Вступ 8 клас Швидько, Чорнобай

ВСТУП

Спадщина

Починаючи вивчення історії України в зазначених у назві підручника хронологічних межах - ХVІ-ХVIIІ ст., - спочатку варто згадати деякі найважливіші події, процеси та явища, ознайомлення з якими відбулося в 7-му класі. Звертаємо увагу на нерівнозначність часових відрізків історії людства, вкладених у їхнє визначення, - прадавня, давня, середньовічна історія, ранній Новий час, модерна доба, новітня епоха. Якщо існування перших двох вимірювалося багатьма тисячоліттями, то Середньовіччя в Західній Європі охоплює вже приблизно тисячу років. Історія України також вкладається в цю періодизацію, бо людське життя тут почалося дуже давно, а високий ступінь розвитку суспільства засвідчують артефакти, виявлені під час археологічних розкопок поселень VІ-ІІІ тис. до н. е. - епохи нового кам’яного віку (неоліту), коли з’явилися якісно нові форми господарства (уже не привласнювальні, а відтворювальні). До VII-ІІІ тис. до н. е. відноситься й існування високорозвиненої Трипільської культури.

Давня (антична) історія на українських землях представлена Великою Скіфією й грецькими містами-полісами (державами) у Північному Причорномор’ї. Ці перші державні об’єднання, що проіснували по тисячі років, поєднали собою час «до нашої ери» і «нашої ери». На цьому рубежі «ер» уперше в писемних джерелах натрапляємо на відомості про слов’ян. Різні археологічні і писемні джерела дають можливість простежити розвиток праукраїнських племен як основи формування українського етносу, виникнення протодержавних політичних об’єднань (племена > союзи племен > союзи союзів племен).

Середньовіччя на українських землях - це виникнення, розвиток і наступне політичне роздроблення Київської держави. І все це відбулося протягом VІІ-ХIV ст. У цей період східнослов’янські протодержави поступово переростають у державу, центром якої став Київ, головне місто полян. Умовна дата утворення Київської держави - 882 р. Тоді відбулося об’єднання двох великих державно-політичних структур із центром у Києві, де на той час правила місцева династія Кия і держава вже досягла високого розвитку, і із центром у Новгороді, де внаслідок внутрішніх чвар на князівський стіл було запрошено норманського конунга Рюрика. Після смерті Рюрика у 879 р. реґент його малолітнього сина Ігоря по імені Олег у 882 р. здійснив воєнний похід на Київ, підступно вбив київського князя Аскольда, захопив місто і став на чолі об’єднаної держави, залишивши собі столицею Київ.

Київська держава має свою умовну періодизацію: становлення (882-972), розквіт (972-1054), занепад (1054-1132). При цьому період розквіту пов’язаний з іменами двох князів - Володимира Великого, котрий прийняв християнство сам і запровадив його у своїй державі (988-989), реалізував програму реформ (ліквідація племінних княжінь і запровадження нового поділу країни на уділи із центрами у великих містах на чолі з його синами або посадниками; військова, судова, що розмежувала церковне і княже судочинство). Після кількох років боротьби за престол після смерті Володимира київський стіл зайняв його син Ярослав, який отримав звання Мудрий. За його правління держава досягла найвищого піднесення (встановлення чітких кордонів, дипломатичних зв’язків через династичні шлюби з багатьма володарями країн Європи, створення першого писаного кодексу права, культурне будівництво).

Але вже в першій третині ХІІ ст. ранньофеодальна Київська держава вступає в закономірний етап політичної роздробленості. З одного боку, утвердження приватної власності на землю розхитувало усталену систему землеволодіння, з іншого - розвиток продуктивних сил і зростання міст породжувало небезпечні тенденції в політичній сфері, що проявлялося у дії відцентрових сил і робило залежність удільних князів від великого (київського) князя номінальною. Усобиці між князями і збройні змагання стали звичним явищем. Держава розпадається на абсолютно незалежні князівства, хоча в них і правили представники однієї династії - Рюриковичів.

У наступний період (з XII ст.) важливо згадати першу фіксацію в літописі топоніма «Україна» (1187 р., Іпатіївський список Київського літопису), зміцнення Південно-Східної Русі і погром Києва в 1169 р. ростово-суздальським князем Андрієм Боголюбським.

Спадкоємцем традицій Київської держави стало Галицько-Волинське князівство, утворене в 1199 р. батьком Данила Галицького Романом Мстиславовичем. Напередодні монголо-татарської навали в середині ХІІІ ст. це князівство поширило свій вплив на інші князівства, включаючи Київське. Тобто почався процес ліквідації політичної роздробленості. Але завдане монголо-татарською навалою знищення людності затримало процес відродження колись великої Київської держави.

Плакат пам’яті про Кревську унію

З іншого боку, по сусідству з південно-західними князівствами існували (Польща, Угорщина) або щойно виникли (Литва) держави, які скористалися політичним ослабленням цих князівств, аби приєднати їх до своїх держав.

Рубіжним часом в історії українських земель стала середина XIV ст., коли вони, ослаблені ігом Золотої Орди, потрапляють під владу названих держав. Найбільша територія була включена до складу Литви, яка стала називатися Велике князівство Литовське. Треба врахувати ту обставину, що українські (і білоруські) князівства не чинили опору литовським князям, які фактично стали їх об’єднувачами і не змінювали нічого в суспільному, культурному і релігійному відношенні. Адже Велике князівство Литовське знаходилося на ранньофеодальній стадії, яку українські князівства вже давно пройшли. Українські князі і великі феодали (магнати) відігравали значну роль у Литовській державі.

Проте ситуація різко змінилася після укладення в 1385 р. між Польщею і Великим князівством Литовським Кревської унії, яка поклала початок впливу Польщі на державні справи Великого князівства Литовського, впровадженню католицької церкви і тиску на церкву православну, поступовій зміні структури влади і суду, появі в XV ст. нового панівного стану - шляхетства.

Протягом усього цього періоду, попри всі серйозні зрушення, збереглося багато традицій Київської держави - у матеріальній і духовній культурі народу.

Україна в ранній Новий час

XVI-XVIII ст. історії України - це предмет і об’єкт вивчення у 8-му класі. У періодизації європейської історії за її основними процесами і подіями період з XVI по XVIII ст. називається Новим часом, а початковий його етап - XV - перша половина XVII ст. - ранній Новий час, що прийшов на зміну Середньовіччю. Всього три століття ввібрали в себе надзвичайно важливі події і процеси, які призвели до кардинальних змін у політиці, соціально-економічному розвитку держав, переділі світу, культурі й побуті людей.

З кінця XV ст., коли Колумб відкрив Америку, починається епоха Великих географічних відкриттів, а разом з тим перерозподілу сировинних ресурсів, міграції населення. Експансія європейців через моря й океани на інші континенти мала своїм наслідком не тільки приток золота в Європу і появу мануфактурної промисловості, але й піратство на морях, розвиток міст і зростання чисельності населення, яке потребувало продуктів харчування, мануфактури - сільськогосподарської сировини.

Українські землі, які перебували в складі різних держав - Польщі, Великого князівства Литовського (до 1569 р.), Угорщини, Молдови, Московії, - також не стояли осторонь усіх вказаних вище процесів. Адже, наприклад, потреба в сільськогосподарській продукції на західноєвропейському ринку викликала прискорення закріпачення селян, які працювали в панських господарствах - фільварках. Посилення експлуатації вело до різних форм спротиву селян, найбільш помітними проявами яких були повстання та втечі на окраїнні землі держави.

У межах XVI-XVIII ст. історія України має свою періодизацію, яка буде використовуватися в подальшому викладі матеріалу, а також низку особливостей у розвитку українського народу і його державності. Зокрема, з точки зору політичного підпорядкування українських земель продовжувалася польсько-литовська доба, відправними ознаками якої є Люблінська унія 1569 р., утворення Речі Посполитої і загарбання українських земель Польщею, виникнення Запорозької Січі

Генеральний опис України. Йоган Янсаніус. 1649 р.

у середині XVI ст., зростання ролі козацтва і його повстання з кінця XVI ст., визрівання умов для всенародного повстання проти соціального, національного і релігійного гніту, Національно-визвольна війна 1648-1657 рр. під очільництвом Богдана Хмельницького, утворення Української козацької держави - Гетьманщини, яка проіснувала 135 років, доки не була остаточно знищена самодержавною Росією, як і Запорозька Січ, що кілька століть протистояла натиску мусульманського світу на християнську Європу.

Більшість українських земель продовжувала перебувати під владою тих держав, до яких потрапила ще в XIV ст. Але боротьба за їх визволення не припинялася ніколи.

Тому на західноукраїнських землях відбувався рух опришків (найвідомішим його представником був Олекса Довбуш), на Правобережній Україні - повстання під проводом Семена Палія, а майже протягом усього XVIII ст. - гайдамацький рух з його сплесками - повстаннями 1734, 1750, 1768 рр.

Система влади в Речі Посполитій, шляхетська анархія і ряд інших чинників, включаючи гайдамацькі повстання, для придушення яких вона запрошувала російські війська, у підсумку призвели до того, що сусідні монархічні держави Австрія, Пруссія і Росія скористалися її слабкістю і трьома прийомами (1772, 1793 і 1795 рр.) здійснили поділи між собою Речі Посполитої. Вона зникла як держава аж до ХХ ст. Наслідком цих поділів для західноукраїнських земель було їх включення до Австрії (1772 р.). Правобережна Україна за другим поділом була приєднана до Росії.

Особливості ранньо-модерної доби в історії Украіни

Три століття - XVI-XVIII - охоплюють періоди як бездержавності (на початку і наприкінці), так і державності (Гетьманщина середини XVI - початку 80-х років XVIII ст.). Але в той же час із середини XVI ст. до 1775 р. український народ мав свого оборонця, свої збройні сили у вигляді Запорозької Січі, своєрідної козацької республіки, яка мала свої органи управління і суду, своє право і землі (Вольності війська Запорозького).

Гетьманщина як держава протягом зазначеного періоду розвивалася, але сильнішими виявилися сили протидії з боку царської влади, що й призвело до ліквідації української державності.

Однією з головних причин знищення Гетьманщини і Запорозької Січі була відсутність у них кріпацтва та республіканський устрій, що суперечило кріпосницькій і самодержавній Росії.

Реконструкція Запорозької Січі на о. Хортиця

Попри всі негаразди, нищення природних багатств України володарями, релігійний тиск, ополячення, зросійщення тощо український народ сформувався і зберіг свою національну ідентичність, мову і культуру, традиції і правові звичаї. Українці були в європейських університетах не тільки як студенти, а й викладачі. Українських культурних і релігійних діячів змушували переїжджати до Москви і Санкт-Петербурга чи інших російських міст, де вони розвивали освіту, науку, будували храми тощо.

Говорячи про високий рівень української культури (особливо у другій половині XVII - XVIII ст.), треба пам’ятати, що, по-перше, у ній велику роль відігравали традиції Київської держави, по-друге, національно-визвольна боротьба народу за своє існування була лейтмотивом у різних жанрах культури, по-третє, незважаючи на розшматування українських земель між різними державами, зберігалася єдність української культури, хоча і з регіональними особливостями.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому Данилові Галицькому не вдалося стати об'єднувачем князівств колишньої Київської держави?

2. Поміркуйте, чому Золота Орда не обороняла свої володіння (українські і білоруські землі).

3. Згадайте, чому Велике князівство Литовське включило до свого складу українські землі не силою зброї. Чи знаєте ви факти того, що українці чинили цьому опір?

4. Чи збігаються за часом виникнення козацтва і створення Запорозької Січі?

5. Які діячі української культури XV ст. вам відомі і чим вони прославилися?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно