§20. Утворення незалежних держав у Латинській Америці

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

визначати характерні риси розвитку Латинської Америки наприкінці XVIII — на початку XIX ст.; дізнатися про особливості першого успішного антиколоніального повстання в Латинській Америці; аналізувати передумови, перебіг і результати боротьби латиноамериканців проти іспанського панування; характеризувати процес здобуття незалежності Бразилією.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Які європейські держави мали колоніальні володіння в Південній Америці наприкінці XVIII ст.? 2. Що таке національно-визвольна боротьба? 3. Наведіть приклади національно-визвольної боротьби народів тогочасної Європи.

1 ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

Назву «Латинська Америка» вживають щодо країн Південної та Центральної Америки та островів Карибського моря. Європейські колонізатори, що панували тут упродовж трьох століть, сприяли поширенню в цій місцевості іспанської, португальської та французької мов, які походять від давньої латинської мови, що й обумовило назву регіону.

Наприкінці XVIII ст. більшість території Латинської Америки належала Іспанії. Її колоніальні володіння були об’єднані в чотири віце-королівства — Ла-Плата (сучасні Аргентина, Уругвай, Парагвай, Болівія), Нова Гранада (Колумбія, Панама, Венесуела, Еквадор), Нова Іспанія (Мексика й частина Центральної Америки), Перу (Чилі та Перу). Іспанія володіла також островами Куба, Пуерто-Рико та Гаїті. Португалії належала Бразилія, яка займала близько половини всієї території Південної Америки.

Колонія Сан-Домінго на острові Гаїті складалася із французької (західної) та іспанської (східної) частин, а Гвіана поділялася на британське, нідерландське й французьке колоніальні володіння. В усіх колоніях європейців у Латинській Америці влада належала колоніальній адміністрації, що призначалася з метрополій.

Населення Латинської Америки становили індіанці (корінні жителі регіону), європейські переселенці, вихідці з Африки й ті, хто народився від мішаних шлюбів. У складі 16-мільйонного населення іспанських колоній близько 7,5 млн осіб складали індіанці, 5,3 млн осіб — метиси (народжені від білих та індіанців), мулати (народжені від білих і чорношкірих) і самбо (нащадки чорношкірих та індіанців), 3 млн осіб — креоли (білі, які народилися в колоніях). Населення португальської Бразилії становило 3,2 млн осіб, серед яких було 1,3 млн негрів-рабів. Загалом у тогочасній Латинській Америці налічувалося близько 2 млн негрів-рабів.

ЦІКАВІ ФАКТИ

За доби Великих географічних відкриттів португальський мореплавець Педру Кабрал відкрив східну частину Південної Америки. Тривалий час португальці із заснованих тут колоній вивозили лише цінні породи деревини, які називали «пау-бразил». Ця назва — Бразилія — із часом закріпилася за цією частиною Латинської Америки.

Бразильські індіанці. Невідомий художник

Самбо та креоли. Невідомий художник

Франсуа Домінік Туссен-Лувертюр

Вирішальне значення для становища людини в Латинській Америці мали її походження та колір шкіри. Перше місце посідали білі, що були вихідцями з Європи, далі йшли креоли, за ними — метиси, мулати, самбо та індіанці. Нижчими за всіх вважали чорношкірих, що походили від негрів-рабів, завезених з Африки.

Переважна більшість індіанців перебувала у власності держави. Вони сплачували подушну подать, відробляли обов’язкову трудову повинність, безкоштовно працюючи в копальнях, на будівництві тощо. Змінювати місце проживання без дозволу колоніальної адміністрації їм заборонялося. Латифундисти (великі землевласники) забирали землі індіанців, а їх самих перетворювали на найманих робітників. Лише невелику кількість латиноамериканців становили вільні селяни-скотарі (гаучо в Ла-Платі та льянеро в Новій Гранаді). Значну частину працюючого населення складали боргові раби-пеони, залежність яких від кредиторів передавалася у спадок родині та переходила на наступні покоління. На плантаціях цукрової тростини в Бразилії працювали чорношкірі раби. Індіанці, негри, метиси, мулати й самбо були позбавлені можливості обіймати посади в колоніальній адміністрації та органах місцевого самоврядування.

Більшість місцевої аристократії (креолів) становили досить заможні власники плантацій, торговельних підприємств тощо. їхнє невдоволення викликали високі податки, дозвіл вивозити свою продукцію лише до метрополій, існування державних монополій (виключних прав) на продаж солі, тютюну та інших товарів. Оскільки креолам заборонялося обіймати адміністративні посади, вони виступали за надання колоніям самоуправління.

2 ПОВСТАННЯ НА ОСТРОВІ ГАЇТІ.

Перший успішний у Латинській Америці антиколоніальний виступ розпочався в західній французькій частині колонії Сан-Домінго на острові Гаїті. Тут зосереджувалося близько 500 тис. негрів-рабів і мулатів, якими володіли 4—5 тис. родин плантаторів. Жахливі умови праці на цукрових плантаціях часто були причиною невдоволень. Звістки про події в охопленій революцією Франції мали значний вплив на ситуацію в колонії.

22 серпня 1791 р. на острові спалахнуло повстання, у якому взяли участь понад 10 тис. рабів. До них приєдналися «марони» (утеклі чорношкірі раби) і «маленькі білі» (дрібні фермери, наймані робітники, ремісники). Очолив повстанців колишній раб Франсуа Домінік Туссен (близько 1743—1803), якого пізніше стали називати Лувертюром (від франц. — відкриття) за те, що він відкрив усім шлях до свободи.

Ватажок повстанців виявив неабиякі здібності полководця та політика. Шляхом здійснення блискавичних кампаній йому вдалося домогтися звільнення рабів. Після того як Національний конвент оголосив про скасування рабства у французьких колоніях і визнав владу Ф. Туссена, той домігся виведення з Гаїті військ британців та іспанців, підпорядкував своїй владі весь острів і перетворив його на керовану афроамериканцями країну під протекторатом Франції. У 1800 р. він оголосив себе довічним генерал-губернатором острова.

Битва в Сан-Домінго. Художник Я. Суходольський, 1845 р.

Яку інформацію про битву можна отримати за ілюстрацією?

Жозеф Бонапарт

У 1801 р. Ф. Туссен оприлюднив Конституцію Гаїті, яка підтвердила скасування рабства, оголосила рівність усіх громадян перед законом, недоторканність приватної власності. За Францією зберігалася лише формальна влада над країною. Перший консул Наполеон Бонапарт у 1802 р. вирішив відновити контроль Франції над Гаїті й спрямував туди загін із кількох десятків тисяч солдатів. Однак він зустрів запеклий опір місцевого населення. Тоді французи вдалися до хитрощів. Вони запропонували Ф. Туссену укласти мирну угоду і, заманивши його в пастку, заарештували. Лідер гаїтян помер у французькій в’язниці.

Однак опір французам не припинився. Через два роки повстання на Гаїті завершилося перемогою. У 1804 р. тут було проголошено створення першої в Латинській Америці незалежної держави — Таїтянської республіки.

3 ПЕРЕДУМОВИ БОРОТЬБИ ЛАТИНОАМЕРИКАНЦІВ ПРОТИ ІСПАНСЬКОГО ПАНУВАННЯ.

Розгортанню національно-визвольної боротьби в іспанських колоніях сприяло послаблення економічних зв’язків із метрополією під час наполеонівських війн. Фактичне знищення союзного Наполеону І іспанського флоту в Трафальгарській битві призвело до зникнення основного засобу підтримання відносин з Іспанією. Так, якщо в 1802 р. до найбільшого мексиканського порту Веракрус прибуло 148 іспанських суден, то в 1806 р. — лише вісім.

Ініціаторами національно-визвольної боротьби латиноамериканських колоній виступили креоли. На початок XIX ст. креоли стали усвідомлювати себе не європейськими переселенцями, а латиноамериканцями, корінними жителями цієї землі, що мають виключне право визначати її долю. Креоли вже мали перед собою приклад успішної перебудови держави в Північній Америці з колишніх англійських колоній і познайомилися з ідеями, які дозволили їм зробити теоретичне обґрунтування свого права на незалежність.

Поштовхом до початку боротьби стали події в Іспанії, коли в 1808 р. туди вторглися французькі війська, а на іспанський престол Наполеон І посадив свого брата Жозефа Бонапарта. Перед жителями іспанських колоній у Латинській Америці постала складна проблема: підтримати нову владу, підкорятися старому королю чи брати управління у свої руки. Відмова Хунти, яка очолила боротьбу із французькими загарбниками в Іспанії, піти на поступки колоністам і надати їм самоврядування збільшила кількість прибічників остаточного розриву з метрополією.

4 ВІЙНА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ІСПАНСЬКИХ КОЛОНІЙ У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ (1810—1826 рр.).

Важливу роль у поширенні в Латинській Америці уявлень про необхідність боротьби проти колоніальної експлуатації відіграв масонський рух, започаткований венесуельцем Франціско де Мірандою (1754—1816). Таємні організації масонів (ложі) діяли на всьому континенті. Вони нелегально видавали й поширювали документи Великої французької революції кінця XVIII ст., пропагували ідеї здобуття незалежності від метрополії та побудови власної державності за зразком США.

Франціско де Міранда

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Симон Болівар

Симон Болівар — видатний латиноамериканський військовий і державний діяч, лідер Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. Під впливом поглядів європейських просвітителів С. Болівар заприсягся звільнити Латинську Америку від іспанського панування. До Венесуели він повернувся переконаним республіканцем і розпочав боротьбу з колонізаторами. Невичерпна енергія С. Болівара, його відданість батьківщині, здатність вести за собою людей, талант полководця дозволили йому відіграти вирішальну роль у Війні за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. Саме тому вдячні нащадки надали йому почесний титул «Визволитель».

Масонство — наднаціональний релігійно-етичний рух, прихильники якого закликали до морального вдосконалення людей та об'єднання їх на принципах свободи, рівності та братерства.

Влітку 1810 р. в найбільших центрах іспанських колоній (Буенос-Айрес, Каракас, Кіто, Богота) спалахнули повстання, унаслідок яких було повалено панування метрополії. Ці події вважають початком Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. Оскільки в різних частинах континенту вона мала свої особливості, виділяють три головні регіони: Венесуела і Нова Гранада (сучасна Колумбія), південь Латинської Америки, Мексика.

Спочатку центром боротьби стала Венесуела, де національно-визвольний рух очолювало створене креолами «Патріотичне товариство». Воно вимагало рішучих дій від креольської Хунти, до якої перейшла влада в Каракасі після повалення влади іспанців. Одним із лідерів молодих венесуельських патріотів став Симон Болівар (1783—1830).

5 липня 1811 р. в Каракасі Національний конгрес проголосив створення незалежної республіки Венесуела. Її Конституція визначила основні громадянські права, скасувала дворянські титули та феодальні повинності. Однак нова влада не ліквідувала рабство та не задовольнила потреб індіанців і метисів. Цим скористалися іспанці, які, налаштувавши частину селян проти господарів-креолів, залучили їх на свій бік.

У 1812 р. іспанці розгромили повстанців і витіснили їх разом із С. Боліваром до Нової Гранади. Тут також спалахнуло повстання, після перемоги якого утворилися незалежні від метрополії Сполучені провінції Нової Гранади.

Зібравши нове велике військо, С. Болівар розпочав черговий наступ. Влітку 1813 р. він захопив більшу частину території Венесуели й відновив її незалежність. Однак у 1814 р. іспанці розгромили Венесуельську республіку, а повстанці знову відступили до Нової Гранади. У травні 1816 р. іспанські війська захопили Нову Гранаду. С. Болівар, рятуючись від переслідувань, виїхав на острів Гаїті, де зібрав загін із 300 вояків. Із ними в грудні 1816 р. він повернувся до Венесуели.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із «Картахенського маніфесту» — листа С. Болівара до громадян Нової Гранади (грудень 1812 р.)

Позбавити Нову Гранаду долі Венесуели, а Венесуелу її страждань — ось мета, якою я керувався при написанні цього листа... Нова Гранада бачила, як гине Венесуела, тому вона має зробити висновки для себе з факту її загибелі. Ось чому я вважаю, що для безпеки Нової Гранади необхідно повернути Каракас... Немає жодного сумніву, що як тільки ми з'явимося у Венесуелі, до нас одразу приєднаються тисячі мужніх патріотів, які з нетерпінням чекають на нас, щоб повалити ярмо тиранів та об'єднати свої зусилля з нашими в захисті свободи...

Поспішаймо допомогти звільнитися від кайданів тим, хто стогне у в'язницях, чекаючи від нас на своє звільнення. Не зрадимо їхніх очікувань, не будемо глухими до стогону своїх братів.

1. Визначте основну думку «Картахенського маніфесту». 2. Що на підставі наведеного документа можна сказати про особисту роль С. Болівара у Війні за незалежність?

УТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ У ЛАТИНСЬКІЙ АМЕРИЦІ

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із виступу С Болівара на відкритті Конгресу Венесуели (1819 р.)

Незмінне перебування при владі однієї тієї самої особи свідчить про завершення демократичного правління. Регулярне проведення виборів є основою народних режимів, оскільки ніщо не містить у собі стільки небезпеки, як тривале використання влади тим самим громадянином. Народ звикає йому підкорюватися, а він звикає панувати, що породжує тиранію...

...Залишаючись ревною прихильницею всього найбільш корисного, найбільш справедливого... Венесуела, відокремившись від Іспанії, завоювала свою Незалежність, свою Свободу, свою Рівність, свій національний Суверенітет. Затвердившись як демократична республіка, вона поклала край монархи, соціальним відмінностям... привілеям, проголосивши права людини, свободу дії, думки, усного й писемного слова.

...Природа нагороджує людей неоднаково, якщо мати на увазі розум, темперамент, силу й характер. Закони виправляють ці відмінності, надаючи індивіду місце в суспільстві, щоб освіта, ремесло, мистецтво, служба та вміння дали йому справжню рівність, яку називають політичною і соціальною.

Визначте характерні риси ідеології та політичних поглядів, яких дотримувався С. Болівар.

Хосе франсіско де Сан-Мартін

Мігель Ідальго

Поразки змусили С. Болівара піти на рішучі кроки. Він оголосив про скасування рабства й наділення селян землею в разі перемоги. Це привернуло до армії значну кількість добровольців. У 1816 р. розпочався новий етап війни, що завершився в 1821 р. визволенням Венесуели й Нової Гранади від іспанців. Того ж року було ухвалено рішення об’єднати звільнені землі у федеративну республіку Велика Колумбія. Президентом країни тимчасово обрали С. Болівара.

У цей самий час на півдні Латинської Америки відбувалася визвольна війна. У 1811 р. здобув незалежність Парагвай.

9 липня 1816 р. було проголошено незалежність Сполучених провінцій Ла-Плати (із 1826 р. — Аргентина). На початку 1817 р. генерал-креол Хосе Франсіско де Сан-Мартін (1778—1850), зібравши сильну армію, здійснив надзвичайно важкий перехід через гірські пасма Анд до Чилі. Повстанці розгромили іспанські війська.

5 квітня 1818 р. здобула незалежність Чилі. У 1820—1821 рр. X. Сан-Мартін здійснив похід до Перу, де після перемоги над іспанцями 28 липня 1821 р. проголосив незалежність країни. Однак іспанці не склали зброї та продовжували утримувати високогірні райони Верхнього Перу. Лише через три роки завдяки допомозі С. Болівара цю частину країни остаточно звільнили від іспанців. Утворену тут державу на честь лідера Війни за незалежність назвали Болівією. Незалежність також проголосив Уругвай (1828 р.).

Успішній боротьбі латиноамериканців сприяло те, що держави Священного союзу не змогли прийти на допомогу Іспанії у зв’язку з появою «доктрини Монро» і загрозою Великої Британії втрутитися в ситуацію.

У вересні 1810 р. Війна за незалежність охопила Мексику. Вона поєднувалася з боротьбою негрів-рабів, індіанців-селян і міської бідноти проти гноблення. Спочатку повстання очолював сільський священик Мігель Ідальго (1753—1811), а після його загибелі — священик Хосе Марія Морелос (1765—1815). У 1813 р. повстанці проголосили незалежність Мексики, але через два роки іспанці розгромили їх і відновили своє панування. Політична нестабільність у метрополії та постійні репресії спонукали місцеву креольську верхівку до поновлення боротьби. Нове антиіспанське повстання очолив полковник-креол Агустін де Ітурбіде (1783—1824). У 1821 р. було проголошено незалежність Мексики, яка через два роки стала республікою. У 1823 р. південні регіони, що відділилися від неї, утворили окрему незалежну державу — Сполучені провінції Центральної Америки.

Хосе Марія Морелос

Агустін де Ітурбіде

У січні 1826 р. перед латиноамериканцями склав зброю останній іспанський гарнізон. Війна за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці завершилася перемогою. У володінні Іспанії залишилися лише острови Куба та Пуерто-Рико в Карибському морі.

5 ЗДОБУТТЯ БРАЗИЛІЄЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ.

Упродовж XVIII ст. Бразилія успішно розвивалася завдяки відкритим там покладам алмазів і золота. Її населення збільшилося в десять разів і за кількістю зрівнялося з метрополією. У період «золотої лихоманки» 1740—1760 рр. сюди щорічно завозили 50 тис. негрів-рабів. Із бразильських копалень у 1780—1820 рр. було видобуто понад 524 тонни золота.

Розвиток Бразилії прискорився після того, як у 1808 р. внаслідок вторгнення наполеонівських військ до Португалії сюди переїхав королівський двір. Після цього торговельна монополія, обмеження та інші елементи колоніальної системи фактично було ліквідовано. У 1815 р. Бразилія здобула новий політичний статус і перетворилася з колонії на рівноправну частину Португальського королівства.

Свобода або смерть! Художник П. Америку, 1888 р.

Що, на вашу думку, прагнув сказати своєю картиною художник?

Жуан VI

Педру І

Після від’їзду в 1821 р. до Португалії короля Жуана VI (1816—1826 рр.) правлячі кола метрополії спробували повернути Бразилію до колоніального стану. У відповідь на це в країні став швидко поширюватися рух під гаслом «Свобода або смерть!». Місцева знать, здолавши за допомогою загонів ополчення португальські гарнізони, створила бразильський уряд і примусила залишеного королем принца-регента Педру видати маніфест про незалежність країни.

7 вересня 1822 р. аристократія домоглася від принца затвердження рішення уряду про повний розрив відносин із Португалією. Цей день вважається офіційною датою проголошення незалежності країни.

Бразилія стала імперією на чолі з імператором Педру І. За формою державного правління це була конституційна монархія. Негри-раби не встигли підняти повстання та взяти участь у боротьбі. Через це в Бразилії упродовж наступних 66 років для третини населення країни зберігалося рабство.

ВИСНОВКИ

• На середину 20-х рр. XIX ст. Латинська Америка фактично звільнилася від колоніального панування. Першою країною регіону, де внаслідок перемоги національно-визвольного повстання скасували рабство та встановили республіку, стала Гаїті.

• Унаслідок перемоги Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці утворилися нові держави: Мексика, Сполучені провінції Центральної Америки, Велика Колумбія, Перу, Болівія, Чилі, Сполучені провінції Ла-Плати, Уругвай і Парагвай. У Бразилії місцева аристократія домоглася перетворення країни на незалежну імперію.

• Ліквідація колоніального режиму та здобуття політичної незалежності дозволили латиноамериканським країнам звільнитися від багатьох обмежень і розпочати самостійний розвиток.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Як у Латинській Америці називали білих, що народилися в колоніях? 2. Коли розпочалося повстання на острові Гаїті? 3. Яку незалежну державу Латинської Америки було проголошено в 1804 р.? 4. Кому з тогочасних діячів національно-визвольного руху латиноамериканці надали почесний титул «Визволитель»? 5. Коли було проголошено незалежність Сполучених провінцій Ла-Плати? б. Яка з нових незалежних держав Латинської Америки була конституційною монархією?

7. Охарактеризуйте становище Латинської Америки наприкінці XVIII — на початку XIX ст. 8. Якими були перебіг, результати та наслідки повстання на острові Гаїті? 9. Розкрийте передумови боротьби жителів Латинської Америки проти іспанського панування. 10. Охарактеризуйте перебіг Війни за незалежність іспанських колоній у Латинській Америці. 11. Як Бразилії вдалося здобути незалежність?

12. Прослідкуйте за картою перебіг подій боротьби за незалежність у Латинській Америці. 13. Проведіть дискусію за проблемою «Вплив європейських подій на розгортання боротьби за створення незалежних держав у Латинській Америці». 14. Складіть у зошиті таблицю «Утворення незалежних держав у Латинській Америці».

15. Чому саме в середині 20-х рр. XIX ст. Латинська Америка змогла звільнитися від колоніального панування? Які чинники були вирішальними: внутрішні чи зовнішні? Обґрунтуйте свою точку зору. 16. За допомогою додаткових джерел інформації складіть історичний портрет С. Болівара.

Узагальнення знань

за розділом І «Європа та Америка наприкінці XVIII — на початку XIX ст.» та розділом II «Європа та Америка в добу революцій і національного об'єднання (1815—1870 рр.)»

1. Складіть перелік подій, що відбувалися в Європі та Америці в 1789—1870 рр., які ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свій вибір.

2. Назвіть імена видатних історичних діячів цієї доби. У чому ви вбачаєте їхній внесок в історію?

3. Поясніть значення понять і термінів: «індустріальне суспільство», «громадянське рівноправ'я», «парламентська демократія», «революція», «нація», «інтервенція», «терор», «диктатура», «термідоріанці», «консульство», «імперія», «громадянські права», «Кодекс Наполеона», «наполеонівські війни», «сто днів», «Священний союз», «промислова революція (переворот)», «урбанізація», «міграція», «консерватизм», «лібералізм», «націоналізм», «радикалізм», «соціалізм», «ідеологія», «реставрація», «чартистський рух», «тред-юніони», «карбонарії», «західники», «слов'янофіли», «Весна народів», «Кримська війна», «Громадянська війна», «Реконструкція Півдня».

4. Виконайте завдання за історичною картою:

1) прослідкуйте, як змінювалися кордони країн Європи наприкінці XVIII — на початку XIX ст.; визначте, унаслідок яких подій це відбувалося;

2) визначте, які територіальні зміни відбувалися в Європі за рішеннями Віденського конгресу;

3) покажіть місця революційних і національно-визвольних рухів у Європі в 1815—1847 рр.;

4) покажіть нові держави, що утворилися в Європі в 1815—1847 рр.;

5) покажіть країни, охоплені національно-визвольною боротьбою в період «Весни народів»;

6) покажіть кордони Німецької імперії та Італійського королівства в 70-х рр. XIX ст.;

7) покажіть місця основних подій, пов’язаних із розгортанням Громадянської війни 1861—1865 рр. у США;

8) покажіть незалежні держави, що утворилися в Латинській Америці в 1810—1826 рр.

5. Визначте місце Великої французької революції кінця XVIII ст. в історії Франції та всесвітній історії.

6. Порівняйте політичний і соціально-економічний розвиток країн Європи та Америки в першій половині XIX ст.

7. Визначте особливості й місце об'єднання Німеччини, об'єднання Італії та Реконструкції Півдня в США в історії цих країн.

8. Обговоріть у малих групах і представте висновки класу за такими питаннями:

1) вплив Великої французької революції та політики Наполеона на розвиток європейських країн;

2) головні відмінності між тогочасними основними ідеологічними концепціями й ваше ставлення до них;

3) особливості політичного й соціально-економічного розвитку країн Європи та Америки в першій половині XIX ст.;

4) характерні риси процесу становлення принципів парламентської демократії Нового часу в зазначений період;

5) роль соціальних, політичних і національних чинників у «Весні народів»;

6) спільне й відмінне в боротьбі за об’єднання Німеччини та Італії;

7) уроки Громадянської війни 1861—1865 рр. у США.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно