§16. Український національний рух наприкінці 50-х — у 60-х рр. XIX ст.

1. Якими були особливості українського національного руху в Наддніпрянщині першої половині XIX ст.? У яких формах він розгортався? 2. Якими були здобутки та втрати українського національного руху Наддніпрянщини на середину століття?

Основні завдання українського руху в другій половині XIX ст. Друга половина XIX ст. як у Європі, так і в Україні характеризувалася організаційним оформленням і виробленням ідейних засад визвольних рухів, що виникли в першій половині XIX ст.

Кожен європейський визвольний рух розв’язував завдання у трьох основних напрямках: національному, загальнодемократичному та соціальному. У першому напрямку головним є боротьба за національну свободу, у другому — за демократичний устрій суспільства, права й свободи людини, у третьому — за соціальну справедливість. Діячі й напрямки, що зводять розв’язання всіх проблем до здобуття національної незалежності, отримали назву націоналістів. Для послідовного демократа (тоді їх називали лібералами) усі питання розв’язуються з вирішенням проблем прав і свобод людини. Діячів, що обстоювали принципи соціальної справедливості, називали соціалістами, а напрямок — соціалістичним. Термін «соціаліст» у той період не належав до певного соціально-політичного вчення, яких було багато (марксисти, прудоністи, фабіанці та інші), а розумівся широко — як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із простого народу.

Усі ці напрямки та течії об’єднувало прагнення покращити життя, змінити існуючий лад на справедливий. Боротьба за розв’язання цього завдання змушувала їх знаходити спільну мову. Перед українським рухом стояла проблема виробити збалансовану в трьох площинах політичну платформу, що була б прийнятною для всіх верств суспільства. Необхідно було також відновити роботу другої — культурницької, або літературної, стадії українського руху, зупиненої внаслідок переслідування владою членів Кирило-Мефодіївського братства, і рухатись далі, до наступної — політичної стадії. Крім того, слід було віднайти й організаційні форми руху. Над розв’язанням цих завдань і працювали діячі українського руху протягом другої половини XIX ст.

Відродження українського національного руху наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. XIX ст. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. відбувалося відродження українського національного руху. Поштовхом до цього стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки до скасування кріпацтва. Одним із центрів відродження національного руху стала столиця Російської імперії Санкт-Петербург, у якому проживала велика кількість українців. Тут завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків-меценатів Тарновських і Галаганів П. Куліш заснував друкарню для видання творів української літератури. У ній друкувалися твори П. Куліша, І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших. П. Куліш спробував започаткувати видання альманаху «Хата» (1858 р.).

Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла проголошенню амністії членам Кирило-Мефодіївського братства, які в 1857 р. повернулися до Петербурга із заслання. їм навіть дозволили обійняти високі посади: М. Костомаров став професором Петербурзького університету, Т. Шевченко — академіком Академії мистецтв, В. Білозерський — чиновником однієї зі столичних канцелярій. Новий міністр освіти, українець Є. Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Т. Шевченка, підтримав клопотання В. Білозерського щодо відкриття в Петербурзі журналу «Основа».

Українські діячі Санкт-Петербурга в 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Крім колишніх кирило-мефодіївців, до першої громади увійшли правник О. Кістяківський, видавець популярних книжок Д. Каменецький, письменник М. Стороженко, друзі Т. Шевченка брати Лазаревські. Це об’єднання стало прикладом для наслідування й розгортання нового етапу українського культурно-національного руху. Уже в 1861 р. громади з’явилися в Києві, згодом — у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

Відродження національного руху тісно пов’язане зі створенням журналу «Основа». За цю справу взявся В. Білозерський. Перший номер журналу вийшов 12 січня 1861 р. Він друкувався українською і російською мовами. Програмові завдання журналу визначалися так: «Мета нашого видання — всебічне й неупереджене вивчення Південноросійського краю... Загальнолюдська просвіта... буде керівною ідеєю редакції».

У 60-ті рр. XIX ст. це було єдине українське універсальне періодичне видання, що прагнуло охопити всі загальноукраїнські проблеми — у культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Цим воно викликало до себе широкий інтерес і загальне визнання як провісника народного пробудження на українських землях.

Наклад журналу в різний час становив від 800 до 1000 примірників. Усього вийшло 12 номерів у 1861 р. та десять — у 1862 р. Зрештою відсутність коштів змусила припинити видання «Основи».

Титульна сторінка журналу «Основа»

Хлопомани. На початку 60-х рр. XIX ст. серед нащадків польської та спольщеної шляхти Правобережжя відокремилася група студентів. Усвідомивши те, що їхня верства впродовж століть гнобила українців, вони вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами, хоча самі діячі вважали себе українофілами. Свою кінцеву стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва, а також у встановленні демократичної республіки на основі добровільного співжиття росіян, українців і поляків.

Хлопоманство — назва руху української ліберальної інтелігенції початку 60-х рр. XIX ст. за зближення із селянством.

Українофільство — термін, поширений з другої половини XIX ст.; означає любов до України, українського народу та його культури.

Спершу хлопомани віддавали перевагу етнографічній діяльності. Під час студентських канікул або в інший вільний час вони мандрували селами Наддніпрянщини, збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди. Протягом 1857—1859 рр. хлопомани здійснили три подорожі, пройшовши Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, більшу частину Катеринославщини та Херсонщини.

Крім подорожей українськими землями, хлопомани влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали до 15 юнаків із бідних сімей, яких «навчали в національному напрямі». Хлопомани утримували учнів на власні кошти, самі викладали, писали підручники українською мовою. Однак влада й поліція постійно переслідували хлопоманів. У 1862 р. школа припинила своє існування, а через рік у зв’язку з репресіями царизму діяльність хлопоманів узагалі припинилася.

Українські хлопомани В. Антонович, Б. Познанський та інші

Київська «Українська громада». Діяльність громад у 1861—1863 рр. Початок відродження українського руху був позначений тяжкою втратою — смертю Т. Шевченка. Похорон великого поета став поштовхом до масових українських маніфестацій. Найбільш масовими були маніфестації в Києві, організовані за участю київської громади. Могила Т. Шевченка в Каневі стала місцем паломництва українських патріотів.

У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету (серед них були П. Чубинський, брати Синьогуби, І. Касьяненко, М. Драгоманов) утворили нове товариство — «Українську громаду». На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною за формою й культурницькою за змістом. Вона і всі наступні, що виникли пізніше, об’єднували людей із різними політичними поглядами й переконаннями, але прагнули зробити щось корисне для власного народу.

Жандармський рапорт про діяльність «Української громади» (1861 р.)

У Росії існує особливе товариство малоросів, пройнятих духом якогось патріотизму, товариство це має скрізь своїх послідовників... Так, у Київському університеті виникло товариство малоросів під назвою «Українська громада». Це молоді та пристрасні вільнодумці, які докладають усіх зусиль для здійснення пестованої ними думки про свободу Малоросії та прагнуть зблизитися з простим народом, навчити його грамоти й поступово навести його на думку про колишню славу Малоросії та принади свободи з тією саме метою, щоб згодом, коли уми простого народу підкоряться їхньому впливу, діяти на шкоду монархії. Із цією метою, наскільки відомо, видається малоросійський журнал «Основа», розсилаються пропаганди (!) малоросійською мовою, пишеться історія України та існує в Київському університеті щоденна народна школа, і з цією ж метою виїжджають молоді люди до різних місць Малоросії та України.

1. Як оцінювалася в жандармському звіті діяльність «Української громади»? 2. Якою, на думку жандармів, була основна мета діяльності громади і хто її підтримував?

У жовтні 1859 р. попечитель Київського освітнього округу Микола Пирогов дозволив відкрити першу в Російській імперії недільну школу для дорослих. Це дало змогу громадівцям організовувати народну освіту рідною мовою. Члени громади виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних учителів, організовували публічні лекції та бібліотеки тощо. Важливим у діяльності громадівців стало написання україномовних підручників і популярних книг для народу на релігійну, історичну та іншу тематику. Так, зусиллями громадівців вийшли книжки «Дещо про світ Божий», «Оповідання зі Святого Письма», яку опрацював священик С. Опанович, «Арифметика, або Щотниця», «Українські прописи», «Перша граматика, або Читання» О. Кониського та інші. Також вони поширювали серед народу твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших письменників, брали участь у суспільно-політичному житті. Одним із провідників та ідейних натхненників громадівського руху був В. Антонович.

Володимир Антонович (1830(1834)—1908) серед українських діячів другої половини XIX ст. був надзвичайно яскравою постаттю: історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863—1880 рр.); із 1878 р. — професор російської історії Київського університету; із 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора-літописця, один із засновників і лідерів київської «Української громади»; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Незважаючи на всю неоднозначність свого життя, він залишався вірним тим словам, що завершували його твір «Моя сповідь»: «Сподіваюсь, що працею і любов'ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином свого народу, оскільки я все готовий розділити з ним».

Володимир Антонович

Услід за київською «Українською громадою» були організовані громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві. Вони розширювали мережу недільних шкіл, доки їхня кількість в Україні не наблизилася до сотні.

Також громадівці займалися видавничою діяльністю. Так, у Чернігові виходив тижневик «Чернігівський листок». Його видавцем і редактором був відомий поет-байкар Леонід Глібов.

Польське повстання 1863—1864 рр. У 1863—1864 рр. Правобережна Україна стала одним із районів, де розгорталися події останнього в XIX ст. польського національно-визвольного повстання. Його головною метою проголошувалося здобуття національної незалежності Польщі та проведення реформ. Більшість керівників повстання виступала за відновлення Польщі в кордонах 1772 р., тобто до поділів Речі Посполитої. Стосовно соціальних реформ чіткості також не було. Невизначеність, зрештою, мала негативні наслідки: українські селяни та діячі українського руху не підтримали повстання.

Готуючи повстання, його керівники велику увагу приділяли Правобережній Україні. Тут проживала значна частина польського населення (485 тис. осіб, або 9,2 %). Заворушення на українських землях мали відволікти сили царських військ від повстання на власне польській території.

Повстання, що почалося в ніч на 23 січня 1863 р. у Польщі, швидко поширилося на землі Литви, Білорусії та Правобережної України. На бік повсталих перейшли незначна частина солдатів і офіцерів російської армії та діячів таємної російської революційної організації «Земля і воля».

У Правобережній Україні діяло близько 20 партизанських загонів, що складалися переважно з представників польської шляхти. Усі спроби повсталих залучити на свій бік українських селян успіху не мали. Активну участь у повстанні взяли лише 500 українців.

Незважаючи на героїчний опір, цей виступ у 1864 р. було придушено. Хоча під час повстання більшість українців засвідчила свою прихильність царському режиму, це не врятувало український рух від наступних переслідувань.

Герб польського повстання

Поясніть символіку, поєднану в гербі польських повстанців.

Валуєвський циркуляр та його наслідки. Відродження українського руху спочатку не викликало занепокоєння в російської влади. Проте вже в 1862 р. ситуація різко змінилася. Незважаючи на відсутність політичного забарвлення в діяльності громадівців, царські чиновники дійшли висновку про загрозу українського руху Російській імперії. У Наддніпрянській Україні було проведено арешти, у засланні опинилися етнографи П. Чубинський і С. Ніс, історик П. Єфименко, письменник О. Кониський. М. Костомаров після трьох років блискучої кар’єри був змушений відмовитись від посади професора російської історії в Санкт-Петербурзі. Було розгромлено Полтавську та Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа» та газети громадівців «Чернігівський листок»; за указом царя від 12 червня 1862 р. було закрито недільні школи. Проти українофілів розгорнулася кампанія в пресі, з’явилися звинувачення в намаганні створити українську самостійну державу. Спроби В. Антоновича і 20 членів київської громади спростувати ці твердження успіху не мали.

У Наддніпрянщину для розслідування справи про український сепаратизм (бажання відділитися) було надіслано флігель-ад’ютанта М. Мезенцева. За результатами слідства міністр внутрішніх справ Петро Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкувати українською мовою науково-популярну й релігійну літературу, крім художніх творів, де вона розглядалася як просте наріччя. Проблема існування української мови вирішувалася фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».

Сторінка Валуєвського циркуляра

Із Валуєвського циркуляра (1863 р.)

Навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноруською мовою, і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено: саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв'язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів... Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії.

Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події... до друку дозволялися тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити...

На вашу думку, який вплив мав Валуєвський циркуляр на розвиток української мови? Чому?

Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використанні як мови науки та культури. Її можна було вживати як простонародну говірку — в етнографії, фольклористиці, літературі тощо. Заборона видання навчальної та релігійної літератури українською мовою мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі й не дати йому усвідомити свою самобутність.

Російські чиновники застосовували Валуєвський циркуляр із великою наполегливістю. Українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Так, у 1862 р. було видано 40 українських книжок, у 1863 р. — 15, у 1864 р. — 12, у 1865 — п’ять, у 1867—1869 рр. — по дві на рік. Указ зберігав чинність до 1905 р.

Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська «Українська громада» згорнула свою роботу восени 1864 р. Так завершився перший етап громадівського руху.

Проте українські діячі не полишили працю, зосередивши свою діяльність у сфері науки або на просвітницькій роботі в таких громадівських організаціях, як товариства грамотності, допомоги бідним учням тощо. Громадівці також посіли відповідне становище в суспільстві, обійнявши викладацькі, наукові, державні посади.

Висновки. Загальна лібералізація Російської імперії на початку 60-х рр. XIX. ст. дала поштовх до розгортання нової хвилі українського руху. Він розвивався у формі громад, які займалися культурницькою діяльністю й існували легально. Лідером громадівського руху цього періоду був В. Антонович. Громади намагались організувати просвіту народу рідною мовою.

Польське повстання 1863—1864 рр. та побоювання правлячих кіл Російської імперії нового спалаху національно-визвольної боротьби спричинило появу Валуєвського циркуляра і розгром українського національного руху.

Запитання та завдання

1. Коли і де утворилася перша українська громада? 2. Хто такі хлопомани? Хто був їхнім лідером? 3. Скільки членів налічувала київська «Українська громада» в 1862 р.? 4. Хто був видавцем і редактором громадівської газети «Чернігівський листок»? 5. Коли відбулося польське повстання? 6. Які обмеження стосовно української мови запровадила влада за Валуєвським циркуляром?

7. Прокоментуйте основні завдання, що стояли перед українським рухом у цей період. Обґрунтуйте їхню важливість. 8. Як відбулося відродження українського національного руху наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. XIX ст.? 9. Визначте місце і роль хлопоманів у тогочасному українському русі. 10. Як розгортався громадівський рух у 1861—1863 рр.? 11. Розкрийте мету появи, зміст і наслідки Валуєвського циркуляра.

12. Об'єднайтеся в малі групи й обговоріть, яким були місце і роль першого етапу діяльності громад у розгортанні українського національного руху в XIX ст. 13. Розпочніть складання таблиці «Громадівський рух у Наддніпрянській Україні».

14. За додатковими джерелами інформації підготуйте повідомлення про життя і діяльність В. Антоновича, О. Кониського або М. Пирогова (за вибором). 15. Сучасний український історик Ярослав Грицак сказав, що «нація — штучне утворення, як парк або сад, котрі виникають завдяки діяльності людини. Проте це не зменшує цінність останніх. Націю створюють зацікавлені у її існуванні». Що робили тогочасні українські діячі для виникнення української нації? Які уроки для розуміння процесу націотворення можна зробити на підставі аналізу їхньої діяльності?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно