§15. Місто і село: життя в пореформену добу

1. Яким було повсякденне життя українських селян у першій половині XIX ст.? 2. Які риси менталітету українського селянства формувала його щоденна праця? 3. Як виглядали українські міста першої половини XIX ст.?

Населення Наддніпрянщини в другій половині XIX ст. Упродовж другої половини XIX ст. кількість населення дев’яти губерній Наддніпрянщини збільшилася з 13,5 до 23,5 млн осіб. Особливо швидкими темпами зростала кількість жителів Півдня і Сходу України, де відбувався бурхливий розвиток промисловості (із 3,6 млн осіб у 1858 р. до 8,8 млн 1897 р.). Міське населення Правобережжя та Лівобережжя за цей час збільшилося у три рази, Півдня і Сходу — у п’ять разів. Більшість населення Наддніпрянщини (22 млн осіб) становили селяни. Промислових робітників наприкінці XIX ст. налічувалося близько 360 тис. осіб. За національним складом у населенні Наддніпрянщини переважали українці. Найчисленнішими національними меншинами були росіяни, білоруси, євреї, німці та молдавани. Найбільша частка росіян була характерна для губерній Півдня і Сходу — 21—27 %.

Національний склад населення Наддніпрянської України наприкінці XIX ст.

Суттєвих змін упродовж другої половини XIX ст. зазнав національний склад населення Криму. У 90-х рр. XIX ст. відбулася чергова хвиля масової еміграції з півострова татар, викликана постійними релігійними утисками й безвихідним становищем безземельних татарських селян. Це призвело до того, що на 1897 р. із близько 1,5 млн населення півострова 70 % складали росіяни і лише 13 % — татари, що перетворилися на національну меншину.

Селяни. Українське селянство було тією частиною населення, яка поважала народну культуру, вважала своєю рідною мовою українську. За пореформеної доби село в цілому зберігало свій давній вигляд. Селяни різних регіонів по-різному будували та прикрашали свої оселі, проте повсюдно вони зберігали традиційні українські риси. Протягом другої половини XIX ст. в середовищі незаможного селянства переважало житло, що складалося з хати й сіней. Заможні господарі все частіше влаштовували у своєму житлі ще й комору. На початку XX ст. через вплив міст у хаті стали відгороджувати кухню.

У харчовому раціоні українського селянина значних змін не відбулося. Більшість селян харчувалася дуже просто та одноманітно. Здебільшого вони споживали круп’яну та борошняну їжу, картоплю та інші овочі.

Важливе місце в житті українського села посідала селянська громада. Проте реформа 1861 р. суттєво змінила економічні й правові основи її життєдіяльності. Відтоді громада стала нижньою ланкою імперської адміністрації. Уся надільна земля належала громаді, яка розподіляла її між окремими селянськими господарствами. Час від часу відбувалися земельні переділи. Усі члени громади отримували певну смугу землі з різних полів, унаслідок чого виникало черезсмужжя. Селянин міг продати свою ділянку за згодою громади, але не мав права використовувати на власний розсуд. Спільне господарювання вимагало від селянина підпорядковуватися громадівській сівозміні, і порушити це правило було неможливо. Ліси, пасовища, луки, річки, озера залишалися неподільною спільною власністю громади.

Жнива

Рекламна листівка Акціонерного товариства Фільверта і Дедіна в Києві

Яку сільськогосподарську техніку використовують селяни на наведених ілюстраціях?

Наприкінці 60-х — у 70-х рр. XIX ст. українське селянство почало використовувати заводські металеві знаряддя праці. Поширення набули нові залізні плуги та плуги із залізними частинами, до яких впрягали коней. Заміна волів кіньми збільшила продуктивність праці в обробітку землі та перевезенні зерна в кілька разів. Заводи сільськогосподарського машинобудування випускали культиватори, парові молотарки тощо. Проте використовували техніку лише заможні господарства. Наприкінці XIX ст. в Наддніпрянській Україні з’явилося чимало механічних млинів, які поступово витіснили дерев’яні вітряки та водяні млини.

За пореформеної доби, коли селянство почало господарювати самостійно, дедалі помітнішим ставало його майнове розшарування. Унаслідок цього селянство поділилося на три основні групи:

заможне селянство, яке успішно господарювало завдяки поєднанню тяжкої праці, ініціативності, землеробського таланту, використанню праці сільських найманих працівників (батраків). Їхні господарства пристосувалися до ринкових потреб та орієнтувалися на виробництво товарної продукції. Вони нарощували свої землі, купуючи наділи збіднілих односельців, мали кілька коней і сільськогосподарський реманент;

господарі середнього достатку, або середняки. Земельні наділи, що належали цій категорії селян, давали їм можливість прогодувати сім’ю. Вони також мали кілька коней та голів худоби. Незважаючи на те що вони були працьовитими господарями, придбати дорогу сільськогосподарську техніку середняки могли дуже рідко. Працювали вони переважно самі, бо не мали можливості найняти батраків;

бідні селяни, або бідняки, що були найчисленнішою групою сільського населення. Вони взагалі не мали землі або мали недостатню її кількість для того, щоб прогодувати себе і свою родину. Бідняки наймалися працювати до заможних односельців і поміщиків або шукали іншої сезонної роботи.

Розшарування селянства Наддніпрянської України в пореформену добу

Значна кількість бідняків обумовлювала зростання напруженості в українському селі. Ця ситуація певною мірою була наслідком непослідовної та незавершеної земельної реформи 1861 р.

Дворянство. Реформа 1861 р. стала рубіжною подією для більшості дворянства. Землевласники, які звикли розпоряджатися долею своїх селян і не замислюватися над тим, звідки беруться гроші, опинилися в незвичних умовах. Тепер для забезпечення гідного життя слід було навчитися підраховувати вартість робіт, витрати, прибутки тощо. Для багатьох це виявилося надто складно. Замість переобладнання своїх маєтків, придбання машин тощо дворяни намагалися зберігати звичний стиль життя. Коли грошей не вистачало — закладали маєтки та брали позички. Унаслідок цього на 1877 р. великі борги мали 77 % дворян. Розплачуватися за звичку до безтурботного життя багатьом доводилося землею, яку в них купували підприємливі селяни. У 1862—1914 рр. дворянське землеволодіння в Наддніпрянській Україні зменшилося на 53 %.

Проте частина землевласників Правобережжя та Півдня спромоглися перебудувати свої господарства відповідно до нових умов. У маєтках-економіях створювалися великі товарні виробництва з використанням вільнонайманої праці. На початку 90-х рр. XIX ст. серед поміщицьких господарств Наддніпрянщини маєтки-економії становили 40 %. Найвідомішими серед них були земельні магнати Півдня: Фальц-Фейни в Таврії, Аркаси на Херсонщині, Голуби на Катеринославщині. Хоча за своєю соціальною належністю власники нових господарств залишалися привілейованим дворянським станом, фактично вони наближалися до великої буржуазії. Деякі з них згодом стали також власниками фабрик, заводів, банків.

Таким чином, нові історичні умови змусили дворян поступитися місцем провідної суспільної верстви представникам буржуазії.

Буржуазія. Реформи 60—70-х рр. XIX ст. сприяли появі нових верств суспільства — буржуазії та промислових робітників. Процес формування буржуазії розпочався ще за дореформеної доби. Представники нової суспільної верстви були здебільшого вихідцями з купців або заможних селян. Прикладом становлення українського підприємництва була фірма «Брати Яхненки і Симиренко». У пореформений період вона стала лідером у цукровій промисловості.

Наступним етапом формування буржуазії стала індустріалізація. Одночасно з появою фабрично-заводських підприємств, банків, бірж у Наддніпрянській Україні посилювалися позиції буржуазії. Її ряди активно поповнювалися представниками інших станів. Крім купецтва, кількість буржуазії збільшувалася за рахунок заможних селян, чумаків, скупників, сільських лихварів. До неї приєднувалися і дворяни, які зуміли створити товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, харчовій промисловості тощо. Найвідомішими з них стали правобережні дворяни Бобринські, Потоцькі, Браницькі.

У складі буржуазії з’явилися різні за рівнем заможності групи. Велика буржуазія була нечисленною, але зосереджувала у своїх руках найбільший капітал. Її представляли власники значних купецьких капіталів, промислових підприємств, найзаможніші господарі маєтків-економій. Основну масу середньої буржуазії становило купецтво. До цієї групи також належали колоністи Півдня, власники середніх за розмірами промислових підприємств тощо. Найчисленнішою була дрібна буржуазія — власники крамниць, ремісничих майстерень, невеликих промислових закладів, заможних сільських господарств.

Меценат — багатий покровитель наук і мистецтв.

За складом буржуазія була багатонаціональною верствою, до якої належали українці, росіяни, євреї, поляки, німці, французи, бельгійці та інші. Хоча українці не мали в ній більшості, протягом другої половини XIX ст. їхні позиції стали посилюватися.

Серед найвідоміших українських підприємців була сім'я Терещенків зі старовинного козацького роду міста Глухова.

Замок Терещенків на Житомирщині

Головою родини був Артем Терещенко (?—1873). Свій капітал він створив, забезпечуючи продовольством російську армію під час Кримської війни. Зароблені гроші він вклав у будівництво великої цукроварні в селі Хутір-Михайлівський на Чернігівщині. Пореформена доба стала періодом активізації підприємницької діяльності голови родини та його синів — Миколи (1819—1903) і Федора (1832—1893). Родина посіла провідні місця в торгівлі хлібом, цукром, худобою, у лісообробці, цукровому, гуральному, суконному виробництві, їй належало понад 200 тис. десятин землі.

За успішну підприємницьку діяльність А. Терещенку було надано дворянське звання. Згодом брати Терещенки стали одними із засновників цукрового й рафінадного синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків.

Родина Терещенків уславилася також своєю меценатською діяльністю, витративши на доброчинність близько 5 млн крб. М. Терещенко виділяв кошти на будівництво притулків, навчальних закладів, лікарень, храмів, музеїв, пам'ятників, театральних приміщень. Допомагав він і українським митцям.

Серед відомих представників української буржуазії пореформеної доби були також Харитоненки, Римаренки, Симиренки та інші.

Робітники. Новою суспільною верствою пореформеної Наддніпрянщини стали промислові робітники. Наприкінці XIX ст. їхня кількість становила 330 тис. осіб. Це було лише 7 % наявної робочої сили, хоча в цілому їхнє число за пореформені роки зросло в чотири рази.

На відміну від селян, промислові робітники не мали засобів виробництва та мусили продавати свою робочу силу. У другій половині XIX ст. вони були неоднорідною за складом верствою. Велику кількість робітництва становили сезонні працівники, зайняті в цукровій промисловості. У позасезонний час вони поверталися до своїх сіл. Суто промисловими робітниками були насамперед жителі промислових районів Півдня — шахтарі Донбасу, металурги Кривого Рогу та інші.

Умови життя й праці промислових робітників, за деякими винятками, зовсім не відповідали тогочасним європейським нормам. Особливо тяжким було становище робітників у великих промислових центрах.

Заробітна плата промислового робітника була єдиним джерелом його існування. Проте й цю платню видавали не регулярно. Зазвичай розрахунки з робітниками здійснювалися три-чотири рази на рік — на Різдво, Великдень тощо. До чергової платні робітник отримував продукти в заводській крамниці в кредит за цінами, що значно перевищували ринкові. Унаслідок цього робітники майже не вживали м’яса, їли лише хліб, картоплю та сало.

Шахтарське житло. XIX ст.

За водою. Листівка початку XX ст.

Які особливості тогочасного житла шахтарів і селян відображають ілюстрації?

Якщо порівняти ціни на продукти харчування й розмір заробітної плати, то, на перший погляд, проіснувати було можливо, адже грошей вистачало фактично лише на їжу. У Донбасі наприкінці 80-х рр. XIX ст. шахтар отримував 21 крб на місяць, а саночник (перетягував вугілля із забою) — 16 крб. На промислових підприємствах також платили близько 20 крб на місяць. Жінки і підлітки отримували відповідно дві третини та половину заробітку чоловіків. Хліб у той час коштував 45 коп. за фунт (один фунт дорівнював приблизно 400 грамам), миска борщу — 1,5 коп., галушок — 5 коп., м'ясна ковбаса — 15—20 коп. за фунт, свіжий короп — від 50 коп. до 1 крб за фунт.

Знедолене становище спричиняло страйки та інші сутички між власниками підприємств та їхніми працівниками. Завдяки своїм виступам робітники інколи виборювали деяке поліпшення свого становища.

Висококваліфіковані робітники згодом почали отримувати непогану платню. Деякі з них навіть могли наймати прислугу.

Доля української жінки. XIX століття стало часом зміни долі жінки, її місця в суспільстві провідних країн світу. Відбувався злам традиційних відносин. Зі стрімким промисловим розвитком ці тенденції набули поширення й на українських землях. Проте вони торкнулися лише незначної частини жіноцтва. Переважно це були жінки, причетні до еліти суспільства, а також жительки великих промислових центрів. В українському селі продовжували зберігатися давні традиції родинного життя.

Частина жінок із заможних родин прагнула здобути вищу освіту та брати активну участь у громадському житті. Проте в суспільстві існувало безліч упереджень і законодавчих перешкод, що заважало жінці стати на цей шлях.

Швидкий розвиток великої промисловості зумовив зростання міст і їх жителів. У нових умовах життя відбувся злам традиційних родинних відносин, і не на користь жінки. Хатнім господарством і догляданням дітей, як і раніше, займалися жінки. Ця праця не була легкою, але вона не мала грошового виразу. Тому годувальником родини був чоловік. Отже, чітко визначилося залежне становище жінки. Такий статус жінки часто породжував сімейні суперечки.

На роботу влаштовувалися або незаміжні жінки, або жінки, сім’ї яких перебували в скрутному матеріальному становищі. Загалом на промислових підприємствах працювало близько 15 % жінок. Проте зарплата жінок становила лише дві третини від зарплати чоловіків за ту саму роботу.

Зміни в зовнішньому вигляді міст. Міста стали певною мірою відображенням змін, що відбувалися в суспільстві під впливом індустріалізації.

Явищем, пов’язаним зі швидким зростанням кількості міського населення, стала поява майже в кожному місті нічліжних будинків. Їх жителями ставали переважно селяни, які працювали на місцевих фабриках і заводах. Ці нові міщани не були пристосовані до нового середовища існування, міських традицій і звичок та часто ставали суспільними маргіналами (від латин. margo — край, межа). Саме вони поповнювали лави міських крадіїв, жебраків тощо.

Значну частку серед переселенців до українських міст, які перетворилися на великі промислові центри, становили селяни з російських губерній. Збільшення їхньої кількості в містах і панівне становище російської культури спричиняли те, що на міських вулицях переважала російська мова.

Індустріалізація змінила не лише склад міщан, а й зовнішній вигляд міст. Особливо інтенсивно змінювалися Катеринослав, Київ, Харків, Одеса, які перетворилися на великі торговельно-промислові центри. Зводилося все більше кам’яних споруд. Виникала значна кількість громадських будівель: повітових і губернських земських установ, міських дум тощо. Житлові квартали стали прикрашати пишні будинки підприємців, купців, банкірів. З’являлися цілі квартали приватних прибуткових будинків. На міських околицях розташовувалися хатинки незаможних міщан і оселі робітників.

Машинний будинок нижньої станції водогону в Києві. XIX ст.

Конка. XIX ст.

Про які зміни в містах Наддніпрянщини можна дізнатися за ілюстраціями?

Значні зміни відбулися в міському благоустрої. Центральні вулиці викладалися бруківкою, плитами, цеглою. Тротуари наприкінці XIX ст. стали вкривати асфальтом. Зросла увага до озеленення міст. У Києві висаджували липи, тополі, капітани, у південних містах — акації. У другій половині XIX ст. значно покращилося освітлення міських вулиць. Спершу їх освітлювали гасовими ліхтарями. Наприкінці 70-х рр. XIX ст. у Києві з’явилось газове освітлення, а з 1890 р. місто почали освітлювати електрикою. Поширення електрики сприяло також змінам в освітленні житла. Свічки поступилися спершу гасовим лампам, а згодом — електричному освітленню.

Розгорнулося також будівництво водогонів. У 1872 р. одним із перших було споруджено водогін у Києві, який забезпечував місто водою Дніпра. У наступні роки водогони з’явилися в Одесі, Харкові, Житомирі, Олександрівську. Однак більшість міського населення, як і раніше, користувалася колодязною водою. Важливою проблемою розвитку міст була система каналізації. Її примітивність спричиняла в минулому численні спалахи епідемій інфекційних захворювань серед міського населення. У середині XIX ст. каналізацію було побудовано у Феодосії, де відпочивала імперська знать. Наприкінці століття каналізація стала діяти в Києві, Одесі, Ялті.

На початку 80-х рр. XIX ст. набув поширення телефонний зв’язок. Через десять років телефонні лінії вже діяли в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві. Однак кількість користувачів телефонів через високу плату за ці послуги була незначною.

Зростання міст і кількості їхнього населення спричинило появу міського громадського транспорту. У містах виникли кінні залізниці — конки. У 1890 р. конка з’явилася на вулицях Киева, а згодом і в інших містах. Починаючи з 80-х рр. XIX ст. в найбільших містах Наддніпрянщини почали споруджувати електростанції. У 1892 р. конку на вулицях Києва змінив перший у Східній Європі електричний трамвай. До початку XX ст. трамвайний рух розпочався в Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі.

Поліція — уособлення імперської влади в Наддніпрянській Україні. Повсякденне життя українських міст другої половини XIX ст. було важко уявити без звичної постаті городового, околоточного або іншого представника поліції. Для населення вона була найближчою владою, із якою йому доводилося безпосередньо розв’язувати всі нагальні справи.

Поліція мала величезні повноваження, що дозволяли їй втручатися в усі сфери суспільного та особистого життя громадян. Одним із найважливіших засобів у цьому було її право видавати довідки про благонадійність громадян. Без них було неможливо вступити до університету чи обійняти відповідальну посаду. Попередній дозвіл поліції був також необхідний для підприємницької діяльності.

Іншим джерелом влади поліції над громадянами було її право встановлювати нагляд за будь-яким громадянином. У того, за ким установлювався нагляд, відбирали всі документи, а замість них видавалося посвідчення від поліції. Піднаглядний не мав права переїздити до іншого міста без дозволу поліції, його оселю могли в будь-який час обшукати. Йому заборонялося перебувати на будь-якій громадській посаді, викладати, читати лекції тощо. Поліція також контролювала його пошту.

Американський журналіст кінця XIX ст. Дж. Кеннан про обмеження для громадян, які існували в Російській імперії

Якщо ви... бажаєте заснувати газету, ви повинні звернутися за дозволом до Міністерства внутрішніх справ. Якщо ви бажаєте заснувати недільну чи будь-яку іншу школу... ви повинні отримати дозвіл Міністерства народної освіти. Якщо ви хочете влаштувати концерт або виставу на потреби сирітського притулку, ви повинні звернутися до найближчого представника Міністерства внутрішніх справ, потім надати програму вистави на затвердження або виправлення цензору... Якщо ви бажаєте відкрити аптеку, друкарню, фотоательє або книжкову крамницю, ви повинні отримати дозвіл...

Як величезні повноваження поліції характеризували відносини між владою й суспільством у Російській імперії?

Для населення Наддніпрянщини всевладність поліції стала уособленням імперської влади. Жорсткий контроль мав унеможливити прояви будь-яких опозиційних настроїв стосовно існуючих порядків.

Висновки. Розгортання процесів модернізації викликало демографічний вибух у другій половині XIX ст., і кількість населення українських земель почала швидко зростати.

У складі населення українських земель, як і раніше, переважали селяни. Усе помітнішим ставало їх майнове розшарування.

У житті людей пореформеної доби відбувалися значні зміни. Найвідчутнішими вони були для жителів міст, які активно долучалися до урбанізованого сучасного життя.

Важливі зміни відбулися в зовнішньому вигляді міст і їх благоустрої.

Запитання та завдання

1. Якою була кількість населення Наддніпрянської України наприкінці XIX ст.? 2. Чиєю власністю в пореформеній Наддніпрянщині були ліси, пасовища, луки й річки? 3. Хто належав до дрібної буржуазії Наддніпрянщини? 4. Якою була кількість промислових робітників Наддніпрянщини наприкінці XIX ст.? 5. Чим стали вкривати тротуари вулиць у містах Наддніпрянщини наприкінці XIX ст.? 6. Коли й де у Наддніпрянській Україні з'явився перший у Східній Європі електричний трамвай?

7. Які зміни відбулися в житті й суспільному становищі селян за пореформеної доби? 8. Яким було становище дворянства? Чим воно відрізнялося від їх життя в дореформену добу? 9. Із яких соціальних груп формувалася і яке становище в суспільстві посідала буржуазія? 10. Охарактеризуйте умови життя і праці промислових робітників. 11. Які зміни в долі української жінки відбулися у пореформену добу? 12. Проаналізуйте зміни, що відбувалися в містах Наддніпрянщини в другій половині XIX ст. порівняно з першою половиною століття.

13. Об'єднайтеся в малі групи й обговоріть, як змінилося повсякденне життя населення Наддніпрянщини в цей період порівняно з першою половиною століття. 14. Складіть таблицю основних верств суспільства Наддніпрянської України другої половини XIX ст.

15. Складіть порівняльний опис умов життя, інтересів і потреб представників різних соціальних верств тогочасної Наддніпрянщини.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно