§25—26. Велика Британія

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

пояснювати, чому наприкінці XIX — на початку XX ст. у світі відбулася зміна лідерів в економічному розвитку; характеризувати внутрішній розвиток Великої Британії; визначати суть ірландського питання для Англії; розкривати основні риси зовнішньої політики Англії; пояснювати зміст понять і термінів: «гомруль», «обструкція», «бойкот».

ПРИГАДАЙТЕ

1. Коли в Англії почалася «Вікторіанська епоха»? 2. Із якою метою в Англії були проведені парламентські реформи 1832, 1867 рр.?

1 ВТРАТА АНГЛІЄЮ ПРОМИСЛОВОГО ЛІДЕРСТВА.

Наприкінці XIX ст. Велика Британія продовжувала залишатися однією з наймогутніших і найбагатших країн світу. Вона посідала провідні позиції у світовій торгівлі та вивезенні капіталу. Англійські капіталовкладення за кордоном перевищували капіталовкладення решти держав разом узятих. Англійський фунт стерлінгів був основною світовою валютою. Лондон став головним торговельним і фінансовим центром світу. Англію називали «володаркою морів».

Однак в економіці Англії почали проявлятися деякі негативні тенденції. Зростання промислового виробництва (2,1%) було нижчим, ніж в інших країнах (у США — 4,2%, у Німеччині — 4,1%). Технічне обладнання на багатьох заводах застаріло, і за деякими показниками Англія відставала від США та Німеччини.

На початку XX ст. Німеччина випередила Англію за виплавкою сталі, США — за виробництвом чавуну, сталі та кам’яного вугілля. Завдяки кращій технології та вищій продуктивності праці американські й німецькі товари стали дешевшими за англійські.

У Великій Британії загалом переважало дрібне селянське господарство. Велике земельне господарство зберігалося в Ірландії. Сільське господарство не забезпечувало потреб Англії, значні обсяги продовольства й сировини доводилося завозити. Ці несприятливі риси економіки країни компенсувалися наявністю колоніальних володінь, які були гарантованим ринком збуту та джерелом дешевої сировини.

Отже, одним із найважливіших завдань Англії вважалося збереження та розширення імперії як основи її стабільності й процвітання.

2 ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ. ІРЛАНДСЬКЕ ПИТАННЯ.

Другу половину XIX ст. в Англії, як ви вже знаєте, називають «Вікторіанською добою» за ім’ям королеви Вікторії, яка посідала престол протягом 1837—1901 рр. Це був період найбільшої могутності Великої Британії. Тоді швидко зростали її колоніальні володіння, англійська промисловість ще утримувала першість у світі. У країні зберігалися конституційна монархія, парламент і двопартійна система.

На парламентських виборах боротьбу між собою вели дві головні партії — консерватори та ліберали.

Консерватори виражали інтереси великої земельної аристократії та частини великої буржуазії (фінансистів). Головним лідером консерваторів був син літератора, письменник і політик Бенджамін Дізраелі.

Лібералів підтримувала більшість великої та середньої буржуазії, а також значна частина кваліфікованих робітників. Керівником Ліберальної партії був видатний державний діяч, син багатого підприємця Вільям Гладстон.

Королева Вікторія

Бенджамін Дізраелі

Вільям Гладстон

Дайте стислу характеристику діячам, зображеним на ілюстраціях.

Ліберали обстоювали принцип вільної торгівлі та виступали проти політики протекціонізму на противагу консерваторам, які боролися за те, щоб захистити англійську промисловість від конкуренції.

Обидві партії вважали за необхідне проведення реформ виборчої системи й соціального законодавства.

У 1867 р. консервативний уряд Б. Дізраелі здійснив парламентську реформу, яка у 2 рази збільшила кількість виборців. У 1871 р. до влади прийшов ліберальний уряд В. Гладстона, який офіційно визнав законною діяльність профспілок, у тому числі й страйки. Наступного року на виборах до парламенту було введено таємне голосування.

Натомість консерватори, повернувшись до влади в 1874 р., остаточно скасували заборону на страйки та дозволили діяльність кооперативів. У 1875 р. вони ухвалили закони про обмеження робочого дня 54 годинами на тиждень та охорону дитячої праці. Прийняття на роботу дітей, яким ще не виповнилося десяти років, заборонялося. У свою чергу, ліберали в 1884 р. провели ще одну виборчу реформу. Вона надала право голосу більшості робітників і селян.

Наприкінці XIX ст. розширення прав робітничих організацій зумовило розгортання подальшої боротьби робітників за свої соціальні й політичні права. На чолі цієї боротьби були профспілки — тред-юніони, об’єднані з 1886 р. в Британський конгрес тред-юніонів. У 1900 р. утворився Комітет робітничого представництва для виборів до парламенту робітничих депутатів, який у 1906 р. було перейменовано в Робітничу (Лейбористську) партію (докладніше про це ви прочитаєте в п. 3).

Кінець XIX ст. відзначився й подальшим посиленням боротьби ірландців за свої національні права. Незважаючи на 400-річну англійську колонізацію, ірландці не втратили самобутності, зберегли свої релігію, мову, культуру.

Наприкінці XIX ст. розгорнувся масовий рух ірландців за аграрну реформу та самоуправління — гомруль. Його очолив Чарльз Парнелл, обраний до англійського парламенту в 1875 р. Він використовував усі можливі парламентські методи — обструкцію, позови, запити, аби тільки привернути увагу громадськості до проблем Ірландії.

Гомруль (від англ. — самоуправління) — одна із головних вимог ірландського національного руху кінця XIX ст.

Обструкція — зрив роботи парламенту законними способами.

У той самий час в Ірландії селяни, керовані «Земельною лігою», розгорнули боротьбу проти англійських лендлордів. Вони нищили їхні маєтки, урожай, худобу. Одним із нових методів боротьби став бойкот.

Бойкот — форма політичної та економічної боротьби; означає повну відмову від спілкування (з окремою особою, організацією тощо). Назва походить від прізвища британського управляючого Ч. Бойкотта, до якого вперше було застосовано таку форму боротьби.

Карикатура на Чарльза Бойкотта

Артур Гріффіт, засновник партії «Шинн Фейн»

У 1886 р. уряд В. Гладстона вирішив внести до парламенту закон про гомруль, але його було відхилено. Це призвело до поразки лібералів на виборах. До влади майже на 20 років прийшли консерватори.

На початку XX ст. ситуація в Ірландії загострилася. Радикальна частина ірландського національно-визвольного руху утворила партію, яку назвали «Шинн Фейн» («Ми самі»). Вона виступила за самостійну Ірландську державу під гаслом «Ірландія для ірландців». Щоб уникнути розширення конфлікту, у 1912 р. до парламенту знову було внесено закон про гомруль. Прийнятий двічі палатою громад, він двічі й відхилявся палатою лордів. У самій Ірландії спалахнула боротьба між юніоністами (виступали за союз з Англією) та прихильниками незалежності.

У 1914 р. палата громад утретє схвалила законопроект, і він став законом, але його дія не поширювалася на шість північних графств, де проживали переважно протестанти.

Емблема партії «ІІІинн Фейн» у 1916 р.

3 ОСОБЛИВОСТІ РОБІТНИЧОГО РУХУ. УТВОРЕННЯ ЛЕЙБОРИСТСЬКОЇ ПАРТІЇ.

Кінець XIX — початок XX ст. були періодом піднесення англійського робітничого руху. Втрата промислової монополії, загострення конкуренції на світовому ринку, прагнення підприємців зменшити витрати на виробництво призвели до зниження життєвого рівня робітничого класу, який у відповідь посилив боротьбу за свої права. Збільшилася кількість страйків, зросло число членів профспілок, сягнувши 4 млн осіб у 1913 р.

За кількістю та організованістю профспілок Англія на той час посідала перше місце у світі. Частина діячів профспілок вважала, що їхні організації мають вести не тільки економічну, а й політичну боротьбу. Як ви вже знаєте, у 1900—1906 рр. було створено Робітничу (Лейбористську) партію, яка взяла участь у виборах 1906 р. і провела до парламенту 29 своїх депутатів. Двопартійна система похитнулася. Поряд із консерваторами й лібералами поставала нова сила — лейбористи.

Спочатку Лейбористська партія складалася з колективних членів, до неї вступали цілі організації. Це відразу зробило її масовою. У 1904 р. кількість членів партії наблизилася до 1 млн осіб.

Лейбористи впродовж тривалого часу не мали своєї програми. Головним завданням вони вважали проведення до парламенту своїх депутатів, де вони голосували б за винесення рішень на захист прав робітників, об’єднуючись із лібералами.

Така тактика лідерів робітничого руху викликала протести з боку прихильників соціалістичних учень. У 1911 р. вони створили Британську соціалістичну партію, що намагалася очолити робітничий рух, але успіху не мала.

4 РЕФОРМІЗМ.

Піднесення робітничого руху та загострення боротьби за соціальні права привели найбільш далекоглядних діячів Ліберальної партії до розуміння необхідності соціальних реформ, які б полегшили становище робітництва, обмежили привілеї багатіїв і не допустили можливості соціального вибуху.

Делегати першої конференції соціалістів у Великій Британії. 1905 р.

Одним із провідних ідеологів і практиків ліберального реформізму був Девід Ллойд-Джордж (1863—1945).

З ініціативи Д. Ллойд-Джорджа було прийнято закон про безкоштовну початкову освіту та харчування у шкільних їдальнях для дітей малозабезпечених батьків. Також з’явився закон про регламентацію нічної праці. Праця в нічну зміну для чоловіків скорочувалася, а для жінок заборонялася. Потерпілі від нещасних випадків на виробництві отримали право на безкоштовне лікування та допомогу з інвалідності.

У 1908 р. парламент ухвалив закони про 8-годинний робочий день для гірників і про пенсії за старістю для працюючих. Такі пенсії народ назвав «пенсіями для покійників», оскільки їх давали тим, кому виповнювалося 70 років, а до такого віку мало хто доживав.

Однак ці заходи парламенту були кроком уперед у створенні системи соціального забезпечення. Потім було впроваджено допомогу з безробіття та в разі хвороби. Ці виплати складалися з внесків робітників і підприємців, субсидій держави. Підприємці вже не могли перешкоджати профспілковій агітації та вимагати від профспілок відшкодування збитків, спричинених страйками.

Жваву реакцію викликав представлений Д. Ллойд-Джорджем проект бюджету на 1909 р. Він передбачав виділення 1 % коштів на проведення соціальних реформ і значне збільшення витрат на озброєння. Витрати планувалося покрити різким підвищенням податків на земельні володіння, спадщину, а також податків на тютюн, алкогольні напої та поштові марки. Свій бюджет Д. Ллойд-Джордж визначив як початок «війни проти жебрацтва» і можливість зломити «нахабність багатства». Власники великого майна називали цей бюджет «революційним».

Палата громад, де ліберали разом із лейбористами становили більшість, схвалила проект бюджету. Однак палата лордів, яку призначав король, куди входила земельна й фінансова аристократія, відхилила цей проект. Тоді Д. Ллойд-Джордж розгорнув боротьбу проти палати лордів, вимагаючи зменшити її повноваження або ж зовсім ліквідувати.

У 1911 р. палата громад ухвалила закон про звуження повноважень палати лордів. Тепер остання мала тільки відкладне вето, тобто могла на деякий час стримувати виконання ухвалених палатою громад законів, але не скасовувати їх. Якщо палата громад тричі ухвалювала проект закону, він набирав чинності всупереч запереченням палати лордів. Після цих нововведень «революційний» бюджет Д. Ллойд-Джорджа став законом.

5 ЗОВНІШНЯ ТА КОЛОНІАЛЬНА ПОЛІТИКА АНГЛІЇ.

У сфері зовнішньої політики правлячі кола Англії дотримувалися принципу «європейської рівноваги», згідно з яким жодна держава не повинна домінувати в континентальній Європі. Для збереження рівноваги Велика Британія протидіяла сильнішим державам, не даючи їм можливості посісти провідне становище в Європі. Зберігаючи перевагу на морі, вона не боялася збройного вторгнення на свою територію.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Девід Ллойд-Джордж

Син учителя, адвокат за фахом, талановитий промовець, далекоглядний політик, Девід Ллойд-Джордж уперше потрапив до парламенту в 1890 р. 27-річний громадський діяч незабаром став одним із лідерів Ліберальної партії. Широку популярність він здобув завдяки своїм виступам проти «дармоїдів-багатіїв». Д. Ллойд-Джордж вважав, що треба вжити дієвих заходів, щоб покінчити із «принизливим жебрацтвом» робітників. Обійнявши в уряді лібералів посаду міністра торгівлі, яка мала в Англії велике значення, а потім посаду міністра фінансів, Д. Ллойд-Джордж у 1906—1911 рр. подав до парламенту низку законів, які стали основою соціального законодавства.

Колоніальні володіння Британської імперії на карті 1886 р.

Чи справедливим був вислів, що над Британською імперією ніколи не заходило сонце?

Другий принцип англійської зовнішньої політики — «блискучої ізоляції». Це означало, що Англія утримувалася від укладення тривалих союзів з іншими державами. У правителів і дипломатів цієї країни був девіз: «В Англії немає постійних ворогів і постійних друзів; у неї є лише постійні інтереси».

Майже до кінця XIX ст. правлячі кола Англії головним своїм ворогом вважали Францію — основну суперницю в колоніальних загарбаннях. На початку XX ст. на перший план вийшли англо-німецькі суперечності. Економічна, військова та морська могутність Німеччини невпинно зростала.

Одним із головних напрямків англійської зовнішньої політики кінця XIX ст. було розширення колоніальної імперії.

У 1875 р. уряд Б. Дізраелі купив у Єгипту контрольний пакет акцій побудованого французами Суецького каналу. Це забезпечило Великій Британії контроль над важливою для англійського флоту водною артерією, яка відкрила найкоротший шлях до Індії та інших колоній. У 1876 р. королева Вікторія прийняла титул імператриці Індії. Англійські колоніальні володіння почали офіційно називатися Британською імперією.

Прапори територій Британської імперії

Британська золотодобувна шахта в Трансваалі. Аерофотозйомка 1911 р.

У 80—90-х рр. XIX ст. колоніальна експансія Великої Британії досягла найбільшого розмаху. На той час англійці оволоділи Бірмою, Нігерією, Сомалі, Кенією, Танганьїкою, Угандою та частиною Південної Африки. Площа колоніальних володінь збільшилася до 33 млн км2, а кількість населення зросла із 200 до 370 млн осіб. Площа самої Великої Британії складала не більше 1 % від площі її колоніальних володінь, кількість населення — менше ніж 12%.

Прагнучи створити неперервну лінію британських володінь в Африці від Каїра до Кейптауна й захопити природні багатства Південної Африки, англійці в 1899 р. розпочали війну з двома невеликими південноафриканськими державами — Трансвааль та Оранжевою республікою, багатими на золото й алмази. їх населяли бури — вихідці з Голландії, які колонізували ці території, а місцеве населення перетворили на рабів. У 1902 р. Трансвааль та Оранжева республіка стали частинами Британської імперії. Зваживши на інтереси білого населення цих колоній, Англія вирішила надати їм права домініонів — самоврядних частин Британської імперії зі своїми парламентом та урядом. Це дало змогу бурам із часом стати панівною силою в політичному житті колоній, які в 1910 р. було об’єднано в Південно-Африканський Союз (ПАС). Статус домініону отримали всі колонії, заселені білими переселенцями: Канада (1867 р.), Австралія (1900 р.), Нова Зеландія (1907 р.).

Домініони брали участь в імперських конференціях, на яких обговорювалися питання оборони, зовнішньої та торговельно-фінансової політики. Крім колоніальних загарбань, Англія брала активну участь у розподілі сфер впливу в Китаї, Ірані, Таїланді (Сіамі), Туреччині, боролася за ринки Латинської Америки.

ВИСНОВКИ

• Наприкінці XIX ст. стали проявлятися всі ознаки втрати Англією промислової першості. Проте головною турботою англійців була колоніальна політика. Колонії були основним джерелом доходів і збуту продукції промисловості.

• У другій половині XIX ст. Англія продовжила свій шлях у становленні ліберально-демократичної держави за допомогою поступових реформ політичної та соціальної сфер суспільного життя. Країні вдалося уникнути революційних заворушень.

• На початку XX ст. в Англії відбулися значні зміни у внутрішньому житті: завдяки політиці реформізму Д. Ллойд-Джорджа розширилися демократичні права та було запроваджено соціальне законодавство.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Якими були особливості економічного розвитку Великої Британії в другій половині XIX ст.? 2. Розкажіть про лібералів і консерваторів, їхніх лідерів і парламентську боротьбу в останній чверті XIX ст. 3. Як утворилася Лейбористська партія? 4. У якому році було об'єднано профспілки Англії в єдину організацію? 5. Охарактеризуйте колоніальну політику Англії в другій половині XIX ст. Які колоніальні придбання здійснила Англія в цей період? 6. Яким було становище Ірландії в Британській імперії? 7. Як розгорталася боротьба за гомруль? 8. Якого принципу дотримувалася Англія у відносинах з іншими державами? 9. Яка колонія Англії першою отримала статус домініону?

10. Чому наприкінці XIX ст. Велика Британія почала втрачати провідні позиції у світовій економіці? 11. Що спонукало правлячі кола Великої Британії до проведення парламентських і соціальних реформ?

12. Складіть порівняльну таблицю «Економічний розвиток США та Великої Британії в останній чверті XIX ст.». 13. Складіть у зошиті розгорнутий план відповіді за питанням «Зовнішня та колоніальна політика Великої Британії».

14. Визначте основні підсумки «Вікторіанської доби» для Англії. Підготуйте есе за цим питанням.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно