|
Наприкінці старої — на початку нової ери Індію неодноразово завойовували чужинці. Велетенську країну населяло безліч народів і племен, тому об’єднати її для опору нападникам було важко. Політичній роздробленості сприяло й те, що місцева знать дбала про власні, а не про державні інтереси. Навербувати численне військо перешкоджала релігія, яка дозволяла воювати лише кшатріям. Були ще професійні воїни — раджпути, але їх нараховувалося порівняно небагато. Для допитливих Раджпути («царські сини») були нащадками вождів кочових племен із Центральної Азії (гуннів, гуджаратів). Жили вони переважно в Раджпутані («Земля раджпутІв», нині — Раджастан — «Країна раджів»). До них зарахувало себе й чимало індійських князів. Ці індійські рицарі зневажали працю хліборобів, ремісників і торгівців, і займалися виключно полюванням та військовою справою, якої вчилися ледь не з пелюшок. Вони не заковували себе в сталеві лати, а носили легку кольчугу. Вогнепальну зброю вважали зброєю боягузів, билися мечем, списом, кинджалом. Билися з ворогами поодинці, причому стояли на смерть. Раджпути різко протиставляли себе іншим станам і кастам. У них були свої правила честі, які вони цінували більше, ніж життя. Честь вимагала від раджпута відданості вождю, хоробрості, щедрості, шляхетності. Раджпути вважали, що «на тіло боягуза навіть грифи не сідають». Взірцем мужності були і їхні жінки. Жінки того раджпута. який втікав з поля бою. вважали себе вдовами, а того, хто загинув у нерівному бою, накладали на себе руки. Цікаво, що раджпути були освіченими й культурними на відміну від більшості західноєвропейських рицарів....
|
