§ 20. Китай у другій половині XIX — на початку XX ст.

• Чому до другої половини XIX ст. Китай залишався «закритою» країною?

1. Китай під владою маньчжурів

Китай був найбільшою державою в Азії — багатонаціональною імперією, об’єднаною завойовницькими походами маньчжурів. У XIX ст. тут правила маньчжурська династія Цин, яка прийшла до влади ще на початку XVII ст. Усю територію, яку завоювали маньчжури, називали імперією Цин.

Для Китаю друга половина XIX ст. була часом погіршення економічної, соціальної та політичної ситуації. Зростання чисельності населення відбувалося набагато швидше за збільшення кількості оброблюваних земель. Це загострило продовольчу проблему, що зумовило зниження рівня життя населення. Час від часу виникали антиімперські таємні товариства й відбувалися повстання проти маньчжурів, однак успіху вони не мали. Зростало й невдоволення національних меншин, пригноблених маньчжурською владою.

Китай був «закритий» для іноземного капіталу, усі торговельні операції здійснювалися через одну фірму, яку підтримувала держава. Європейські підприємці марно намагалися «відкрити» китайський ринок для своїх товарів. Оскільки Китай обходився виробленою в країні продукцією, то не потребував європейських товарів. Дорогу європейській торгівлі проклав опіум, який за сприяння корумпованих китайських чиновників завозили в країну контрабандою. Опіумна контрабанда призвела до відтоку з Китаю срібних грошей, що знецінило китайський юань і зумовило підвищення податків і збідніння селян. У країні наростало соціальне напруження й посилювались антиманьчжурські настрої.

2. «Опіумні» війни

Закритість кордонів не убезпечувала Китай від зовнішньої загрози, а завдавали шкоду країні. Суспільство було відрізане від світових наукових, технічних і соціальних здобутків. У цих умовах Китай ставав легкою здобиччю для західних держав. З найдавніших часів у Китаї існував звичай куріння опіуму. Допоки за справу не взялась Ост-Індська компанія, цей звичай не виходив за межі громадської етики й моралі, незважаючи на його небезпеку.

Британська Ост-Індська компанія істотно розширила площу плантацій снодійного маку й розгорнула масове виробництво опіуму, який продавали дешево, а подеколи й роздавали задарма місцевому населенню. Китайський уряд був неабияк стурбований падінням моралі й масовим погіршенням здоров’я своїх підданих. Конфлікт із Британією був справою часу. Приводом до збройного зіткнення став арешт китайським митним комісаром англійських контрабандистів і знищення їхнього опіумного вантажу. У відповідь англійський флот обстріляв китайські військові човни в гирлі р. Сіцзян. Почалася перша «опіумна» війна (1839-1842). Імператорський двір виявився не здатним організувати оборону країни, і після трирічних збройних сутичок Китай капітулював.

Перемога Великої Британії була закріплена Нанкінським договором 1842 р., згідно з яким Китай мав виплатити величезну контрибуцію (21 млн дол.) для покриття всіх витрат Великої Британії в цій війні й визнати її право на безмитну торгівлю опіумом у всіх портах Китаю. Також Китай погоджувався передати Великій Британії о. Сянган (Гонконг). Упродовж наступних декількох років Китаю нав’язали нерівноправні договори США, Франція, Бельгія, Швеція та Норвегія. На ці країни поширювалися пільги, отримані Британією за Нанкінським договором.

Проте ні війна, ні договори не вирішували опіумної проблеми. Як і раніше, західні держави нашпиговували китайців опіумом, отримуючи із цього великий зиск.

Восени 1856 р. китайські чиновники заарештували команду й вантаж китайського корабля, що йшов під прапором Великої Британії з контрабандним опіумом. Після цього Велика Британія знову оголосила війну Китаю почалася друга «опіумна»- війна (1856-1860). Британська ескадра бомбардувала порт Гуанчжоу, а на початку 1857 р. до неї приєдналися американські кораблі. Невдовзі у війну на стороні Англії вступила Франція.

У 1860 р. об’єднана англо-французька армія розгорнула сухопутні військові операції на Ляодунському півострові й у Північному Китаї; союзники захопили порт Тяньцзінь. У вирішальній битві під Пекіном англо-французька артилерія розгромила маньчжурсько-монгольську кінноту. Англо-французький десант пограбував імператорський палац у Пекіні.

У жовтні 1860 р. був підписаний Пекінський договір, за яким китайський уряд погодився виплатити Англії й Франції багатомільйонну контрибуцію, відкрити Тяньцзінь для іноземної торгівлі, дозволити використовувати китайців як робочу силу («кулі») у заморських англійських і французьких колоніях.

Політична карикатура на те, як Велика Британія «полегшувала» торгівлю опіумом у Китаї. 1840-і роки

«Опіумні» війни — війни Великої Британії та Французької імперії проти Китаю з метою розширення свого впливу в країні.

Карикатура про розподіл сфер впливу в Китаї між європейськими державами та Японією. 1890-і роки

Фактично Китай став напівколонією: китайський уряд видавав розпорядження лише після попереднього їх схвалення «радниками» із західних держав. У 1885 р. Китай мусив поступитися Франції провінціями Аннам і Тонкій (нині В’єтнам). Це свідчило про те, що Франція прагнула домінувати над Південним Китаєм.

Наприкінці XIX ст. Китай «відкрився» для західних держав. Європейські країни, США та Японія проводили в Китаї політику «опосередкованого правління»: вони не намагалися відібрати владу в китайського правителя, однак узяли економіку країни під свій контроль.

3. Рух тайпінів

Між першою й другою «опіумними» війнами в Китаї розгорнувся рух проти куріння опіуму, який очолили китайські християни — тайпіни. Вони розраховували на те, що англійці в разі приходу до влади тайпінів, перестануть труїти наркотиками своїх одновірців.

Тяжке матеріальне становище населення Китаю ще більше ускладнили голод та епідемії. Бідність і безвихідь штовхали людей на збройні виступи. У середині століття в Китаї спалахнуло кілька десятків повстань і заворушень. Наймасштабніші виступи відбулися в південних регіонах, які найбільше постраждали від стихійних лих та економічної експансії. Саме ці регіони стали центром Тайпінського повстання (1850-1868). Популярна секта «Товариство поклоніння небесному владиці» сповідувала китаїзований варіант християнства, її ватажком був сільський учитель Хун Сюцюань (1814-1864). Члени секти носили на голові червоні пов’язки й відрощували довге волосся на знак непокори маньчжурам. Вони виступали проти конфуціанства, буддизму й даосизму, уважаючи єдиною правильною релігією християнство. У 1851 р. тайпіни зайняли м. Юньань і сформували власний уряд.

Армія тайпінів здобувала все нові перемоги й поступово просувалася на північ країни. На третьому році повстання вона налічувала півмільйона людей, а також мала власний флот. У війську тайпінів панувала жорстка дисципліна. На відміну від інших військ, вони дотримувалися християнських заповідей і не грабували місцеве населення, чим здобули його прихильність.

У березні 1853 р. армія тайпінів чисельністю в 1 млн захопила м. Нанкін, де заснувала державу Тайпін тяньго (у перекладі «Небесна держава великого благоденства»).

Через два роки сталася масштабна повінь — після тривалих дощів р. Хуанхе прорвала дамби. Що тяжчими ставали умови життя китайців, то більше таємних товариств з’являлося в країні.

Тайпіни — повстанці, учасники селянської антифеодальної війни в Китаї (1850-1864) проти панування маньчжурської династії Цин.

Китай у другій половині XIX ст.

Після поразки Китаю в другій «опіумній» війні тайпіни ще певний час чинили опір, однак вони не могли протистояти об’єднаній європейсько-американській армії, озброєній новітньою бойовою технікою.

У 1862 р. у ході повстання відбувся перелом. Серед тайпінів стався розкол і почалася деморалізація. Частина бійців перейшла на бік цинської армії. Нанкін опинився в облозі. У 1864 р. Хун Сюцюань наклав на себе руки, а всі керівники повстання були страчені. Загалом у ході повстання загинуло від 15 до 20 млн осіб. Почалося не тільки безконтрольне ввезення до Китаю опіуму, а й масове вивезення китайців для роботи в колоніях. Тайпінське повстання ще більше ослабило Китай. У країні давалося взнаки значне відставання від передових держав світу, дедалі популярнішою в населення ставала політика «самопосилення», тобто запозичення іноземних досягнень.

4. Повстання іхетуанів

Після другої «опіумної» війни англійці продовжували продавати індійський опіум. Аби протистояти англійцям, у країні також почали вирощувати опіум: до 1905 р. половина спожитого в країні опіуму була вирощена в Китаї. Тим часом становище країни стрімко погіршувалося: Китай перетворювався на напівколонію, якою правили з-за кордону за допомогою продажної місцевої знаті. Кілька повстань за звільнення Китаю від корумпованої адміністрації були придушені за сприяння західних країн.

Найвідоміше з-поміж них Іхетуаньське (або «боксерське») повстання — було організоване в 1899 р. однією з таємних спортивно-релігійних організацій. Націоналістично налаштовані китайці, які боролися за збереження традицій, об’єдналися в таємне товариство під назвою «Іхетуань» (у перекладі «Кулак в ім’я справедливості й злагоди»).

Ідеологія іхетуанів заперечувала західну науку й культуру. Основний кістяк товариства становили селяни, які вірили, що, натренувавши своє тіло й завчивши декілька заклинань, вони заслужать безсмертя в битвах з ворогом. Іноземці називали членів товариства «боксерами», оскільки ті культивували бокс і всілякі ритуали, які мали зробити їх невразливими для куль. Основною метою «боксерів» було знищення Цинської династії, що правила в Китаї понад 250 років, і звільнення країни від іноземного впливу. В іноземцях іхетуанці вбачали загрозу існуванню самобутньої китайської культури.

Повстання почалося в 1899 р. в сільських районах Китаю. Спочатку воно мало певну підтримку офіційної влади, яка вбачала в ньому інструмент тиску на західні країни. Однак невдовзі гнів іхетуанів, спрямований переважно проти західної цивілізації, націлився на співвітчизників, які прийняли християнство. Загони «боксерів» убивали християнських місіонерів з Європи й США, а також китайських християн. Від рук повстанців загинули десятки тисяч місцевих католиків, протестантів і православних китайців.

Імператриця Ци Сі (1861-1908) вела подвійну гру: робила вигляд, що захищає іноземців, відправляючи війська проти повстанців, але водночас обіцяла армійським командирам винагороду «за вуха кожного мертвого іноземця». Власне, вона підтримувала «боксерів», розраховуючи з їхньою допомогою звільнити Китай від іноземців. У травні 1900 р. повстання «боксерів» вийшло за межі сільських районів і наблизилося до Пекіна. Для захисту співвітчизників, а також своїх інтересів іноземні держави сформували в Китаї міжнародні сили чисельністю понад 2 тис. американських, британських, російських, французьких, італійських та японських солдатів, яких відправили для придушення заколоту іхетуанів.

У червні 1900 р. загони іхетуанів увійшли в столицю. Почалась облога посольського кварталу, що тривала майже два місяці. Під час облоги було вбито декілька іноземних дипломатів і членів їхніх сімей. Імператриця Ци Сі відкрити перейшла на бік повстанців.

Винищення християн дало західним державам і Росії привід для чергового втручання в справи Китаю. Було сформовано широку коаліцію з восьми держав для припинення вандалізму іхетуанів. Насправді ж західні держави скористалися зручним приводом, аби ще більше підкорити Китай. У середині серпня міжнародні сили ввійшли в Пекін і придушили опір бунтівників. «Боксерське» повстання було розгромлено. Після цього Китай як цілісна й незалежна держава проіснував недовго. Країна була частково окупована японцями, а частково занурилась у тривалу громадянську війну.

Загін іхетуанів на вулицях китайського міста. Фото. 1901 р.

Блокпости в посольському кварталі Пекіна. Фото. 1900 р.

5. Синьхайська революція

До 1895 р. європейську політику в Китаї називали політикою «відчинених дверей». Підприємці всіх великих держав з дозволу китайського уряду могли торгувати в будь-якій частині країни. Інтерес Великої Британії в Китаї був насамперед підприємницьким, однак вона не збиралася пасивно споглядати, як інші країни посилюватимуть свій вплив на китайській території. Англія захопила Сянган (Гонконг) і змусила китайський уряд заплатити контрибуцію, надати їй концесії (оренду території), а також змиритися з тим, що китайські закони не поширюватимуться на британські володіння в Китаї.

Великий інтерес до Китаю як одного з найважливіших ринків виявляли США. Проте їхня позиція в Китаї була набагато слабшою за позиції Японії, Великої Британії, Франції та Росії. Поділ території Китаю на сфери впливу, чого домагалися інші країни, не відповідав американським інтересам, оскільки США ще не створили на Далекому Сході достатньої кількості військово-морських баз.

• Наскільки, на Вашу думку, зміст листа американського високопосадовця (1898) узгоджується з неодноразовими заявами урядів західних держав про те, що вони виконують у Китаї благородну цивілізаційну місію?

«Територія Китайської імперії становить половину території Сполучених Штатів (без урахування Аляски) з населенням понад 400 млн осіб. ...Промисловий розвиток Китаю перебуває на стадії немовляти, але впродовж останніх декількох років значною мірою за допомогою американського підприємництва й промисловості було збудовано чимало бавовнопрядильних фабрик і спроектовано залізниці. Імперія має величезні поклади вугілля, залізної руди, міді, інших мінералів, тобто необмежені можливості для розвитку... З огляду на це, я щиро сподіваюся, що конгрес докладе зусиль.., щоб Сполучені Штати отримали належну їм частку необмежених ресурсів Китайської імперії...»

З листа державного секретаря США Вільяма Дея до міністра фінансів (Essays and Documents in American Foreign Relations 1890-1991. — Tuscaloasa: University of Alabama, 1992. — P. 10)

1900 р. став серйозним випробуванням для Китаю. Після придушення повстання іхетуанів Росія, Велика Британія, Франція й Німеччина нав’язали країні договори про оренду її територій і запровадили на них свої порядки. У концесіях діяли не китайські закони, а закони країни, яка орендує територію.

Імператриця Ци Сі, яка з дозволу іноземців повернулася до столиці, виявилася безпорадною перед західними державами, і тоді ініціативу взяла у свої руки китайська інтелігенція. У країні виникли таємні націоналістичні організації, зокрема «Тунменхой» (у перекладі «Спілка відродження Китаю») на чолі з Сунь Ятсеном. Він сформулював три народні принципи боротьби за звільнення Китаю від іноземців і режиму Ци Сі: націоналізм, народовладдя, народний добробут.

Сунь Ятсен (1866-1925) — китайський політик і революціонер. У 18-річному віці переїхав до Гонконгу. Закінчив з відзнакою медичний коледж на Гавайях. Після придушення кантонського повстання емігрував спочатку до Японії, а потім до Великої Британії. У 1905 р. організував у Токіо об’єднану лігу «Тунменхой» організацію, популярну серед китайських студентів, які навчалися в столиці Японії. Після перемоги Синьхайської революції став тимчасовим президентом Китайської республіки.

Об’єднані сили підпільних організацій намагалися розпочати в Китаї повстання, однак спроба виявилася невдалою. Політична криза загострилася, коли в 1908 р. після смерті імператриці Ци Сі було проголошено імператором її онука — дворічного Пу Ї, а реальну владу захопила маньчжурська знать, яка усунула з вищих посад китайську аристократію. У жовтні 1911 р. в країні спалахнула Синьхайська (інша назва — Уханьська) революція, і вже наприкінці листопада в більшості провінцій імператорська влада була повалена. Маньчжурський двір закликав до влади командувача Північної армії генерала Юань Шікая, призначивши його прем’єр-міністром і командувачем усієї армії.

Наприкінці року до Китаю повернувся з еміграції Сунь Ятсен.

1 січня 1912 р. Китай був проголошений республікою, тимчасовим президентом якої обрали Сунь Ятсена. У лютому 1912 р. імператор Пу Ї зрікся престолу. Це означало повалення маньчжурської династії Цин. Аби припинити громадянську війну й уникнути іноземної інтервенції, Сунь Ятсен відмовився від посади президента на користь Юань Шікая, який і очолив країну.

У серпні 1912 р. прихильники Сунь Ятсена об’єдналися в партію Гоміньдан (у перекладі «Національна партія») для боротьби проти Юань Шікая, який установив режим військової диктатури. У 1913 р. вони організували на півдні Китаю «другу революцію», яка виявилася невдалою, і Сунь Ятсен утік до Японії.

Придушивши «другу революцію», Юань Шікай став президентом країни. У 1914 р. він розпустив парламент. Китай стояв на порозі півстолітнього періоду громадянської війни.

Три народні принципи — учення Сунь Ятсена, що ґрунтувалося на таких поняттях, як націоналізм, народовладдя, народний добробут.

1839-1842; 1856-1860 pp. — «опіумні» війни між Великою Британією та Китаєм.

1850-1868 рр. — Тайпінське повстання.

1889-1901 рр. — Іхетуанське («боксерське») повстання.

1911-1912 рр. — Синьхайська (Уханьська) революція.

1. Використовуючи історичну картузе. 171), охарактеризуйте становище Китаю під владою маньчжурів.

2. Проаналізувавши висловлювання В. Дея (с. 173), поясніть, яку мету переслідувала британська Ост-Індська компанія та західні держави, постачаючи в Китай дешевий опіум?

3. У чому полягали причини та якими були наслідки «опіумних» воєн у Китаї?

4. Сформулюйте висновок про ставлення західних держав до Китаю.

5. Порівняйте рух тайпінів і повстання іхетуанів. Що об’єднувало ці два виступи, а чим вони відрізнялися?

6. Охарактеризуйте причини й результати Синьхайської революції.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно