§ 9. ОСВІТА І НАУКА В УКРАЇНІ наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Чим пояснити, що завойовники завжди починають нищити освіту, мову, традиції поневоленого народу?

1. Умови розвитку культури

Національна культура, як і все життя народу, формується під впливом тих чи інших історичних умов. Для української культури це було зникнення турецько-татарської загрози; припинення державного асиміляційного тиску Польщі; розвиток промислового виробництва й виникнення верстви «різночинців» — інтелігенції, яка в 1830—1840-х роках перебрала на себе справу розвитку культури. Українська культура зазнавала значного впливу європейської. Ідеї романтизму та класицизму (насамперед в архітектурі) мали в Україні багато прихильників.

Особливого значення набув романтизм, який міцно поєднався з національними й соціально-визвольними потребами всіх пригноблених слов’янських народів. Засвоюючи ідеї романтизму, українські діячі культури проймалися ідеалами волелюбності, свободи, «відкривали» народ як джерело моралі, мудрості й краси.

Умовою розвитку культури стала її капіталізація. Підприємці в пошуках прибутку прагнули задовольнити духовно-культурні запити «різночинців». Вони вкладали кошти у видання літературних творів, газет і часописів, постановку театральних вистав. Отже, заради отримання прибутку капіталісти також сприяли розвитку культури.

Романтизм — ідейно-художній мистецький напрям, у центрі уваги якого перебуває народне життя, індивідуальність, наділені ідеальними рисами й прагненнями; світогляд, якому властива ідеалізація дійсності, мрійливість.

Класицизм — ідейно-художній напрям, орієнтований на вимоги й смаки вищої суспільної верстви, який на передній план висував аристократизм, раціоналізм, чітке дотримання непорушних правил, наслідування античних зразків.

К. Ауер. Панорама Львова. 1840 р.

Разом з тим зберігалися умови, які суттєво гальмували розвиток культури. Це повна втрата державності на Слобожанщині й Лівобережжі, нове закріпачення українців (за Катерини II), ліквідація магдебурзького права, повне підпорядкування українських церковних парафій (громад) Московській патріархії. Усе це зумовило позбавлення імперським урядом українського народу його власної культури й намагання приєднати його до великоруської народності.

Розвиток української культури гальмувався й розділеністю українських земель, уключенням їх до складу різних за суспільним ладом, мовами й національними традиціями держав. Хоча імперська влада суттєво відрізнялися за культурою та державницькою традицією, щодо носіїв української культури вони діяли дуже подібно: переслідували національно свідому еліту, усували її від участі в культурному й суспільному житті, заохочували всіляких пристосуванців, створювали сприятливі умови для відступників від національних інтересів.

Незважаючи на підневільне становище українців, протидію імперської влади, становлення національної культури відбулося. Наша культура не розчинилася в чужих зразках, а виявила надзвичайну життєву стійкість і витворила оригінальні національні взірці, досягнула світових висот у мистецтві.

2. Освіта

Для розвитку промисловості, торгівлі, міст потрібно було дедалі більше освічених і кваліфікованих працівників. Тому російський царат змушений був відкривати нові навчальні заклади.

Історичний факт

Про настрої, які панували в петербурзьких урядових колах стосовно освіти народу, красномовно свідчать слова міністра народної освіти адмірала О. Шишкова, сказані в 1824 р.: «Навчати грамоти весь народ... завдало б більше шкоди, ніж користі».

Шкоду від освіти царат убачав у «вільнодумстві» й розвитку національної самосвідомості. Не маючи змоги протистояти потребі суспільства в освічених людях, царський уряд вирішив узяти сферу освіти під пильний нагляд. Для цього 1802 р. було створено міністерство народної освіти. Своїми заходами міністерство, з одного боку, намагалося задовольнити потреби країни в освічених працівниках і чиновниках, а з іншого — позбавити народи імперії національної самосвідомості та гідності. Замість них офіційний Петербург намагався прищепити українцям уявлення, що російська нація — рятівник і провідник усього слов’янства, а українці — лише меншовартісний, неповноцінний етнос.

Цій меті слугувала й реорганізація системи освіти. На межі XVIII-XIX ст. царат зруйнував народну школу в Україні — ту школу, яка вивела український народ на один рівень із найосвіченішими державами Європи.

Історичний факт

У середині XVIII ст. в Україні одна школа була на 700-900 осіб, а в середині XIX ст. одна школа — на 9,5 тис. українців.

Відповідно до загальноімперських зразків навчальні заклади поділили на чотири типи: парафіяльні, повітові школи, губернські гімназії та університети. Українській освіті, яка вирізнялася демократичністю й усестановістю, тепер надавався чітко виражений становий характер.

Початкову освіту здобували в парафіяльних сільських і повітових школах. Сільські діти навчалися протягом 4-6 місяців, міські — до 1 року. Викладання здійснювалося російською мовою. Учнів навчали читати, писати, простих арифметичних дій та основ православної віри.

Другим ступенем початкової освіти були повітові школи. Тут навчалися переважно діти дворян, заможних міщан, купців і чиновників. Учні вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику та малювання.

Середню освіту учні здобували в гімназіях, спочатку чотирикласних, а з 1828 р. — семикласних. Тут вони вивчали чимало нових предметів, зокрема латинську, німецьку та французьку мови, початковий курс філософії, політичну економію, природознавство. Царат свідомо гальмував розвиток освіти, тому кількість учнів і шкіл в Україні була незначною.

Історичний факт

У 1856 р. на підвладних Росії українських землях офіційно існувало 1300 початкових шкіл, де навчалося 67 тис. учнів; 18 гімназій, де навчалося 4 тис. учнів. Зважаючи на те, що в підросійській Україні проживало 13,5 млн осіб, то на 100 мешканців було 0,61 учня. Водночас у Росії на 100 мешканців було 0,7, США — 20, Франції та Англії — по 9,1 учня. У

У губернських містах діяли також приватні пансіони. У Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі й Києві були засновані інститути шляхетних дівчат. Навчання й виховання в цих закладах велося за програмою середньої школи.

В Україні функціонували також ліцеї: Рішельєвський в Одесі, Кременецький на Волині (закритий після польського повстання 1830-1831 рр.) і Ніжинський. Вихованцями Ніжинського ліцею були такі видатні українські письменники, громадські діячі, учені XIX ст., як М. Гоголь, Є. Гребінка, Л. Глібов, О. Лазаревський та ін. Ліцеї були перехідною ланкою між гімназіями й університетами.

Інститут шляхетних дівчат. м. Одеса. Гравюра. XIX ст.

Поступово розширювалася мережа професійних навчальних закладів: медичних, геодезичних, агрономічних, торговельних. Найбільшу мережу навчальних закладів мало військове відомство.

3. Відкриття університетів у Харкові та Києві

Харківський університет був відкритий у 1805 р., Київський — у 1834 р. Згідно зі статутом, завдання університетів полягало в «підготовці юнацтва до вступу на різні звання державної служби». Тобто університети мали слугувати лише справі підготовки державних чиновників. Проте зусиллями професорів і студентів університети поступово стали центрами наукового, культурного й громадсько-політичного життя України.

За імперським задумом, університети мали стати центрами поширення загальноросійської культури. Насправді вони відіграли зовсім іншу роль: дали місцевим юнакам змогу ознайомитися не лише з офіційною, а й зі справжньою історією та культурою своєї Батьківщини. Незважаючи на контроль імперії, Харківський і Київський університети сприяли пробудженню від столітнього сну другого за чисельністю народу імперії, відродженню його культури, самосвідомості й історичної пам’яті.

Історичний факт

Першим ректором Київського університету став виходець зі старшинського роду Михайло Максимович, автор майже 400 праць з етнографії, історії, філософії, природознавства, історії літератури. М. Максимович був академіком Петербурзької академії наук, почесним членом понад 20 наукових організацій, товариств і навчальних закладів.

4. Наука. Видатні вчені

Природничі й точні науки. На початку століття центром наукових досліджень був Харківський університет. Його ректор у 1813-1820 рр. Тимофій Осиповський видав тритомний «Курс математики», який упродовж десятків років був основним підручником з математики для студентів усієї Російської імперії. Видатним українським математиком світового рівня став його учень Михайло Остроградський. У різні періоди життя він очолював кафедру математики в паризькому колежі Генріха IV, був засновником Петербурзької наукової математичної ніколи. Український учений був обраний членом Петербурзької академії наук (у 29 років), також був членом американського й італійського математичних товариств, членом-кореспондентом Паризької АН. Хоча М. Остроградський тривалий час жив за кордоном, він ніколи не цурався Батьківщини, підтримував дружні стосунки з Т. Шевченком.

К. Зеєлігер. Іван Орлай. 1821 р.

Відомим ученим-медиком став виходець із Закарпаття, випускник Львівського й Віденського університетів Іван Орлай. Упродовж 16 років (з 1801 по 1817 р.) він був ученим секретарем російської Медичної академії. Автор наукових праць з історії медицини, а також медичних посібників. В останні роки життя очолював Ніжинську гімназію та Рішельєвський ліцей. За свої демократичні погляди І. Орлай був звинувачений у вільнодумстві й під час слідства помер.

Помітний внесок у природничі науки зробив уродженець м. Яворова, випускник Віденського університету Остап Волощак. Працюючи у Львівському університеті, він зажив слави як видатний географ, ботанік і флорист. О. Волощак вивчав рослинний світ Карпат, написав понад 50 наукових праць з ботаніки і був обраний членом Віденської та Краківської академій наук. Також був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

Суспільні науки. У першій половині XIX ст. продовжувала розвиватись історична наука, що було зумовлено зростанням національної самосвідомості української інтелігенції, яка вже читала «Історію русів». Як історико-публіцистичний твір, пройнятий українською національною ідеєю, він дав поштовх до написання вагомих історичних праць, які донині не втратили свого наукового значення. Це зокрема, 4-томна «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського, написана відповідно до європейської методи й видана 1822 р. Думки й висновки автора ґрунтуються на історичних джерелах. Наукове обґрунтування самобутності України, окремішності її історії було дуже своєчасним, адже саме тоді друкувалися перші томи написаної з великодержавницьких позицій «Истории государства Российского» М. Карамзіна. Російський «придворний історіограф», усупереч історичним джерелам, уключив історію Русі-України в історію Московії/Росії.

Великою популярністю в сучасників користувалася 5-томна «История Малороссии» Миколи Маркевича, опублікована в 1842-1843 рр. Історик створив яскравий і водночас романтичний опис української історії окремо від російської, наголошуючи на постійному прагненні старшин Гетьманщини до автономії.

Історичний факт

Правдивий виклад української історії для відомого російського літературного критика В. Бєлінського став приводом до звинувачення М. Маркевича в прагненні «відірвати історію України від історії Росії».

Чим можна пояснити таке неприйняття В. Бєлінським історичної правди?

Отже, українські історики XIX ст. активно відтворювали й зміцнювали історичну пам’ять народу. Вони підводили до думки: якщо в минулому народ був самостійним творцем власної долі, успішно захищався від ворогів, мав свою державу, політичних провідників і законний суд, то чому він нині поневолений і мусить страждати, замість повернутися до вільного стану й державності. Так історики перетворювали історичну пам’ять на засіб захисту власних інтересів, уселяли віру в майбутнє народу — нащадка славних, незалежних і героїчних предків. Історичні твори відновлювали також національну гідність, учили поважати своїх пращурів, надихали на вчинки, гідні їхньої пам’яті.

Олександр Потебня

Михайло Максимович

 

Протягом першої половини XIX ст. окремою наукою стало мовознавство. Найкращі представники української інтелігенції взялися за вирішення одного з найважливіших і водночас найважчих в імперських умовах завдань — перетворення народної розмовної мови на основний засіб спілкування всіх верств суспільства. Українські інтелігенти захищали нашу мову від нападок реакціонерів і невігласів, демонстративно спілкувалися нею в повсякденному житті.

Велике враження на суспільство справила стаття Ізмаїла Срезнєвського «Взгляд на пам’ятники украинской народной словесності» (1834), у якій дослідник слов’янських мов відкрито виступив на захист української. Він доводив, що українська є самостійною слов’янською мовою, а не діалектом російської, як це проголошували офіційні кола, і переконував, що вона матиме велике літературне майбутнє.

На позиціях захисника української мови стояв також видатний мовознавець Олександр Потебня — автор багатьох творів з етнографії та фольклористики, зокрема «Пояснення малоруських історичних пісень» у двох томах.

Вагомий внесок у вивчення українського фольклору зробив перший ректор Київського університету Михайло Максимович, один із фундаторів української етнографії — науки про український народ. Починаючи з 1827 р. він упорядкував і видав три збірки «Малоросійських пісень...» ліричного змісту.

Українські вчені активно займалися вивченням фольклору. На початку XIX ст. дослідником і видавцем українських народних пісень став грузинський князь і уродженець України Микола Цертелєв.

Історичне джерело

У передмові до власної збірки М. Цертелєв писав: «Якщо ці вірші не можуть слугувати поясненням української історії, то принаймні в них видно поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті ту чисту моральність, якою завжди відзначалися українці та яку вони старанно зберігають і сьогодні як одиноку спадщину по предках, яка врятувалася від жадібності сусідніх народів». Несподівано для багатьох інтелектуалів він заявив, що українську народну думу він цінує «набагато вище, ніж усі салонні романси й пісні».

5. Культурно-освітні товариства

Прикладом життєвої стійкості української культури стало створення громадських культурно-освітніх товариств. За відсутності державних національних установ, саме вони опікувалися розвитком культури, наукових знань, ліквідацією неписьменності, піднесенням національної свідомості, згуртуванням українства.

Першим таким товариством стала «Галицько-Руська матиця», заснована 16 липня 1848 р. у Львові та затверджена в жовтні 1848 р. Першим з’їздом діячів української культури. Зразком для товариства стали матиці сербів і чехів. Мета товариства полягала у виданні для народу популярних книжок із різних галузей. Першим головою товариства став о. Михайло Куземський. На початку своєї діяльності «Галицько-Руська матиця» надавала перевагу виданню шкільних підручників і посібників для українських шкіл. Першою надрукованою книжкою став «Буквар руський для школ в Галіції» Адольфа Добрянського (1848).

До 1868 р. «Галицько-Руська матиця» залишалася єдиною українською інституцією культурно-освітнього характеру.

Запитання та завдання

1. Назвіть імена найвидатніших українських учених першої половини XIX ст., зазначивши науковий напрям чи результати їхніх досліджень.

2. Охарактеризуйте систему освіти наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст., виокремивши чотири типи навчальних закладів.

3. Як ви розумієте поняття «вільнодумство», «приватний пансіон», «матиця»?

4. Який тип товариств уособлювала «Галицько-Руська матиця»? Які функції та чому виконували такі товариства?

5. Поясніть, чому царат, хай і недостатньо, але все ж таки сприяв розвитку освіти.

6. Як Російська імперія використовувала систему освіти собі на користь?

7. Проаналізуйте умови розвитку української культури наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст., виокремивши умови економічного й духовного походження, зі сприятливими й несприятливими наслідками.

8. Порівняйте імперські задуми щодо ролі університетів та їхній реальний вплив на суспільне життя. Поміркуйте над причинами невідповідності.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно