§20. Український національний рух наприкінці 50-х — у 60-х рр. XIX ст.

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

визначити завдання українського національного руху як одного з тогочасних європейських визвольних рухів; дізнатися, у яких формах відбулося відродження українського національного руху в цей період; з'ясувати роль хлопоманів у суспільно-політичному житті Наддніпрянщини; характеризувати початок громадівського руху; пояснювати, як на суспільну ситуацію в Наддніпрянщині вплинуло польське повстання 1863—1864 рр.; розкривати наслідки Валуєвського циркуляра для українського національного руху.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Якими були особливості українського національного руху в Наддніпрянщині першої половині XIX ст.? У яких формах він розгортався? 2. Якими були здобутки та втрати українського національного руху Наддніпрянщини на середину XIX ст.?

1. ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ в другій половині XIX ст. Друга половина XIX ст. як у Європі, так і на українських землях характеризувалася організаційним оформленням та виробленням ідейних засад визвольних рухів, що виникли в першій половині XIX ст.

Кожен європейський визвольний рух розв’язував завдання, що стояли перед ним, у трьох основних напрямках: національному, загальнодемократичному та соціальному. У першому напрямку головним є боротьба за національну свободу, у другому — за демократичний устрій суспільства, права і свободи людини, у третьому — за соціальну справедливість. Діячі й напрямки, що зводять розв’язання всіх проблем до здобуття національної незалежності, отримали назву націоналістів. Для послідовного демократа (тоді їх називали лібералами) усі питання розв’язуються з вирішенням проблем прав і свобод людини. Діячів, що обстоювали принципи соціальної справедливості, називали соціалістами, а їх напрямок — соціалістичним.

Термін «соціаліст» у той період не належав до певного соціально-політичного вчення, яких було багато (марксисти, прудоністи, фабіанці та інші), а розумівся широко — як відстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із простого народу.

Усі ці напрямки та течії об’єднувало прагнення покращити життя, змінити існуючий лад на справедливий, доцільний. Боротьба за розв’язання цього завдання змушувала їх знаходити спільну мову. Проте це правило діяло для більш або менш сформованих державних націй. Для бездержавних націй зосередження на соціальних проблемах або демократичних свободах часто вело до відриву від національних проблем, приєднання їхніх діячів до загальноімперського руху. З іншого боку, увага до суто національних питань за відсутності національної самосвідомості звужувала соціальну базу руху й відривала його від народу. Таким чином, перед українським рухом постали кілька проблем:

• виробити збалансовану в трьох площинах політичну платформу, прийнятну для всіх верств українського суспільства;

• відновити роботу другої — культурницької, або літературної, стадії українського руху, зупиненої внаслідок репресій влади проти членів Кирило-Мефодіївського братства, і рухатися далі, до наступної — політичної стадії;

• віднайти організаційні форми руху.

Над розв’язанням цих завдань і працювали діячі українського руху протягом другої половини XIX ст.

2. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. XIX ст. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. відбувалося відродження українського національного руху. Поштовхом до цього стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки скасування кріпацтва. Одним із центрів відродження національного руху стала столиця Російської імперії Санкт-Петербург, у якому проживала велика кількість українців. Тут завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків-меценатів Тарновських і Галаганів П. Куліш заснував друкарню для видання творів української літератури. У ній друкувалися твори П. Куліша, І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших. П. Куліш спробував започаткувати видання альманаху «Хата» (1858 р.).

Українські діячі Санкт-Петербурга в 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Крім колишніх кирило-мефодіївців, до першої громади увійшли правник О. Кістяківський, письменник М. Стороженко, друзі Т. Шевченка брати Лазаревські. Власне, перша громада скоріше була не організацією, а неформальним зібранням діячів українського руху. Проте це об’єднання стало прикладом для наслідування й розгортання нового етапу українського культурно-національного руху. Уже в 1861 р. громади з’явилися в Києві, згодом — у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла проголошенню амністії членам Кирило-Мефодіївського братства, які в 1857 р. повернулися до Петербурга із заслання. їм навіть дозволили обійняти високі посади: М. Костомаров став професором Петербурзького університету, Т. Шевченко — академіком Академії мистецтв, В. Білозерський — чиновником однієї зі столичних канцелярій. Новий міністр освіти, українець Є. Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Т. Шевченка, підтримав клопотання В. Білозерського щодо відкриття в Петербурзі журналу «Основа».

ЦІКАВІ ФАКТИ

Програмові завдання журналу «Основа» визначалися так: «Мета нашого видання — всебічне й неупереджене вивчення Південноросійського краю, усвідомлення його потреб, критичний погляд на себе в минулому й сучасному, громадська користь. Загальнолюдська просвіта, у застосуванні до місцевих умов краю, буде керівною ідеєю редакції».

Економічний розвиток українських земель у другій половині XIX ст.

Відродження національного руху тісно пов’язане зі створенням журналу «Основа». За цю справу взявся В. Білозерський.

Перший номер журналу вийшов 12 січня 1861 р. Він був двомовним — друкувався українською і російською. Наклад журналу в різний час становив від 800 до 1000 примірників. У 60-ті рр. XIX ст. «Основа» була єдиним українським універсальним періодичним виданням, що прагнуло охопити всі загальноукраїнські проблеми — у культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Цим воно викликало до себе широкий інтерес і загальне визнання як провісника народного пробудження на українських землях.

Усього вийшло 12 номерів журналу в 1861 р. та десять — у 1862 р. Він постійно зазнавав нападок із боку російських видань. Зрештою відсутність коштів змусила припинити видання часопису. Закриття «Основи» стало передднем Валуєвського циркуляра (1863 р.), який заборонив українське слово й погіршив можливості духовного розвитку українців.

Володимир Антонович

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Володимир Антонович серед українських діячів другої половини XIX ст. був надзвичайно яскравою фігурою: історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863—1880 рр.); із 1878 р. — професор російської історії Київського університету; із 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора-літописця, один із засновників і лідерів київської «Української громади»; автор багатьох історичних і публіцистичних праць.

Поляк за походженням, він перейшов в український табір; навчався в російській гімназії; був прихильником ідей французького раціоналізму; закінчив медичний факультет університету й різко змінив фах — здобув історичну освіту; почав громадську діяльність у колі польських революціонерів і перейшов у стан українофілів; брав участь у таємних організаціях і мав чудові взаємини з ворогами українства; в університеті читав курс історії Росії, а приватно — українознавства; під своїм ім'ям публікував нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науково-публіцистичні праці; основну діяльність вів у Києві, але головні надії покладав на Галичину; відійшовши від польського руху, виступав за «нову еру» в українсько-польських відносинах у Галичині тощо.

Незважаючи на всю неоднозначність свого життя, В. Антонович залишався вірним тим словам, що завершували його статтю «Моя сповідь»: «Сподіваюсь, що працею і любов'ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином свого народу, оскільки я все готовий розділити з ним».

3. ХЛОПОМАНИ. На початку 60-х рр. XIX ст. серед нащадків польської та спольщеної шляхти Правобережжя відокремилася група студентів. Усвідомивши те, що їхня верства упродовж століть гнобила українців, вони вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем (1830(1834)—1908) називали хлопоманами, хоча самі діячі вважали себе українофілами. Вони перейшли з римо-католицької віри у православну, носили український національний одяг, співали українські пісні, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства.

Хлопоманство — назва руху української ліберальної інтелігенції початку 60-х рр. XIX ст. за зближення із селянством.

Українофільство — термін, поширений із другої половини XIX ст., який означає любов до України, українського народу та його культури.

Свою кінцеву стратегічну мету хлопомани вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва, а також у встановленні демократичної республіки на основі добровільного співжиття росіян, українців і поляків.

Спершу хлопомани віддавали перевагу етнографічній діяльності. Під час студентських канікул чи в інший вільний час вони мандрували селами Наддніпрянщини, збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди. Протягом 1857—1859 рр. хлопомани здійснили три подорожі, пройшовши Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, більшу частину Катеринославщини та Херсонщини. Водночас студенти вивчали селянський побут, розповідали слухачам про славне минуле українських земель, їх злиденне становище та можливий вихід із нього. Така діяльність тривала до 1860 р., але «знайомство з народом» було малоефективним. Влада й поліція постійно переслідували хлопоманів.

Крім подорожей українськими землями, хлопомани влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували в 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали до 15 юнаків із бідних сімей, яких «навчали в національному напрямі». Хлопомани утримували учнів власним коштом, самі викладали, писали підручники українською мовою. Школа розміщувалася в будинку, де жило подружжя Антоновичів. У 1862 р. під тиском поліції школа припинила своє існування, а через рік у зв’язку з репресіями царизму діяльність хлопоманів узагалі припинилася.

4. КИЇВСЬКА «УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА». ДІЯЛЬНІСТЬ ГРОМАД у 1861—1863 рр. Початок відродження українського руху був позначений тяжкою втратою — смертю Т. Шевченка. Похорон великого поета став поштовхом до масових українських маніфестацій. Домовину з його тілом відправили з Петербурга через Москву до Наддніпрянщини, щоб згідно з його поетичним заповітом поховати тіло поета над Дніпром. Жалобний похід українськими землями супроводжувався зборами тих, хто хотів віддати шану національному поету. Найбільш масовими були маніфестації в Києві, організовані за участю

Микола Пирогов

Олександр Кониський

Леонід Глібов

Яку роль відіграли зображені діячі в подіях історії України цього періоду? Визначте одним-двома реченнями.

Київської громади. Могила Т. Шевченка в Каневі стала місцем паломництва українських патріотів.

У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету (серед них були П. Чубинський, брати Синьогуби, І. Касьяненко, М. Драгоманов) утворили нове товариство — «Українську громаду». На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною за формою й культурницькою за змістом. Вона і всі наступні, що виникли пізніше, об’єднували людей із різними політичними поглядами й переконаннями, які прагнули зробити щось корисне для власного народу.

У жовтні 1859 р. попечитель Київського освітнього округу Микола Пирогов дозволив відкрити першу в Російській імперії недільну школу для дорослих. Це дало змогу громадівцям здійснювати народну освіту рідною мовою. Члени громади відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них учителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних учителів тощо. Важливим у діяльності громадівців стало написання україномовних підручників і популярних книг для народу на релігійну, історичну та іншу тематику. Так, зусиллями громадівців вийшли книжки «Дещо про світ Божий», «Оповідання зі Святого Письма», яку опрацював священик С. Опанович, «Арифметика, або Щотниця», «Українські прописи», «Перша граматика, або Читання» Олександра Кониського та інші. Також вони поширювали серед народу твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших письменників, брали участь у суспільно-політичному житті. Одним із провідників та ідейних натхненників громадівського руху був В. Антонович.

Услід за київською «Українською громадою» відкривалися громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві. Вони розширювали мережу недільних шкіл, доки їхня кількість в Україні не наблизилася до сотні. Зокрема, у Полтаві недільну школу організував О. Кониський.

Громадівці також займалися видавничою діяльністю. Так, у Чернігові виходив тижневик «Чернігівський листок». Його видавцем і редактором був відомий поет-байкар Леонід Глібов.

5. ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863—1864 рр. ТА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ. У 1863—1864 рр. Правобережна Україна стала одним із районів, де розгорталися події останнього в XIX ст. польського національно-визвольного повстання. Його головною метою проголошувалося здобуття національної незалежності Польщі та проведення реформ. Більшість керівників повстання виступала за відновлення Польщі в кордонах 1772 р., тобто до поділів Речі Посполитої. Стосовно соціальних реформ ясності також не було. Невизначеність, зрештою, мала негативні наслідки: українські селяни та діячі українського руху не підтримали повстання.

Готуючи повстання, його керівники велику увагу приділяли Правобережній Україні. Тут проживала значна частина польського населення (485 тис. осіб, або 9,2 %). Заворушення на українських землях мало відволікти сили царських військ від виступу на власне польській території.

Герб польського повстання

Поясніть символіку герба польських повстанців.

Повстання, що почалося в ніч на 23 січня 1863 р. у Польщі, швидко перекинулося на землі Литви, Білорусії та Правобережної України. На бік повсталих перейшли незначна частина солдатів і офіцерів російської армії та діячів таємної російської революційної організації «Земля і воля».

У Правобережній Україні діяло близько 20 партизанських загонів, що складалися переважно з представників польської шляхти. Усі спроби повсталих залучити на свій бік українських селян успіху не мали. Селяни подекуди навіть допомагали російським військам. Українців, що взяли активну участь у повстанні, було лише 500 осіб.

Незважаючи на героїчний опір учасників, цей виступ у 1864 р. було придушено. Хоча під час повстання більшість українців засвідчили свою прихильність до царського режиму, це не врятувало український рух від наступних переслідувань.

6. ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ. Відродження українського руху спочатку не викликало занепокоєності російської влади. Видавнича та освітня діяльність українських діячів позитивно сприймалася як російською інтелігенцією, так і урядовцями. Проте вже в 1862 р. ситуація різко змінилася. Незважаючи на відсутність політичного забарвлення в діяльності громадівців, царські чиновники дійшли висновку про загрозу українського руху Російській імперії. У Наддніпрянській Україні було проведено арешти, у засланні опинилися етнографи П. Чубинський, С. Ніс, історик П. Єфименко, письменник О. Боннський. М. Костомаров після трьох років блискучої кар’єри був змушений відмовитися від посади професора російської історії в Санкт-Петербурзі. Було розгромлено Полтавську та Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа» та газети громадівців «Чернігівський листок»; за указом царя із 12 червня 1862 р. було закрито недільні школи. Проти українофілів розгорнулася кампанія в пресі, з’явилися звинувачення в намаганні створити українську самостійну державу. Спроби В. Антоновича і 20 членів Київської громади у відкритому листі «Відгук з Києва» спростувати ці твердження й засвідчити свою прихильність, запевняючи, що їх метою «є лише освіта народу», а «розмови про сепаратизм є дурним жартом», успіху не мали.

Зміни політики щодо українського руху були викликані:

• активізацією польського національно-визвольного руху та вибухом польського повстання 1863—1864 рр.;

• сприйняттям владою українського руху як «польської інтриги» для розвалу імперії;

• розгортанням нелегальної діяльності народницьких організацій, що поширювали заборонену літературу й підбурювали до виступу селян, невдоволених реформою 1861 р.;

• стрімким зростанням кількості україномовної навчальної, наукової, релігійної літератури, що відбувалося в цей час і, на думку цензорів, сприяло відродженню «малоросійської народності» та «південноруського сепаратизму». Особливо занепокоїла російських урядовців поява перекладу Євангелія українською мовою, виконаного Пилипом Морачевським (1806—1879).

Сторінка Валуєвського циркуляра

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із Валуєвського циркуляра (1863 р.)

Навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноруською мовою, і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено: саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв'язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії.

Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв'язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду і шефом жандармів щодо друкування книг малоруською мовою, дати цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялися тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити...

На вашу думку, який вплив мав Валуєвський циркуляр на розвиток української мови? Чому?

У Наддніпрянщину для розслідування справи про український сепаратизм (бажання відділитися) було надіслано флігель-ад’ютанта М. Мезенцева. За результатами слідства міністр внутрішніх справ Петро Валуев 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкувати українською мовою науково-популярну й релігійну літературу, крім художніх творів, де вона розглядалася як просте наріччя. Проблема існування української мови вирішувалася фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути».

Російські чиновники застосовували Валуєвський циркуляр з великою наполегливістю. Завдяки намаганням цензури, як скаржився М. Костомаров у 1871 р., українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Так, у 1862 р. було видано 40 українських книжок, у 1863 р. — 15, у 1864 р. — 12, у 1865 р. — п’ять, у 1867—1869 рр. — по дві на рік. Указ зберігав чинність до 1905 р.

Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська «Українська громада» згорнула свою роботу восени 1864 р. Так завершився перший етап громадівського руху.

Проте українські діячі продовжили свою діяльність на просвітницькій роботі в таких громадських організаціях, як товариства грамотності, допомоги бідним учням тощо. Громадівці також посіли відповідне становище в суспільстві, обійнявши викладацькі, наукові й державні посади.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використанні як мови науки та культури. Її можна було вживати в контексті, де вона звучала як простонародна говірка — в етнографії, фольклористиці, літературі тощо. Заборона видання навчальної та релігійної літератури українською мовою мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі та не дати йому усвідомити свою самобутність.

Висновки

• Загальна лібералізація Російської імперії на початку 60-х рр. XIX ст. дала поштовх до розгортання нової хвилі українського руху. Він розвивався у формі громад, які займалися культурницькою діяльністю й існували легально. Лідером громадівського руху цього періоду був В. Антонович. Громади намагались організувати просвіту народу рідною мовою.

• Польське повстання 1863—1864 рр. та побоювання правлячих кіл Російської імперії нового спалаху національно-визвольної боротьби спричинило появу Валуєвського циркуляра й розгром українського національного руху.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Коли й де утворилася перша українська громада? 2. Хто такі хлопомани? Хто був їхнім лідером? 3. Скільки членів налічувала київська «Українська громада» в 1862 р.? 4. Хто був видавцем і редактором громадівської газети «Чернігівський листок»? 5. Коли відбулося польське повстання? 6. Які обмеження стосовно української мови запровадила влада за Валуєвським циркуляром?

7. Прокоментуйте основні завдання, що стояли перед українським рухом у цей період. Обґрунтуйте їхню важливість. 8. Як відбулося відродження українського національного руху наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. XIX ст.? 9. Визначте місце й роль хлопоманів у тогочасному українському русі? 10. Як розгортався громадівський рух у 1861—1863 рр.? 11. Порівняйте польські національно-визвольні повстання 1830—1831 і 1863—1864 рр. та ставлення до них українського суспільства. Чим воно було обумовлено і які наслідки мало? 12. Розкрийте мету появи, зміст і наслідки Валуєвського циркуляра.

13. Об'єднайтеся в малі групи й обговоріть, якими були місце та роль першого етапу громадівського руху в розгортанні українського національного руху в XIX ст. 14. Розпочніть складання таблиці «Громадівський рух у Наддніпрянській Україні».

15. За додатковими джерелами інформації підготуйте повідомлення про життя та діяльність В. Антоновича, О. Кониського або М. Пирогова (за вибором). 16. Сучасний український історик Я. Грицак сказав, що «нація — штучне утворення, як парк або сад, котрі виникають завдяки діяльності людини. Проте це не зменшує цінність останніх. Націю створюють зацікавлені у її існуванні». Що робили тогочасні українські діячі для виникнення української нації? Які уроки для розуміння процесу націотворення можна зробити на підставі аналізу їхньої діяльності?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно