Володимир Глібович

«І за ним вся Україна премного потужила»

Життєвий шлях Володимира Глібовича відзначався майже безперервною участю у військових походах проти ворогів Русі — половців. Як писав видатний український історик Михайло Грушевський, переяславського князя можна вважати справжнім «спеціалістом у половецьких війнах». Справді, він був відважним воїном, тому його повсякдення повнилося неприємностями. Оскільки помер молодим, літописці про нього оповідали рідко. Саме «завдяки» тій сумній події, його ім’я вкоренилося в пам’яті нащадків назавжди. Зокрема, посмертна похвала князеві вмістила першу згадку про Україну, що породило бурхливі дискусії про походження назви твоєї країни. Проте всьому свій час!

Князь Володимир Глібович народився в місті Переяслав у 1157 році. При хрещенні отримав ім’я Єпіфаній. Був правнуком Володимира Мономаха. Уже в 1169 році отримав Переяславщину (йому тоді виповнювалося 12 років). Відсутність досвіду в політичних інтригах одразу втягнула підлітка в усобиці, що роздирали Руську державу. Зокрема, він підтримав володимиро-суздальських претендентів у домаганнях київського престолу. Їхній союз скріпили династичним шлюбом: Володимир Глібович узяв за дружину північну княжну Забаву. Щоправда, сімейного щастя в подружжя не склалося — наскільки відомо, у них не було дітей.

У 1179 році переяславський правитель продемонстрував свої лідерські якості. На його вотчину несподівано напали половці. Відчайдушно боронячись, він надсилав звістки до київського і чернігівського родичів, аби ті прийшли на допомогу. Коли руське військо зібралося в похід, половці налякалися та повтікали. Слава про молодого переможця вперше прокотилася Руссю! Правлячи прикордонними землями, він іще неодноразово долав настирливців.

Пам’ятна монета «1100 років Переяславу-Хмельницькому», серія «Стародавні міста України», художники: Іваненко Святослав, Кочубей Микола; скульптори: Дем’яненко Володимир, Іваненко Святослав, нейзильбер, 2007 р.

Найбільшого успіху князю Володимиру вдалося досягти в 1183 році. Тоді половці знову напали на порубіжні міста, однак руси вирішили здійснити випереджувальний маневр. Для цього скликали дружини з Київського, Турівського, Волинського, Галицького, Переяславського князівств. Очолював його великий князь київський, але передовий полк доручили саме переяславцю. Він сміливо повів свій підрозділ у бій і п’ять днів переслідував нападників для того, щоб розпочати вирішальну битву. Степовики відступали до річки Орель, де раптово оточили табір Володимира Глібовича.

Половецький хан уважав, що обліг усі руські війська і легко їх здолає. Однак переяславський князь командував обороною вміло, а його вістуни швидко повідомили головні сили та скерували їх до місця зіткнення. Коли ж на полі бою з’явилася вся руська рать, кочовики спробували втекти, але були розбиті. Хан із багатьма підлеглими воєначальниками потрапили в полон. Тоді загинуло до 7 тисяч половців! Тривалий період вороги не зазіхали на Русь!

Успіхи хороброго оборонця не залишалися непоміченими. Не випадково його згадав автор «Слова про похід Ігорів». Спочатку половці неочікувано напали на місто Дмитрів. Руські князі у важкій битві дали відсіч кочовикам. Тоді ж вирішили піти походом у Степ, аби завдати останнього нещадного удару. Старші воєводи вирішили послати в бій молодих: Ігоря Святославовича (героя «Слова...») та Володимира Глібовича. Ті отримали нагоду вкотре уславитися. Проте їх занапастило самолюбство.

Князь Володимир надіслав у Київ гінця, щоб звідти отримати дозвіл знову очолити передовий полк. Окрім військової слави, він сподівався на чималу здобич, адже той, хто ішов першим, у разі перемоги здобував більше «призів». І ще. Оскільки дружинники мали рухатися Переяславщиною, то якби командував він, спрямував би їх в обхід із найменшою шкодою для свого краю. Проте князь Ігор Святославович не дозволив стати на чолі війська, унаслідок чого обидва розсварилися. Невдоволений переяславський володар навіть напав на володіння новгородсіверця.

Щоправда, постає питання: чи стала звичайна образа мотивом пограбування сусіднього уділу? У «Слові...» мовиться, що коли князь Ігор перебував у половецькому полоні, то згадав усі лиха, яких він завдав руським людям. Серед іншого картав себе за те, що взяв приступом християнський город Глібів, розташований неподалік Переяслава. Напевно, напад на Переяславщину він здійснив перед трагічним походом на половців 1185 року. Усобиці, отже, знову стали на заваді захисту від кочовиків!

На початку 1187 року із Києва організували черговий військовий похід у Степ. Князь Володимир Глібович вирішив приєднатися й очолив дружину. Але удача відвернулася від нього. Коли половці дізналися про наближення русів, то переправилися на протилежний берег Дніпра.

Руські полководці кинулися переслідувати кочовиків, та їм не вдалося подолати широку повноводну річку. Відбувалося це навесні, і лід танув. Літописець зафіксував, що Володимир Глібович раптово «розболівся недугою тяжкою». Його, ослабленого, на ношах доправили до Переяслава. Припускають, що занедужав на запалення легень, провалившись під лід, коли наздоганяв ворогів. Уникнувши половецької стріли або меча, князь, який чи не половину життя провів у війнах, помер від недуги.

Пам’ятник «Князь Володимир Глібович», скульптор Борис Климушко, праворуч позаду — знак на честь першої літописної згадки про Україну, місто Переяслав, Київська область, 2000 р.

У Київському літописі про його чесноти й упокоення занотовано так: «Бо любив він військову дружину і золота не збирав, майна не жалів, а давав військовій дружині; був же він князь доблесний і сильний в бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила». Отак у похвалі вперше письмово згадано Україну! Хоча в середньовічному розумінні цього слова йшлося, ймовірно, про прикордонні з половцями Київщину, Чернігівщину та Переяславщину, такими оборонцями, як князь Володимир Глібович, пишається саме наша держава!

Мовою джерел

Київський літопис про каяття князя Ігоря Святославовича після розорення ним володінь Володимира Глібовича:

«...Сказав же тоді Ігор: "Спом’янув я гріхи свої перед Господом Богом моїм, що багато убивств [і] кровопролиття вчинив я в землі християнській, що я ж бо не пощадив християн і взяв у здобич город Глібів коло Переяславля. Тоді бо немало лиха зазнали безневинні християни, бо одлучали батьків од дітей своїх, брата од брата, друга од друга свойого і жінок од подружжів своїх, і дочок од матерів своїх, і подруга од подруги своєї, і все було тоді охоплене замішанням од полону і скорботи. Живії мертвим завидували, а мертвії радувалися, яко мученики святії, вогнем од життя сього випробу прийнявши... І тому, що те все вчинив я", — сказав Ігор. — "Не достойно мені було жити. І ось нині бачу я відомсту од Господа Бога мойого. Де нині улюблений мій брат? Де нині брата мойого син? Де дитя, породжене мною? Де бояри-дорадники, де мужі хоробрії, де лад бойовий? Де коні і оружжя многоціннеє? Чи не всього того я позбувся, і мене, в’язня, оддав Господь у руки беззаконним тим? Се воздав мені Господь за беззаконня моє і за лиходійство моє [прогнівався] на мене"».

Прочитай оповідь, літописний уривок, розглянь зображення скульптури, монети. Зістав відомості про князя Володимира Глібовича. Які факти збігаються? Які різняться? Поясни причини розбіжностей.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Правління князів: походи й реформи 7 клас Васильків 2020", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)