Очевидно, що литва ніколи не змогла б оволодіти просторами Русі-України, якби не монгольська навала. Сучасний литовський історик Е. Гудавічюс написав: «Велике князівство Литовське XIV століття — це шакал, що йде слідом за монгольським тигром».

Литовсько-Руська держава утворилася менше, ніж за 150 років, і стала однією з найбільших у Європі. її територія простягалася від Балтійського до Чорного морів. Дев’яносто відсотків території Великого князівства литовського становили землі колишньої Русі-України. Основною частиною населення цієї держави були українці та білоруси.

Вища культура цих земель вплинула на соціально-економічний, політичний та культурний розвиток держави. «Руська правда» стала правовою основою Великого князівства литовського. Державною мовою була руська мова. За основу її взяли давньоруську писемну мову з елементами української та білоруської розмовних мов.

Чимало литовських аристократів, які були язичниками, прийняли православну віру й руську мову, оскільки литовська на той час не мала свого письма. Будучи меншиною в новоствореній державі, литовці не могли різко змінити усталені порядки. Найточніше таку тактику характеризує висловлювання литовських князів: «Старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо».

Підпорядкувавши українські землі, Ольгерд залишив стару структуру князівств, але посадив у них правити своїх синів і племінників. Київське князівство разом з лівобережною Переяславщиною отримав син Ольгерда Володимир, Чернігівське та Новгород-Сіверське — другий син Корибут-Дмитро. На Поділлі почали правити племінники Ольгерда — брати Коріатовичі.

Спочатку українські князівства були автономними. їх очолювали члени литовського великокнязівського роду Гедиміновичів, одружені з українськими князівнами. Вони були у васальній залежності від великого князя литовського — сплачували йому данину й надавали військову допомогу. З таких удільних князів складалася великокнязівська рада (пани-рада).

Великі удільні князівства, які за площею перевищували власне литву, підтримувані руською знаттю, почали претендувати на повну незалежність від Вільна. Київський князь Володимир Ольгердович підтримував прагнення місцевої знаті до самостійності та дедалі частіше відмовлявся підкорятися великому князю. Він навіть налагодив карбування власної монети. Гедиміновичі розгорнули масштабні будівельні роботи у своїх руських князівствах — укріплювали старі та будували нові фортеці.

Велике князівство литовське було багатонаціональною литовсько-українсько-білоруською державою. литовцям належала провідна політична роль, а українцям і білорусам — культурна й економічна.

Литовсько-Руська держава започаткувала на українських землях західну систему адміністративного устрою, європейську військову організацію.

3. Кревська унія

Наприкінці XIV ст. над Польщею і литвою нависла серйозна загроза — Тевтонський орден, що панував на Балтійському узбережжі та загрожував існуванню цих країн. Виснажена до краю боротьбою за Галицько-Волинські землі, литва була нездатною чинити опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася швидким зростанням могутності Московського князівства, що

загрожувало з північного сходу. Не було миру й усередині литовської держави. Новий великий князь Ягайло зіштовхнувся із серйозним опором своїй владі невдоволених родичів, яких очолив його двоюрідний брат Вітовт.

У цей час поляки висунули пропозицію укласти унію (союз) між Польщею та литвою, одруживши польську королеву Ядвігу з великим князем литовським Ягайлом.

14 серпня 1385 р. у м. Крево (нині територія Білорусі) було укладено унію литви з Польщею.

За угодою Ягайло, щоб стати королем, мусив:

— охреститися за латинським обрядом та охрестити своїх братів, бояр і весь литовський народ;

— приєднати литовські й Руські землі до Корони Польської.

Ягайло підписав грамоту в присутності своїх братів і польських послів. У лютому 1386 р. він перейшов із православного віросповідання на католицьке, змінивши своє хрестильне ім’я Яків на Владислав. Після цього одружився з Ядвігою та став польським королем.

Кревська унія стала початком тривалого процесу об’єднання Польщі та ВКл, але приєднати литовські та Руські землі до Корони Польської тоді не вдалося.

4. Галичина під владою Польщі

У результаті майже півстолітньої боротьби Польщі, Угорщини та литви за спадок Романовичів Галицько-Волинські землі були поділені між сусідніми державами. Галичина й Західна Волинь у 1387 р. після Кревської унії остаточно відійшли до Польщі. Територія Галичини та частини Волині були дещо меншими від усього тодішнього Польського королівства. Деякий час Галичина мала права автономії в складі Польщі.

Польські королі намагалися прив’язати Галичину до Польщі якомога тісніше. Вони заборонили іноземним купцям — окрім польських — торгувати в Галичині. Заохочували польську й німецьку колонізацію Галичини, надавали земельні володіння тільки полякам, підтримували католицькі чернечі ордени, зокрема домініканців і францисканців. А ті, у свою чергу, активно запроваджували католицьку віру. Польські магнати та шляхта захопили величезні земельні маєтки. Щоб зберегти своє становище й майно, українські бояри приймали католицьку віру, переходили на службу до короля та отримували шляхетські права.

У цей період у Галичині з’являється багато польської дрібної шляхти. Польське міщанство прагнуло опанувати торгівлю в Галичині. Поступово українське міщанство втратило на своїй землі провідне становище в торгівлі та ремеслах.

Після смерті Вітовта Ягайло в 1431 р. розпочав воєнні дії проти литви. Чергове протистояння закінчилося перемир’ям, за яким західна частина Поділля відійшла до Польщі, а східна залишилася під контролем литви.

У 1434 р. Галицька, львівська, Перемишльська й Саноцька землі були об’єднані в Руське воєводство з адміністративним центром у львові. Тоді ж започаткували польське судочинство та скасували українське право. На Західній Волині утворилося Белзьке воєводство із центром у м. Белзі, а із земель Західного Поділля — Подільське воєводство із центром у м. Кам’янці-Подільському.

Унія (від латин. unio — єдність, об’єднання) — об’єднання держав під владою одного монарха (особиста унія) або союз держав.