§ 20. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ в 1880—1890-х роках

Пригноблений народ може досягнути успіху, піднявшись на збройну боротьбу, однак у демократичних суспільствах народ може досягнути своєї мети мирними засобами. Поміркуйте, якими саме.

1. Діяльність галицьких народовців у 1880—1890-х роках

Протягом другої половини 1870-х років галицькі народовці продовжували ту саму культурницьку роботу, що й у попередні роки. Проте вибори 1879 р. до Галицького сейму, на яких було обрано лише трьох депутатів від українства, яскраво продемонстрували, що, обмежившись лише такою роботою, народовці не зможуть зблизитися з народом і завоювати його довіру. Вони усвідомили, що необхідно поширити свою діяльність на державно-політичні справи, щоб протистояти незаконним махінаціям і терору, інакше доведеться забути про успіхи в українській справі.

Історичний факт

Самоусунення народовців від участі в політичній боротьбі створювало найсприятливіші умови для антиконституційних дій польських політиків, давало їм змогу безкарно підтасовувати результати голосування, чинити тиск або підкуповувати виборців. Безпосередньо перед голосуванням селянських виборців щедро пригощали ковбасою й горілкою коштом місцевої адміністрації та польських поміщиків. Словосполучення «галицькі вибори», «виборча ковбаса» стали для політиків синонімом політичного обману й зловживань.

Після поразки 1879 р. в середовищі народовців сформувалися нові лідери, які належали до світської інтелігенції: учитель гімназії Ю. Романчук, юристи О. Огоновський та брати Барвінські. Душею нової організації народовців став Олександр Барвінський (1847-1926). Народився в с. Шляхтинцях на Тернопільщині в родині священика, вищу освіту здобув у Львівському університеті. Співпрацював з українськими періодичними виданнями «Правда», «Мета», «Русь», «Русалка». Займався педагогічною діяльністю, тривалий час був членом Крайової шкільної ради, у 1890-х роках очолював Українське педагогічне товариство й одночасно працював заступником голови товариства «Просвіта». З 1886 р. видавав «Руську історичну бібліотеку» (24 томи). Протягом 1892-1897 рр. очолював Наукове товариство імені Шевченка. Брав активну участь у громадсько-політичному житті, у різні роки був депутатом віденського парламенту й Галицького сейму. О. Барвінський досконало знав економічні й соціальні питання, був яскравим публіцистом, людиною енергійною й відданою громадській справі.

Олександр Барвінський

Нові лідери усвідомлювали, що культурництво й поступки призвели до того, що польські шляхтичі витіснили їх із Галицького сейму, а русофіли — з усіх колишніх українських установ. Щоб виправити становище, уже в 1879 р. вони почали видавати для селян політичний часопис «Батьківщина». Наступного року заснували зорієнтовану на інтелігенцію газету «Діло», підкресливши, що їхня позиція протилежна позиції русофілів, чия газета називалася «Слово». Газета «Діло» стала органом народовського руху й інформувала про всі події, які стосувалися українців. Вона проіснувала аж до 1939 р., коли її закрила радянська влада.

Щоб краще зрозуміти потреби українського суспільства, у 1880 р. народовці скликали віче, у якому взяло участь майже 2 тис. селян. Його учасники обговорили політичне становище українства, економічні справи, шкільні проблеми та ін. Віче 1880 р. стало першою вдалою спробою народовців зв’язатися з народними масами.

У 1885 р. Ю. Романчук заснував політичний клуб «Народна рада» на противагу москвофільській «Руській раді». Відтоді народовці виступали як самостійна політична сила в галицькій політиці, а Народна рада стала прообразом української політичної партії. Вона виступала за єдність галицьких і наддніпрянських українців, їхню окремішність від поляків і росіян; наполягала на поділі Галичини на українську й польську частини, вимагала рівноправності всіх народів Австро-Угорщини, наголошувала на захисті конституційних прав українців.

Юліан Романчук

Пожвавленню роботи народовців несподівано посприяла заборона української мови в підросійській Україні. Східноукраїнські письменники почали друкувати свої твори в Галичині, а громадські діячі Наддніпрянщини дедалі уважніше придивлялися до життя й справ Галичини. Організації народовців стали отримувати допомогу східноукраїнських меценатів, хоча й значно скромнішу за російську підтримку москвофілів.

Наприкінці 1880-х років народовці вже були провідною силою в українському середовищі й відтіснили москвофілів на другорядні позиції.

2. «Новоерівська » політика народовців

На національний рух у Західній Україні впливали не тільки внутрішні чинники. Наприкінці 1880-х років він опинився в центрі міжнародного протистояння Австро-Угорщини, Пруссії та Росії. Імперії ніяк не могли домовитися про сфери впливу на Балканському півострові. Виникла реальна загроза війни між ними.

На підтримку Австрії стала Пруссія. У німецькому журналі «Сучасність» на початку 1888 р. з’явилася стаття «Росія та Європа», яку, на переконання громадськості, зініціював прусський канцлер О. фон Бісмарк. У такий спосіб він вирішив застерегти Росію від її завойовницьких планів проти Австро-Угорщини та просування на Балкани.

Історичне джерело

Автор статті філософ Е. фон Гартман на історичних фактах продемонстрував розгортання наступу Росії на Європу. З метою позбавлення її амбіцій на світове панування він запропонував проект відокремлення від Росії її західних провінцій. За проектом Е. фон Гартмана, Фінляндія мала об’єднатися зі Швецією, Бессарабія— з Румунією, Естляндія, Лівляндія, Курляндія, Ковненська та Віленська губернії утворили б самостійне Балтійськие королівство. Польщу пропонували відновити до поділу 1795 р. Об’єднані Біло- й Малоросія мали утворити Королівство Київське. Гарантії державності Швеція та Балтійське королівство мали отримати від Пруссії, а Румунське й Київське королівства — від Австрії.

Щоб заручитися підтримкою українців напередодні ймовірного воєнного конфлікту, уряд Австрії натиснув на польських адміністраторів Галичини, вони пішли на поступки українському національному руху. Між польською й українською сторонами було організовано переговори. Від українців у переговорах узяли участь В. Антонович та О. Барвінський.

Переговори велися аж до осені 1890 р. Українці домоглися розширення можливостей для культурного й політичного життя. їм пообіцяли справедливі вибори, а отже — додаткові місця у Віденському парламенті та Галицькому сеймі, певні адміністративні посади. Галицький уряд брав на себе зобов’язання: сприяти створенню страхового товариства «Дністер»; запровадити український правопис у підручниках; надати допомогу українським культурним установам, зокрема осучаснити вчительські семінарії, відкрити українську гімназію в Коломиї, збільшити кількість українських кафедр у Львівському університеті, запровадити українські написи на всіх державних установах, залізницях, поштових скриньках тощо. У відповідь народовці обіцяли підтримувати політику австрійського уряду, відмовитися від опозиційної тактики й виступів проти поляків. Компромісу було досягнуто 25 листопада 1890 р. лідерами галицьких народовців і тогочасним намісником Галичини графом Бадені.

Відтепер, запевняли обидві сторони, розпочнеться «нова ера» у польсько-українських відносинах. Однак уже наступного року намісник так провів вибори до парламенту, що українці втратили майже половину своїх мандатів. У 1892 р. від підтримки компромісу відійшла Народна рада, очолювана Ю. Романчуком. Остаточно від «новоерівської» політики обидві сторони відмовилися 1894 р., офіційно заявивши про це з трибуни Галицького сейму.

Незважаючи на такий сумний фінал першої спроби порозуміння, завдяки «новій ері» була відкрита ще одна українська гімназія (усього лише третя) і створена кафедра української історії у Львівському університеті.

Історичний факт

Щоб уникнути назви «кафедра руської історії», австрійське міністерство освіти придумало довгу й незграбну назву «кафедра усесвітньої історії з особливим наголосом на історії Східної України».

За рекомендацією В. Антоновича цю кафедру очолив 28-річний київський історик М. Грушевський, який успішно керував нею до початку Першої світової війни.

3. Розгортання руху народовців на Буковині та в Закарпатті

Утвердженню провідних позицій народовців надзвичайно посприяло відкриття в 1875 р. Чернівецького університету. Багато його викладачів прибули з Галичини й стали провідниками національної ідеї. У 1884 р. народовці подолали вплив москвофілів і перетворили товариство «Руська бесіда» на осередок національного відродження Буковини. Товариство почало видавати «Бібліотеку для молоді, селян і міщанства». Воно відкривало свої філії в повітових центрах, формувало мережу народних читалень.

У 1887 р. було створене товариство «Руська школа», яке впродовж 1890-х років очолював відомий педагог і мовознавець Степан Смаль-Стоцький. Товариство дбало про українські потреби в державних школах, організовувало курси підвищення кваліфікації вчителів, видавало українські шкільні підручники та серію книжок для дітей «Дитяча бібліотека». Завдяки народовцям українське шкільництво Буковини досягнуло найбільших успіхів з усіх трьох західноукраїнських регіонів.

Під впливом Шевченкового слова в краї сформувалася «Буковинська трійця» зачинателів української літератури: Юрій Федькович і брати Сидір і Григорій Воробкевичі. У 1885 р. Ю. Федькович розпочав видання української газети «Буковина».

«Нова ера» (1890—1894) — перша спроба польських та українських сил Галичини досягнути компромісу, який передбачав окремі поступки польського уряду Галичини на користь українського політичного й культурно-освітнього життя та відмову українських сил від опозиційної тактики й виступів проти польського уряду.

Степан Смаль-Стоцький

Григорій Воробкевич

Сидір Воробкевич

Наприкінці XIX ст. політичне життя в краї розвивалося в тому ж напрямі й тими ж темпами, що й галицьке. Політичні сили Буковини й Галичини налагодили тісну взаємодію. їхні депутати належали до єдиного «Українського клубу», що діяв у віденському парламенті. Завдяки міцним позиціям українських політичних сил, їхній добрій взаємодії, а також відсутності гострого міжетнічного протистояння, яке спостерігалося в Галичині, рівень розвитку культурних і громадських організацій Буковини був дуже високим.

Стан національного руху в Закарпатті разюче контрастував зі станом у Галичині та на Буковині. Після придушення національно-визвольної боротьби угорців у 1848—1849 рр. російськими військами угорська політична верхівка всю ненависть, якою вона палала до росіян, перенесла на закарпатських русинів. «Нищити русинів зробилося немов патріотичним обов’язком мадярським», — стверджували сучасники. Жорсткого тиску зазнавала греко-католицька церква, закривалися українські школи. Якщо в 1874 р. існувала 571 школа, то після 1907 р. не залишилося жодної. Здобутки культурно-національного життя, досягнуті завдяки О. Духновичу й А. Добрянському протягом попередніх десятиліть, у 1860-і роки були втрачені.

Історичний факт

Мадяризації зазнавали навіть найвищі ієрархи греко-католицької церкви Закарпаття. Мукачівський єпископ С. Панкович, який очолив єпископську кафедру протягом 1867—1874 рр., казав: «Якщо живемо під владою мадярів, ми повинні стати мадярами».

Незважаючи на тиск, у 1880-х роках у Закарпатті все ж таки з’являється народовський рух. Його започаткував учитель гімназії в Будапешті о. Василь Чопей. У 1883 р. він видав «Русько-мадярський словник». У передмові автор доводив незалежність української мови від російської. Тоді ж розпочав свою наукову діяльність етнограф і греко-католицький священик Юрій Жаткович. До них приєдналися ще кілька інтелігентів — Євменій Сабов, Августин Волошин та ін. Протидіючи асиміляції, вони писали свої твори народною мовою закарпатців.

Скориставшись пишним відзначенням в Угорщині тисячоліття Угорського королівства (1896), проти політики мадяризації виступили політичні й громадські сили Галичини. Вони опублікували у Львові «Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття».

Лише в 1897 р. в Закарпатті з’явився тижневик української орієнтації «Наука», а наступного року — державна газета «Неділя», що теж друкувалася народною мовою. Тільки окремі інтелігенти Закарпаття підтримували зв’язки з Галичиною. Наприкінці XIX ст. Закарпаття, за висловом М. Драгоманова, залишалося «пораненим братом» українства.

4. Польський та єврейський рухи в Галичині

Австрійське законодавство дозволяло легальне існування соціально-демократичних партій. Цим у 1880-х роках скористалася польська молодь, яка створила демократичні й соціалістичні гуртки в більшості міст Галичини. Поступово під гаслами демократизації почали проглядатися ідеї відновлення незалежної польської держави.

У середині 1880-х років виникла політична течія польських націонал-демократів (ендеків). Спочатку її прихильники гуртувалися у Варшаві. Під тиском російської влади більшість ендеків була змушена переїхати до Галичини. Тут вони видавали часопис «Загальнопольський огляд» і на його сторінках відпрацьовували ідеї польського націоналізму. Він передбачав захист національних і соціальних потреб польського народу. Кінцевою політичною метою ендеки проголошували відновлення польської держави в кордонах 1772 р.

Польські ендеки вороже ставилися до українського національного руху, а один з їхніх лідерів — Р. Дмовський — заявляв, що українцям «потрібно показати кулак», неодмінно полонізувати й окатоличити. Таких поглядів дотримувалася більшість польської спільноти Галичини. Виняток становили лише невеликі групи польських соціалістів, які поступово втрачали свій вплив.

Більшість польських політичних партій категорично відхиляла домагання української молоді відкрити у Львові український університет. Польську студентську молодь використовували як знаряддя тиску на українців. Так, у 1910 р. впродовж кількох днів у Львові й інших містах і містечках польська молодь громила українські будівлі, будинки кредитних спілок, «Просвіти», Наукового товариства імені Шевченка. На вулицях окремих міст краю було небезпечно з’являтися в українському одязі, розмовляти українською.

Демократизація суспільно-політичного життя в Австрійській конституційній монархії позначилася й на розвиткові єврейського національного руху. Чисельність євреїв у Королівстві Галичини й Лодомерії була досить високою, оскільки тут євреям дозволяли купувати землю.

У XIX ст. зародилося єврейське просвітництво — Гаскала. Просвітники надавали великого значення світським ідеям і цінностям, виступали за асиміляцію й інтеграцію з культурою країни, у якій мешкали євреї.

Право брати участь у місцевих виборах та ідеї Гаскали наприкінці XIX ст. спричинили виникнення в єврейській спільноті ряду політичних течій. Так, партія Бунд стояла на позиціях асиміляції євреїв з місцевим населенням і захисту прав робітників. Фолькісти заперечували асиміляцію й наполягали на політичній боротьбі за культурну автономію євреїв. Популярності набував сіонізм (назва походить від гори Сіон) — рух європейських євреїв за створення власної держави.

Запитання та завдання

1. Визначте регіон найслабшого розвитку українського національного руху наприкінці XIX ст.

2. Як ви розумієте вислови «галицькі вибори», «виборча ковбаса»?

3. Що стало суспільним поштовхом до перебудови діяльності народовців? Як змінився характер їхньої діяльності?

4. Виокремте напрями розвитку єврейського національного руху в Галичині.

5. Поясніть, як Емський указ посприяв розвитку українського національного руху в Західній Україні.

6. З’ясуйте сутність міжнародних чинників, які зумовили спробу польсько-українського компромісу «нова ера».

7. Охарактеризуйте зобов’язання, які взяли на себе сторони «новоерівського компромісу».

8. Визначте характер польського національного руху в Галичині щодо загальнолюдських позицій свободи, справедливості, гуманізму, рівності й братерства.

9. Поміркуйте, чому в Східній Україні громадівці не могли різко змінити характер власної діяльності, як це зробили народовці.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно