§ 23. ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА

1. Хлібозаготівельні кризи та перехід до колективізації

У чому полягали причини переходу радянської влади до політики колективізації?

Радянська влада, передавши землю в користування селянам, сподівалася на підтримку ними державної економічної політики. Особливої актуальності це набуло в умовах індустріалізації. Аграрний сектор мав виробляти зерно, кошти від продажу якого на експорт спрямовували на закупівлю технічного обладнання. Окрім того, село стало постачальником технічної сировини, продуктів харчування й робочої сили до індустріальних новобудов. Десять років більшовицьких експериментів у сільському господарстві завершились проблемою зерновиробництва. Адже було ліквідовано поміщицьке господарство, яке давало 30 % товарного хліба, й обмежено фермерство. Унаслідок чого виникла зернова проблема, а як похідна — й хлібозаготівельна криза.

Що викликало кризу в хлібозаготівлі? Які були її вияви та наслідки?

Зі звернення ЦК ВКП(б) до партійних організацій від 13 лютого 1928 р.

У січні 1928 р. була найсерйозніша криза у хлібозаготівлях. Це означало насамперед кризу постачання робітничих районів. По-друге, кризу постачання Червоної Армії. По-третє, відсутність хлібних резервів держави і для потреб усередині країни, і для потреб експорту, необхідного для ввезення устаткування і сільськогосподарських машин.

Уряд, намагаючись вилучити аграрну продукцію в селян, започаткував політику «ножиць цін»: штучне завищення цін на промислові товари й зниження на сільськогосподарську продукцію. Але селяни не хотіли продавати зерно за державною ціною.

Влада вдалася до адміністративного тиску на селян, унаслідок чого на початку 1928 р. кризу вдалося подолати (за січень-лютий у республіці було заготовлено 70 млн пудів зерна). Але наступної зими 1928-1929 рр. криза повторилася в ще більших масштабах.

Більшовицька верхівка вбачала в селянстві консервативну силу, яка чинила опір державній економічній політиці. ЦК ВКП(б) виношував плани перетворення селян із приватних господарів на сільськогосподарських робітників, віддалених від власності на засоби виробництва й результатів своєї праці. Першопочатком зрушень у сільському господарстві стала підтримка державою сільськогосподарської кооперації.

У другій половині 20-х років майже дві третини селян пристало до її різних форм, однак таких, що не передбачали усуспільнення основних засобів виробництва.

2. Суцільна колективізація. Розкуркулення

Що таке суцільна колективізація? Чому вона супроводжувалась репресіями та розкуркулюванням?

На тлі необхідності «поглиблення» колективізації наприкінці 20-х років постала ідея суцільної колективізації. Суть її полягала у швидкому масовому створенні колективних господарств — колгоспів — шляхом примусового усуспільнення земельних ділянок, реманенту, робочої та продуктової худоби, ліквідації приватно-кооперативного сектору, запровадження соціалістичних форм господарювання й утвердження державної власності на засоби виробництва в господарстві. Головна її мета полягала в тому, щоб створити державі максимально сприятливі умови для пограбування селянства.

Масова колективізація розпочалася восени 1929 р. в усіх галузях сільського виробництва, охопивши всі села та райони. Тож з господарств селян, яких змусили написати заяви про вступ до колгоспу, туди забирали й реманент, а також коней, худобу, а інколи й домашню птицю. Одночасно в селян для новостворюваних колгоспів почали забирати посівний матеріал і фураж. Цей збір повсюдно перетворювався на відвертий грабунок, коли в господи, нерідко й уночі, вривалися «бригади», «комісії» чи просто групи комсомольців і владних активістів, конфіскуючи все збіжжя, що знаходили.

Відбувалася колективізація за принципом розкладки, тобто планових завдань з усуспільнення засобів виробництва в кожному селі та районі. Постановами ЦК ВКП(б) були офіційно встановлені критерії завершення «колективізації в основному»: залучення до колгоспів не менше 68-70 % сіл, господарств із охопленням 75-80 % їх посівних угідь. Для виконання цих планів селян стали примусово заганяти в колгоспи, залякуючи покараннями. Усуспільнення засобів виробництва та створення самих колгоспів проводилося насильно з використанням карально-репресивних заходів: розкуркулення, депортації, висилки, ув’язнення, конфіскації майна.

Розкуркулення — позбавлення майна заможних селян, їх депортація або виселення за межі району їхнього проживання.

Примусова колективізація, як і хлібозаготівлі, здійснювалася за сталінським методом протиставлення різних за майновим станом верств селянства. Щоб селянин-власник «добровільно» написав заяву про вступ до колгоспу, його треба було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Тому колективізація супроводжувалася знищенням найпрацьовитішого, а тому й найзаможнішого, прошарку селянства, і відповідно — істотним руйнуванням продуктивних сил сільського господарства. Особливо інтенсивно терор проти заможних селян провадився в перші місяці 1930 р. за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про заходи по викорінюванню куркульських господарств в районах суцільної колективізації». Згідно з нею «куркулі та напівпоміщики», що виступали проти колективізації, підлягали висиланню в «Північний край, Сибір, Урал і Казахстан». У кожне село надходила зверху рознарядка із завданням розкуркулити певну частину дворів. Кандидатури в «куркулі» завжди перебували в потрібній кількості, бо, зрозуміло, що майновий стан селянських господарств був різним.

Уже на 1 червня було «розкуркулено» 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8 % їхньої загальної кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, різноманітного реманенту, будівель на суму 90- 95 млн рублів. Куркулів виселяли на інші місця поселення, на висілки, у межах України, а також в округи Північного краю — 70 тис. сімейств, Сибіру — 50 тис. сімейств, Уралу — 20-25 тис. сімейств, Казахстану — 20-25 тис. Районами висилки були необжиті й малообжиті місцевості, де висланих використовували на сільськогосподарських роботах або промислах (ліс, риболовля тощо). Реальну кількість висланих важко підрахувати. Потрібно враховувати, що сім’ї могли бути до 12 осіб. Через необжитість деяких місцевостей висилка була фактично смертним вироком.

До якої соціальної групи селянства належали авторка документа й люди на фотографії? Які наслідки розкуркулення для українського селянства і для країни можна спрогнозувати, спираючись на цей документ?

Зі спогадів про розкуркулення М. Ковтун, мешканки села Шульгінка на Луганщині

Господарство батька було невелике: будинок, комора, сарай, корова, кінь. Сім’я — вісім осіб. Коли почалася колективізація, батько не пішов у колгосп. І тоді узимку 1930 р. з’явилися активісти. Вони побили у хаті вікна і зруйнували піч, щоб в оселі не можна було жити. Потім забрали майно і повезли до сільради — розпродавати. Батька теж повезли з собою. Він повернувся додому під вечір і сказав, що нашу сім’ю виселятимуть на Північ. Тієї ж ночі мої брати пішли з села працевлаштовуватися на шахтах. Слідом за ними вирушили батько з матір’ю і я. Невдовзі садибу нашу зруйнували і розтягли.

Розкуркулена сім’я біля свого будинку в с. Удачне Донецької області (1930 ті рр.)

Якщо проти курсу на колективізацію виступав бідняк або навіть наймит, що не мав власного господарства, його соціальне походження не служило гарантією безпеки. Таких репресували як «підкуркульників». По суті, кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Загроза «розкуркулення» висіла над селянами й примушувала їх вступати в колгоспи. Тому, якщо станом на 1 жовтня 1929 року в УСРР було колективізовано 8,6 % селянських господарств, то на 1 лютого 1930 року вже 30,7%, а на 1 березня 1930 року — аж 64,4 %.

У відповідь на примусову колективізацію селянство взялося за зброю. Останньою краплею, яка переповнила селянське терпіння, стало закриття церков. У багатьох районах саме наруга над релігією, «відбирання бога», як останньої надії, спонукала селян до відкритого спротиву. Історик В. Марочко так окреслив позицію селян щодо сталінської колективізації: «Колективізація викликала у селян природний спротив, оскільки вони прагнули іншого — самостійного господарювання».

Заворушення селян розпочались у 1929 р., а на початку лютого 1930 р. в різних кінцях України стали масовими й нерідко переростали у відкриті збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Загалом селянські заворушення, чи, як їх зневажливо називали комуністи, «волинки»1, у лютому-березні 1930 р. охопили майже всю територію України. На сьогодні відомо про близько 2 тис. масових виступів у 41 із 44 округ селян проти колективізації, політики оподаткування, хлібозаготівель, розкуркулювання. Іноді спротив проходив під гаслами: «Геть Радянську владу, хай живе самостійна Україна!».

Які події ілюструє графік? Проаналізуйте та прокоментуйте його.

Наляканий масштабом «березневих волинок» режим пішов на поступки. За постановою ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі» пропонувалось відмовитися від адміністративного тиску на селян за створення колгоспів. Тоді ж було опубліковано «Зразковий статут сільськогосподарської артілі», де колгоспникам дозволялося мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку. У наступні місяці більшість селян покинули колгоспи. До кінця літа колективізованими залишились менше третини селянських господарств УСРР.

1 Виступи селян з вимогами повернути примусово усунуті землі, худобу, реманент.

З осені 1930-го режим повертається до політики колективізації. Шляхом податкового тиску, різноманітних штрафів для незгодних влада змусила селян вступити до колгоспів. Станом на жовтень 1931 р. було усуспільнено 68 % селянських господарств, а на початку січня 1932-го відповідні показники досягли значень 80 %. Оскільки масові виступи в 1930 р. не принесли очікуваних результатів, 1931 р. вони траплялися значно рідше. Колективізацію було завершено у другій половині 30-х років. Усуспільнення засобів виробництва і створення самих колгоспів, як і раніше, проводилися насильно.

НАСЛІДКИ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ:

3. Голодомор 1932—1933 рр. і його наслідки

Які причини викликали Голодомор в Україні? Чому його визнано геноцидом українського народу?

Хлібозаготівельна кампанія 1931-го спричинила в Україні голод. Навесні 1932 р. голодною смертю померло понад 100 тис. українців. Ця ситуація загострила антикомуністичні настрої в суспільстві. Протести знову набули масового характеру. Переважно це вже були бунти голодних. Небезпечним з погляду влади став також масовий вихід українських селян з колгоспів.

У першій половині 1932 р. з колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств. Це засвідчило, що, попри весь терор і визиск, українське село не змирилося. Тож комуністичний режим взявся до «остаточного вирішення» українського питання. Злочин геноциду став реакцією тоталітарного режиму на постійний спротив українців.

Інструментом вбивства частини народу й «перевиховання» решти було обрано найстрашнішу зброю — штучно організований голод.

Запроваджена в колгоспах система оплати праці — трудодень — передбачала виснажливу, на межі можливого працю здорової людини з мізерною оплатою. У 1931 р., тобто напередодні голоду, більше половини колгоспів розподілили на трудодень лише по 50 коп. Пересічна натуральна оплата трудодня в колгоспах України 1932 р. становила від 1 до 1,5 кг хліба. За даними офіційної статистики, один працездатний колгоспник мав у 1932 р. 143, у 1933 р. — 146 трудоднів. Утримати худобу, посіяти, прогодувати себе, сплатити податки, хлібозаготівельну повинність, ураховуючи наявність декількох центнерів хліба на сім’ю, — було просто неможливо.

До того ж частими були випадки, коли з людьми взагалі не розраховувалися за трудодні. Так, за 1931 р. 28 % колгоспів Київської та 15% Харківської областей не розрахувалися з колгоспниками, тобто не видали жодного кілограма хліба. Зерно, виділене на трудодні й для насіння, забирали хлібозаготівельні комісії. У 1932 р. майже половина колгоспів України не розрахувалася з колгоспниками за трудоднями, тобто від серпня 1932 р. до лютого 1933 р. ці колгоспники не мали хліба. Наприклад, селяни Чернігівської області, маючи 300-500 трудоднів, масово помирали. Родинам померлих колгоспників, які мали зароблені трудодні, хліб не видавали.

Цей хліб призначався для виконання «хлібозаготівельних завдань», «хлібозаготівельних планів». Саме цілеспрямоване й цинічне накладення комуністичною владою в 1931-1933 рр. на українських селян непосильних хлібозаготівельних повинностей стало основною причиною страшного Голодомору. Валовий збір зернових в Україні 1931 р. становив 17,7 млн, у 1932 р. — 12,8 млн, у 1933 р. — 22,2 млн тонн. Обсяг хлібозаготівель у 1931 р. сягав 39 % валового збору, що було критичною межею, і протягом першої половини 1932 р. голод охопив третину районів. З мізерного збору зернових у 1932 р. вилучили 52 %, відтак сільськогосподарське виробництво зазнало краху, а селяни — спланованого комуністичною владою голоду.

Від селян вимагали абсолютного виконання плану хлібозаготівель до 10 грудня, запроваджуючи всілякі репресії.

Селян-одноосібників штрафували, позбавляли земельного наділу, садиби, виселяли поза межі району та області, конфісковували майно. Торгівля хлібом заборонялася до виконання плану хлібозаготівель. Держава не дбала про селян, вважала їх «ворожим елементом», забороняла торгувати, не видавала кредиту, насіння. Фактично їх перетворили на кріпаків.

Проти кого насправді було спрямовано постанову? Чому сучасники називали цей документ «законом про п’ять колосків»?

З постанови ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів, кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 р.

Суспільна власність (державна, колгоспна, кооперативна) е основою радянського ладу, і людей, які чинять замах на суспільну власність, треба розглядати як ворогів народу. Центральний Виконком і Рада Народних Комісарів СРСР постановляють: 1. Прирівняти за своїм значенням майно колгоспів і кооперативів до майна державного. 2. Застосовувати за розкрадання колгоспного та кооперативного майна найвищу міру соціального захисту — розстріл з конфіскацією всього майна і з заміною його при пом’якшуючих обставинах позбавленням волі на термін не нижче 10 років з конфіскацією майна.

Постанова 7 серпня 1932 р. «видатна» не лише термінами покарання, а й тим, що вона перетворила колгоспне майно на державне, тобто відбулося одержавлення колгоспів, відтак колгоспники стали поденними найманими працівниками (кріпаками).

Постанова ЦК КП(б)У 18 листопада 1932 р. «Про заходи по посиленню хлібозаготівель» вимагала «негайно заборонити будь-які витрати всіх натуральних фондів, створених в колгоспах», «повністю припинити видачу будь-яких натуравансів в усіх колгоспах, що незадовільно виконують план хлібозаготівель», організувати повернення хліба, виданого для громадського харчування. За цією постановою, наприклад, у Летичівському районі Вінниччини в 1932 р. із сіл з меншою врожайністю вилучали 70-75 % зерна, а із сіл з більшою врожайністю — 50-60 %. Така питома вага заготівель означала голодну смерть. За невиконання хлібозаготівельної повинності в селян забирали майно, реманент, продукти, худобу, помешкання.

Колгоспи, що не виконували план, пропонувалося заносити на «чорну дошку», що означало: припинення постачання товарів, заборону кооперативної й державної торгівлі в селах, вивезення з магазинів продуктів, скасування колгоспної торгівлі для колгоспників та селян-одноосібників, виявлення «саботажників». Колгоспи 82-х районів України відчули на собі руйнівний вплив «чорних дошок», а це майже четверта частина адміністративних районів республіки, тобто 5 млн сільського населення.

Фактично УСРР була переведена на блокадне становище. Влада ввела для населення «внутрішні паспорти», що обмежило можливості людей у пересуванні територією. Особливо це ускладнило життя селянам, оскільки вони не могли покинути свою місцевість, де потерпали від голоду. Транспорт контролювали правоохоронні органи, спеціальні наряди здійснювали обшуки пасажирів і, в разі виявлення продуктів харчування, конфісковували їх.

Селяни намагалися хоча б врятувати своїх дітей. Вони прагнули відправити їх до міста, щоб залишити на вулицях або вокзалах, сподіваючись, що може хтось їм допоможе врятуватися від голодної смерті. Аби запобігти втечі голодуючих з республіки та для «успішного» завершення хлібозаготівель, почали застосовувати так звані заслонні загони навколо українських сіл і на залізницях, які унеможливлювали перевезення «хлібонасіння» та пересування селян.

Пресі заборонялося публікувати будь-які матеріали про голод. Цю проблему замовчували, тому міжнародні організації не мали можливості розгорнути благодійні акції.

За таких умов на початку 1933 р. влада продовжувала обшуки в селянських помешканнях, вилучаючи будь-які їстівні запаси. Люди почали їсти різні сурогати (кору дерев, траву, полову), гризунів, котів, собак. З’явилося таке жахливе явище, як людоїдство. Навесні 1933 р. смертність в Україні стала масовою.

Історики називають різні цифри померлих від голоду селян — від 3 до 7 млн, а деякі навіть до 10 млн осіб. Спираючись на матеріали перепису населення 1937 р., можна виявити загальну смертність у сільських районах України протягом 1932-1933 рр., яка становила близько 6 млн осіб. За гіпотетичними прогнозами демографів 1930-х років і матеріалами Всесоюзного перепису населення 1937 р. вони становлять понад 7 млн осіб.

У жовтні 1933 р. В. Молотов та Л. Каганович, заручившись підтримкою Й. Сталіна, розпочали «велике переселення» білоруських і російських колгоспників в Україну. Протягом трьох місяців переселили майже 22 тис. селянських господарств: до Одеської — 6750, Донецької — 3527, Харківської — 4800, Дніпропетровської — 6679, але їх виявилося надто мало, щоб «замаскувати» наслідки геноциду. Переселяли з Білорусії та Росії, де голоду (крім заселеної українцями Кубані та Поволжя) не було.

Сьогодні стало очевидним: від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила значно більше, ніж за роки Першої світової та громадянської воєн загалом. Аналіз фактів і подій колективізації свідчить, що стосовно українців було вчинено акт геноциду.

Геноцид — це будь-які свідомі дії, спрямовані на повне або часткове винищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи. Його складовими частинами є також вбивство членів групи, заподіяння тілесних чи психічних ушкоджень, навмисне створення умов життя, розраховане на фізичне винищення групи, насильницьке переміщення дітей однієї групи до іншої.

З Конвенції Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього»

Відповідно до Конвенції ООН, статтею 1 Закону України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» від 28.11.2006 року визначено: «Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом українського народу».

Голодомор в Україні — новітня форма геноциду проти цивільного населення в мирний час, свідомо організований та застосований владою терор голодом.

У 2010 р. постановою Апеляційного суду м. Києва визнано доведеним, що Голодомор 1932-1933 рр. в Україні було:

• сплановано з метою придушення українського національно-визвольного руху та недопущення побудови незалежної української держави;

• вчинено шляхом насильного вилучення в українських селян усіх продуктів харчування та позбавлення їх доступу до їжі, тобто штучного створення життєвих умов, що призвели до фізичного знищення питомого складника української національної групи — українського селянства (в Україні на той час абсолютна більшість селян були українцями, а абсолютна більшість українців — селянами);

• здійснено як один з етапів спецоперації проти частини української національної групи як такої, оскільки саме українська нація, а не національні меншини, була суб’єктом державотворчого самовизначення і лише вона могла реалізувати закріплене Конституцією СРСР 1924 р. право на самовизначення шляхом виходу із СРСР й утворенням незалежної української держави;

• організоване вищим керівництвом партійно-радянського комуністичного режиму, серед якого особливо важливу й активну роль у вчиненні злочину відігравали виокремлені у справі семеро осіб (Сталін Й. В., Молотов В. М., Каганович Л. М., Постишев П. П., Косіор С. В., Чубар В. Я. і Хатаєвич М. М.).

Ця постанова стала відправним пунктом започаткування якісно нового етапу інформування членів світового співтовариства з метою забезпечити ширше міжнародне визнання українського Голодомору злочином геноциду.

Установленню вини конкретних організаторів злочину геноциду українців у Москві та їхніх вірних поплічників в Україні було присвячено слідство у кримінальній справі СБУ № 475 та розгляд судом цієї справи, постанова якого вступила в силу взимку 2010 р.

Які почуття викликає у вас особисто річниця Голодомору? Які пам’ятники жертвам Голодомору є у вашій місцевості?

Ніна Марченко. Скорботна дорога (1998-2000 рр.)

Сучасні пам’ятники жертвам Голодомору

ПЕРЕВІРТЕ СЕВЕ

1. Чому радянська влада перейшла від кооперування до колективізації?

2. Чому влада наполягала на суцільній колективізації?

3. Якими заходами радянська влада забезпечила «перемогу колгоспного ладу»?

4. Як пов’язані між собою радянська індустріалізація та суцільна колективізація?

5. Як такі процеси позначились на соціальному складі суспільства?

6. Чи можемо ми сказати, що певні наслідки колективізації й сьогодні відчуваються в сільському господарстві України? Доведіть.

7. Як ви думаєте, чи вплинув Голодомор на свідомість людей? Поясніть.

8. Порівняйте голод в Україні 1921—1923 рр. і Голодомор 1932—1933 рр. Знайдіть спільне й відмінне.

9. Дослідіть картину видатного українського художника-авангардиста Казимира Малевича, репродукція якої подана на титульній сторінці до цього розділу Вона створена між 1932—1933 рр. і вважається одним із звинувачувальних актів Великого Голоду. Поясніть, чому так вважається. Які думки й відчуття вона у вас викликає?

10. Український історик В. Марочко пише: «Голод був спричинений насильницькою суцільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Він був зумовлений широкомасштабними політичними й соціально-економічними й антигуманними експериментами ВКП(б) та уряду СРСР». Чи поділяєте ви думку історика? Аргументуйте свою відповідь.

11. Історик Орест Субтельний називає колективізацію «війною режиму проти селянства» й підкреслює, що вона «з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії». Чи поділяєте ви думку історика? Викладіть свої думки в короткому історичному есе.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно