§ 12. УКРАЇНА В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ у середині XIX ст.

«І знов війна, мов пси голодні, за маслак пани гризуться...» Так відреагував Т. Шевченко на Кримську війну. Чому він не підтримував у цій війні російську корону?

1. «Українське питання» у контексті міжнародних відносин

Після «весни народів» стало зрозуміло, що, творцями політики є не тільки монархи й уряди, а й народи Європи. Національно-демократичні рухи в суверенних і національно-визвольні рухи в пригноблених країнах почали суттєво впливати на втілення урядових задумів. Відчувши силу народної енергії, політики спробували використати національні рухи у своїх інтересах, а якщо це не вдасться, то їх знищити. Так у міжнародній політиці з’явилися «питання» того чи іншого народу.

Із середини XIX ст. в політичних планах європейських політиків і російського уряду з’явилося «українське питання» — питання українського національно-визвольного руху й прагнення використати його або повністю знищити.

Карел Гавлічек-Боровський

Першими звернули увагу на «українське питання» чеські «будителі», які усвідомили, що причиною історичних бід України були зазіхання не лише імперської Австрії, а й слов’янських Польщі та Росії. Видатний чеський діяч Карел Гавлічек-Боровський (1821-1856) у 1846 р. назвав Україну «ягням межи двома вовками», «яблуком розбрату», кинутим долею між двома націями — Росією й Польщею.

Історичне джерело

К. Гавлічек-Боровський стверджував, що Російська й Австрійська імперії перетворюють Україну на небезпечне вогнище європейських конфліктів: «Україна — це постійне прокляття, яке проголосили її гнобителі. Так над ними мститься пригноблена воля України... Доки не буде виправлена кривда, завдана українцям, доти неможливий справжній міжнародний спокій».

Поміркуйте, чи актуальні нині слова чеського «будителя».

У 1840-х роках розпочалось активне економічне, культурне й політичне просування Німеччини на Південний Схід. До сфери інтересів німецької наступальної політики потрапили Балкани, Туреччина, Єгипет, Месопотамія, Персія й навіть Індія. Тому німецький уряд чудово розумів значення Чорноморського басейну й України для утвердження своїх економічних намірів.

Німецька експансія в XIX ст. принципово відрізнялася від імперської політики російського самодержавства. Царська Росія, захопивши сусідні території, намагалася знищити чи якнайбільше обмежити державність і культуру загарбаних народів. Німеччина ж намагалася створити якнайширший союз держав, у якому вона відігравала б роль економічного й політичного лідера.

Німецькі вчені вивчали сусідні народи, щоб визначити перспективи взаємодії з ними, ставлення до українців було зазвичай позитивним.

Історичне джерело

Відомий німецький економіст-теоретик другої половини XIX ст. Ґ. фон Шульце-Гавернітц стверджував: «За своїми звичаями нащадки козаків є європейцями. На противагу общинній власності російських селян, приватна власність козаків на землю ввійшла в їхні плоть і кров. Під їхній вплив підпадало й сусіднє селянське населення. ...Узагалі козаки є великими індивідуалістами. Основою їхнього існування є мала сім’я: вона, подібно до сім’ї Західної Європи, є не стільки господарською, скільки фізичною та моральною єдністю...»

Поміркуйте, чому до підручників раніше не потрапляли думки козацьких літописців про те, що «Україна — європейська сторона», а «Московія — азійська сторона».

Поразки у війні з Пруссією, втрати внаслідок перемоги італійського національно-визвольного руху, а також спроби Росії просунутися на Балкани примусили Австро-Угорщину приділити більше уваги політиці в східному напрямі, насамперед українському питанню, щоб використати його собі на користь. У 1880-х роках у Відні навіть виникли плани створення «Київського королівства», щоб перетворити Україну з російського плацдарму на щит для австрійських володінь. Такі плани повністю відповідали й інтересам Німеччини.

Найнебезпечнішим українське питання було для Російської імперії. Зародження українського руху, дослідження українцями власної історії, культури й мови викривало фальсифікації Петербурга, який запозичив в українців їхню самоназву «Русь» і зображав українську історію та культуру як власні. Позбавляючи українців власного самоусвідомлення, прищеплюючи нашим прадідам свідомість «малоросів», «молодших братів справжніх росіян», царський уряд міг використовувати українців як гарматне м’ясо в імперських війнах, а українську територію як вигідний плацдарм для просування на захід і південь Європи та Близький Схід. Російські колонізатори розглядали українське питання як загрозу існуванню імперії, що черпала свої сили з поневоленої України.

Інакше сприймали Україну російські революційно-демократичні сили, які схвально відгукувалися про свободу України. Проте не вони визначали політику Російської держави.

Історичне джерело

Відомий російський революціонер-демократ О. Герцен, засновник і редактор революційної газети «Колокол» («Дзвін»), що видавалась у Лондоні, в одному з номерів надрукував текст листівки «Великорос», яку нелегально поширювали в Москві й Петербурзі на початку 1860-х років: «Сучасний стан речей такий, що український народ не може виявити своєї волі, однак відомо, що він найбільшою мірою незадоволений нашим пануванням. ...Судячи з тяжких страждань, яких завдає наша деспотія, можна припустити, що за першої ж можливості вони захочуть від нас відокремитися. Ми, великоруси, достатньо сильні, щоб залишитися самим. Усе-таки ми володіємо всіма складовими національної могутності. Горді нашою силою, ми не маємо потреби... ганебними, штучними засобами шукати насильного включення іншого цивілізованого народу до складу нашої держави. Ми могли б упевнено визнати права української нації. Ми мусимо неминуче це зробити, щоб запровадити й укріпити в нас свободу».

Поміркуйте, як загарбання чужих народів позначається на свободі народу.

2. Східна (Кримська) війна 1853-1856 рр. на українських землях

На початку 1850-х років російський уряд вирішив здійснити свою давню імперську мрію — витіснити Туреччину з Балканського півострова. У такий спосіб він планував приєднати південних слов’ян, щоб використати їх для наступу на германські та романські народи Європи; установити контроль над протоками Босфор і Дарданелли, щоб гарантувати надійну торгівлю збіжжям із чорноморських портів і контролювати торговельні шляхи в Середземномор’ї.

Приводом для розв’язання війни став конфлікт між православним і католицьким духовенством щодо володіння святими місцями в Палестині та передання турецьким урядом ключів від Вифлеємського храму в Єрусалимі католицькому духовенству. Росія у відповідь зажадала визнання за царем ролі покровителя всіх православних в Османській імперії, однак султан не погодився. Тоді Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною й у липні 1853 р. без оголошення війни окупувала залежні від Туреччини дунайські князівства — Молдавію й Волощину.

Однак російський уряд прорахувався. На захист Туреччини виступила не лише Велика Британія — тодішній протектор османів, а й Франція, яка шукала ринків збуту для своїх товарів на Близькому Сході. До них приєдналася й Австрія, яка не бажала утвердження Росії на Балканах і теж шукала ринків для своїх промислових товарів. Заручившись підтримкою західних держав, султан 4 жовтня 1853 р. оголосив Росії війну.

З початком воєнних дій російські сили не дали турецьким розгорнути наступ на Закавказзя, а на Балканах самі просунулися на територію поневоленої Туреччиною Болгарії. Наприкінці листопада росіяни несподівано знищили турецький флот у Синопській бухті. Аби завадити Росії оволодіти Чорним морем, туди ввійшли британський і французький флоти, а 28 березня 1854 р. Велика Британія, Франція та Австрія оголосили Росії війну. 14 вересня союзні війська висадилися в Криму поблизу Євпаторії й узяли в облогу Севастополь. Облога тривала 349 діб.

Історичний факт

Для швидшого підвезення військових вантажів англійські військові побудували в Криму першу залізницю, яка простяглася від Балакпави в напрямку Севастополя на 23 км. Після війни вона була демонтована й продана Туреччині.

До оточеного севастопольського гарнізону (18 тис.) приєдналися і 20 тис. матросів та офіцерів, які затопили свої кораблі, щоб англо-французька ескадра не змогла ввійти до севастопольської бухти. Гарнізону протистояла 60-тисячна англо-французька армія. Західні союзники мали не тільки кількісну перевагу, а й досконалішу зброю. Зокрема, російські гвинтівки за дальністю стрільби відставали в чотири рази. Російські офіцери були озброєні шаблями, а англійські й французькі, крім шабель, мали також револьвери.

Оборонці Севастополя, серед яких особливо відзначилися й українці (П. Кішка, Д. Горленко, І. Демченко, Ф. Заїка та багато інших), виявляли нечувану відвагу. Однак через відсталість Росії і бездарність командування ситуація ставала дедалі безнадійнішою. Бракувало не тільки пороху та ядер, а й лопат і кайл для зведення оборонних споруд навколо Севастополя. На кожні десять пострілів союзників Севастополь відповідав одним. Тому оборонці зазнали величезних втрат у живій силі. Загинули навіть три адмірали — командувачі Чорноморського флоту й оборони Севастополя.

Британська карикатура «Двоголова ворона в Криму». 1855 р.

Відстала феодально-кріпосницька Росія змушена була капітулювати й у березні 1856 р. підписала мирний договір, за яким їй заборонялося тримати в Чорному морі флот і військові бази, уключаючи й зруйнований Севастополь. Під владу Османської імперії знову перейшла дельта Дунаю й заселена переважно українцями південна частина Бессарабії.

3. Втрати України

Східна (Кримська) війна негативно позначилася на стані України й насамперед її півдня, який перетворився на прифронтову зону. Знову українці, як рекрутовані, так і добровольці, мусили проливати кров за чужі імперські інтереси.

Через Херсонську, Катеринославську й Таврійську губернії безперервно просувалися війська, валки зі зброєю та боєприпасами, а назад — із пораненими. У мешканців цих губерній забирали худобу, підводи й мажі. Тільки Таврійська губернія протягом 1856 р. надала майже 150 тис. підвод. Десятки тисяч чоловіків і жінок мусили замість сільськогосподарських робіт працювати для армії і перевозити харчі, фураж і військові припаси. Міцні господарства зазнавали значних збитків, а слабкі занепадали. Люди вмирали від голоду та хвороб. Проте багатіли військові постачальники, на всіх військових рівнях процвітала корупція.

Мешканців України зобов’язували брати на постій російські війська, реквізували (забирали) для армії продовольство й фураж. «Москалі», як називали їх у народі, знову продемонстрували свою схильність до свавілля.

Історичне джерело

Штабс-капітан російського ополчення, письменник-слов’янофіл І. Аксаков записав до свого щоденника: «Давно вже Малоросія не бачила бородатого російського війська, і під час нової зустрічі з ним відчувала ті самі образу й обурення, які відчувала раніше. Наші ратники... грубістю й цинізмом жартів ображають малоросіянок; насміхаються з хохлів; кидаються на горілку, як жадібні вовки на овець, напиваються п’яні до нестями, а на ранок господиня побачить, що в нагороду за її гостинність у неї покрадено й порізано чимало гусей і курей».

Значною мірою саме українська військова промисловість забезпечувала військовими припасами армію. Луганський завод збільшив випуск снарядів майже вчетверо, Шосткинський пороховий завод виробляв пороху в шість разів більше — майже стільки, скільки решта заводів Росії.

Великих втрат зазнав і кримськотатарський народ. Сучасники порівнювали південь Криму з величезним цвинтарем. Росіяни підозрювали татар у симпатіях до турецько-британсько-французької коаліції й відверто знущалися з кримчан. Чимало ногайців і татар покинули Крим, багатьох було замордовано без суду. Переживши жахіття переслідувань, після завершення війни кримські татари масово виселялися з Криму. Протягом 1860-1862 рр. переважно до Туреччини виїхала 131 тис. кримчан. Так, після приєднання Криму до Росії відбулося друге масове виселення. Крим обезлюднів, проте це відповідало політиці царизму, який намагався «очистити Крим від некорисного елементу», яким для нього були татари.

4. Соціальні виступи в роки війни

Злигодні війни активізували соціальні виступи. У лютому 1855 р. у Васильківському повіті Київської губернії вибухнула Київська козаччина. Антикріпосницький рух охопив понад 500 сіл і містечок, 8 із 12 повітів, де ще свіжими були спогади про запорозьке козацтво. Селяни вимагали відновлення козацтва як суспільного стану та військового формування.

Приводом до дій став маніфест імператора Миколи І про створення державного ополчення. Вислухавши його в церквах і на сільських сходах, селяни витлумачили зміст документа так: цар оголосив про відродження козацтва, і ті, хто запишуться до козацького війська, до весни будуть звільнені від кріпацтва, інших феодальних повинностей і отримають козацькі наділи, вільні від оподаткування.

Сільські громади виганяли священиків та урядовців, які, на переконання селян, «неправильно» пояснювали зміст маніфесту. Повсталі створювали органи самоврядування, складали реєстри «вільних козаків» і, проголосивши себе козаками, відмовлялися виконувати розпорядження властей, феодальні повинності, відбирали в поміщиків землю під козацькі наділи.

Київська козаччина — антифеодальні, антикріпосницькі виступи селянства в Київській губернії за відновлення козацтва як суспільного стану й військового формування.

На придушення повстанців уряд кинув значні сили кавалерії, піхоти й саперів. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички. Найзапекліше протистояли військам і поліції покозачені селяни в Биковій Греблі, Березні, Корсуні, Таганчі. У ході нерівних боїв було вбито 39 і поранено 63 повстанці. До кінця квітня 1855 р. повстання було придушене.

Історичне джерело

Свої наміри селяни пояснювали священикам так: «Записати нас всіх у вільні козаки, присягнути, що ми вже не панські, що поля й луки — наші, і все, що є в панів, — наше. Воно так і є, бо ми й наші предки за все це вже відробили». Освіченіші селяни заявляли: «Ми знаємо, що указу про вольності немає, але ми хочемо, щоб такий указ був».

П. Богуш. Розстріл «Походу селян у Таврію за волею». XX ст.

У квітні 1856 р. в Катеринославській і Херсонській губерніях зародився «Похід у Таврію по волю» — новий рух непокори, який охопив майже 75 тис. кріпаків. Селяни йшли до спустошеного війною Криму поодинці, сім’ями, цілими селами. До Криму втекло понад 10 тис. селян. Щоб зупинити цей потік, уряд виставив пости на переправах через Дніпро, на Перекопі. Селяни, озброєні вилами й косами, вступали в бій з військами. Лише масове застосування зброї примушувало повстанців повертати назад.

Запитання та завдання

1. Покажіть на мапі Європи та Близького Сходу території, які царат планував завоювати чи поставити під контроль, використовуючи Україну як плацдарм для наступу.

2. Покажіть на мапі місця основних битв Східної (Кримської) війни 1853-1856 рр.

3. Витлумачте сутність понять «Київська козаччина», «Похід у Таврію по волю».

4. Поясніть, як у середині XIX ст. змінилася роль європейських народів і як ці зміни намагалися використати урядовці європейських держав.

5. Визначте причини Східної (Кримської) війни. Поміркуйте, хто виступив її ініціатором, а хто намагався зберегти рівновагу в тодішній Європі.

6. Охарактеризуйте господарські, демографічні й соціальні втрати завдані Україні Східною (Кримською) війною.

7. З’ясуйте причини капітуляції російської армії в Севастополі.

8. Визначте, як Східна (Кримська) війна пов’язана із соціальними виступами в Україні.

9. З’ясуйте, як розглядали «українське питання» у середині XIX ст. Німеччина, Австрія, Туреччина, Росія та, зокрема, російські демократи.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно