§20. Велика Британія наприкінці XIX — на початку XX ст.

На тривалий період правління англійської королеви Вікторії (1837—1901 рр.) припадає час небаченої могутності Британії та поступової втрати колишньої величі. Значні зміни у внутрішньому житті країни та її зовнішній політиці мали далекосяжні наслідки як для самої Англії, так і для цивілізованого світу загалом. У чому ж полягала сутність цих змін?

Варто пригадати! 1. Визначте роль Англії в розгромі Наполеона. 2. Якими були підсумки Віденського конгресу 1815 р. для Великої Британії? (§ 4) 3. У чому полягала перша парламентська реформа в Англії? Охарактеризуйте сутність чартизму. (§ 8) 4. Чому Британію вважали «майстернею світу»? (§ 8)

1. Втрата промислової та політичної першості.

У середині XIX ст. Британія не мала рівних суперників за основними економічними показниками та міжнародним політичним авторитетом. Країна впевнено тримала лідерство в промисловому виробництві й на фінансових ринках, у світовій торгівлі й судноплавстві (мал. 1). Англійський фунт стерлінгів вважався найбільш «шанованою» валютою в міжнародних торговельних операціях. Економічне процвітання й могутність помітно покращили якість життя більшості англійців: виросли зарплати, збільшилася тривалість життя, скоротився рівень злочинності.

Однак під час затяжної промислової кризи, що розпочалася в першій половині 70-х рр. XIX ст., Англія поступово втратила монопольне становище у світовій економіці й політиці. Це проявилося насамперед в уповільненні темпів зростання британської економіки. За основними показниками зростання країна значно поступалася США, Франції та Німеччині. На початку XX ст. частка Великої Британії у світовому промисловому виробництві скоротилася з 32 до 13,6%. Особливо помітно країна відставала в сучасних наукоємних галузях промисловості. Наприклад, у 1913 р. Англія випустила 34 тис. автомобілів, що становило лише 8% автомобільного виробництва в США.

У країні час від часу виникали проблеми із джерелами сировини й ринками збуту готової продукції. Погіршення економічного становища призвело до збільшення числа безробітних, реального зниження заробітної плати. Із середини 80-х рр. XIX ст. активізувалися різні соціальні й національні рухи та боротьба за політичні права. Соціально-економічна ситуація викликала занепокоєння правлячих кіл.

Мал. 1. Англія — «володарка морів» в образі богині Афіни. Карикатура 1868 р.

Суттєві зміни відбулися і в зовнішній політиці Великої Британії. Із Кримської війни (1853—1856 рр.) вона вийшла однією з переможниць, але з величезними втратами та нереалізованими планами повного розгрому Росії. Тому в останній третині століття Велика Британія відкрито не втручалася в європейські конфлікти, відмовилася від воєнних дій на континенті, не вступала у військові союзи. Застосовуючи дипломатичні методи, вона намагалася не допустити посилення жодної із провідних європейських держав, підтримуючи баланс сил між Францією, Росією, Німеччиною та Італією. Таку позицію пізніше назвуть політикою «блискучої ізоляції». Втім, у боротьбі за колоніальне панування Велика Британія ніколи не відмовлялася від застосування військової сили й жорстких зовнішньополітичних заходів.

Наприкінці XIX ст. британське суспільство опинилося перед необхідністю пошуку нових форм і методів політики для зміцнення становища країни й збереження цілісності імперії.

2. Ліберально-демократичні перетворення: досягнення й проблеми.

Суспільно-політичний розвиток Великої Британії в другій половині XIX ст., як і раніше, визначався протистоянням двох політичних течій: лібералів і консерваторів. Склалася стійка політична система, коли в результаті виборів до нижньої палати парламенту ліберали й консерватори змінювали одне одного при владі. Опозиція змушувала правлячі кола проводити реальну політику, що відповідала інтересам виборців.

У середині XIX ст. зміцнила свої позиції Ліберальна партія. Новий імпульс у своєму розвитку ця політична сила отримала, коли її лідером став Вільям Гладстон (1809—1898) — найвидатніший політичний діяч Великої Британії останньої третини XIX ст. Він був п’ятою дитиною в багатодітній родині ліверпульського комерсанта, здобув чудову університетську освіту в Ітоні та Оксфорді. В. Гладстон мав неабиякі здібності, у тому числі ораторський талант, ерудицію та гострий розум. Ці якості дали йому змогу об’єднати вігів і чотири рази обіймати посаду прем’єр-міністра Британії (мал. 2).

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Гомруль

Гомрулем називався суспільно-політичний рух ірландців за самоврядування й відновлення ірландського парламенту. Під тиском ірландської громадськості Ліберальна партія Британії тричі подавала до палати громад закони (біллі) про створення незалежного парламенту в Дубліні (1886, 1893, 1912 рр.). Однак парламент відкидав закони, що відповідало імперським і шовіністичним настроям значної частини англійського суспільства. Повну незалежність Ірландська республіка здобула лише після Другої світової війни.

Мал. 2. Вільям Гладстон незадовго до смерті. У політичній діяльності та приватному житті він часто керувався принципами моралі, честі й справедливості, що загалом не характерно для політиків.

Мал. 3. Бенджамін Дізраелі в 1878 р.

Політик відрізнявся агресивним ставленням до колоніальних володінь Британської імперії. Його відомий вислів: «Колонії не перестають бути колоніями тому, що вони здобули незалежність».

Ліберальний уряд, очолюваний В. Гладстоном (1868—1874 рр.), провів значні реформи. Наприклад, було введено обов’язкову початкову освіту, здійснено військову реформу, що скоротила термін служби солдатів і скасувала продаж офіцерських чинів у гвардії. У 1871 р. віги надали тред-юніонам (профспілкам) права юридичних осіб. Тепер профспілки мали рівні права з підприємцями під час судових процесів, могли висувати позови, мати рахунки в банках.

Реформи В. Гладстона сприяли демократизації суспільних і державних інститутів та соціального устрою Великої Британії.

Фракцію торі в палаті громад у 70-х рр. XIX ст. очолював Бенджамін Дізраелі (1804—1881) (мал. 3). Талановитий письменник і розважливий політик, він зумів чітко сформулювати основні принципи політичної діяльності Консервативної партії: непорушність конституції та приватної власності, зміцнення імперії. Б. Дізраелі вдалося створити партію сучасного типу, що мала парламентську фракцію, центральний орган управління й масові організації. У 1874 р. консерватори в черговий раз перемогли на виборах. їх уряд уперше приділив увагу проблемам екології англійських міст, ліквідації нетрів та організації санітарної служби.

У 1884—1885 рр. тепер уже ліберальним урядом була проведена нова виборча реформа. Знижувався виборчий ценз, у виборах брали участь чоловіки — британські громадяни, що досягли повноліття. Таким чином, кількість виборців склала 16 % дорослого населення Британії та зросла до 5 млн осіб.

Суспільно-політичні реформи останньої третини XIX ст. дали змогу Великій Британії зберегти ліберально-демократичні тенденції розвитку суспільства.

3. Продовження колоніальної експансії.

На початку Першої світової війни територіальні володіння Великої Британії розкинулися на 33 млн км2, її підданими вважалися 450 млн осіб. Таким чином, площа метрополії (230 тис. км2) була в 140 разів меншою за території колоній, а за кількістю населення (40 млн осіб) країна поступалася своїм колоніям більш ніж в 11 разів. Володіння такими багатствами позначалося на розвитку економіки, політики, культури та всіх сторонах життя британського суспільства.

Наприкінці «довгого» століття Велика Британія була найбільшою у світовій історії колоніальною імперією.

Колоніальна політика Великої Британії на межі століть мала кілька важливих особливостей. У цей час змінився статус так званих «білих», переселенських колоній. До них належали Канада, Австралія, Південна Африка, Нова Зеландія. У ці країни, що відрізнялися сприятливим кліматом і нечисленністю місцевого населення, спрямовувався основний потік переселенців із метрополії та інших європейських держав. Вони були пов’язані з Англією спільними економічними інтересами, національним корінням, релігією, культурою, традиціями. Згодом ці країни стали ядром колоніальної імперії. У другій половині XIX — на початку XX ст. ці території отримали право самоврядування та власні конституції. При цьому метрополія зберігала контроль за фінансами та оподаткуванням, питаннями оборони й зовнішньої політики, транспорту й зв’язку. Такі території стали називати домініонами Британської імперії. Населення домініону визнавало верховну владу англійського монарха, інтереси якого в країні представляв генерал-губернатор.

Щодо колоній із несприятливим для британців кліматом і переважанням місцевого населення політика метрополії залишалася незмінно агресивною, загарбницькою. У зовнішньополітичній діяльності Великої Британії зміцнилася тенденція до розширення колоніальних володінь. При цьому доводилося багато воювати. В Азії англійці вели боротьбу з афганцями й бірманцями, в Індії — із маратхами, сикхами й сипаями. Короткою, але запеклою була війна в Африці із зулусами тощо.

Мал. 4. Б. Дізраелі вручає королеві Вікторії ще одну корону — імператриці Індії. Карикатура 1877 р.

Англійцям вдалося розширити свої володіння в Індії (мал. 4). Британія встановила протекторат над Афганістаном, правитель якого зберігав лише видимість влади. Була завойована Бірма. У Тихому океані Англія захопила острови Фіджі.

Суперництво європейських держав за володіння територіями на Африканському континенті в останній чверті століття наростало. У цих умовах Велика Британія захопила нові землі в Африці. З ініціативи Б. Дізраелі в 1875 р. англійці скупили акції Суецького каналу, витіснили французів із Єгипту й розгорнули наступ на землі Тропічної Африки. Щодо поділу володінь у Судані довелося домовлятися із французами.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Англо-бурські війни

Мал. 5. Велосипедний патруль бурів на залізниці. 1899 р.

Перша англо-бурська війна (1880—1881 рр.) закінчилася поразкою Англії. Бури розгромили англійські війська в декількох боях і відстояли незалежність Трансваалю. У 1896 р. держави африканерів уклали військовий союз. Кількісний склад їхньої армії не перевищував 88 тис. осіб, але вона була добре підготовлена й озброєна Німеччиною (мал. 5). Друга англо-бурська війна (1899—1902 рр.) була викликана агресією Великої Британії, яку приваблювали великі запаси золота й алмазів, знайдені у Трансваалі. Спочатку бури здобули кілька переконливих перемог над англійцями, але в 1900 р. до Південної Африки прибуло численне підкріплення з Англії на чолі з досвідченими воєначальниками. Незважаючи на відчайдушний опір, бури зазнали поразки. У Південній Африці встановилася необмежена влада Англії.

Особливою жорстокістю відрізнялися англо-бурські війни, які набули широкого суспільного відгуку в усьому світі. Бури, або африканери, — біле, переважно фермерське населення Південної Африки, нащадки голландців, що прибули на континент із першою хвилею колонізаторів. Вони заснували тут свої держави — республіку Трансвааль та Оранжеву вільну державу. На думку більшості європейців та американців, бури мали більше прав на південноафриканські землі, ніж англійці й місцеві жителі.

Варто підкреслити, що англо-бурські війни розкололи англійське суспільство, яке болісно переживало в цей час зміну монархів і політичних еліт.

4. «Едвардіанська епоха». Британія напередодні війни.

Після смерті королеви Вікторії до влади прийшов її син, що взяв ім’я Едуард VII (1901 —1910 рр.). Він виховувався за суворими звичаями королівського двору, здобув університетську освіту в Кембриджі й Оксфорді (мал. 6). Правління Едуарда, так звана «Едвардіанська епоха», повернула блиск англійській монархії, змінила життя двору, але не вплинула на зовнішню й внутрішню політику імперії.

Найважливішим етапом внутрішньополітичного життя Великої Британії стала поява Лейбористської партії («партії праці»). У 1906 р. кілька профспілкових об’єднань і соціалістичних організацій увійшли до її складу. На той час партія налічувала понад 900 тис. осіб. На виборах 1910 р. лейбористи отримали 40 місць у палаті громад і стали впливовою політичною силою країни.

Мал. 6. Королева Вікторія зі своїм сином принцом Альбертом-Едуардом, майбутнім королем Англії. Ліворуч російський цар Микола II із дружиною Олександрою Федорівною (уроджена Аліса Гессенська), що була онукою королеви Вікторії. Вона тримає на руках велику княжну Ольгу.

Напередодні війни в суспільно-політичному житті країни особлива роль відводилася політичним лідерам. Серед лібералів у цей час були відомі Герберт Асквіт (1852—1928) і Девід Ллойд Джордж (1863—1945) (мал. 7). Після смерті В. Гладстона Г. Асквіт упродовж восьми років перебував на посаді прем’єр-міністра. За цей час було встановлено пенсії для робітників, що досягли 70 років, і введено 8-годинний робочий день для шахтарів. У 1909 р. міністр фінансів Д. Ллойд Джордж представив бюджет, що передбачав зростання військових та соціальних витрат і збільшення прибуткового податку. Проте цей проект бюджету відхилила палата лордів (уперше за 50 років), і він спровокував затяжну конституційну кризу. Так, верхня палата вийшла за межі своєї компетенції. Парламент був розпущений і призначені нові вибори, у результаті яких у складі палат відновився баланс сил між лібералами й консерваторами. У цих умовах особливого значення набули голоси депутатів-лейбористів та ірландців.

Мал. 7. Пам'ятник Девіду Ллойд Джорджу в Кардіффі (Уельс). Лідер консерваторів Вінстон Черчілль вважав, що його друг-ліберал Д. Ллойд Джордж являв собою «дивну суміш солодкої патоки та зміїної отрути».

У 1911 р. було прийнято закон, що обмежив права палати лордів, скоротив термін перебування в парламенті із семи до п’яти років і встановив платню для депутатів.

Отже, на початку XX ст. без революцій і повстань в Англії було проведено найважливішу парламентську реформу, яка поглибила демократичні перетворення в країні.

Зростання німецької військово-економічної могутності та політичного впливу змусило Велику Британію відмовитися від політики «блискучої ізоляції» й активно приєднатися до створення військово-політичних союзів із метою підготовки до можливої війни.

Англія тримала лідерство за розмірами зовнішньої торгівлі й міццю торговельного флоту, експортом капіталу та фінансових ринків. У країні активно діяли масові політичні партії: Ліберальна, Консервативна, Лейбористська, які домоглися зміцнення демократичних прав громадян. Великий вплив мали численні профспілки, що захищали соціальні гарантії робітників. Падіння світових цін на зерно й продукти харчування сприяло збільшенню національного доходу й поліпшенню становища трудящих.

На початку XX ст. Велика Британія залишалася однією з найбільших і найбагатших капіталістичних держав світу.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. У чому полягали причини втрати Великою Британією монополії на промислову перевагу й політичне лідерство наприкінці XIX ст.? 2. Поясніть сутність англійської політики «блискучої ізоляції». 3. Розкажіть про діяльність лібералів і консерваторів в англійському парламенті наприкінці XIX ст. 4. У чому полягала відмінність політичних програм лібералів і консерваторів? 5. Яку роль відігравав англійський парламент у житті країни? 6. Назвіть особливості англійської колоніальної політики наприкінці XIX — на початку XX ст. 7. Як відбувалося розширення колоніальних володінь Британської імперії? 8. Охарактеризуйте внутрішній розвиток англійського суспільства й держави в «едвардіанську епоху». 9. Які зміни в зовнішній політиці Англії відбулися на початку XX ст.? 10*. Використовуючи додаткову літературу або мережу Інтернет, складіть історичні портрети В. Гладстона та Б. Дізраелі.

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

Конвенція між Росією та Англією у справах Персії, Афганістану й Тибету (18 (31) серпня 1907 р.)

Його величність Імператор Всеросійський і його величність король Об'єднаного Королівства Великої Британії та Ірландії й британських територій за морями, імператор Індії, натхнені щирим бажанням владнати за взаємною згодою різні питання, що стосуються інтересів їхніх держав на Азіатському материку, вирішили укласти угоди, призначені попереджати будь-який привід до непорозумінь... а саме:

Конвенція, що стосується Афганістану

Високі Договірні Сторони з метою забезпечення дієвої безпеки в Середній Азії й підтримки тут міцного й тривалого миру уклали таку конвенцію:

Стаття І. Уряд його британської величності повідомляє, що він не має намірів змінювати політичне становище Афганістану. Уряд його британської величності зобов'язується здійснювати свій вплив в Афганістані тільки в мирних цілях, і він не вживатиме сам в Афганістані й не буде заохочувати Афганістан вживати заходів, що загрожують Росії.

Зі свого боку російський імператорський уряд повідомляє, що він визнає Афганістан, який перебуває поза сферою російського впливу; і він зобов'язується користуватися посередництвом уряду його британської величності для всіх своїх політичних відносин з Афганістаном; він зобов'язується також не посилати ніяких агентів до Афганістану...

Стаття IV. Уряди Росії та Великої Британії повідомляють, що вони визнають щодо Афганістану принцип торговельної рівноправності... Якщо розвиток торгівлі вкаже на необхідність у торговельних агентах, обидва уряди домовляться про заходи, яких слід вжити, узявши, звичайно, до уваги верховні права еміра.

1. Спираючись на текст документа, визначте мету й основний зміст конвенції між Англією та Росією. 2. Чи можна вважати конвенцію з Росією щодо Афганістану перемогою англійської дипломатії?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно