|
Як ви пам’ятаєте, на XV ст. українські терени втратили власну державність і входили до складу кількох країн, які часто ворогували між собою. Опинившись в умовах, що загрожували самому існуванню українців як окремого народу, мешканці прикордонних територій змушені були опановувати складну військову професію. Постійна боротьба з нападниками перетворила хлібороба та ремісника на воїна особливого типу - відважного й хитрого, який добре володів різними видами зброї, сповненого волелюбності й повсякчас готового боротися проти будь-якого примусу. Такими воїнами були козаки. Спочатку козаки мешкали здебільшого на півдні Київщини - у районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Поступово просуваючись у глиб степів, вони зазвичай селилися понад Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми численними притоками. Особливо вабили козаків багаті на рибу й дичину місця понад Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного міста Дніпро, до Хортиці (в межах сучасного міста Запоріжжя) і Великого Лугу - низинних берегів Дніпра нижче порогів. Ось чому українських козаків називали запорозькими. Понад берегами рік, на островах, у балках чи байраках козаки закладали поселення - зимівники. На освоєних землях, особливо в їхній північній, безпечнішій частині, заняттям козаків були хліборобство, городництво, садівництво, різні ремесла. Умови степу чудово підходили для вирощування коней, великої рогатої та дрібної худоби. Серед козаків траплялися теслі, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, шевці, бондарі тощо. Кожен козак був зазвичай і торгівцем, бо продавав або міняв здобуте у бою чи зароблене власною працею....
|
