Особливості розвитку культури
- 2-05-2022, 22:02
- 427
11 Клас , Історія України 11 клас Струкевич, Дровозюк (рівень стандарту)
§ 5. Особливості розвитку культури
- Пригадайте, якими були мета та зміст більшовицької політики у сфері культури у 20-30-х роках XX ст. Що можуть означати слова «розтичинення Тичини»?
1. Освіта
Війна зруйнувала освіту. Багато вчителів і викладачів загинули на війні. Уцілілі шкільні приміщення, які під час війни нацистські загарбники використовували як штаби або казарми, необхідно було відремонтувати. Учні голодували, особливо в період 1946-1947 рр. Вони не мали одягу та взуття — рятував військовий одяг, який перешивали. Не вистачало підручників, зошитів і шкільного приладдя. Учителі з учнями виготовляли його самотужки з підручних матеріалів. Так, з паперових мішків зшивали зошити та класні журнали.
Історичне джерело
«...Нам безкоштовно видали квадратні фанерні дощечки, пофарбовані чорним кольором, і по шматочку крейди — таке письмове приладдя замість зошитів і ручок. Це для роботи в класі, а домашні завдання виконуємо у власних зошитах чи на будь-яких шматках паперу, бодай рудого обгорткового, у який загортають у магазині "іржаву” тюльку. Для освоєння арифметики кожен приносить палички з верболозу, пов’язані в стосики по десять штук...
...На уроці співу мене прямо-таки збивають з пантелику слова: "Льотом сонячним орлиним // Вош показує нам шлях”.
Як же ця мізерна паразитка може людям шлях показувати? Хотілося б розпитати вчительку, але не наважуся, бо соромлюся, відчуваю: мабуть, я щось не так дотямлюю... Дома ділюся своєю морокою з дідунем, співаю куплет пісні. Він аж руками за живіт хапається, а заспокоївшись, пояснює: "Не вош, а вождь, тобто правитель держави...”» (Зі спогадів поета В. Нарушевича).
До школи повернулися учні, які не відвідували її під час війни. За прикладом мешканців с. Верхівні, що на Житомирщині, школи споруджували «методом народного будівництва». У містах школи відбудовували насамперед за кошти підприємств. Для молодих робітників, які не навчалися під час війни, були відкриті школи робітничої та сільської молоді, вечірні школи.
У 1953 р. була запроваджена обов’язкова 7-річна освіта в селах і 10-річна в містах. У школах відновили випускні екзамени. Найкращих учнів нагороджували золотими та срібними медалями.
Система освіти була повністю підпорядкована прищепленню учнівській молоді т. зв. «комуністичного світогляду». Насправді виховання дітей обмежувалося гаслами на кшталт: «Комунізм — це молодість (чи майбутнє) людства», «СРСР указує шлях трудящим усього світу до світлого майбутнього», «СРСР бореться проти агресивного імперіалізму за мир у всьому світі» тощо. Насправді ж виховання полягало у формуванні готовності бездумно жити за настановами кремлівського керівництва. У підручниках прославляли Сталіна та більшовицьку партію. Учителі на засіданнях педагогічних рад змушені були ганьбити «космополітів» і «націоналістів». «Комуністичне виховання» здійснювалося на уроках і під час позаурочних заходів. Одним із засобів впливу на дітей були пісні, у яких безмежно звеличували Леніна, Сталіна, «жовтневий переворот».
Відновила роботу вища та середня спеціальна школа. У 1950 р. в Україні діяли 160 вишів і 500 технікумів. Викладання та навчання в них теж перебувало під пильним тоталітарним контролем.
2. Наука
У післявоєнні роки головним науковим центром УРСР залишалася Академія наук, яку протягом років сталінських репресій до 1946 р. очолював О. Богомолець. Його праці стосувалися питань ролі сполучної тканини в життєдіяльності організму, обміну речовин, імунітету, алергії, раку, патології кровообігу й переливання крові, старіння організму. Під час Другої світової війни завдяки його дослідженням було створено новий медичний препарат (сироватку Богомольця) для швидкого загоєння ран і переломів кісток.
У 1946 р. Академію наук УРСР очолив учений-біохімік О. Палладін, який відомий у світі науки завдяки дослідженням біохімії м’язової діяльності. Він першим у СРСР розпочав біохімічні дослідження вітамінів. Світову славу вченому принесли новаторські дослідження біохімії нервової системи. Йому належить розробка медпрепарату (вікасолу), що пришвидшував згортання крові й урятував життя багатьом пораненим воїнам. У 1957 р. вчений був номінований на Нобелівську премію з хімії.
Учені працювали в умовах ідеологічного цькування, під постійною загрозою репресій.
Незважаючи на важкі умови повоєнного життя, українські вчені зробили значний внесок у розвиток науки. Продовжував дослідження реактивного руху уродженець Київщини академік А. Люлька — винахідник першого в СРСР турбореактивного двигуна, генеральний конструктор військових реактивних двигунів. Розпочавши свою роботу ще до війни в Харкові, він продовжив її в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). На радянських літаках Су-11 та Іл-22, де використовували ці двигуни, було встановлено понад десять світових рекордів. В Інституті фізики АН УРСР під керівництвом М. Пасічника проводили успішні дослідження в галузі фізики атомного ядра.
У 1948-1950 рр. учені Інституту електротехніки під керівництвом С. Лебедєва працювали над створенням першого в СРСР і континентальній Європі комп’ютера — малої електронної лічильної (обчислювальної) машини (МЕОМ), яка була введена в дію в Києві в 1951 р. Київська наукова школа С. Лебедева стала провідною в колишньому СРСР та успішно конкурувала з фірмою IBM у США.
Учені Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР проводили дослідження в галузях атомної енергетики, фізики надвисоких і середніх енергій, фізики наднизьких температур, радіофізики. В Інституті електрозварювання АН УРСР досліджували й упроваджували нові методи зварювання. Справу академіка Є. Патона продовжив його син Борис, який розробив теорію автоматів дугового зварювання. Утіленням у практику нових зварювальних технологій став найбільший на той час у світі суцільнозварений міст через Дніпро в Києві.
На відкритті мосту Патона. м. Київ. Фото. 5 листопада 1953 р.
Важливі наукові відкриття в теорії розділення ізотопів були зроблені в Інституті фізичної хімії АН УРСР ім. Л. Писаржевського. Директор Інституту О. Бродський підготував двотомний підручник «Фізична хімія» (1948). У 1949 р. вчені інституту одержали важкий азот. Праця О. Бродського «Хімія ізотопів» (1952) стала першою у світі в цій галузі.
Українські математики під керівництвом М. Лаврентьева створили новий напрям у теорії функцій, що мало важливе значення для розвитку газо- та гідродинаміки.
Вагомий внесок у розвиток медичної науки зробив В. Філатов, який, повернувшись восени 1944 р. до Одеси, створив Науково-дослідний інститут очних хвороб. Розробивши метод тканинної терапії й оригінальні медичні інструменти, він особисто зробив тисячі найскладніших операцій на очах. Учений був багатогранною особистістю: захоплювався живописом і поезією, ставав на захист церковних пам’яток.
3. Література
У післявоєнні роки українська література функціонувала в умовах постійного морального терору, який організовували під гаслом «викорінення всіх решток буржуазно-націоналістичної ідеології». Митців змушували прославляти вождя, творити лише в межах методу соцреалізму й принципу «більшовицької партійності». Влада організовувала жорстку критику письменників, кампанії громадського осуду в пресі та на різноманітних зборах. Видатних митців нацьковували на колег, щоб вони звинувачували й ганьбили один одного. Письменникам, які вірно служили більшовицькому режимові, призначали сталінські премії, виплачували гонорари та надавали матеріальні блага. У такий спосіб влада ламала людські душі та долі.
Драматична історія української літератури яскраво відображена у творчій долі В. Сосюри. У 1947 р. вийшла друком збірка його поезій «Щоб сади шуміли». Справжнім моральним випробуванням для поета став арешт та ув’язнення в 1948 р. його дружини: «...Я був духовно знищений як поет і як людина...» У липні 1951 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі» з критикою вірша В. Сосюри «Любіть Україну!», хоча цей вірш був написаний ще під час війни (1944) та опублікований у збірці, відзначеній сталінською премією. Твори В. Сосюри припинили друкувати. Митець жив під загрозою арешту.
Історичне джерело
Газета «Правда» писала: «Не таку Україну оспівує у своєму вірші В. Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера... У вірші Сосюри немає образу, безмірно дорогого для кожного справжнього патріота, образу нашої соціалістичної Батьківщини, Радянської України».
На творчість М. Рильського вплинули арешт та ув’язнення на початку 1930-х років. Рятуючись від переслідувань, він змушений був написати пісні про Сталіна, демонструючи цим, що перейшов на радянські позиції. У 1943 р. його обрали академіком АН УРСР, а наступного року призначили директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Крім офіціозних віршів, поет писав ліричні твори, якими поповнив скарбницю української поезії. Однак служіння більшовицькій владі не врятувало його від переслідувань. На початку жовтня 1947 р. в газеті «Радянська Україна» була надрукована стаття «Про націоналістичні помилки М. Рильського», у якій поета звинуватили в тому, що він «не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології». Така «профілактика» була одним з методів терору проти української інтелігенції.
Поет А. Малишко поповнив свій творчий доробок збірками «Ярославна» (1946), «Весняна крига» (1949), «За синім морем» (1950). Він створив образ жінки-матері, який постає в єдності з міфом про щасливе радянське життя. Характерною є поема «Це було на світанку» (1948). Це — віршований переказ більшовицької концепції історії України, який поет оздобив художніми знахідками («літні ночі озорені», «зими колючі», «сонячні злитки розливаються злотом в небеснім горнилі»). Поема насичена комуністичною атрибутикою: п’ятикутні зорі, трактор, плуг, кремлівські куранти й навіть кок-сагиз — рослина каучуконос, яку культивували в Україні за наказом Сталіна.
Серед творів про війну вирізнялася трилогія «Прапороносці» (1948) О. Гончара.
Водночас українські радянські поети зазнавали нищівної критики від українських діячів, які стали на шлях боротьби проти сталінського режиму. В’язень радянських таборів В. Косовський, який боровся за вільну Україну в лавах ОУН, у своєму «Заполярному вітанні» звернувся до П. Тичини «з тої далекої землі, / Де каторжник ламає спину» і звинувачував В. Сосюру, М. Бажана, М. Рильського й А. Малишка в служінні сталінському режимові.
Володимир Косовський
Володимир Косовський (1923-2000) народився в с. Веприку на Фастівщині (Київська область). У роки німецької окупації під час Другої світової війни перебував у лавах ОУН. У 1943 р. був засуджений військовим трибуналом на 20 років каторжних робіт як політичний в’язень. Відбувши 12 років у концтаборах, після смерті Сталіна повернувся на Фастівщину. Лише за часів незалежності України (1991) В. Косовський став відомим як поет. Невільницька поезія автора опублікована в збірці «В терні колючому» (1993). У 1995 р. побачила світ збірка для дітей «Я б сипав райські самоцвіти», 2001 р. — збірка творів «Дума денна й нічна». Підготував збірку епістолярно-публіцистичних творів «Як рвалися струни на кобзі».
З 1996 р. — член Національної спілки письменників. В. Косовський — лауреат Літературної премії імені Валерія Марченка за цикл табірних новел.
СРСР відгородив себе від світу «залізною завісою» і намагався перешкодити взаємодії з культурою української діаспори. А тим часом у листопаді 1945 р. в м. Аугсбурзі було засновано Українську вільну академію наук. У 1947 р. в м. Мюнхені відновило діяльність Наукове товариство ім. Шевченка, яке згодом розпочало видання багатотомної «Енциклопедії українознавства». Українські письменники-емігранти створили в Німеччині об’єднання «Мистецький український рух». Метою об’єднання вони вважали служіння українському народові й пошук шляхів до великої світової літератури. У літературі української діаспори провідною стала тема викриття злочинів сталінського тоталітарного режиму. У 1950 р. вийшов друком роман в’язня ГУТАБу (ГУЛАГу) І. Багряного «Сад Гетсиманський», у якому він першим у світовій літературі розповів читачам про гулагівські жахіття в СРСР.
В. Винниченко в романі «Слово за тобою, Сталіне!» (1950) показав механізми рабської психології та страху, знищення людської гідності сталінською тоталітарною «машиною».
4. Образотворче мистецтво
В образотворчому мистецтві в цей період плідно працював Ніл Хасевич (1905-1952) — український художник, графік, активний громадський та політичний діяч, член ОУН та УГВР, лицар Срібного хреста заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах».
Життя його почало випробовувати ще з юності. У 14-річному віці внаслідок нещасного випадку на залізниці загинула мама, а юнак втратив ногу. Проте доля не зламала його. Він закінчив Варшавську академію красних мистецтв. У 1931 р. його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року за портрет гетьмана Івана Мазепи художник отримав диплом Варшавської академії мистецтв.
Поступово митець перейшов від олійного живопису до графіки. Його гравюри (дереворити) виставляли в художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Чикаго, Лос-Анжелеса. Н. Хасевича прирівнювали до І. Труша, Ю. Нарбута, В. Кричевського. Він міг прожити спокійне життя успішного митця. Однак наближення війни поставило його перед вибором — жити приватно чи стати до лав борців за українську незалежність. Н. Хасевич став займатися громадськими справами, вступив до ОУН. Живучи в умовах небезпеки, змінюючи криївки, він керував друкарнею повстанців, готував ілюстрації до сатиричних часописів УПА, оформляв різноманітні підпільні видання, листівки, політичні карикатури. За 7 років воєнної та повоєнної доби митець виготовив 150 дереворитів, у яких було відтворено яскравий образ підпілля ОУН. У 1950-1952 рр. їх було видано в США в альбомах: «Волинь у боротьбі», «Графіка в бункерах УПА». Завдяки цьому гравюри з українського антирадянського підпілля потрапили до рук делегатів Генеральної Асамблеї ООН і дипломатів провідних країн світу. У відповідь сталінські каральні органи доклали всіх зусиль, щоб вистежити останню криївку Н. Хасевича.
Ніл Хасевич
Н. Хасевич. Волинь. 1949 р.
У післявоєнні роки розквітла творчість української художниці, майстрині народного декоративного живопису, представниці «наївного мистецтва» Катерини Білокур (1900-1961). Долаючи тодішні сільські злидні, вона сама виготовляла фарби з трав і плодів рослин, пензлі — з коров’ячої та котячої шерсті. Позбавлена доступу до художньої освіти, альбомів і книжок, навчалася в природи. Три картини К. Білокур «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» у 1954 р. були виставлені в експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі. Вражений її мистецтвом, усесвітньо відомий художник П. Пікассо заявив: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» Її самобутню техніку живопису мистецтвознавці називають «вишивкою» олійними фарбами на полотні.
Діаметрально протилежно складалася доля української художниці Тетяни Яблонської (1917-2005), авторки картин «Перед стартом» (1944), «Автопортрет в українському костюмі» (1946); члена Спілки радянських художників України, викладача рисунку, живопису та композиції, доцента Київського державного художнього інституту. У 1948 р. вона повезла на практику в с. Летаву Чемеровецького району Кам’янець-Подільської області своїх студентів. Зробивши чимало замальовок, у 1949 р. написала чотириметрову картину «Хліб». Художниця отримала численні державні нагороди, посідала керівні посади у творчих спілках.
К. Білокур. Берізка. 1950 р.
Т. Яблонська. Хліб. Фрагмент. 1949 р.
С. Гршор’єв. Воротар. 1949 р.
М. Кривенко. Їхав козак на війноньку. 1954 р.
Художнє мистецтво продовжувало перебувати під невсипним оком ідеологічного контролю компартії.
Художники досягали значної майстерності в побутовому жанрі. Художник С. Гршор’єв зображав на своїх полотнах дітей. Художник М. Кривенко створив на основі фольклорного матеріалу картину «Їхав козак на війноньку» (1954).
Прикметною в цьому сенсі є творча доля архітектора Й. Каракіса, який спроектував готель «Україна» у Луганську, прикрасивши його мозаїчним килимом (1944-1947). У ньому помітні художні традиції Поділля та відображення орнаменту українського модерну. За цей проект Й. Каракіс, єврей за національністю, був звинувачений в українському націоналізмі, а згодом — у космополітизмі.
5. Музика та телебачення
Композитор Костянтин Данькевич написав оперу «Богдан Хмельницький», яка була поставлена в червні 1951 р. Творчість композитора Б. Лятошинського, який вписав українську музику в європейський контекст, у повоєнні роки було наповнена як офіційного визнання (державна премія СРСР 1952 р.), так і зазнала нищівної критики. Як один із засновників модернізму в українській класичній музиці, він отримав від офіційних критиків тавро «формаліст». Насамперед ці соцреалісти не визнавали його симфонії, що були подібні до французького імпресіонізму, західноєвропейського експресіонізму.
У 1951 р. на Київській кіностудії була завершена робота над історико-біографічним фільмом «Тарас Шевченко». Фільм був створений за канонами соціалістичного реалізму.
Київський телецентр. 1960-і роки
Культурну продукцію інтенсивно тиражували через мережу клубів, бібліотек і музеїв. З’явився новий засіб поширення культури й ідеології — телебачення. Перший в Україні телевізійний центр був відкритий у Києві на вулиці Хрещатик, 26 у листопаді 1951 р.
Запитання та завдання
- 1. Охарактеризуйте стан післявоєнної освіти в Україні.
- 2. Оцініть, яке значення для розвитку науки та техніки мали наукові дослідження українських фізиків і хіміків, інженерів і конструкторів.
- 3. Чим зміст творів українських письменників-емігрантів повоєнних років відрізняється від змісту творів українських радянських письменників цього ж періоду?
- 4. Які злети творчого духу ви можете визначити в післявоєнні роки?
- 5. Порівняйте сутність більшовицької політики щодо української культури та її творців у довоєнні та післявоєнні десятиріччя.
- 6. Як нині звучить сталінська критика творів В. Сосюри? Чому?
- 7. Чи доводилося вам чути розповіді старших про повоєнну освіту? Які факти запам’яталися?
Коментарі (0)