• 1. Опрацюйте свідчення очевидця подій та фотофакт. Як вони пов’язані з приказкою «Господарювати треба з розумом»?

2. Децентралізація управління промисловістю.

Обмеженість прав УРСР у складі Радянського Союзу, надмірна централізація, багатоступінчастість апарату управління, недостатнє впровадження в економіку досягнень науки і техніки зумовили кризові явища у промисловості та сільському господарстві республіки. Тому з 1953 року розпочалися перетворення в управлінні економікою. Було створено союзно-республіканські міністерства чорної металургії, вугільної, паперової і деревообробної, текстильної, легкої промисловості, зв'язку та республіканське міністерство автомобільного транспорту. Із союзного підпорядкування у відання УРСР передано низку підприємств важкої, харчової, легкої промисловості, транспорту і зв'язку. Питома вага республіканської промисловості в Україні зросла з 35 % у 1953 році до 76 % у 1956 році. Наступним кроком у 1957 році стала децентралізація — реформа, що передбачала розширення прав місцевих державних органів управління внаслідок передання їм деяких функцій центральних органів. Більшість галузевих міністерств, як союзних, так і республіканських, ліквідовували. У союзному підпорядкуванні залишилися тільки підприємства військового комплексу та енергетична система. Оскільки запроваджували новий (територіальний) принцип управління економікою, централізований державний перспективний план було складено не на п'ять, а на сім років (1959-1965 роки).

Українською економічною системою управляли за територіальним принципом через ради народного господарства. Раднаргоспи — це державні органи територіального управління та планування промисловістю, що діяли протягом 1957-1965 років. У відання республіки передавали питання адміністративно-територіального устрою і районування. На території УРСР спочатку було створено 11 економічних районів (а отже, й 11 раднаргоспів), а в 1960 році — 14. Найбільшим був Київський раднаргосп, який об'єднував п'ять областей. Завдяки реформі УРСР змогла самостійніше формувати свій бюджет, вирішувати питання матеріально-технічного постачання і використовувати капіталовкладення, а регіони отримали обмежену господарську самостійність. Під контроль раднаргоспів України було передано 10 тисяч промислових підприємств (95 %). У рамках раднаргоспів підприємства об'єднували в трести й комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючи їх відповідним галузевим управлінням. Раднаргоспи, своєю чергою, підпорядковувалися Раді Міністрів УРСР.

Уже на початку 1960-х років стало помітним згортання політики децентралізації. Спочатку для управління промисловістю в межах республіки створили Українську раду народного господарства, що фактично дублювала функції Ради Міністрів УРСР. У 1962 році кількість економічних районів зменшили до семи, а наступного року — до трьох. Задля посилення контролю над місцевими раднаргоспами було створено Раду народного господарства СРСР, у 1963 році — Вищу раду народного господарства СРСР. У вересні 1965 року раднаргоспи були ліквідовані, в Україні відновили діяльність десять міністерств. Результати політики децентралізації були для УРСР суперечливими. Темпи приросту продукції промисловості щорічно становили ледь більше 9 %, досягаючи цього будівництвом нових підприємств та випуском продукції на них. Оскільки держава постійно фінансувала нове промислове будівництво, це призвело до зменшення національного доходу в республіці. Знизилася також продуктивність праці робітників, сповільнилися темпи розвитку галузей, що виробляли товари народного споживання. Виробництво продукції на душу населення в Україні та життєвий рівень українців залишалися низькими.

• 1. Коли розпочалася децентралізація?
• 2. Які переваги отримали регіони завдяки децентралізації?
• 3. Коли згорнули децентралізацію?

3. Стан сільського господарства.

Українське село на початку 1950-х років, так сповна і не оговтавшись від війни, переживало складні часи. Щоб покращити ситуацію в аграрному секторі, колгоспам зменшили планові показники, анулювали всю заборгованість перед державою за недопостачання продукції тваринництва за попередні роки. У кілька разів підвищили закупівельні ціни на продукцію сільського господарства, збільшили грошові виплати колгоспникам за трудодень. Таким чином радянська влада намагалася зацікавити сільськогосподарських робітників у результатах своєї праці. У села для поліпшення якісного складу керівників сільськогосподарського виробництва було скеровано понад 100 тисяч спеціалістів з відповідною освітою. У 1958 році ліквідували машинно-тракторні станції (МТС), а всю їхню техніку передавали колективним господарствам. Щоправда, техніку в МТС мали викуповувати власним коштом колгоспи, що лягло на них важким економічним тягарем, а чимало з них опинилися на межі виживання. Задля зменшення бюджетних видатків проводили їхнє укрупнення, тобто один колгосп охоплював кілька населених пунктів. Виникла проблема «неперспективних сіл» — дрібних сіл та хуторів, які держава не фінансувала. Усе це невдовзі призвело до суттєвого спаду сільськогосподарського виробництва. Керівництво колгоспами та радгоспами й надалі здійснювали згори, що позбавляло їх права самостійного планування виробництва з урахуванням місцевого клімату і практичного досвіду. До 1955 року завершилася колективізація селянських господарств Західної України: 1,5 млн селянських господарств примусово записали до близько 7 тисяч колгоспів.

У першій половині 1950-х років зменшили плату за присадибні ділянки та знизили податки на фруктові дерева і ягідні кущі. Проте невдовзі розпочався новий наступ на власників особистих присадибних господарств. У 1956 році ввели податок на громадян, які тримали худобу в містах, а через три роки утримувати її в містах узагалі заборонили. Сільські власники присадибних господарств фактично не могли придбати корм для худоби чи продати власноруч вирощену продукцію без дозволу сільради. Кількість домашньої худоби суворо регламентували, а коней і волів узагалі не можна було утримувати. Площі присадибних ділянок було зменшено до 0,4 га. Оскільки відрізані ділянки були далеко від колгоспних земель, то з часом перетворювалися на пустки. В окремих селах почали будувати багатоповерхівки, щоб нібито стерти істотні відмінності між містом і селом, а насправді — щоб позбавити селян присадибних господарств.

Микита Хрущов ініціював низку проектів для розвитку сільського господарства — надпрограм. Проекти не дали очікуваних результатів, адже, як і раніше, використання новітньої техніки, передових технологій, ефективніших за врожайністю зернових і технічних культур та їх нових сортів залишалося рідкісним явищем. Виробництво сільськогосподарської продукції зростало за рахунок розширення посівних площ, залучення більшої кількості трудових ресурсів, тобто екстенсивним шляхом. Реалізовувати надпрограму з освоєння цілинних земель Казахстану, Уралу, Алтаю та півдня Сибіру розпочали у 1954 році. З України було відправлено тисячі тракторів, понад 100 тисяч сільськогосподарських робітників, насамперед молоді. Лише частина з них повернулася додому. Інші ж залишилися там працювати у радгоспах, технічне оснащення яких забезпечувала Україна. У 1959 році Микита Хрущов після поїздки до США ініціював збільшення посівів кукурудзи, щоб «наздогнати і випередити Америку у виробництві молока, масла й м'яса на душу населення». Він був переконаний, що кукурудза — найкращий корм для худоби, й завдяки її використанню збільшаться і поголів'я худоби, і показники тваринницького виробництва. У 1961 році в Україні під кукурудзу було виділено п'яту частину всіх посівних площ. Натомість посіви озимої та ярої пшениці зменшилися втричі. Проте Микита Хрущов не врахував, що масові посіви кукурудзи призводять до виснаження земель. Уже 1963 року через неврожай СРСР уперше закупив у США й Канаді великі партії зерна. Відтоді імпорт хліба став звичним явищем. Завищені плани виробництва продукції тваринництва спричинили зворотний ефект — поголів'я худоби суттєво зменшилося.

• 1. Які кроки радянської влади у 1950-х роках сприяли розвитку сільського господарства в Україні, а які його гальмували?
• 2. Доведіть, що під час «відлиги» тривав наступ на особисті присадибні господарства.
• 3. У який спосіб Україна долучилася до реалізації надпрограми Микити Хрущова з освоєння цілинних земель СРСР?

Зі спогадів Павла Гонтаря, добровольця зі села В’язова Краснокутського району Харківської області, про умови життя на цілинних землях