Войти
Закрыть

Велика Британія наприкінці XIX — на початку XX ст.

9 Клас

У середині XIX ст. Британія не мала рівних суперників за основними економічними показниками та міжнародним політичним авторитетом. Країна впевнено тримала лідерство в промисловому виробництві й на фінансових ринках, у світовій торгівлі й судноплавстві (мал. 1). Англійський фунт стерлінгів вважався найбільш «шанованою» валютою в міжнародних торговельних операціях. Економічне процвітання й могутність помітно покращили якість життя більшості англійців: виросли зарплати, збільшилася тривалість життя, скоротився рівень злочинності. Однак під час затяжної промислової кризи, що розпочалася в першій половині 70-х рр. XIX ст., Англія поступово втратила монопольне становище у світовій економіці й політиці. Це проявилося насамперед в уповільненні темпів зростання британської економіки. За основними показниками зростання країна значно поступалася США, Франції та Німеччині. На початку XX ст. частка Великої Британії у світовому промисловому виробництві скоротилася з 32 до 13,6%. Особливо помітно країна відставала в сучасних наукоємних галузях промисловості. Наприклад, у 1913 р. Англія випустила 34 тис. автомобілів, що становило лише 8% автомобільного виробництва в США. У країні час від часу виникали проблеми із джерелами сировини й ринками збуту готової продукції. Погіршення економічного становища призвело до збільшення числа безробітних, реального зниження заробітної плати. Із середини 80-х рр. XIX ст. активізувалися різні соціальні й національні рухи та боротьба за політичні права. Соціально-економічна ситуація викликала занепокоєння правлячих кіл....

Німецька імперія на шляху до світової війни

9 Клас

Ми пам’ятаємо, що Німецьку імперію було проголошено 18 січня 1871 р. у Версальському палаці (мал. 1). Виникнення нової імперії стало головним результатом переможної для Німеччини франко-прусської війни. Утворена держава була союзом 22 монархій і трьох «вільних міст» (Гамбург, Бремен, Любек). Відповідно до прийнятої конституції, що базувалася на основному законі Північнонімецького союзу, панівне становище в імперії посідала Пруссія. Наприклад, імператором міг стати лише прусський король. Імператор призначав імперського канцлера, що підкорявся лише голові держави. Вищими представницькими органами влади були рейхстаг (парламент) і бундесрат (союзна рада). Депутатів рейхстагу обирали терміном на п’ять років на основі загального виборчого права для чоловіків від 25 років. Бундесрат складався із представників урядів усіх союзних держав. Вплив представницьких органів влади на державне життя Німеччини був досить обмеженим. У Німецькій імперії запроваджувалися єдина грошова система (єдина валюта — золота марка), Імперський банк і єдина система судочинства....

Франція наприкінці XIX — на початку XX ст.: від імперії до демократичної республіки

9 Клас

Успіхи Франції під час Другої імперії (1852—1871 рр.) викликали занепокоєння в німецьких державах, що перебували під владою Пруссії. Міністр-президент Пруссії О. Бісмарк намагався ізолювати й послабити Францію, що могла перешкодити об’єднанню німецьких земель у єдину державу. Наполеон III потрапив у пастку, підготовлену німецьким політиком. Влітку 1870 р. між Францією та Пруссією виникли гострі розбіжності щодо кандидатури на вільний королівський трон в Іспанії. Підступні дії Пруссії обурили французьку громадськість. На прохання уряду парламент проголосував за військові кредити (позички на потреби війни). У відповідь німці розпочали мобілізацію. 19 липня 1870 р. Франція оголосила Пруссії війну. ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ Емська депеша У 1870 р. постало питання про кандидатуру на королівський трон в Іспанії, що звільнився внаслідок революції. Новий уряд запропонував корону родичу прусського короля Вільгельма І принцу Леопольду Гогенцоллерну. Це викликало різкий протест французів, які боялися зростання німецького впливу на Піренеях, і принц відмовився від своїх претензій. Однак посол Франції зустрівся з Вільгельмом І, який відпочивав у курортному містечку Емс, і попросив надати письмові підтвердження того, що він ніколи не наполягатиме на цій кандидатурі. Король відповів ввічливою, але твердою відмовою. 13 липня 1870 р. Вільгельм І надіслав канцлеру О. Бісмарку телеграму, у якій повідомив, що дипломатична криза успішно вирішена. У свою чергу, О. Бісмарк, що мав намір спровокувати війну із Францією, видалив із тексту телеграми окремі слова й фрази, чим перетворив відмову на образу. Скоригований текст телеграми став відомий газетам. Реакція Парижа не дала себе чекати....

Еволюція європейської соціал-демократії: від марксизму до легальної парламентської діяльності. Практичне заняття

9 Клас

В умовах індустріальної цивілізації провідні позиції в суспільстві посіли велика буржуазія та клас найманих робітників, що протистояв їй, — пролетаріат. Завершення промислового перевороту в другій половині XIX ст. на якийсь час призвело до помітного погіршення умов життя робітників, що викликало загострення їх боротьби за свої права. У політичному житті країн Європи й Америки інтереси робітників представляли соціал-демократичні партії. На практичному занятті ми об'єднаємося в групи та обговоримо, куди вели соціал-демократи робітничий клас — на барикади чи в парламент. Варто пригадати! 1. Що являв собою рух чартистів? (§ 8) 2. Розкажіть про виникнення марксизму та Першого Інтернаціоналу. (§ б) 1. Між Першим і Другим інтернаціоналами. Міжнародне співтовариство робітників, відоме як Перший Інтернаціонал, діяло недовго — із 1864 до 1876 р. Визнаним лідером цієї організації був Карл Маркс. На його думку, філософія і наука мали стати інструментом у встановленні влади людини над природою. Він стверджував, що «релігія — опіум для народу», оскільки вона панує над свідомістю людини, забирає її з реальної дійсності. К. Маркс увійшов в історію як ідеолог революції. Як ми пам’ятаємо, у своїй праці «Капітал» він доводив, що єдиним носієм передових ідей є пролетаріат, який за допомогою революційного насильства може ліквідувати капіталістичне суспільство гноблення. На його думку, тільки диктатура пролетаріату здатна побудувати суспільство соціальної справедливості. Гідним супротивником К. Маркса в Першому Інтернаціоналі був відомий російський анархіст Михайло Бакунін (1814—1876) — колишній офіцер царської армії, засновник руху народників у Росії (мал. 1). Він брав активну участь у революційних подіях 1848 р., був засланий у Сибір, звідки втік у Лондон....

На шляху модернізації: провідні країни Європи й Америки в останній третині XIX — на початку XX ст.

9 Клас

Наприкінці XIX ст. у найбільш розвинених країнах завершився промисловий переворот: ремісничі майстерні й мануфактури змінили підприємства нового типу — заводи та фабрики. Ми знаємо, що першою прикметною ознакою таких підприємств є широке застосування машин і нових технологій виробництва. Фабрики й заводи виготовляли набагато більше продукції, ніж мануфактури. Вчені вважають, що становлення індустріальної цивілізації настає, коли частка промислової продукції, виробленої за допомогою машин на великих підприємствах, перевищує 50% від усього обсягу виробництва в країні. У результаті індустріалізації промисловість почала переважати над сільським господарством. Першою країною, що досягла цієї мети ще в середині XIX ст., була Велика Британія. Наприкінці «довгого» століття до групи індустріально розвинених держав увійшли Франція, Німеччина, Австрія, Бельгія, США (мал. 1) та ін. Що ж сприяло перетворенню країни на індустріально розвинену державу? Організація великого машинного виробництва вимагала дуже значних витрат. Тому в індустріальному суспільстві важливу роль відіграв банківський капітал. На початку Нового часу банки надавали позики для державних потреб, а також вкладали свої кошти у світову торгівлю. У цих випадках вони могли розраховувати на прибуток. Згодом виникли нові напрямки діяльності фінансових установ. Багато банків надавали кредити великим промисловим, транспортним і торговельним підприємствам, сприяючи їхньому розвитку й процвітанню. Об'єднання промислового і банківського капіталів сприяло становленню індустріального суспільства. Основу індустріального суспільства, що зароджувалося, складали базові галузі промисловості — металургія, енергетика та машинобудування (мал. 2). Вони були головними споживачами сировини, палива, устаткування й становили фундамент економіки країни. Особливого значення в середині XIX ст. набула металургія. Метал був необхідний у величезних обсягах як для промисловості, що стрімко зростала, так і для військових потреб....

Створення незалежних держав у Латинській Америці

9 Клас

Більша частина Латинської Америки була розділена між двома державами — Іспанією та Португалією. Португалії належали землі в басейні Амазонки й на південь від неї — Бразилія, а Іспанії — уся Центральна Америка й більша частина Південної Америки. Населення колоній було мішаним: у деяких землях залишалася велика частина корінного населення — індіанців, у Бразилії було багато привезених з Африки чорношкірих рабів, у багатьох колоніях значну частину жителів становили нащадки переселенців з Іспанії та Португалії — креоли. Поступово зростала кількість представників мішаних шлюбів — метисів і мулатів. Основою економіки колоній були сільське господарство й видобуток корисних копалин (мал. 1). Великі прибутки давали срібні рудники Мексики й Перу, золоті копальні Нової Гранади, Бразилії та Чилі. На плантаціях цукрової тростини Гаїті й Бразилії вироблялася найбільша частка світового цукру, найважливішим постачальником какао були землі Венесуели та Нової Гранади, на рівнинах Аргентини процвітало скотарство. Промисловість була розвинена слабко, втім, так само, як і в європейських метрополіях. Значна частина продукції йшла на експорт у Європу. Проте зростанню торгівлі перешкоджали колоніальні обмеження, що забороняли торгувати з іншими країнами, крім Іспанії та Португалії. Креолам у Латинській Америці належала половина копалень і більша частина великих землеробських господарств — латифундій. Зі зростанням багатства креолів посилювалися їхні суперечності з іспанською й португальською колоніальними адміністраціями. Креоли вимагали допустити їх до влади, зменшити податки й, найголовніше, дозволити вільну торгівлю з усіма країнами. Все частіше лунали заклики піти шляхом північноамериканських колоній і відокремитися від метрополій. Корінне населення — індіанці — неодноразово повставали проти колонізаторів, спалахували бунти рабів. В ослаблих Іспанії та Португалії залишалося все менше сил для придушення повстань і протистояння протестам креолів. Креоли приборкували багато повстань за допомогою власного ополчення й тому ще голосніше вимагали від європейців дотримання своїх прав....

США в першій половині XIX ст. Громадянська війна

9 Клас

Перемога північноамериканських колоній у Війні за незалежність у другій половині XVIII ст. усунула більшість перешкод на шляху розвитку США. Відділені океаном від Європи, що вела нескінченні війни, американці могли зосередити всі свої сили на розвитку економіки країни. Проте виявилося, що внутрішні конфлікти можуть бути значно суворішим противником, ніж зовнішні вороги. Розв'язати ці суперечності вдалося тільки шляхом громадянської війни. Варто пригадати! 1. Назвіть причини Війни за незалежність США 1775—1783 рр. 2. Охарактеризуйте державний устрій США. 1. Територіальне зростання США в першій половині XIX ст. Географічне положення США створило ідеальні умови для розширення території країни на Захід. Величезні простори з нечисленним індіанським населенням належали європейським державам і Мексиці, але майже не колонізувалися. Конфлікти в Європі дозволяли уряду США захоплювати багато земель узагалі без боротьби. Принципи зовнішньої політики США були викладені в заяві американського президента Джеймса Монро (1817—1825 рр.) в 1823 р., яка отримала назву «доктрина Монро». У ній зазначалося, що європейські країни не мають втручатися у справи Північної й Південної Америки, натомість американські держави не втручаються у справи Європи. Фактично проголошувалося гасло «Америка для американців», яке США активно використовували у власних цілях. Так, величезна французька колонія Луїзіана була куплена в Наполеона І в 1803 р. за 15 млн доларів. Спроба американців проникнути в Канаду призвела до нової війни з Англією, яка виявилася невдалою. Однак зі слабкою Іспанією ситуація для США була більш сприятливою. Американська держава поступово відібрала в іспанців Флориду та домоглася права на землі на північ від 42-ї паралелі. Англійці поступилися американцям більшою частиною Орегонської землі....

Російська імперія в першій половині ХІХ ст.

9 Клас

На тлі революційної Європи першої половини XIX ст. Російська імперія здавалася осередком спокою та стабільності. Однак ця рівновага була викликана не раціональною політикою самодержавства, а економічною відсталістю імперії, у якій панувало кріпосне право. Тому політична стабільність була лише химерною оболонкою, за якою визрівали економічні, соціальні та зовнішньополітичні проблеми. Варто пригадати! 1. У чому полягала особливість «освіченого абсолютизму» Катерини II? 2. Як змінилася територія Російської імперії в другій половині XVIII ст.? 1. Росія на початку ХІХ ст. На початку ХІХ ст. Російська імперія була найбільшою державою в Євразії, однак економічне становище країни поступово погіршувалося. Кріпосне право не тільки гальмувало розвиток сільського господарства, але й заважало розвитку промисловості, для якої не вистачало вільних робочих рук. У той час як у країнах Європи тривав промисловий переворот, у Росії парових машин, механізмів і добрив майже не застосовувалося. Кріпаки не були зацікавлені в результатах своєї праці, тому врожаї залишалися низькими. У першій половині XIX ст. в Російській імперії посилилася криза кріпосницького господарства, і стало очевидним відставання її економіки від Європи. Можливі зміни залежали лише від влади імператора, тому що в Росії практично не було буржуазії та найманих робітників. Молодий імператор Олександр І (1801—1825 рр.) бачив проблеми своєї країни. Був створений Негласний комітет, що розробив проекти реформ державного управління та освіти. Вийшов «Указ про вільних хліборобів», який допускав звільнення селян із землею за викуп. Проте здійснити радикальні перетворення, що суттєво зачіпали інтереси дворянства, імператор не зважився. А після перемоги над Наполеоном Олександр І проводив ліберальні реформи тільки в західних володіннях імперії, де частка російського дворянства була невеликою....

Об'єднання Італії та Німеччини

9 Клас

Австрійські, французькі, неаполітанські війська, що придушували революцію в Італії, тільки відклали неминуче об’єднання країни. Пропагандистська діяльність захисників ідеї об’єднання збільшувала кількість прихильників єдності навіть серед селян півдня Апеннінського півострова. Економічне зростання в Північній Італії сприяло збільшенню класу буржуазії, яка розуміла, що роздробленість заважає розвитку промисловості й торгівлі. Робітники пов’язували з об’єднанням надії на покращення умов життя й розширення виборчих прав. Прихильники об’єднання продовжували ділитися на два напрямки — ліберальний і радикальний. Радикали на чолі із Дж. Мадзіні стверджували, що тільки народна революція та проголошення республіки дадуть змогу об’єднати країну. Більшість лібералів, чиї погляди відстоював прем’єр-міністр П’ємонту Камілло Кавур (1810—1861), вважали, що об’єднання має відбутися тільки під керівництвом П’ємонтського королівства та бажано без активної участі народу й революціонерів. Зіткнення цих двох напрямків було майже неминучим. У П’ємонті, на відміну від інших італійських держав, вдалося зберегти конституцію. Тому король і його міністр К. Кавур могли розраховувати на підтримку населення. Головною перешкодою на шляху об’єднання країни К. Кавур небезпідставно вважав Австрію. Однак у П’ємонту не вистачало сил для боротьби з Австрією, а використовувати сили італійських революціонерів міністр не хотів. Тому він домовився про союз з імператором Наполеоном III. Французи мали допомогти вигнати австрійців з усієї Північної Італії, а натомість П’ємонт передавав Наполеону III Ніццу й Савойю....

«Весна народів». Революції 1848—1849 рр. у Європі

9 Клас

Пережитки феодалізму, що все ще зберігалися в багатьох німецьких землях, гальмували економічний розвиток Німеччини. До кінця 40-х рр. XIX ст. стало очевидно, що абсолютні монархи не готові добровільно ліквідувати залишки феодальних відносин. Зростанню промисловості й сільського господарства найбільше заважала роздробленість Німеччини. Об’єднання країни також стримували численні монархії. Неврожаї 1846—1847 рр. призвели до зниження рівня життя простого народу, у Берліні навіть відбулися «картопляні бунти». Ситуація в німецьких державах поступово ускладнювалася. Достатньо було лише незначного приводу, щоб населення відкрито виступило проти влади. Таким приводом стала лютнева революція у Франції. Під впливом подій у Парижі в березні 1848 р. розпочалися масові демонстрації в західних володіннях Пруссії та невеликих західнонімецьких державах із вимогою прийняти конституцію та ліквідувати феодальні порядки, а також скликати загальнонімецький парламент. Незабаром пройшли демонстрації і в столиці Пруссії Берліні (мал. 1). Відбулися збройні зіткнення демонстрантів з армією, які припинилися лише після виведення солдатів із міста. Король Фрідріх Вільгельм IV (1840—1861 рр.), наляканий розмахом виступів, скасував цензуру, сформував ліберальний уряд та оголосив про скликання парламенту — ландтагу. Прусський король відверто заявив, що нині його мета — об’єднання Німеччини. Після перемоги берлінців над королівськими військами Фрідріх Вільгельм IV видав маніфест до німецької нації. УВАГА, ДЖЕРЕЛО! Звернення короля Фрідріха Вільгельма IV до німецької нації (21 березня 1848 р.) Від сьогоднішнього дня настає для нас нова славна історія. Ви тепер знову є великою нацією, вільною й могутньою в серці Європи; Фрідріх Вільгельм IV Прусський став на чолі об'єднаної батьківщини для порятунку Німеччини, плекаючи довіру до вашої геройської допомоги й вашого духовного відродження. Ви сьогодні ж побачите його серед вас на коні, прикрашеному стародавніми національними кольорами. Хай живе й буде благословенний конституційний князь, вождь об'єднаного німецького народу, новий король вільної нації, що знову відродилася....

Навігація