§7. Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії

1. До складу яких держав у другій половині XVIII ст. входили Галичина, Буковина й Закарпаття? 2. Якими були особливості соціально-політичного становища цих регіонів у другій половині XVIII ст.?

Адміністративно-територіальний устрій західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії. Наприкінці XVIII ст. Австрійська імперія володіла приблизно 15 % українських земель, а саме: Східною Галичиною, Північною Буковиною та Закарпаттям. Підвладні Австрії території називалися західноукраїнськими землями.

Австрійська імперія була багатонаціональною державою. У «клаптиковій» імперії Габсбургів, як її називали, не існувало єдиної уніфікованої системи управління, унаслідок чого землі, заселені українцями, входили до різних адміністративних одиниць монархії з певними відмінностями в умовах життя.

Першим у складі володінь австрійських Габсбургів опинилося Закарпаття. У 1699 р. воно разом зі Східною Угорщиною перейшло під австрійську владу. Однак панівні позиції в краї, як і раніше, належали угорцям. Заселене українцями Закарпаття поділялося на чотири адміністративні регіони — комітати (жупи), які підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню Угорського королівства. Уся адміністративна, військова, судова та фінансова влада в комітатах зосереджувалася в жупанів — адміністраторів, призначуваних намісницьким управлінням серед місцевих великих землевласників.

Унаслідок першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшла Галичина. Приєднавши ці землі, імператриця Марія Терезія прийняла титул королеви Галичини і Лодомерії. Перекручена таким чином назва Галицько-Волинського князівства була історичним виправданням для імператриці, оскільки такий титул мали у XVIII ст. угорські королі, що захопили ці землі. Австрійські імператори зберігали його до 1918 р.

На приєднаних землях було утворено коронний край Королівство Галичини і Лодомерії із центром у Львові, до складу якого увійшли українські (Східна Галичина) та польські (Західна Галичина) землі. Умовною межею між ними була річка Сян. Територія королівства поділялася на округи й дистрикти, кількість яких змінювалася.

Коронний край — адміністративно-територіальна одиниця Австрійської імперії (із 1867 р. — Австро-Угорщини) у XVIII — на початку XX ст.

Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії

Уся адміністративна влада в коронному краї зосереджувалася в руках губернського управління на чолі з губернатором, якого призначав імператор. В округах і дистриктах влада належала війтам, у селах — мандаторам (наглядачам), яких призначали війти, але утримувалися землевласниками. Містами управляли магістрати, склад яких призначався адміністрацією коронного краю. Вищим представницьким органом краю був Становий сейм. Однак збирався він лише один раз — у 1780 р.

До 1849 р. окремим округом Королівства Галичини і Лодомерії залишалася Буковина. Адміністративним центром цього краю було місто Чернівці. Австрія захопила ці землі в 1774 р., скориставшись слабкістю Османської імперії після її поразки в російсько-турецькій війні 1768—1774 рр. Марія Терезія обґрунтовувала свої претензії на Буковину тим, що остання також входила до Галицько-Волинської держави, територією якої тепер володіла Австрія. Українці становили більшість населення Північної Буковини.

Національне та соціальне становище українців під владою австрійських Габсбургів. Кількість населення західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. становила 2,5 млн осіб, а на початок XX ст. зросла до 6,4 млн. Західних українців австрійська влада в офіційних документах називала рутенами, а вони самі себе — русинами. Упродовж XIX ст. серед галицьких і буковинських русинів набуло поширення нове національне ім’я — українці. Однак у Закарпатті українське населення як тоді, так і зараз називає себе русинами.

Щодо релігійної належності, сповідуючи християнство, українці Буковини, як і Наддніпрянщини, були православними, а Галичини й Закарпаття — греко-католиками.

Наприкінці XVIII ст. з 2,2 млн населення Східної Галичини українці становили приблизно 71 %, поляки — 22 %, євреї — 6 %. Однак поляки, хоча й були меншістю, посідали панівне становище в краї. Українців серед великих землевласників і міської верхівки майже не було.

Населення заселених українцями комітатів Закарпаття наприкінці XVIII ст. налічувало близько 250 тис. осіб, із яких 40 % складали русини. Найбільш численними національними меншинами були угорці та євреї. Більшість закарпатських русинів становили селяни, закріпачені угорськими землевласниками. Русинська знать за тривалі часи іноземного панування перейшла в католицьку віру й змадяризувалася. Вірність традиціям свого народу зберігало греко-католицьке духовенство.

Значним є внесок греко-католицького духовенства в захист галицьких і закарпатських русинів від окатоличення, полонізації та мадяризації. Греко-католицькі священики жили в селах. На відміну від римо-католиків, їм дозволялося одружуватися. Свої духовні обов'язки священики поєднували із селянською працею, заробляючи на утримання родин. Греко-католицьке духовенство користувалося беззастережною довірою селянства. Унаслідок цього в тогочасних історичних умовах воно стало єдиною можливою суспільною елітою для галицьких та закарпатських русинів.

У Буковині наприкінці XVIII ст. жило близько 75 тис. осіб, із яких українці становили 69 %. Найчисленнішими національними меншинами були румуни та євреї. Панівне становище в регіоні посідали румунські бояри-землевласники. Більшість українського населення становили селяни. Русинська шляхта зрумунізувалася ще в попередні століття. Розгортанню румунізації населення Буковини чинила опір лише невелика верства місцевого православного духовенства.

Площа та населення західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст.

Політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель. Входження західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії стало причиною ряду змін. Ці території опинилися у складі імперської структури управління, прикметними рисами якої були перевага інтересів центру, засилля чиновництва, прагнення регламентувати життя підданих розпорядженнями зі столиці.

Проте у ставленні Австрійської та Російської імперій до українських земель також існували значні відмінності. Австрійський уряд ніколи не заявляв, що українські землі є корінними імперськими землями. Він лише доводив своє право володіти ними, визнаючи, що їх населяють інші народи. Імперія Габсбургів була об’єднанням різних народів, жоден із яких не мав абсолютної більшості. Тому австрійська влада не намагалася нав’язувати своїм підданим єдину загальноімперську культуру. Однак у національному житті західних українців, що раніше потерпали від мадяризації в Закарпатті, румунізації в Північній Буковині та полонізації у Східній Галичині, під владою Габсбургів відчутним стало онімечування. У всіх державних установах почала вживатися німецька мова, що значно посилило загрозу денаціоналізації українців.

Денаціоналізація — втрата певним народом рис власної національної ідентичності й поступове його поглинання іншими культурами.

Західноукраїнські землі дісталися австрійській владі в досить занедбаному стані. Проте Габсбурги не збиралися утримувати ці території за рахунок центру, а розглядали їх як джерело поповнення армії та надходжень до державної скарбниці. У 70—80-х рр. XVIII ст. на західноукраїнських землях відбулося чимало змін, пов’язаних зі здійсненням у всій імперії реформ імператриці Марії Терезії та її сина Йосифа II.

Русини. XIX ст.

В аграрній сфері було проведено перепис земель, якими володіли пани, і відповідно до нього визначено повинності селян і податки із землевласників. Було також обмежено застосування до селян тілесних покарань, заборонено панщину в неділі та свята, примусові роботи без згоди селян тощо.

У 1780—1782 рр. Йосиф II видав кілька законів, за якими селяни звільнялися від особистої залежності, панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Водночас селянам надавалися мінімальні громадянські права: одружуватися без дозволу пана, посилати дітей навчатися до ніколи; пан втрачав право судити селянина тощо. У 1789 р. Йосиф II видав закон про ліквідацію панщини, проте після його смерті цю норму скасували. Із 1786 р. було припинено дію всіх польських законів і замінено їх на загальноімперські.

У релігійній сфері імператриця Марія Терезія зрівняла в правах греко-католицьку та римо-католицьку церкви. Римо-католикам було заборонено примушувати греко-католиків змінювати віру. Імператор Йосиф II за законом 1781 р. надав рівні права у своїх володіннях прихильникам не лише всіх християнських церков, а і євреям. Некатолики здобули однакові з католиками права на державну службу.

В освітній сфері імператриця Марія Терезія за шкільною реформою 1777 р. визнала за всіма своїми підданими право навчати своїх дітей у початковій школі рідною «материнською» мовою. У Відні в 1774—1784 рр. при церкві Св. Варвари було відкрито семінарію («Барбареум») для навчання греко-католицького духовенства. За правління Йосифа II її закрили, а натомість створили семінарії у Львові та Ужгороді. Із 1784 р. було відновлено діяльність Львівського університету, при якому для студентів-русинів було створено «Студіум рутеніум» («Руський інститут»), де науки викладалися церковнослов’янською мовою.

Галицькі міщани

Яким було вбрання тогочасних західних українців?

Боротьба населення західноукраїнських земель проти соціального гноблення. На західноукраїнських землях у цей період постійно відбувалися виступи селянства, спричинені посиленням гноблення землевласниками. Наприкінці XVIII ст. у зв’язку зі здійсненням аграрних реформ Йосифа II селяни активізувалися, оскільки зрозуміли зміни як звільнення від влади панів. Опір селян Східної Галичини був настільки сильним, що влада змушена була застосувати війська для його приборкання. Боротьба спалахнула також у Закарпатті й Північній Буковині.

На початку XIX ст., коли уряд скасував деякі з попередніх реформ, зокрема заборону застосовувати тілесні покарання, становище селян погіршилося.

Відчай та безнадія спричиняли зростання опору. Селяни чинили розправи над управителями й панами, підпалювали маєтки й підприємства своїх гнобителів. Подання колективних скарг до судів (у Російській імперії селянам було заборонено скаржитися на поміщиків) було причиною тривалих судових процесів селянських громад проти землевласників.

У гірських районах Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття, як і раніше, спалахував рух опришків. Він мав багато спільного з діями повстанців У. Кармелюка на Поділлі. Особливого розмаху рух набув у 1810—1825 рр. У Буковині тривалий час діяв загін із 30 опришків на чолі з Мироном Штолюком. Лише в 1830 р. загін розгромили, а його ватажка стратили.

Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, Буковині й Закарпатті проти соціального гноблення, панування польської, угорської та австрійської шляхти в XVI — першій половині XIX ст.

Час від часу селянські заворушення виникали в різних районах Закарпаття. Вони супроводжувалися збройними сутичками з панськими прислужниками й карателями. Значний вплив на Закарпаття мало повстання селян сусідньої Східної Словаччини влітку 1831 р. Приводом до протестів стали запроваджені в краї карантинні заходи у зв’язку з епідемією холери, що й обумовило їхню назву «холерні бунти». Уряду вдалося приборкати селян, запровадивши надзвичайний стан і надіславши до охоплених заворушеннями сіл каральні загони. Після цього уряд пішов на поступки селянам і законом 1836 р. скасував частину другорядних натуральних повинностей.

Улітку 1838 р. селянські виступи охопили майже всю Буковину. Придушити їх вдалося ненадовго. У 1843—1844 рр. вони спалахнули з новою силою. Із-поміж багатьох селянських ватажків у цей час уславився Лук'ян Кобилиця (1812—1851). Спочатку він разом з іншими представниками селянських громад звертався до урядових установ зі скаргами на дії панів. Проте переконавшись у марності своїх дій, селяни почали громити маєтки й відмовлялися виконувати повинності. Для придушення повсталих влада використала війська. Кілька сотень селян заарештували, а 238 повстанців покарали киями й різками. Самого Л. Кобилицю кинули до в’язниці.

Марш опришків. Художник В. Скочиляс

Із протоколу допиту слідчим Л. Кобилиці про причини виступу селян у 1844 р.

...Що ж стосується підбурювання підданих... то його треба приписати... головним чином Лук'янові Кобилиці, який поширив між підданими ідею, що вони вільні й мусять відібрати у дідичів (панів) ліси. Для обґрунтування цього твердження оповідав Кобилиця підданим, що він має цісарський патент, друкований золотими буквами, який забезпечує населенню Русько-Кимпулунзької округи всі свободи. Але під час детального допиту він сказав, що не мав такого патенту, що він тільки купив книжку про права і повинності гірських підданих, яка мала позолочену печатку, й через що прийшов до думки, що вона писана золотими буквами. Із цього патенту він сказав зробити багато копій для тутешніх підданих. Коли його допитано після арешту і обвинувачено в бунтарстві, то виявилося, що ця книжка, якої не знайдено в нього, є не що інше, як твір камерального радника Дрдацького про патенти панщини в Галичині та Буковині...

1. Про які факти діяльності Л. Кобилиці повідомлено в документі? 2. Які риси селянської вдачі використав Л. Кобилиця, щоб підняти селян на повстання? 3. Яким є ваше ставлення до його вчинку?

У 1846 р. Східну Галичину охопила хвиля виступів селян, пов’язаних із поширенням сюди польського національно-визвольного повстання із Західної Галичини. Поляки боролися проти австрійського панування. Проте галицькі селяни бачили в поляках лише своїх панів-гнобителів. Підтримуючи боротьбу влади з польськими повстанцями, вони відмовлялися виконувати повинності, громили маєтки й намагалися силоміць повернути собі землі, відібрані в них панами. Це спонукало австрійську владу після придушення польського повстання направити військові загони більш ніж у 100 галицьких сіл і взяти під охорону поміщицькі садиби.

Виступи селянства примушували владу шукати шляхи розв’язання нагальних соціальних проблем. У 1839 р. угорський сейм надав селянам право вільного відходу від пана за умови виконання повинностей, сплати податків і відсутності боргів. Було також скасовано деякі другорядні повинності. У 40-х рр. XIX ст. проекти аграрних реформ з ініціативи місцевої адміністрації стали обговорюватися в крайовому сеймі Галичини.

Стан господарства та характер економічних відносин на західноукраїнських землях. За рівнем свого економічного розвитку західноукраїнські землі значно поступалися іншим регіонам імперії Габсбургів. Основою економіки краю було сільське господарство. У Східній Галичині переважало землеробство. Упродовж першої половини XIX ст. в краї зростало обезземелення селян. За цей час середній розмір селянських наділів зменшився з 6 до 4 гектарів, а земельних володінь поміщиків — зріс із 400 до 600 гектарів. Землеробство мало екстенсивний характер, а отже, — низькі врожаї. За таких умов стихійні лиха й неврожаї спричинили на селі масовий голод у 1805, 1817, 1829, 1844—1847 рр. При цьому в ті самі роки зерно з поміщицьких маєтків вивозилося до інших провінцій імперії та за кордон.

У Закарпатті більшість оброблюваних земель використовувалася для промислового виноградарства, садівництва та землеробства. Переважна частина земель належала угорським та німецьким поміщикам, державі й монастирям. Дрібні селянські наділи не могли забезпечити їхніх власників продуктами харчування. Це змушувало селян вирушати на заробітки до інших регіонів імперії. У господарстві гірських районів краю важливу роль відігравали тваринництво та лісорозробки. Закарпатські вовна та ліс надходили звідти до угорського та австрійського ринків. Селянство потерпало від малоземелля, а близько половини взагалі не мали землі. Більшість селян постійно голодували.

На більшій частині Північної Буковини провідну роль у господарстві відігравало землеробство, а в гірських районах — тваринництво, лісорозробка й мисливство. Фактичними господарями в краї були великі землевласники, яким належали дві третини оброблюваної землі та більшість сіл.

Переважна частина західноукраїнського селянства перебувала в дуже тяжкому становищі. Панщина замість двох-трьох днів, установлених наприкінці XVIII ст. реформами Марії Терезії та Йосифа II, досягала шести днів на тиждень. Крім цього, існували данина натурою, повинності на користь землевласника (літні допоміжні дні, нічна сторожа, толока тощо) і держави (будівництво доріг, мостів, 14-річна військова служба, земельний податок).

Промисловість західноукраїнських земель перебувала в тривалому застої. Традиційні галузі місцевої промисловості — шкіряна, соляна, текстильна, лісова, тютюнова, залізоробна — майже не розвивалися. Промисловість зберігала мануфактурний рівень. У селах розташовувалася більшість мануфактур, які були власністю поміщиків або держави. Працювали на них селяни.

Латунні бирки, які поміщики видавали західноукраїнським селянам як посвідчення відробітків панщини

У 30—40-х рр. XIX ст. під впливом промислової революції, яка охопила західні провінції імперії Габсбургів, у промисловості Східної Галичини розпочалося деяке пожвавлення. У 1843 р. на підприємствах краю з’явилися перші дві парові машини (на той час в інших частинах імперії працювало понад 200 машин). Однак праця вільнонайманих робітників використовувалася дуже мало. Попит на промислову продукцію на західноукраїнських землях задовольнявся переважно її ввезенням із західних провінцій імперії. Унаслідок цього фабрично-заводські товари, які були дешевшими за місцеві вироби, спричиняли занепад західноукраїнських мануфактурних підприємств.

Розвиток міст і торгівлі. Становленню міст на західноукраїнських землях сприяв розвиток ремесла, торгівлі, промисловості й транспорту. Найбільше міст і містечок було у Східній Галичині, найменше — у Північній Буковині. Більшість західноукраїнських міст були слаборозвинені промислово й мали аграрно-ремісничий характер. У Східній Галичині серед міст виділявся лише Львів, у якому на середину XIX ст. проживало 70 тис. осіб. Він був порівняно великим адміністративним, промисловим і торговельним центром, до якого економічно тяжіли всі райони краю. Українці у складі населення Львова становили меншість, близько 65 % налічували поляки. Численною була єврейська громада.

Населення всіх міст і містечок Закарпаття в 30-х рр. XIX ст. налічувало близько 50 тис. осіб. Найбільшим містом був Ужгород, де проживало близько 6 тис. осіб. Права самоврядування міста не мали. У складі населення міст значну частину становили угорці та євреї.

Найбільшим економічним, культурним та адміністративним центром Північної Буковини були Чернівці, де на середину XIX ст. проживало близько 20 тис. осіб. Українці у складі міського населення становили меншість. Серед міщан краю було багато румунів, євреїв, австрійців. У соціальному відношенні більшість міського населення належала до незаможних верств — ремісники, дрібні торговці тощо.

Наприкінці XVIII ст. на західноукраїнських землях вели жваву торгівлю переважно єврейські, німецькі та вірменські купці. Вони привозили сюди товари із Силезії, Польщі, Угорщини, Туреччини: хутрові й шкіряні вироби, залізні й мідні знаряддя, скло, хустки, полотно, сіль, вино, олію, цукор, каву, ізюм, інжир, солону рибу тощо. Водночас торговці скуповували за низькими цінами велику рогату худобу й коней, шкури, молочну продукцію, віск, мед, зерно тощо і продавали їх як у краї, так і за його межами.

Певний розвиток ремесла, мануфактурного й промислового виробництва, а також сільського господарства в першій половині XIX ст. викликав деяке пожвавлення в торгівлі. Розвивалися торговельні зв’язки Східної Галичини (переважно через місто Броди) із Наддніпрянською Україною. Звідти на галицькі ринки надходили худоба, промислові вироби тощо, а до Наддніпрянщини вивозили деревину, полотно, сукно.

Західноукраїнські сільськогосподарські продукти й сировина вивозилися також до центральних провінцій Австрійської імперії та деяких країн Західної Європи. Завдяки розвитку торгівлі в руках купців нагромаджувалися великі капітали, поширювалося лихварство.

Внутрішня торгівля розвивалася на основі «розносної торгівлі» мандрівних торговців, традиційних ярмарків і тижневих базарів. Найбільші на західноукраїнських землях центри ярмаркової торгівлі розташовувалися в Тернополі, Станіславі, Надвірній, Ужгороді, Чернівцях, Садгорі, Вижниці, Заліщиках.

Висновки. Адміністративно-територіальний устрій, запроваджений австрійською владою, мав на меті привести західноукраїнські землі у відповідність до інших імперських провінцій, уникаючи при цьому рішучих змін, які могли викликати незадоволення місцевої еліти.

Західні українці перебували в досить тяжкому національному й соціальному становищі, що проявлялося в загрозі денаціоналізації та соціальному гнобленні.

Реформи Марії Терезії та Йосифа II, здійснені на західноукраїнських землях, у цілому позитивно вплинули на розвиток краю, сприяли поширенню серед русинів прихильного ставлення до Габсбургів.

На західноукраїнських землях у цей період виступи селян мали постійний характер. Влада придушувала їх і водночас здійснювала певні поступки для полегшення становища селянства.

Господарство західноукраїнських земель розвивалося дуже повільно. В економіці краю переважало сільське господарство, що базувалося на залишках кріпосницьких відносин. Місцева промисловість перебувала на мануфактурному рівні й не могла конкурувати із центральними провінціями імперії.

Західноукраїнські міста й містечка зберігали традиційну роль ремісничих, торговельних і мануфактурних центрів.

Запитання та завдання

1. До складу якого адміністративного утворення Австрійської імперії входила Буковина? 2. Кому належала адміністративна влада в Королівстві Галичини і Лодомерії? 3. У якому регіоні західноукраїнських земель українці становили найбільшу частку у складі населення? 4. Якими були найчисленніші національні меншини в Закарпатті? 5. Що таке денаціоналізація? 6. У якому регіоні західноукраїнських земель було найбільше міст і містечок?

7. Охарактеризуйте адміністративно-територіальний устрій західноукраїнських земель під владою Габсбургів. 8. Порівняйте системи управління українськими землями у складі Російської та Австрійської імперій. 9. Визначте особливості національного й соціального становища русинів під владою Габсбургів у різних регіонах західноукраїнських земель. 10. Порівняйте причини, форми й характер соціальних протестів, що відбувалися в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях. 11. Охарактеризуйте господарський розвиток західноукраїнських земель. 12. Які риси були притаманні розвитку міст і містечок регіону?

13. Покажіть на карті регіони західноукраїнських земель та адміністративні утворення, до складу яких вони входили. 14. Об'єднайтеся в малі групи й обговоріть, які зміни відбулися в житті населення українських земель під владою Російської та Австрійської імперій. Запишіть загальний перелік змін, складений у результаті обговорення. 15. Заповніть таблицю «Вплив реформ Марії Терезії та Йосифа II на розвиток західноукраїнських земель».

16. Поміркуйте, що втратили і що отримали західні українці, опинившись під владою австрійських Габсбургів. Які завдання їм необхідно було вирішувати в нових умовах? 17. Розкрийте взаємозв'язок між помітним відставанням західноукраїнської промисловості й рівнем розвитку торгівлі.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно