Україна напередодні війни та реакція українства на її початок
- 1-07-2022, 00:04
- 317
10 Клас , Історія України 10 клас Струкевич (рівень стандарту, нова програма)
§ 1. УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ ТА РЕАКЦІЯ УКРАЇНСТВА НА ЇЇ ПОЧАТОК
• Першу світову війну називали імперіалістичною. Як це розуміти?
1. Зміст «українського питання» напередодні війни
«Українське питання» стало природним наслідком імперської політики Австро-Угорщини та Росії щодо українців. Загалом в історії людства національне питання завжди виникало там, де в межах однієї держави (імперії) жили різні народи, один з яких посідав панівне становище й, користуючись ним, примножував свої здобутки не лише завдяки власній праці, а й за рахунок експлуатації пригноблених народів. Щоб зберегти таке становище навічно, панівний народ чинив умисні, добре сплановані перешкоди на шляху природного розвитку підкореного.
Тому напередодні Першої світової війни «українське питання» постало як питання розділеного між імперіями, бездержавного, колонізованого українського народу, яким урядували переважно російські й польські чиновники (у Російській імперії), польські, австрійські, угорські й румунські адміністратори (в Австро-Угорщині).
«Українське питання» уключало й економічне гноблення українства. Імперії на власний розсуд експлуатували наші природні ресурси, витрачали на свої потреби зібрані з українців податки, ігнорували економічні інтереси українських селян, ремісників, нечисленних підприємців.
«Українське питання» виявилося й у цілеспрямованому позбавленні українців власної самосвідомості (ідентичності): шляхом заборони освіти українською мовою, постійного обмеження культури, ігнорування й висміювання самобутності. Така політика мала на меті перетворити українців на несвідому масу, на «гарматне м’ясо» для імперських армій, трудовий ресурс для імперської індустрії, інтелектуальний ресурс для чужих культури, науки й освіти.
Перша світова війна (Велика війна) (1914-1918) — війна між блоками найбільших світових країн на початку XX ст. — Троїстим союзом, або Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія), та Антантою (Велика Британія, Франція, Російська імперія).
Напередодні війни «українське питання» почало набувати й нового змісту, насамперед готовності українського громадянства чинити опір колонізаторам. У підавстрійській Україні це відобразилося в боротьбі за адміністративний поділ Галичини з наданням українській частині автономного статусу, за відкриття у Львові українського університету, прийняття закону про загальні й рівні вибори, у радикалізації українського політичного руху, викликаній фальсифікаціями на виборах, репресивними заходами австрійської імперської та польської галицької влади: арештами, побиттями, смертями багатьох невинних українців.
Незважаючи на посилення національного гноблення в 1907-1914 рр. (заборону викладати та розмовляти українською мовою в школах і державних установах, уживати слова Україна, український народ, збирати кошти на пам’ятник Т. Шевченкові, закриття «Просвіт», українських газет, часописів, кооперативів, скасування українських концертів тощо), свідомі українці протистояли. Попри заборону відзначати 100-ліття від дня народження Т. Шевченка, 25-26 лютого 1914 р. в Києві, Катеринославській, Полтавській, Херсонській, Волинській губерніях, Москві, Петербурзі, Тифлісі відбулися демонстрації робітників і студентів. Протистоячи імперській чорносотенній політиці цькування єврейського населення, українські видатні митці стали на захист М. Бейліса, а в жовтні 1914 р. київський суд присяжних, що здебільшого складався з українських міщан і селян, виправдав його. Товариство українських поступовців (ТУП) налагодило зв’язки з російською опозицією в III та IV Думах, яка визнала за українцями культурні права.
«Українське питання» набуло й міжнародного виміру. Деякі представники європейської та світової культури й науки виявили солідарність з українським національним рухом щодо захисту природних прав української мови та культури. Складовою «українського питання» стали також намагання обох імперій та блоків використати український національний рух для розгортання сепаратистського руху на шкоду ворожій стороні, але недопущення його на власній території.
Трипільський драматичний гурток відзначає 100-ліття з дня народження Тараса Шевченка. Трипілля, березень 1914 р.
2. Україна в геополітичних планах країн Антанти та Центральних держав
Ще до початку Першої світової війни Україна потрапила на перехрестя геополітичних планів її учасників. Це сталося тому, що вона займала вигідне геополітичне становище, яке вабило воєнних стратегів можливістю розгортати воєнні наступи в багатьох напрямках. їх також вражав економічний потенціал України. Напередодні війни підросійська Україна виробляла майже 16 млн т зерна, мала великі поклади залізної руди найвищої якості, кам’яного вугілля, насамперед антрациту, необхідного для виробництва коксу, а отже, і високоякісного металу для військової техніки, гармат і стрілецької зброї. Україна була й величезним джерелом людських ресурсів. Тому в планах Німеччини, Австро-Угорщини та Росії Україна посідала одне з чільних місць.
Російські політики вважали українські території власними й ніколи не згадували про їхнє насильницьке приєднання в XVII-XVIII ст. Вони розглядали Україну як зручний плацдарм для наступу на Центральну Європу, Балкани, Близький Схід, утримували тут значні військові формування, які стояли майже в усіх великих і в багатьох малих містах.
Під час війни Російська імперія планувала приєднати території Галичини, Буковини та Закарпаття й відсунути свої кордони аж за стратегічні карпатські перевали. Водночас імперські стратеги прагнули знищити Галичину як центр українського національно-визвольного руху. Свої загарбницькі плани царизм приховував за гаслами возз’єднання в «єдиній Русі братів-росіян» тощо.
Не менш вагому роль Україна відігравала й у планах стратегів кайзерівської Німеччини. Ідеологи Паннімецького союзу (1891-1939) планували створити «Великонімецьку світову імперію», до складу якої мали ввійти Данія, Нідерланди, Бельгія, Австро-Угорщина, Польща, Балтія, Балкани й Україна.
Після невдачі «блискавичної війни» німецькі політики все більше схилялися до ідеї створення самостійної України, яка ослабила б Росію, закрила їй вихід у Європу та перебувала у сфері економічних інтересів «Великонімеччини».
Історичне джерело
Значення України в геополітичному змаганні імперій яскраво демонструє меморандум генерального штабу Німеччини від 1 грудня 1915 р.: «Кожний, хто знає й розуміє географічне й економічне становище, у якому знаходиться Росія, свідомий того, що Велика Росія може існувати тільки завдяки багатій Україні. Якщо ми спроможемося змінити стан України на незалежний та утримати незалежну Україну при житті, то з певністю завдамо смертельного удару Великій Росії. Тому Україну треба вважати серцем Великої Росії. На думку всіх експертів, якраз Україна робить Росію великою європейською державою. Україна, якщо буде відділена від Росії, створить мур між властиво Росією, Центральними державами та Балканами, закриваючи доступ Росії до Чорного моря».
Австро-Угорська імперія теж прагнула зберегти всі свої колоніальні володіння в Європі, уключаючи й Західну У країну, а також виношувала плани розширити свою територію за рахунок Балканських країн — Сербії, Боснії та Герцеговини, українських Волині й Поділля. На решті українських земель Відень планував створити українську державу, яка мала б послабити вплив Росії в басейні Чорного моря та відмежувати її від Європи. На повернення півдня України претендувала Османська імперія.
Свої загарбницькі інтереси за рахунок України намагалася задовольнити й країна Антанти — Румунія. Вона зазіхала на землі Південної Бессарабії та Північної Буковини. Певну увагу до України виявляли Франція та Англія. Вони сподівалися, що український національний рух ослабить Австро-Угорщину.
3. Війна й українські політичні сили
На початку війни українські політичні сили мусили діяти в умовах посилення шовінізму, підозр і переслідування владою. За таких умов українські партії обрали помірковану тактику, яка б відображала інтереси поневоленої України, не обслуговувала б імперські амбіції держав-поневолювачів і при цьому не призвела б до знищення українського національного руху.
Головна українська рада (ГУР). Українські політичні сили й діячі Австро-Угорщини та Росії не піддалися шовіністичним настроям і сприймали війну як національну трагедію й особисте нещастя. Однак ситуація щодо України вимагала політичного визначення. З цією метою 1 серпня 1914 р. керівники трьох провідних галицьких партій УНДП, УРП, УСДП створили Головну українську раду (ГУР), що мала взяти на себе функції єдиного представницького органу українців. Очолив ГУР голова УНДП Кость Левицький.
Особистості
Кость Левицький (1859-1941) народився в містечку Тисмениці (нині районний центр Івано-Франківської області) у сім’ї священика. Закінчив Віденський та Львівський університети, став доктором права, здобув репутацію блискучого адвоката. Був найупливовішою фігурою серед західноукраїнських політиків. У 1896 р. став співзасновником, а пізніше — головою УНДП. Активна політична діяльність дала йому можливість стати депутатом Галицького сейму та Віденського парламенту, керівником парламентських клубів у Львові та Відні.
3 серпня 1914 р. ГУР видала маніфест, який закликав українців спрямувати зброю проти Росії й боротися за визволення України.
Історичне джерело
Маніфест ГУР проголошував: «Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український народ стогне поневолений під його пануванням, що існує частина української землі, де український народ ... може жити своїм національним життям ... Перемога Росії мала би принести українському народові австро-угорської монархії те саме ярмо, у якому стогне 30 мільйонів українського народу в Російській імперії. Теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії при тій державі, у якій українське національне життя знайшло свободу розвитку. Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою. І що більшою буде поразка Росії, то швидше буде визволена Україна».
Д. Донцов
М. Меленевський
Союз визволення України (СВУ). Цю політичну організацію в серпні 1914 р. створили східноукраїнські емігранти, яких переслідували в Російській імперії. Відомі українські діячі В. Дорошенко, Д. Донцов, М. Залізняк, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Меленевський та ін. були лівими соціал-демократами, колишніми рупівцями й спілчанами.
СВУ першим серед українських організацій проголосив своєю метою утворення незалежної Української держави. У відозві до «Українського народу в Росії» та зверненні «До громадської думки Європи» СВУ роз’яснював, що агресивна політика Росії, жертвами якої вже стали Україна й Польща, є загрозою для всієї європейської культури та добробуту.
Щоб зупинити російську агресію, СВУ закликав до створення незалежної України, пов’язаної з Троїстим союзом: «Лише вільна Україна, поєднана з тридержавним союзом, могла б через свою далеку територію від Карпат аж до Дону й Чорного моря створити забороло для Європи проти Росії, яке раз і назавжди зробило б нешкідливою експансію царизму та звільнило слов’янський світ від згубного впливу панмосковітизму».
СВУ звернувся по допомогу до Центральних держав: «Великі жертви, які наш народ приніс у своїй боротьбі з Росією протягом сотні літ, дають нам моральне право чекати уваги та розуміння цивілізованого світу для нашої справи, для незалежності України!»
У тих історичних умовах СВУ роз’яснював берлінському та віденському урядам значення для них союзної Української держави. Знайшовши розуміння, СВУ налагодив значну матеріальну допомогу українським полоненим. За участі духовенства й інтелігенції Галичини та Буковини СВУ організував у таборах широку культурну й національно-виховну роботу: школи, бібліотеки, читальні, церкви, хори, оркестри, театри, курси з української історії та літератури, кооперації. Надрукував багато освітніх брошур. Протягом 1916-1917 рр. відкрив ряд приватних українських шкіл на Волині та Поділлі. Для пропаганди національних поглядів СВУ видавав п’ять щоденних газет, один тижневик і два часописи французькою та німецькою мовами.
Наполегливо працюючи, СВУ сформував протягом 1917 р. три добровільні дивізії: дві «синьожупанників» та одну «сірожупанників» (за кольорами їхніх одностроїв), які стали учасниками українських революційних подій.
З початком Української революції СВУ передав свої повноваження Українській Центральній раді.
Загальна українська рада (ЗУР). Її було створено в травні 1915 р. у Відні, щоб підняти рівень представництва інтересів українського народу в Австро-Угорщині. До її складу ввійшли представники від ГУР і СВУ, парламентарі від Буковини. Метою ЗУР було створення Української держави на підросійських землях і Коронного краю на підавстрійських теренах.
Однак австрійський та німецький уряди зробили ставку на відновлення Польської держави в межах колишнього Царства Польського, створеного відповідно до рішень Віденського конгресу 1815 р., що й було проголошено 4 листопада 1916 р.
Водночас надавалася автономія Галичині, але не розділеній на польську й українську частини. Українські діячі справедливо розцінили це як нехтування українських інтересів Центральними державами, і на знак протесту ЗУР припинила свою діяльність.
Українська парламентська репрезентація (УПР). Вона складалася з депутатів Віденського парламенту та Галицького сейму й перебрала на себе справу захисту інтересів українців. Репрезентацію очолив відомий політичний діяч Є. Петрушевич. УПР заявила Відню протест і поставила вимогу про відновлення «староукраїнського Королівства Галицько-Волинського», приєднавши до нього й інші землі підавстрійської України, і включення королівства до складу Австро-Угорщини.
4. Ставлення українських політичних сил Наддніпрянської України до війни
Українці підросійської України не мали можливості заявити про свою позицію щодо війни, оскільки не мали навіть власної національної фракції (тобто політичного представництва) у російській Державній думі. До того ж ще напередодні війни знову було заборонене українське друковане слово. На початку війни на Правобережжі, уключаючи й Київ, був запроваджений воєнний стан, а мешканці підлягали дії воєнних судів. Щоб якось поліпшити ситуацію, яку нагнітали російські шовіністи щодо українського руху в Наддніпрянській Україні як «мазепинського», С. Петлюра, тоді редактор газети «Украинская жизнь», яка виходила друком у Москві, вирішив опублікувати декларацію «Війна та українці». У ній стверджувалося, що серед українців немає австрійської орієнтації й вони «виконають свій обов’язок громадян Росії в цей важкий час до кінця». Водночас С. Петлюра сформулював тезу: виконання народами обов’язків перед Росією надає їм законні підстави розраховувати на отримання «відповідних прав».
На думку вченого
Дослідники вважають, що С. Петлюра не лише намагався захистити українців від репресій, а й турбувався про майбутнє. Він, з огляду на ресурси воюючих сторін, ніколи не сумнівався в перемозі Антанти, учасником якої була й Росія. Тому підтримка ГУР і СВУ країн Четверного союзу була б неодмінно використана Росією, щоб після укладення майбутнього миру посилити наступ на українство. Своєю заявою С. Петлюра намагався врівноважити ситуацію. Водночас він уважав, що неминуче приєднання Галичини й Буковини до Російської імперії зміцнить українство настільки, що офіційному Петербургу доведеться врахувати його культурні й політичні права.
Іншу позицію зайняв лідер українських соціал-демократів В. Винниченко. У м. Катеринославі (нині — м. Дніпро) він організував випуск нелегальних відозв із гаслами «Геть війну!», «Хай живе автономія України!».
Оскільки політичні сили Наддніпрянщини знаходилися під постійним тиском Російської держави та чорносотенців, то керівництво Товариства українських поступовців (ТУП) у вересні 1914 р. закликало українців дотримуватися нейтралітету.
Лише після воєнної поразки царизму в 1915 р. українська свідома інтелігенція отримала можливість подати імперській Державній думі та міністерству освіти петиції з вимогами відновити політичні й культурні права українців. Найрішучіші вимагали надати Україні таку ж автономію, яку царизм пообіцяв Польщі.
Зневага до потреб України обома ворожими сторонами спричинила відкрите засудження війни українськими лідерами та підтвердження ними нейтральної позиції. Це чітко зафіксувала в грудні 1916 р. декларація ТУПу «Наша позиція»: «...жодна із сторін не могла викликати співчуття ні цілями, ні способами боротьби».
Водночас члени ТУПу підкреслювали, що вони продовжуватимуть боротьбу «за демократичну автономію України, гарантовану федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних цінностей і політичних прав українського народу, за добрі способи його самостійного розвитку економічного».
Запитання та завдання
1. Використовуючи історичну карту, прокоментуйте геополітичні плани головних учасників Першої світової війни стосовно території України.
2. Визначте політичну силу, яка в умовах війни займалася роботою щодо зміцнення національної самосвідомості українців.
3. Назвіть чинники, які мусили враховувати українські політичні сили, визначаючи свої позиції щодо війни. Які засоби вони використовували?
4. Охарактеризуйте аргументи українських політичних сил Галичини та СВУ, за допомогою яких вони обґрунтовували свою антиросійську позицію.
5. Визначте складові «українського питання» напередодні війни.
6. Порівняйте політичні позиції західно-, східноукраїнських та еміграційних політичних сил щодо війни.
7. У маніфесті ГУР є слова: «Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські зломили Переяславський договір, яким вони зобов’язалися були шанувати самостійність України, і поневолили вільну Україну». Прокоментуйте ці тези.
8. Ви з’ясовували в параграфі, що таке «українське питання». Як би ви визначили «ваше питання» у сім’ї, у класі в контексті узгодження особистісних потреб та інтересів із загальними інтересами сім’ї й класу?
Коментарі (0)