За допомогою «ножиць цін» держава «відстригала» у селян майже половину їхніх доходів. Проте сталінському керівництву цього видавалося замало.

Хлібозаготівлі — система планової централізованої заготівлі збіжжя шляхом закуплення зернових за встановленими державою цінами.

І радянська держава пішла на небачену в історії провокацію — здискредитувати чинну систему хлібозаготівель, щоб, скориставшись нею, знову відверто грабувати селянство та відмовитися від непу з його ринковими механізмами. Державні закупівельні ціни на зерно з урожаю 1927 р. були встановлені у 8 разів нижчі (!!!), порівняно з ринковими. Зрозуміло, що селяни практично припинили продаж хліба державі. Щоб усе-таки отримати хліб, більшовики знову застосували воєнно-комуністичні методи. Вони направили в село т. зв. робітничі та червоноармійські продзагони, переконуючи їх, що повернення до надзвичайних заходів зумовлене «саботажем селян», що зрив плану хлібозаготівель загрожує постачанню продовольства основним промисловим центрам і навіть голодом у Ленінграді (нині Санкт-Петербург) і Москві. В УСРР для керівництва відбором хліба в село було відряджено 7-8 тис. партійців на чолі з майже всіма керівниками КП(б)У.

Їдучи в село, вони не збиралися дуже вмовляти селян. Партійці керувалися статтею 127, доданою до кримінального кодексу УСРР заздалегідь, ще в 1926 р. Вона передбачала позбавлення волі на строк до трьох років з повного або частковою конфіскацією майна осіб, винних «у злочинному підвищенні цін на товари шляхом скуповування, приховування або невипуску таких на ринок». За допомогою цієї норми трудівників позбавили права власності на вирощений ними врожай і протягом 1928 р. відібрали в українських селян 200 млн п хліба.

Наступного року хлібозаготівельна криза була спровокована радвладою знову. Незважаючи на всі силові методи, протягом 1929 р. вдалося відібрати лише 26-27 млн п хліба. В умовах, що склалися, прихильники непівської політики вимагали закупівель хліба за кордоном. Проте сталінське керівництво знову обрало воєнно-комуністичні способи подолання дефіциту хліба через продрозкладку.

Улітку 1929 р. радянські керівні органи надали місцевим радам нові дисциплінарні повноваження. За невиконання господарем плану хлібозаготівель сільська рада могла накласти на нього штраф, що вп’ятеро перевищував план. У разі несплати штрафу майно «порушника» продавали на торгах. 25 % штрафів чи сум від продажу майна перераховували бідноті. Якщо жертва протестувала, її притягали до кримінальної відповідальності й карали позбавленням волі на строк до 2 років з конфіскацією майна та виселенням.

Одночасно з поверненням до продрозкладки було заборонено ринкову торгівлю хлібом. У містах відновлено карткову систему забезпечення хлібом та іншими продуктами. Повернення до карткової системи не давало можливості містянам використати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантований картками мінімум. У кваліфікованих робітників за картками «отоварювалося» лише чверть заробітної плати, а решта ставала маловартісними папірцями.

Повернення до надзвичайних силових заходів проти селянства під час заготівлі хліба, а також до карткової, розподільчої, системи забезпечення містян продуктами харчування та товарами взагалі означало, що комуністично-радянська влада відмовилася від політики непу. Ліквідувавши рештки ринкового господарювання, вона стала на шлях побудови директивної економіки.

2. Форсована індустріалізація

Згортання непу означало, що в керівництві СРСР перемогло угруповання Й. Сталіна. Воно виступало за впровадження авторитарних форм правління та здійснення індустріалізації будь-якою ціною й у найближчий час. Передбачалося, що політика форсованої індустріалізації, або політика соціалістичного штурму, мала здійснюватися в рамках виконання п’ятирічних планів. Варіант першого п’ятирічного плану на 1928/1929-1932/1933 господарські роки вимагав середньорічного приросту промислової продукції на 20-22 %. При цьому на будівництво підприємств групи «А» (виробництво засобів виробництва) план передбачав основну частину коштів. Будівництво ж підприємств групи «Б» (виробництво товарів народного споживання) фінансувалося за залишковим принципом.

Через кілька місяців після затвердження п’ятирічного плану на догоду Сталіну середньорічні темпи промислового приросту було встановлено на рівні 38 %. Таких темпів розвитку історія людства ще не знала. їх не могла досягнути жодна країна світу. Переможені опоненти Сталіна несміло висловлювали сумніви щодо таких надвисоких темпів. Однак він з офіційної трибуни заявив, що «люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів».

Форсована індустріалізація ще міцніше прив’язала українську економіку до союзного центру. В Україні прискореними темпами мали розвиватися лише вуглевидобувна та металургійна галузі, які мали забезпечувати паливом і металом промисловість СРСР. З коштів, які за першим п’ятирічним планом призначалися для розвитку промисловості Союзу, на Україну виділялося лише 18,3 %. Це було набагато менше від будь-якого показника питомої ваги української економіки в союзній. Для промислового розвитку РСФРР виділяли 68 %, що було набагато більше її питомої ваги. З того, що призначалося для України, майже 80 % спрямовували на розвиток Донецько-Криворізького району (з 6,5 млн населення) і лише 20 % — для решти України. У наступні п’ятирічки коштів Україні виділялося ще менше. Частка ж РСФРР зросла до 71 %.

У ході індустріалізації промисловий потенціал України в 1940 р. в 7 разів перевищив показник 1913 р. В Україні були збудовані такі гіганти економіки, як металургійні заводи «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Краматорський машинобудівний завод і Харківський тракторний (ХТЗ), Дніпровська гідроелектростанція, яка постачала електроенергію для збудованого гіганта кольорової металургії Дніпроалюмінію. Одночасно гігантами індустрії стали Луганський паротяговий завод і чотири металургійні: у Макіївці, Дніпродзержинську (нині Кам’янське), Дніпропетровську (нині Дніпро), Комунарську (нині Алчевськ).

Однак побудованими заводами лише фіксувалася роль України як постачальника Союзу паливом, металом, важким прокатом і важкою технікою. Така ситуація змусила вченого-економіста М. Волобуєва заявити, що соціалістична індустріалізація нічого не змінила в дореволюційних економічних пропорціях між Україною та Росією. Вона зберегла колоніальну структуру української економіки, а тому Україна залишилася колоніальною територією.

3. Соціалістичне змагання

«Сталінське підхльостування» потребувало «ударної праці», «трудового героїзму». Оскільки карткова система розподілу товарів та зрівняльна оплата праці не створювали стимулів до такої праці, то партія шукала засобів ідейного стимулювання. Так, сталінське керівництво прийшло до організації масового виробничого змагання. З 1929 р. після ухвалення постанови ЦК ВКП(б) «Про соціалістичне змагання фабрик і заводів» воно перетворилося на постійний напрям роботи компартії та радянських профспілок. Вони організовували змагання за підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, зміцнення дисципліни праці, дострокове виконання виробничих планів. На заклики партії до участі в змаганні відгукнулися багато ентузіастів, які відмовляли собі в найнеобхіднішому, мирилися з побутовими незручностями та життєвими труднощами, щоб якомога швидше побудувати економічний фундамент соціалізму.

У серпні 1929 р. робітники Луганського паровозобудівного заводу, звертаючись до соціалістичної свідомості московських робітників, викликали їх на соціалістичне змагання за дострокове виконання п’ятирічного плану під гаслом «П’ятирічку — за чотири роки!». До змагання насамперед залучали молодіжні бригади, членів яких виховували на гаслах самовідданої боротьби за побудову соціалізму. Проте більшість робітників залишалася байдужою до цих закликів. Адже в кожній галузі промисловості існувала верхня межа, т. зв. «стеля» заробітку. Зрозуміло, що робітники не мали ніякого стимулу для підвищення виробничих показників.

Недостачу матеріальних стимулів компартія намагалася компенсувати позаекономічним примусом. За найменший опір чи незгоду з умовами праці робітників позбавляли дефіцитних товарів, видавали обід тільки тим, хто напередодні виходив на роботу, переводили на постачання за нижчою групою, узагалі знімали з постачання, звільняли з роботи.

Історичне джерело

С. Єфремов у своєму «Щоденнику» за 24 квітня 1929 р. записав: «Двері не зачиняються. Дзвінок за дзвінком. Це прохачі. Просять "корочку хлеба или огрызок”. Наслідок "заборних книжок” — системи, що тисяч із 200 в самому Києві залишила без права на хліб. Право на хліб! Щось нечуване, можливе тільки в такій зразково-фарисейській державі, що оповістила "війну палацам і мир халупам”, довела всіх до стану халупників, порівняла злиднями й наостанок дала війну всім проти всіх».