Європейську архітектуру другої половини XVII-XVIII ст. визначають як архітектуру бароко. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту в другій половині XVII - першій половині XVIII ст. на теренах козацької Гетьманщини та Слобожанщини своєрідного стилю, названого українським, або козацьким бароко. Цьому мистецькому напрямові притаманне надбання європейського бароко, що поєднувалося зі збереженням традиції народної дерев’яної архітектури: тридільна та п’ятидільна планувальна структура церков, характерні пірамідальні силуети завершень.

Найбільше українських барокових споруд збудовано за правління гетьмана І. Мазепи. Саме тоді барокових рис набули споруджені ще за часів Русі-України собори - Софійський та Михайлівський Золотоверхий, відновлені за сприяння гетьмана.

У Софійському соборі над зовнішніми галереями надбудували другий поверх та кілька нових бань. Майже всім баням надали характерної барокової форми - грушоподібної - й покрили їх золотом. Пізніше постала велична 76-метрова дзвіниця, оздоблена густим рослинним орнаментом. Розкішні ліплені оздоби, що ними прикрашено дзвіницю Софії, були характерною рисою козацького бароко. Перебудовано в стилі бароко й Успенський собор та Троїцьку надбрамну церкву Києво-Печерської лаври. Як і дзвіниця Софії, щедро прикрашені бароковим ліпленням Троїцька надбрамна церква (рослинний орнамент) і церква Всіх Святих (орнамент з геометричних елементів).

Частина східного фасаду Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Кінець XVII - початок XVIII ст.

Як і раніше, на теренах України більшість церков будували з дерева. Проте у XVII-XVIII ст. дерев’яне будівництво розвивалося в тісному взаємозв’язку з мурованим. І муровані, і дерев’яні храми зводили за тими самими традиціями, в основі яких лежало тридільне планування. Українську традицію барокових мурованих хрещатих п’ятидільних храмів (у плані являли собою рівносторонній хрест) розпочала Миколаївська соборна церква в Ніжині. Видатними взірцями цієї планувальної структури є Троїцька соборна церква Густинського монастиря та Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві.

Георгіївську церкву Видубицького монастиря в Києві, споруджену коштом стародубського полковника М. Миклашевського, вважають хрестоматійним прикладом пам’яток архітектури українського бароко.

Георгіївська церква Видубицького монастиря. 16961701 рр.

Типову тридільну трибанну церкву, характерну для української дерев’яної архітектури за пропорціями та силуетом, відтворює харківський Покровський собор. Це перший трибанний кам’яний храм Слобожанщини, який був своєрідним еталоном для інших кам’яних церков регіону аж до кінця XVII ст.

Однією з найкращих архітектурних пам’яток українського бароко є Іллінська церква в Суботові на Черкащині. Вона збудована коштом Б. Хмельницького в родовому маєтку як його замковий храм і майбутня усипальниця.

Останні десятиліття XVII - перша половина XVIII ст. в українській архітектурі прикметні й тим, що зросла увага до цивільних споруд. За тогочасними мистецькими законами будували колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Визначною спорудою, зокрема, став корпус Київської академії. Тоді було зведено перший поверх будівлі. Упродовж 1732-1740 рр. за проєктом архітектора Й. Шеделя було надбудовано другий поверх із церквою.

Наприкінці XVII ст. у Чернігові постали будівлі колегіуму та полкової канцелярії.

Будинок полкової канцелярії в Чернігові. Кінець XVII ст.

2. Своєрідність образотворчого мистецтва

Історичні події останньої чверті XVII ст. негативно вплинули на деякі види мистецтва. Занепад книговидання уповільнив розвиток гравюри, відродження якої розпочалося лише наприкінці століття. Прикметно, що стала розвиватися гравюра на металі. Засновниками київської школи гравюри є Олександр і Леонтій Тарасевичі та їхній учень Інокентій (Іван) Щирський. Славетні гравери працювали насамперед для друкарень Києва та Чернігова. У гравюрах І. Щирського химерні сплетіння рослинних орнаментів поєднуються з античними, глибоко символічними сюжетами й реалістичними зображеннями. Такі ознаки властиві й іншим графічним пам’яткам доби бароко. У 1702 р. в Києві вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 45 гравюрами Л. Тарасевича.

Гравюра І. Щирського до книги П. Орлика. 1698 р.

Зустріч Марії з Єлизаветою. Ікона з церкви Покрову Богородиці. 30-ті роки XVIII ст.

У малярстві, як і раніше, переважали релігійні сюжети, хоча розвивався й світський живопис. В іконописі поступово утверджувалися нові мистецькі принципи. У розписах українських церков стали виразніше виявлятися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із буденного життя, почасти наближаючись до світських. Так, ікона «Зустріч Марії з Єлизаветою» з церкви Покрову Богородиці в Сулимівці на Київщині подібна до цілком світської сцени в пейзажі.

Своєрідне поєднання іконописних традицій із тогочасними художніми досягненнями властиве творчості західноукраїнських майстрів Івана Рутковича та Йова Кондзелевича.

Діяльність І. Рутковича пов’язана з жовківським малярським осередком. Найвідомішим і найкращим твором майстра вважають восьмиярусний іконостас церкви Різдва Христового в м. Жовкві (1697-1699). Найдовершенішим твором майстра з цього іконостаса називають ікону Архангела Михаїла з дияконських дверей.

Й. Кондзелевич одним із перших українських іконописців наважився надати біблійним персонажам яскраво індивідуалізованих портретних рис. Найбільшим досягненням митця й найдовершенішим зразком українського барокового мистецтва на західноукраїнських землях є п’ятиярусний Богородчанський іконостас, виконаний з групою помічників у 16981705 рр. для церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Скит Манявський на Прикарпатті (нині Івано-Франківська обл.).

Архангел Михаїл. Художник І. Руткович. Ікона (дияконські двері) з іконостаса церкви Різдва Христового в м. Жовкві. 1697-1699 рр. (?)

Іконостас церкви Воздвиження Чесного Хреста монастиря Скит Манявський. Художник Й. Кондзелевич. 1698-1705 рр.

Портрет Михайла Миклашевського. 1705 р.

Упродовж другої половини XVII-XVIII ст. особливо популярною в Україні стала ікона Покрову Богородиці. У нижній частині таких ікон подавали реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових отаманів, гетьманів. Збереглася ікона Покрову Богородиці із зображенням Б. Хмельницького з Покровської церкви с. Дешки (Богуславський р-н Київської обл.).

Тогочасних історичних діячів можна побачити й на інших іконах доби. Так, на іконі «Розп’яття» є портрет лубенського полковника Л. Свічки.

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, власне, тому їх і називають козацькими. Чудовим зразком такого портрета є зображення державного й військового діяча другої половини XVII ст. Г. Гамалїї та стародубського полковника М. Миклашевського.

3. Освіта і книговидання в Україні. Києво-Могилянська академія

Попри несприятливі соціально-політичні умови розвитку, освіта на українських землях залишалася на доволі високому рівні. Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їхня кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала. Так, у Слобідській Україні у 1732 р. було 129 шкіл, а в семи з десяти полків Гетьманщини тоді діяло 866 шкіл. Деякі полки мали школи і в селах. Сільські й міські школи утримували громади - усе доросле населення парафії, а отже, вони були справді народними. Подібні початкові школи існували і на західноукраїнських землях. Там ними опікувалися здебільшого братства.

Здібні й охочі до науки діти мали змогу продовжити освіту в колегіумах, які створювали за зразком Києво-Могилянської академії. До першої половини XVIII ст. на землях Лівобережної Гетьманщини й Слобожанщини діяли колегіуми - Чернігівський (1700), Харківський (1726) та Переяславський (1738). В українських колегіумах навчалися не лише діти священників, козацької старшини і шляхтичів, а й вихідці з селян і містян. Кількість студентів у колегіумах була значною: приміром, у Чернігові щороку навчалися 700-800 осіб.

Будівля Чернігівського колегіуму. 1674-1702 рр. Сучасне фото

Києво-Братський монастир з будівлями Києво-Могилянської академії. Гравюра ХІХ ст.

Титульний аркуш «Синопсису»

Вищим навчальним закладом в Україні, головним осередком науки й мистецтва залишалася Києво-Могилянська академія. Вона була одним із найавторитетніших вищих навчальних закладів у Східній Європі. В академії навчалися студенти з Білорусі, Московії, Молдови, південнослов’янських країн. Після Полтавської битви справи української освіти підпали під контроль царського уряду: за царським указом було скорочено кількість студентів (у 1710 р. з 2 тис. вихованців залишилося тільки 165), від викладання усунули осіб, які, на думку чиновників, були недостатньо відданими цареві.

Розвиток навчальних закладів та підвищення освіченості населення зумовили зростання попиту на книжки. У друкарнях Києва та Чернігова, окрім літургійних книг, видавали збірки проповідей і посібники з риторики, богословські трактати, духовну поезію, житійні твори, букварі, підручники. Найяскравішою рисою тогочасної світської літератури є насиченість античними мотивами як у сюжетах, так і в графічному оздобленні книг. У стінах Києво-Могилянської колегії 1674 р. було створено «Синопсис» - стислий нарис з української та східноєвропейської історії. Це видання тривалий час слугувало підручником з історії.

4. Становище православної церкви

У другій половині XVII - на початку XVIII ст. різко погіршилося становище Київської митрополії. Одразу після смерті Б. Хмельницького царський уряд заходився підпорядковувати Київську митрополію Московському патріархатові. Проте, незважаючи на значний тиск, цього вдалося досягти лише тридцятьма роками пізніше. Нагодою стала поява кандидатури на пост найвищого церковного ієрарха, однаково зручного і для Москви, і для козацької верхівки. У травні 1686 р. Патріарх Константинопольський під тиском турецького уряду та за хабар ціною 200 золотих і 120 соболиних шкурок погодився надати Патріархові Московському право висвячувати митрополита Київського. Про передачу контролю над Київською митрополією не йшлося. Умови, які були прописані в акті 1686 р., Московський патріархат порушив доволі швидко. Згадування під час богослужіння Вселенського Патріарха припинилося, привілеї Київського митрополита були скасовані.

У 1710 р. у Київській митрополії було запроваджено церковну цензуру. З українських церковних книжок вилучали слова, які здавалися московським духівникам єретичними. У 1722 р. вперше ієрархові Київської митрополії замість давнього історичного титулу «митрополит Київський, Галицький і всієї Русі» було надано титул архієпископа Київського та Малої Росії. Призначати його мав церковний Синод (орган управління православною церквою в Російській імперії) на чолі з царем у Петербурзі. Отже, Київська митрополія - центр східноєвропейського православ’я - перетворилася на звичайну єпархію Російської православної церкви.

Прочитайте текст джерела й, використовуючи здобуті знання, дайте відповіді на запитання. 1. Коли на землях Русі-України поширилося християнство? На які території поширювалася духовна влада Київського митрополита? 2. На які факти посилається Патріарх Константинопольський як на причину невизнання акта 1686 р.?