмеження для іудеїв, у Відні були побудовані синагоги.

Утім, у березні 1848 р. під впливом економічної кризи 1847 р. та революційних виступів у Франції й деяких державах Німецького союзу в Австрії розпочалася демократична революція. Її основними завданнями були: знищення абсолютної монархії й феодальних пережитків, вирішення національного питання, ліквідація багатонаціональної імперії й утворення окремих національних держав.

Пожежа в будівлі на площі Йозефплац. Літографія 1848 р.

Повстання, що розпочалось у Відні, було жорстоко придушене військами й поліцією. Ця розправа викликала нову хвилю повстань: жителі Відня руйнували арсенали, урядові установи, підприємства, будували барикади. На вулиці багатьох австрійських міст вийшли студенти, які вимагали свободи друку, громадянської рівності й загального народного представництва. Такий розвиток подій змусив імператора Фердинанда І (1835-1848) пообіцяти народам імперії конституцію, а також прийняти відставку К. Меттерніха.

Під тиском повстанців австрійська влада пішла на значні поступки революційному руху: було створено новий уряд, який започаткував ліберальні реформи, оголошено політичну амністію, звільнено з посад реакційних міністрів і радників Франца-Йосифа І (1848-1916). У ході революції було опубліковано проект конституції: Австрію проголосили конституційною монархією (без Угорщини й володінь в Італії), визнали свободу совісті, друку, зборів, петицій, спілок, рівність громадян. Створювався двопалатний парламент — рейхстаг (нижню палату обирав народ, верхню — частково призначав імператор з принців Габсбурзького дому, частково обирала аристократія), законодавча влада залишалася за імператором і рейхстагом. Щоправда, менше ніж через рік конституцію було скасовано, а ще через два роки відновлено необмежену владу імператора.

Революція в Угорщині. Повстання у Відні підтримали в Угорщині, а також у Хорватії. У столиці Угорщини Будапешті люди вийшли на вулиці, вимагаючи свободи й возз’єднання з Трансільванією. У середині березня 1848 р. демонстранти, очолювані поетом Шандором Петефі, захопили частину столиці — Пешт — і рушили через Дунайський міст в іншу частину міста — Буду.

Австрійський гарнізон не мав достатньо сил, щоб придушити повстання. Повстанці звільнили політичних в’язнів і захопили весь Будапешт. Лідер та ідеолог угорських націоналістів Лайош Кошут зажадав негайного здійснення реформ, ухвалення конституції та формування нового уряду. Ситуація в Австрії була сприятливою для революціонерів, й імператор погодився на створення в Угорщині уряду, відповідального перед парламентом.

Король Угорщини Фердинанд V1 пішов на поступки й призначив прем’єр-міністром заможного аристократа Латиш Баттяні. Державні збори Угорщини ліквідували панщину, поміщицький суд, церковну десятину й інші феодальні пережитки. Кріпацтво було скасоване, а землю передали у власність селянам. Однак уже у вересні 1848 р. 50-тисячна австрійсько-хорватська армія рушила з території Хорватії в глиб Угорщини. Л. Кошут, який змінив Л. Баттяні на чолі уряду, закликав угорців до спротиву. Восени 1848 р. угорська революційна армія відбила вторгнення, проте наприкінці року австро-хорватські війська поновили наступ і на початку 1849 р. захопили Будапешт. Угорський уряд і парламент переїхали до м. Дебрецена.

Пам’ятник Шандору Петефі. м. Київ

1 Австрійський імператор Фердинанд І був водночас королем Угорщини та Богемії під іменем Фердинанд V.

Я. Торма. Повстань, угорський народе! 1930-і роки

Утративши надію порозумітися з австрійським імператором, у середині квітня 1849 р. Л. Кошут проголосив незалежність Угорської республіки, а себе — її правителем-президентом. Успішна Угорська революція могла в будь-який момент подолати національні кордони й дати поштовх новому революційному піднесенню в Європі. Франц-Иосиф І звернувся по допомогу до російського імператора Миколи І, який також побоювався, що полум’я європейських революцій пошириться в Російській імперії.

Республіка Л. Кошута протрималася чотири місяці — у травні 1849 р. австрійські війська знову захопили Будапешт, а в серпні до Угорщини ввійшла 140-тисячна російська армія. Водночас з Нижнього Дунаю, через Молдову й Валахію (нині територія Румунії) у Трансільванію ввійшла інша група російських військ. Сили були нерівними, й угорська революційна армія була розгромлена інтервентами. В одному з боїв загинув Ш. Петефі, а Л. Кошут виїхав за кордон.

Революційні події в дунайських князівствах. Формально незалежні дунайські князівства Валахія та Молдова в XIX ст. звільнилися від впливу Туреччини й потрапили під владу Росії. В обох князівствах, усупереч російському впливу, формувалося національне самоусвідомлення, відбувалося політичне й культурне піднесення. Проте економічна криза в Європі та розгортання революційних процесів на континенті не оминули дунайські князівства. У 1847 р. в Молдові сталася посуха й поширилося нашестя сарани, що посилило напруження в суспільстві. Навесні 1848 р. революціонери прийняли конституцію й оголосили про створення Об’єднаного князівства Валахії та Молдови, на основі якого згодом виникла незалежна Румунія.

* * *

Хоча більшість європейських революцій 1848-1849 рр. виявилися половинчастими, вони справили значний вплив на Європу. Уперше з часів наполеонівських воєн у багатьох європейських державах під тиском революційних подій були прийняті ліберальні конституції та закони, які суттєво розширили політичні права громадян. Було скасовано кріпосне право в країнах, де воно ще існувало. Національний рух як важлива складова «весни народів» прискорив процес формування раніше розділених націй (німців, італійців, румунів); інші нації боролися за свою незалежність (угорці, чехи, словаки, хорвати).

1848-1849 pp. — «весна народів».

1. Що означає історичне поняття «весна народів»?

2. Ознайомтеся з висловлюванням К. Меттерніха в праці «Про уми в Європі та про обов’язки урядів». Як це висловлювання віддзеркалює порядки, що існували в Австрійській імперії в період канцлерства К. Меттерніха?

«Світ потребує для управління фактів і правосуддя, а не базікання й самих теорій; головна потреба суспільства — знайти підтримку в силі влади, а будь-яка влада без реальної сили не гідна своєї назви та не в змозі управляти сама собою».

3. Якими, на Вашу думку, були основні причини й передумови революцій 1848- 1849 рр.?

4. Визначте причини формування національно-визвольного руху в країнах Європи.

5. На прикладі 2-3 країн визначте спільні ознаки й відмінності революцій, що відбувалися в Європі наприкінці 1840-х років.

6. За матеріалами параграфа складіть у зошиті й заповніть таблицю за наведеною формою.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно