§ 1. Особливості розвитку українських земель наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.

ЗГАДАЙТЕ 1. Коли почався ранній Новий час (ранньомодерна доба) в європейській історії і що тоді відбувалося в Україні? 2. Які найвидатніші досягнення українського козацтва ви можете назвати? 3. Чому українство в XVII-XVIII ст. не змогло зберегти державність? 4. Яке значення мало поширення в Європі назви «Україна» для майбутнього українського народу?

1. Ранній Новий час в історії України. Перш ніж розпочати вивчення курсу історії України кінця XVIII - початку XX ст. згадаймо, які події відбувалися на території нашої країни в попередній історичний період - ранній Новий час, який ще називається козацькою добою.

Вам відомо, що в Середні віки на території України існувала давньоукраїнська держава - Київська Русь. У XIII ст. під ударами Монгольської імперії вона втратила незалежність, а в XIV ст. потрапила в залежність від Польщі і Литви. Наприкінці XV - на початку XVI ст., коли Середні віки закінчувалися і настав ранній Новий час (ранньомодерна епоха), в Україні почалася - козацька доба, яка продовжувалася до кінця XVIII ст.

Символічно, що поява козацтва збіглася з початком раннього Нового часу всесвітньої історії. Саме 1489 р., за три роки до відкриття європейцями Америки, яку назвали Новим Світом, з’явилася перша письмова згадка про козаків. Це була одна з тих подій, від яких іде відлік Нової епохи всесвітньої історії, характерною особливістю якої було прагнення людей до економічної, політичної і духовної свободи. Разом з тим почалася ера колоніальних воєн, яка характеризувалася відродженням найжорстокіших форм рабства.

Про відкриття Америки в Україні мало хто знав. А козацтво з його відразою до рабства і прагненням до вільного життя увійшло у свідомість українців, заполонило його душу, почуття, пісні, легенди, вкарбовувалося в історичну пам’ять. Неможливо знайти в історії України якесь інше явище, яке б так глибоко і різнобічно вплинуло на історичну долю її народу. У козацтві переважали українці, але до його складу входили представники різних етнічних груп - усі, хто цінував свободу і гідність.

Ще не сформувавшись як слід, козацтво стало на захист свого народу проти татарсько-турецької небезпеки, яка загрожувала самому його існуванню. А зміцнівши, воно повело важку боротьбу за свої соціальні, національні й релігійні права проти однієї з наймогутніших держав Європи - Речі Посполитої, апогеєм якої була Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Водночас козаки рішуче протидіяли й постійним спробам Московської держави підпорядкувати їх. І самостійно, і в складі війська Речі Посполитої українські козаки неодноразово брали участь в походах на Москву.

2. Україна у складі двох імперій. У другій половині XVIII ст. Російська імперія ліквідувала державницькі надбання українського народу - Гетьманщину і Запорозьку Січ. Козацька доба відійшла в минуле. Наддніпрянська Україна (Лівобережжя і Правобережжя) опинилася під владою Російської імперії, Західна Україна (Галичина, Буковина і Закарпаття) - Австрійської імперії. 80% українців жили в підросійській Україні, 20% - у підавстрійській. Кордон між двома імперіями проходив по р. Збруч.

На всі території України, які опинилися у складі Росії, поширювався загальноімперський адміністративний устрій. Адміністративно-виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких призначав імператор. Для посилення військово-політичного контролю на певний час утворювалися генерал-губернаторства на чолі з генерал-губернаторами.

Характерно, що частина суцільно заселених українством земель опинилася за межами дев’яти українських губерній. Це великі райони Кубані, Війська Донського, Воронезької, Курської, Гродненської, Мінської, Могилівської, Люблінської губерній і частина Бессарабії (див. карту на с. 251). Таким чином, адміністративно-територіальний поділ у Російській імперії не враховував географію національного розселення. У цьому виявлялася імперська політика царизму, спрямована на посилення поліцейського контролю над населенням і прискорення русифікації українського народу.

Австрійська імперія також складалася з мішанини земель, народів, релігій і мов, які мали різні історичні, культурні та релігійні традиції, але над ними не було однакової системи управління. Не випадково її називали «клаптиковою імперією».

З трьох західноукраїнських регіонів - Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття - найперше до складу Австрійської імперії потрапило Закарпаття. Ще у XVIII ст. у складі Угорського королівства воно підпало під владу Австрії. Але фактично Закарпаття продовжувало управлятися з Будапешта, столиці Угорщини. Буковина після 1849 р. одержала право окремої провінції (краю). Інші ж українські землі об’єднали разом з польськими, які дісталися Австрії після знищення Речі Посполитої, вони мали назву Королівство Галичини і Лодомерії (Володимири - колишнього Володимирського князівства).

3. «Довге» XIX ст. в Україні: модернізація і національне відродження. Період перебування України у складі Російської і Австрійської імперій інколи називають імперською добою. Наприкінці XVIII ст. багатьом у Європі здавалося, що ці дві імперії вічні. Важко було тоді знайти людей, які вірили, що після ліквідації Гетьманщини та розподілу Польщі між Росією і Австрією Україна має майбутнє.

Але з історії відомо, що імперії не вічні: вони з’являються, розвиваються і розпадаються. Така невблаганна логіка історії. Російська й Австрійська імперії не стали винятком. У кінці XVIII-XIX ст. у світі розгорнулися історичні процеси, які врешті призвели до їх розпаду. Це - модернізація і національне відродження, які почалися в Західній Європі і поступово перекинулися в Україну. Ці процеси діяли на користь українському та іншим залежним народам, сприяючи їх самозбереженню, розвитку й відновленню держав. Вони почалися ще наприкінці XVIII ст. і продовжувалися на світанку XIX ст. Ось чому історики, об’єднуючи їх в один історичний період, умовно називають XIX століття «довгим».

У чому ж виявлялася суть цього періоду?

Наприкінці XVIII - початку XIX ст. у Західній Європі настає ера машин. Ручна робота в сільському господарстві й ремеслі, яка багато століть була основою життя суспільства, поступається місцем машинному (індустріальному) виробництву.

Перехідний період від аграрно-ремісничого до індустріального виробництва, який охопив XIX - початок XX ст., називають модернізацією (модерний - сучасний; зміни відповідно до вимог сучасності). Історичний процес значно пришвидшився, супроводжуючись стрімким технічним прогресом, зміною соціального складу суспільства, політики, культури та світогляду людей. Відбувався значний поступ в організації виробництва. Економічні відносини стали будуватися на приватній власності на засоби виробництва, вільнонайманій робочій силі, ринкових відносинах і конкуренції.

Разом з іншими країнами Європи в епоху модернізації вступила й Україна. Масштабні війни та революції XIX ст. майже оминули її. Натомість XIX ст. — початок XX ст. — це період складних внутрішніх перетворень України: розпаду феодальних відносин, ліквідації кріпацтва, становлення на її теренах машинного промислового виробництва, поширення ринкових відносин, зростання міст (урбанізація), розпаду станового суспільства і формування нових соціальних груп, розвитку освіти, літератури, мистецтва й науки. Усе це в комплексі становило процес модернізації України.

В умовах бездержавності й розподілу її території між Російською та Австрійською імперіями модернізація в Україні порівняно з країнами Західної Європи і Сполученими Штатами Америки набула певних особливостей. Кріпацтво в Австрії було ліквідовано в 1848 р., у Російській імперії - у 1861 р. Промисловий переворот в Україні відбувся із запізненням на півстоліття, а індустріалізація охопила, головним чином, ті галузі промисловості, які постачали ресурси імперіям, вугільну та металургійну - в Російській, нафтовидобувну - в Австрійській. Урбанізація відбувалася повільно. Ще одна особливість полягала в тому, що українство складало меншість у тих верствах населення, що були рушіями модернізації, визначали прогрес суспільства, а саме - промисловий і робітничий клас та інтелігенція. Розвиток національної культури й освіти також гальмувався.

Однак це не змінило суті та загальної спрямованості модернізаційного розвитку України. Цей розвиток у XIX - на початку XX ст. відбувався відповідно до загальноєвропейських і загальносвітових тенденцій.

У тісному зв’язку з модернізаційними процесами і становленням індустріального суспільства відбувалося українське національне відродження.

Національним відродженням називають культурно-політичний процес, у ході якого етнос (народ) починає відчувати себе як нація - територіально об’єднана етнічна спільнота, що усвідомлює історичну, культурну та економічну єдність, має спільне бачення майбутнього.

Національний рух на арену суспільного життя України вийшов у першій половині XIX ст. Саме тоді люди згадали свою славну історію і стали замислюватися над питанням: чи можливе повернення до незалежного існування? З’явилися окремі особи та групи людей, як правило, освічених, які пропагували ідею об’єднання українців в єдине ціле з метою створити власну державу. Ця ідея дедалі глибше пускає коріння в свідомість суспільства. У XIX - на початку XX ст. український етнос починає усвідомлювати свою єдність і прагне самостійно вирішувати власну долю.

У результаті історичних досліджень на підставі багатьох фактів довели, що процес національного відродження проходив у три етапи (фази): перший етап (фаза А) - академічний (науковий), другий (фаза В) - культурницький (українофільський) і третій (фаза С) - політичний.

На першому етапі, який почався після втрати автономії і продовжувався до середини XIX ст., українці, як окремий етнос (народ), стають об’єктом уваги невеликої групи освічених людей, що збирають і публікують українські народні пісні, казки, легенди, досліджують звичаї та вірування, пишуть історичні трактати і художні твори. У результаті досліджень відкривається для суспільства факт існування українського народу з його мовою, історією і культурними особливостями.

На другому етапі - культурницькому (українофільському) - виникають видавничо-культурні, просвітницькі, музейні, археографічні (такі, що публікують документи) та інші заклади й організації. Йде поширення і вивчення вже зібраної спадщини, а також тієї, що продовжує збиратися. Узагальнюється історичний і політичний досвід, формуються теоретичні підстави для створення перших політичних партій. Національна самосвідомість проникає в ширше коло освіченого населення. Другий етап продовжується до середини 90-х років XIX ст.

На третьому етапі - політичному - національний рух переростає в масову боротьбу, і висувається вимога відновлення державності у формі автономії або незалежності.

Саме в контексті трьох етапів розглядається визвольний рух у підручнику.

4. Населення України, його національний і соціальний склад. Наприкінці XVIII ст. на українських землях проживало понад 10 млн осіб. В Україні, підконтрольній Росії, було 7,8 млн, на українських територіях Австрії - 2,2 млн жителів. За чисельністю та територією, яку займали, українці були одним з найбільших народів Європи. Протягом XIX ст. кількість населення на українських землях зросла: станом на середину століття - до 20 млн, а на початку XX ст. - 36 млн осіб.

Зростання чисельності населення супроводжувалося зміною його етнічного складу. Якщо в кінці XVIII ст. на підконтрольних Росії землях України 89 % становили українці, то через сто років їх частка зменшилася до 72,6 %. Причиною цього була цілеспрямована міграційна політика Російської імперії з метою посилити контроль над Україною. Але всупереч цій політиці українське населення завжди було в більшості.

Найбільшими були польська, єврейська, російська національні меншини. Якщо польське населення мешкало головним чином на Правобережжі, то росіяни й інші етнічні меншини розселялися по всіх регіонах Наддніпрянської України.

У XIX ст. стрімко збільшувалося населення Південної (Степової) України. За рівнем приросту населення Південна Україна мала найвищі показники в Російській імперії. Наприкінці XVIII ст., коли Південь перейшов під повний контроль Росії, переважну більшість там становило українське населення — 71,5 %. У подальшому цей показник змінювався неістотно: вирішальну роль у заселенні Півдня відіграли українці. За чисельністю їм помітно поступалися переселенці з російських губерній. У меньшій кількості мешкало німецько-менонітське, болгарське, сербське, грецьке та інше населення.

Зростання чисельності населення Півдня України супроводжувалося скороченням його мусульманської частини. На момент включення Кримського ханства до складу Російської імперії там проживало 250 тис. татар. У XIX ст. відбувалася еміграція татар, унаслідок чого мусульманське населення Півдня значно зменшилося.

У Східній Галичині українці становили дві третини населення. У XIX ст. кількість населення цього регіону Західної України зростала, але національний склад змінювався мало (65 % - українці, близько 20 % - поляки, 10 % - євреї). Українці також абсолютно переважали у складі населення Буковини і Закарпаття.

Щоб зміцнити свою владу уряд Австрійської імперії сприяв переселенню в Західну Україну іноземних колоністів: у Східну Галичину - німців, у Північну Буковину - німців і румунів, у Закарпаття - угорців.

Незважаючи на модернізацію і бурхливі процеси промислового розвитку, Україна в XIX - на початку XX ст. все ще залишалася переважно селянською країною. Основними категоріями населення залишалися селяни і великі землевласники-поміщики, як правило дворяни. Міське населення України наприкінці XIX ст. становило меншість - майже 14 %. Найбільшими містами України були Київ, Одеса, Катеринослав, Харків, Миколаїв, Львів, Чернівці, Тернопіль.

Міста в умовах модернізації формувалися як багатонаціональні. Поряд з українцями, які становили біля третини населення, у містах Наддніпрянської України було багато росіян, євреїв, поляків та ін. Для євреїв царський уряд установив так звану «межу осілості», заборонивши їм переселятися на схід від колишніх кордонів з Річчю Посполитою. Відповідно, Лівобережжя і Правобережжя потрапили в «межу осілості», а Слобожанщина залишилася поза нею. Більшість єврейського населення України скупчилося в містах і містечках Правобережжя.

У демократичних державах багатонаціональність суспільства, як правило, сприяє взаємному обміну господарським і культурним досвідом між представниками всіх етнічних груп, полегшуючи життя всім. В умовах імперського режиму міграційна політика використовується для зміцнення влади, протиставлення однієї етнічної групи іншій, для розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Саме такою була політика в Україні Російської та Австрійської імперій, у яких українці займали нижчі щаблі на соціальній драбині суспільства.

5. Формування української національної самосвідомості. Незважаючи на антиукраїнську політику імперських урядів, під впливом модернізації і національного відродження відбувалося формування національної свідомості - стійкого відчуття українцями себе, як представників окремої національності, як невід’ємної частини свого народу, його історичної долі. Становлення національної самосвідомості супроводжувалося появою почуття любові до України, її народу, мови, культури. Розвинута національна самосвідомість формує національну гордість, пов’язану з приналежністю до свого народу, готовністю йти на боротьбу за його національне і соціальне визволення.

Формування національної самосвідомості - складний і багатогранний процес. З одного боку, він пов’язаний з розвитком народного господарства в ході його модернізації, з посиленням торговельно-економічних і культурних зв’язків між окремими регіонами України. Усе це сприяє посиленню контактів між людьми, стиранню істотних відмінностей між ними. З іншого боку, формування національної самосвідомості - це результат цілеспрямованої діяльності освічених людей (інтелігенції, борців за національне визволення) з національного виховання свого народу.

Усі ці процеси відбувалися в Україні в XIX - на початку XX ст. їх викликала модернізація і національне відродження - головні історичні тенденції ХІХ-ХХ ст.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Після включення українських земель до складу Росії і Австрії імперська влада намагалася ліквідувати особливості їх політичного, економічного, а в перспективі й культурного життя, інтегруючи їх до свого складу.

Але об’єктивні процеси історичного розвитку діяли всупереч імперській політиці. Територія України не поступалася площі великих європейських держав. Україна мала працьовитий народ, родючі чорноземи, родовища корисних копалин і вигідне географічне розміщення.

Модернізація України проходила відповідно до загальноєвропейських процесів: в економіці відбувався промисловий переворот і бурхливо розвивалися капіталістичні відносини; у соціальній сфері утвердилися нові класи - буржуазія і робітники; модернізувався побут людей; у духовній - докорінно змінилася психологія та світосприйняття людини: вона стала мобільнішою та швидше пристосовувалася до змін.

Модернізація суспільства супроводжувалася національним відродженням, формуванням української національної самосвідомості й умов для відновлення української державності.

Саме об’єктивні, непідвладні волі самодержавних правителів, зміни, якими супроводжувався історичний процес, стали на заваді планам перетворення України в частину двох імперій і відкрили перспективи її визволення, створення незалежної держави.

Були й труднощі на цьому шляху. По-перше, потрібно було подолати роз’єднаність Західної і Східної України, домогтися об’єднання в єдиній державі. Цей процес називається Соборністю. По-друге, потрібно було досягти злагоджених дій представників різних етнічних груп, які населяли Україну. Без такої узгодженості домогтися створення держави і досягти в ній національного миру було важко.

Історія показала, що Україна ці труднощі подолала і змогла створити власну незалежну соборну державу.

Перевірте себе

1. Що вам відомо про європейські зв’язки України в Ранній Новий час? Підготуйте історичне есе.

2. Коротко схарактеризуйте роль козацтва в історії України.

3. Використовуючи наведені історичні карти на с. 7 та с. 8, схарактеризуйте адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської та Австрійської імперій.

4. Що таке модернізація і які зміни відбувалися під її впливом в Україні?

5. Що було спільного й відмінного в модернізаційних процесах в Україні порівняно із Західною Європою?

6. Які особливості мав процес становлення індустріального суспільства в Україні?

7. Який зміст укладається в поняття «національне відродження»?

8. Який зв’язок простежується між модернізацією та націотворенням?

9. Назвіть етапи українського національного відродження.

10. Як формувалася українська національна самосвідомість?

11. Які головні труднощі стояли на шляху національного визволення України і чи можна було їх подолати?

Документи та матеріали

Історик Орест Субтельний про особливості модернізації в Україні

Висвітлюючи історію України, я зосереджуюсь переважно на двох темах. Одна з них - це відсутність в українців власної держави...

Друга головна тема... - модернізація українського суспільства. Перетворення традиційних аграрних країн у сучасні індустріальні та постіндустріальні є, поза всяким сумнівом, тенденцією глобальною. Але в цьому загальному процесі існує різноманіття національних та регіональних форм і варіантів...

Зрозуміло, що історія України значно багатша за те, що можна підвести під ці теми... Утім саме відсутність держави та наявність панування неукраїнців у процесі модернізації є вирішальними моментами, котрі допомагають висвітлити надзвичайно широке, барвисте й химерне плетиво, що його утворює історія України.

Джерело: Субтельний Орест. Україна: Історія. - К., 1991. - С. 16.

Запитання і завдання

1. На які головні особливості модернізації України вказує О. Субтельний?

2. Чому саме зосередження уваги на відсутності в українців власної держави і «панування неукраїнців у процесі модернізації» допомагають висвітлити «вирішальні моменти» історії України кінця XVIII - початку XX ст.?

СЛОВНИК ТЕРМІНІВ

Глобальні процеси - процеси, що охоплюють усе людство, усю Земну кулю.

Постіндустріальне суспільство - етап розвитку людської цивілізації, який настав після (post ) індустріального суспільства. Промисловий переворот - перехід від мануфактурної стадії виробництва до фабрично-заводської; має два боки: технічний (заміна ручної праці машинною), що привело до підвищення продуктивності праці, та соціальний (буржуазія та пролетаріат стають основними класами суспільства).

Соборна держава — держава, яка об’єднує в своєму складі всі етнічні (у нашому випадку українські) землі.

Соборність українських земель - об’єднання всіх етнічних українських територій у складі єдиної національної держави.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно