§2—3. Велика французька революція (1789—1799 рр.)

До кінця XVIII ст. Франція посідала провідні позиції в Європі. Французька армія була найсильнішою на континенті, французька мода давно захопила європейські королівські двори, а багато європейських монархів говорили французькою мовою краще, ніж рідною. Однак саме у Франції в цей час відбулися неймовірні потрясіння, які отримали назву Велика французька революція. Чому саме Франція стала центром європейських перетворень кінця XVIII — початку XIX ст.?

Варто пригадати! 1. Чому Людовіка XIV називали «король-сонце»? 2. Які країни французькі королі вважали своїми суперницями? 3. Які галузі промисловості розвивалися у Франції у XVIII ст.? 4. Охарактеризуйте основні ідеї французьких просвітителів.

1. Причини та початок революції.

У другій половині XVIII ст. Французьке королівство залишалося абсолютною монархією з необмеженою владою короля, що спирався на дворянство. У суспільстві зберігався середньовічний поділ на три стани. Найчисленніший третій стан жодним чином не впливав на життя в країні, але мусив сплачувати податки. В епоху Середньовіччя городяни й селяни мирилися із владою дворян-феодалів, тому що саме із дворян складалася рицарська армія. Однак у Новий час із поширенням вогнепальної зброї армія перестала бути дворянською, і її утримання потребувало грошей, які давав третій стан. Тому серед селян і городян почали поширюватися невдоволення абсолютною владою дворян. Міська буржуазія вимагала від влади враховувати її економічні інтереси, селяни прагнули отримати величезні дворянські й церковні землі. Під впливом ідей Просвітництва послабшав вплив ідеологічної опори королівської влади — католицької церкви. Більша частина населення Франції була невдоволена своїм становищем та вимагала змін.

Мал. 1. Штурм Бастилії. Худ. Ж.-П. Уель.

Новий французький король Людовік XVI (1774—1793 рр.) намагався провести реформи, але зіткнувся з рішучим опором дворянства. Скарбниця держави швидко порожніла, зростав дефіцит бюджету, а дворяни категорично відмовлялися платити податки. У країні через неврожай спалахнув голод, зростало безробіття в містах, почалися заворушення бідноти. У 1789 р. король за порадою міністра фінансів Жака Неккера вирішив уперше за багато років скликати станово-представницький орган — Генеральні штати. Людовік XVI сподівався, що за допомогою Генеральних штатів зможе запровадити новий податок, який сплачуватимуть і дворяни. Проте король і його міністр не врахували ступінь невдоволення французів королівською владою. Зібравши найбільш активних представників французького суспільства, король сам дав привід до революції.

Скликання Людовіком XVI Генеральних штатів стало поштовхом до Великої французької революції.

Генеральні штати зібралися у Версалі в травні 1789 р. За правилами три стани мали голосувати окремо, але представники третього стану відразу ж висунули вимогу про проведення об’єднаного засідання. Вони запросили на своє засідання інші стани й оголосили себе Національними зборами. Невдовзі до третього стану приєдналася більша частина духовенства. Влада, незадоволена свавіллям станів, закрила зал засідань Національних зборів, але депутати зібралися в залі для гри у м’яч і відмовилися розходитися навіть під загрозою застосування зброї. Король був змушений поступитися й наказав дворянам приєднатися до зборів. Скориставшись цим, 9 червня депутати оголосили себе Установчими зборами, тобто взяли на себе право приймати конституцію держави.

Король, обурений діями депутатів, почав збирати до Парижа війська. У відповідь парижани, особливо жителі бідних кварталів, створювали збройні загони (міліцію) для боротьби з королівською армією. Незабаром король відправив у відставку Ж. Неккера, якого вважали прихильником реформ, і в Парижі спалахнуло збройне повстання. 14 липня 1789 р. жителі міста штурмом узяли королівську в’язницю Кастилію (мал. 1).

Штурм Бастилії вважають символом початку Великої французької революції.

ОЧИМА СУЧАСНИКІВ

Штурм Бастилії

Дізнавшись про штурм Бастилії, Людовік XVI запитав: «Що це, бунт?». Один із придворних відповів йому: «Ні, сір, це революція!»

Король, наляканий повстанням, визнав Установчі збори та підкорився їх рішенням. Із країни почали тікати дворяни, що виступали проти революції. Паризька міліція була перетворена на Національну гвардію, яку очолив маркіз де Лафаєт (1757—1834), учасник боротьби США за незалежність. У багатьох містах Франції населення створювало нові органи місцевого самоврядування, селяни почали громити дворянські маєтки.

ЛЮДИ, СПРАВИ, ІДЕЇ

Людовік XVI, за спогадами сучасників, був доброю людиною, але дуже часто потрапляв під вплив свого оточення. Король дійсно намагався покращити становище французів і вважав за потрібне проведення реформ. На жаль, монарху не вистачало мужності та здібностей доводити свої наміри до кінця. Він дуже часто відмовлявся від рішучих дій.

Мал. 2. Велика французька революція (1789—1799 рр.).

2. Установчі збори при владі. Конституція 1791 р.

У серпні 1789 р. Установчі збори прийняли «Декларацію прав людини і громадянина», у якій проголошувалися основні завдання революції: ліквідація станів, абсолютної влади короля, захист основних прав людини. Однак король відмовився підписувати документ. Тоді парижани увірвалися до королівської резиденції у Версалі, яка розміщувалася біля Парижа, та змусили Людовіка XVI повернутися до столиці й затвердити всі рішення Національних установчих зборів.

За два роки Установчі збори прийняли низку законів, які ліквідували багато феодальних пережитків. Скасовувалися станові привілеї та навіть титули дворянства, деякі феодальні повинності селян, монополії та внутрішні митниці, церква була взята під контроль держави, країну було поділено на департаменти.

Реформи Установчих зборів задовольняли далеко не всіх. Дворяни, що емігрували з країни, почали створювати на окраїнах Франції збройні загони. Влітку 1791 р. спробував утекти за кордон сам король Людовік XVI, але його затримали й повернули до Парижа. Жителі бідних кварталів міста зібралися на Марсовому полі й почали вимагати зречення короля-зрадника. Проте лідери Установчих зборів вважали, що короля необхідно залишити, і наказали Національній гвардії розігнати парижан силою зброї. Так уперше стався розкол серед революціонерів. Безпосередньо у Зборах відбувся поділ депутатів на «правих» і «лівих». У залі засідань праворуч сиділи прихильники збереження влади короля, ліворуч — прихильники ліквідації монархії.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

«Марсельєза»

Початок війни викликав сплеск патріотизму серед французів. У квітні 1792 р. інженер Руже де Лілль написав пісню «Марсельєза», яку співали марсельські добровольці, вступаючи до Парижа. Пісня здобула неймовірну популярність у країні й незабаром була оголошена новим національним гімном Франції.

Восени 1791 р. Установчі збори прийняли конституцію, у якій було зафіксовано поділ влади. Влада короля обмежувалася Законодавчими зборами. Право голосу отримали тільки ті французи, які долали досить високий майновий ценз. Людовік XVI був змушений визнати конституцію.

Конституція 1791 р. перетворила Францію на конституційну монархію.

3. Падіння монархи та проголошення республіки.

У Законодавчих зборах депутати розділилися на прихильників і противників збереження королівської влади. За конституційну монархію виступали представники Клубу фельянів, а за проголошення республіки — жирондисти (назва виникла тому, що лідери представляли департамент Жиронда). У Парижі великого впливу набули політичні клуби якобінців (засідали в монастирі св. Якоба) і кордельєрів (засідали в монастирі кордельєрів). Їхні лідери вимагали продовження революції в країні. Ідеї республіки підтримувала й паризька біднота — санкюлоти, які потерпали від постійного зростання цін на продовольство й до того ж не отримали від революції навіть права голосу.

У 1792 р. зовнішньополітичне становище Франції погіршилося. Європейські монархи, налякані подіями Великої французької революції, виступили на захист Людовіка XVI і погрожували вторгненням. Австрійці й пруссаки активно озброювали французьких дворян-емігрантів. Законодавчі збори вирішили вдарити першими, і король від їх імені оголосив війну спочатку австрійським Габсбургам, а потім і прусському королю.

Так, французька армія увірвалася в австрійські Нідерланди. Однак французькі офіцери-дворяни не хотіли ставати на захист революції. Деякі з них навіть переходили на бік супротивника, і французька армія зазнавала поразок. Виникла загроза вторгнення прусських військ до Франції. Людовік XVI сподівався, що інтервенти скасують усі революційні закони, і тому свідомо заважав Законодавчим зборам приймати рішення.

Тоді Законодавчі збори висунули гасло «Батьківщина в небезпеці» і почали набирати в армію добровольців. У Париж на захист країни рушили тисячі прихильників революції. І добровольці, і паризькі санкюлоти вважали, що революції загрожують не тільки іноземні монархи, але й власний король. Людовіка XVI підозрювали в тому, що він і його оточення таємно допомагають ворогам Франції.

Мал. 3. Максиміліан Робесп'єр. Невідомий художник. Близько 1790 р.

Мал. 4. Суд над королем Людовіком XVI. Ілюстрація із книги 1842 р.

У серпні 1792 р. в Парижі спалахнуло повстання міської бідноти й добровольців на чолі з Паризькою комуною. Повсталі оточили королівський палац і почали вимагати арешту короля, якого звинувачували в зраді. Законодавчі збори виконали вимоги повстанців. Короля було ув’язнено та призначено вибори до нового представницького органу — Національного конвенту. Майновий ценз на виборах скасовувався. У країні почалися масові арешти й страти контрреволюціонерів.

Національний конвент, що зібрався у вересні 1792 р., складався із прихильників республіки. Однак між ними не було єдності. Спочатку найбільший вплив мали жирондисти, які дотримувалися поміркованих позицій. Поступово свої позиції посилювали більш радикальні якобінці, або монтаньяри, на чолі з Максиміліаном Робесп’єром (1758—1794) (мал. 3), Жоржем Жаком Дантоном (1759—1794) і Жаном-Полем Маратом (1743—1793). Більша частина депутатів Конвенту належала до так званого «болота», або «рівнини», — тих, хто ще не визначився зі своєю позицією. На політичну ситуацію все більше впливала Паризька комуна, яку підтримували санкюлоти.

Тим часом у країні вдалося реформувати армію, збільшивши її кількість за рахунок добровольців. Восени 1792 р. французи розбили прусські війська під селищем Вальмі. Після цієї перемоги Конвент оголосив про ліквідацію монархії та створення Республіки. Армія Республіки знову вступила в Південні Нідерланди. Конвент висунув гасло «Мир хатам — війна палацам» і почав проводити антифеодальні реформи на захоплених землях, а незабаром заявив про приєднання цих земель до Республіки.

Монтаньяри в Конвенті, якобінці, Паризька комуна вимагали суду над колишнім королем. Незважаючи на опір жирондистів, суд відбувся, і на початку 1793 р. Людовіка XVI було страчено (мал. 4).

Страта короля мала продемонструвати незворотність завоювань революції.

Страта короля викликала бурхливу реакцію з боку європейських монархів. Виникла перша антифранцузька коаліція європейських держав. Цікаво, що у створенні коаліції активну участь брала Англія, де влада монарха була обмежена, а під час англійської революції їх короля також стратили. Англійці побоювалися, що Французька республіка стане економічним конкурентом Великої Британії, тому підтримували абсолютних монархів Європи. Війська першої коаліції завдали кількох поразок французьким арміям і перейшли в наступ.

У цих умовах почало погіршуватися внутрішнє становище Республіки. На заході у Вандеї в 1793 р. спалахнуло селянське повстання, яке очолили дворяни-роялісти. Дворянам вдалося переконати селян, що Конвент виступав проти землеробів та католицької церкви. Невпинно зростали ціни на продовольство. Парижани вимагали від Конвенту вжити термінових заходів. У місті велику популярність здобуло об’єднання «скажених». їхній лідер, колишній священик Жак Ру, закликав до розділу майна дворян, обмеження цін на продовольство, страти зрадників.

Жирондисти були змушені діяти радикально: було введено максимум цін на зерно, посилено заходи проти ворогів революції, обмежено свободу слова. В армію направлялися комісари для перевірки відданості генералів. З’явився новий орган управління — Комітет суспільного порятунку. Однак ніщо вже не могло виправити ситуацію в країні.

4. Якобінська диктатура.

Навесні 1793 р. становище Республіки погіршилося. На фронті генерали переходили на бік супротивника, у Вандеї посилювалося повстання роялістів, у Парижі продовжували зростати ціни на хліб. Паризькі санкюлоти вже традиційно вважали причиною всіх негараздів зраду в уряді Республіки. Якобінці спрямували невдоволення бідноти проти лідерів Конвенту — жирондистів. 31 травня — 2 червня 1793 р. в Парижі спалахнуло нове повстання. Бунтівники оточили будинок Конвенту. Новий командувач Національної гвардії Ф. Анріо спрямував туди сили артилерії, вимагаючи видати зрадників. Наляканий гарматами Конвент майже не чинив опору. Вожді жирондистів були схоплені, а влада в Конвенті перейшла до рук якобінців, яких підтримало й «болото».

М. Робесп’єр очолив Комітет суспільного порятунку й почав проводити радикальні реформи. Були прийняті закони, що скасовували феодальні повинності селян і передбачали продаж земель дворян-емігрантів дрібними ділянками. Конвент затвердив максимум цін на хліб і заробітну плату. Вводилася нова система літочислення, у якій першим роком вважався рік проголошення Республіки. Якобінці продовжили боротьбу із християнством і намагалися пропагувати «культ Розуму». Була затверджена нова конституція, більш демократична, ніж основний закон 1791 р. Право голосу надавалося всім чоловікам, передбачався захист усіх прав і свобод, навіть проголошувалося право народу на повстання. Проте конституція не набувала чинності до закінчення воєнних дій. Насправді ж якобінці встановили у Франції диктатуру «заради порятунку революції».

Радикальними реформами якобінці намагалися закріпити перемогу революції та зробити неможливим повернення до «старої» Франції.

Республіка дійсно перебувала в дуже складній ситуації. Ще до якобінського перевороту жирондисти в Ліоні стратили прихильників М. Робесп’єра. Незабаром у більш ніж половині департаментів вони вчинили федералістський заколот. Поширювалося повстання роялістів у Вандеї. І повсталі селяни, і республіканські війська вели воєнні дії з нечуваною жорстокістю. Війська коаліції продовжували наступ, а зрадники здали англійцям Тулон на півдні Франції, що вважався неприступним. Влітку 1793 р. прихильниця жирондистів Шарлотта Корде вбила одного з лідерів якобінців Ж.-П. Марата.

У відповідь якобінці ввели режим терору, тобто фізичного знищення своїх супротивників. З’явився закон про «підозрілих», за яким будь-яку людину можна було заарештувати лише за підозрою у зраді. Якобінські суди десятками виносили смертні вироки «ворогам Республіки». Так, було страчено дружину Людовіка XVI Марію-Антуанетту, лідерів жирондистів, а потім і частину якобінців. Ще більшого розмаху терор досяг у провінціях, де колишні адвокати, лікарі, вчені й журналісти, що стали комісарами Конвенту, проводили масові страти, не жаліючи навіть жінок і дітей.

Не менш радикально взялися якобінці за перебудову армії. Уперше в історії був оголошений призов на військову службу, й армія зросла до 650 тис. осіб. Нові частини поєднувалися зі старими батальйонами, що мали досвід ведення воєнних дій. З армії було вигнано майже всіх офіцерів-дворян, а на їхнє місце прийшли молоді талановиті воєначальники із третього стану. Для озброєння та обмундирування величезної армії Конвент створив збройові й металургійні мануфактури, проводив реквізиції (вилучення) необхідних товарів і продовольства в населення. Такі заходи дали свої результати. Нові солдати, переважно колишні селяни, розуміли, що вони воюють проти повернення феодальних повинностей і великого землеволодіння. Інтервентів витіснили із Франції, федералістський заколот було придушено, у Вандеї були розгромлені основні центри повстання роялістів. Вдалося звільнити місто Тулон, під час штурму якого відзначився молодий артилерійський офіцер Наполеон Бонапарт (1769—1821).

Однак успіхи на фронтах не забезпечили стабільності в країні. На якобінців тиснули їхні політичні союзники. Паризька комуна, «скажені», санкюлоти вимагали посилення терору, зрівняльного розділу власності, продовження боротьби із християнством. Лідером цього напрямку був Жак-Рене Ебер (1757—1794). Інша група на чолі з Ж. Ж. Дантоном, яку називали «поміркованими», навпаки, виступала за ослаблення терору й дотримання прав приватної власності. Проте М. Робесп’єр та його оточення не зважали на тиск і діяли на випередження подій. Навесні 1794 р. було страчено спочатку лідерів «скажених», потім Ж.-Р. Ебера і його представників, а згодом настала черга Ж. Ж. Дантона й інших «поміркованих».

Однак посилення терору налякало тих, із чиєї мовчазної згоди він здійснювався, — «болото». За цей час багато депутатів Конвенту збагатилися на скупці майна заарештованих. Якобінці забезпечили захист Франції від першої коаліції та роялістів, тому необхідності в диктатурі М. Робесп’єра вже не було, а терор становив загрозу самим депутатам із боку «болота». Усередині Конвенту виникла антиякобінська змова.

Мал. 5. Страта якобінців 10 термідора (28 липня 1794 р.).

5. Термідоріанський режим.

27 липня 1794 р. (9 термідора 2 року Республіки) Конвент виступив проти М. Робесп’єра й тих, хто його підтримував. Лідера якобінців було заарештовано. У відповідь на ці події Паризька комуна оголосила повстання проти Конвенту. Однак після страти Ж.-Р. Ебера та його прихильників більшість населення Парижа не підтримала повстання. М. Робесп’ер і його оточення також були засуджені до смерті (мал. 5). Влада перейшла до рук Конвенту.

Нова влада отримала назву «термідоріанський режим». Спочатку зберігалися всі органи диктатури, навіть тривав терор, але поступово повноваження Комітету суспільного порятунку обмежувалися, була ліквідована Паризька комуна, скасовано максимум цін. Термідоріанці, які представляли нову буржуазію, що збагатилася на терорі та реквізиціях, не бажали затверджувати демократичну конституцію 1793 р. Тому в 1795 р. було прийнято нову конституцію, яка знову вводила майновий ценз для виборців. Законодавча влада зосереджувалася в руках двопалатного представницького органу, а виконавча — у Директорії у складі п’яти директорів. Такими заходами термідоріанці сподівалися уникнути встановлення одноосібної диктатури.

Влада Директорії залишалася хиткою. Скасування максимуму цін спричинило небачене подорожчання продовольства. У країні діяли спекулянти, поширювалася корупція. Біднота Парижа неодноразово піднімала повстання. Активізувалися й роялісти. їхнє повстання в Парижі в 1795 р. вдалося придушити тільки за допомогою артилерії. Нею командував уже відомий Н. Бонапарт, який здобув чин генерала. Знову спалахнуло повстання роялістів у Вандеї. І поки французька армія перемагала на фронті, Директорія могла утримувати владу.

Французька революційна армія успішно продовжувала боротьбу з першою коаліцією, у якій залишилися тільки Австрія та Англія. У 1796—1797 рр. французька армія під командуванням Н. Бонапарта провела блискучу італійську кампанію проти австрійців. Її підсумком стало укладення миру й вихід Австрії з першої коаліції. Північна Італія опинилася в залежності від Франції. У цій кампанії Наполеон показав себе блискучим полководцем і розважливим стратегом, що не побоявся особисто очолити атаку своїх солдатів. Однак сам характер ведення війни змінився. Французи продовжували скасовувати пережитки феодалізму в нових землях, але вже не зупинялися перед пограбуванням захоплених територій. Директорію та французьку буржуазію такі війни цілком влаштовували.

Після перемоги над Австрією у Франції залишався тільки один супротивник — Велика Британія. Проте французи, що не мали потужного флоту, не могли висадитися безпосередньо в Англії. Тому Наполеон запропонував похід у Єгипет, щоб створити загрозу азіатським колоніям англійців.

Бонапарту вдалося перехитрити англійський флот у Середземному морі під командуванням адмірала Гораціо Нельсона й висадити французьку армію в Єгипті. Єгипетські війська були розбиті, і французи рушили в Сирію, звідки загрожувало вторгнення турецьких військ. Однак на цьому успіхи Наполеона закінчилися: Г. Нельсон знайшов і спалив французький флот, а турки, що володіли Сирією, мужньо обороняли фортецю Акру. Наполеон повернув свою армію в Єгипет, а сам відплив у Францію в 1799 р.

У цей час становище Директорії було дуже складним: англійці створили другу антифранцузьку коаліцію. Австрійці та російський експедиційний корпус увійшли в Італію й Швейцарію, англо-російські війська висадилися в Голландії. Хоча французам вдалося відбити напади, загроза вторгнення зберігалася. Проти Директорії продовжували виступати роялісти та прихильники якобінців. Тому багато людей з оточення Директорії бачили порятунок у встановленні військової диктатури. Гідною для цього кандидатурою, на думку багатьох, був генерал Наполеон Бонапарт.

18 брюмера (9 листопада 1799 р.) Наполеон Бонапарт здійснив військовий переворот. Виконавча влада була передана Наполеону та ще двом консулам, які створили консулат. Проте фактично влада належала Наполеону Бонапарту, і в країні була встановлена військова диктатура.

Переворот 18 брюмера вважають подією, яка завершила Велику французьку революцію.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Розкрийте причини Великої французької революції. 2. Охарактеризуйте основні рішення Установчих зборів у 1789—1791 рр. Чи можна назвати дії Установчих зборів вдалими? Обґрунтуйте свою відповідь. 3. Охарактеризуйте причини та опишіть хід повалення королівської влади у Франції. 4. Назвіть найважливіші заходи Національного конвенту в 1792 р. 5. Як виникло гасло «Мир хатам — війна палацам»? У чому полягає його суть? 6. Проаналізуйте підсумки якобінської диктатури. Виділіть позитивні й негативні наслідки диктатури. Чи була необхідна якобінська диктатура? Обґрунтуйте свою відповідь. 7. Порівняйте причини й наслідки війн, які вела Франція в 1792—1794 рр., та італійського походу французької армії 1796—1797 рр. 8. Визначте за картою на мал. 2 (с. 11), які провінції Франції чинили опір якобінській диктатурі.

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

В інструкції Національного конвенту про введення нового літочислення

Про республіканську еру

Загальноприйняте літочислення, яким Франція користувалася дотепер, зародилося посеред заворушень... Однак протягом XVIII ст. це літочислення існувало лише для фіксування в часі наростання фанатизму, поневолення народів, скандального торжества гордині, вад, глупоти, а також переслідувань і жаху, яких доброчесність, таланти й філософія самі зазнавали під владою жорстоких деспотів або ж допускали, щоб від їх імені заподіювали їх іншим.

Чи побачать наші нащадки на одних і тих самих скрижалях, написаних то рабською й підступною рукою, то рукою вірною і вільною, хвалебний опис злочинів королів і відразу, яку вони викликають зараз, шахрайство й брехню, що довго підносилися деякими лицемірами, і ганьбу, що заплямувала нарешті мерзенних і підступних довірених осіб продажності й лукавства палаців? Ні! Загальноприйнята ера була ерою жорстокості, брехні, зрадництва й рабства. Ця ера закінчилася разом із королівською владою, джерелом усіх наших лих.

Як депутати Конвенту обґрунтовували введення нової ери літочислення? Чи згодні ви з аргументами, що наведені в документі?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно