§ 19. ФОРМУВАННЯ ОСНОВНИХ ТЕЧІЙ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ

Чому людина, яка втрачає віру в себе, у власні сили, приречена на поразку?

1. Старорусини

Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях після поразки революції пішов на спад. У 1851 р. без опору саморозпустилася Головна руська рада. Однією з небагатьох громадських справ, які певною мірою підбадьорювали українське громадянство, було спорудження у Львові Руського народного дому — осередку української культури, що зводився на кошти української громади Львова. Ініціаторами будівництва були старорусини. Після поразки революції 1848—1849 рр. вони залишалися на своїх ідейних позиціях, підкреслюючи, що русини Австрійської імперії є частиною єдиного українського народу. Українців і росіян, відповідно до тодішніх етнологічних уявлень, вони вважали близькими слов’янськими народами, однак не ототожнювали їх, наголошуючи на окремішності розвитку галицько-руського народу. Початком історичного відліку старорусини вважали Русь-Україну.

Старорусини ознайомлювалися з російською мовою та культурою, але не для того, щоб відмовитися від власної культури й уподібнитися росіянам. Вони шукали способи використання російських надбань для розвитку українського народу. У помешканнях старорусинів лунали українські мова, пісні й поезія.

Визначальними світоглядними засадами старорусинів були: протистояння полякам та іншим поневолювачам як гнобителям руського народу та «руського духу»; захист таких ознак українськості, як візантійська літургія (східний церковний обряд), юліанський календар (старий стиль, яким користувалися в Росії до 1917 р.), кирилична абетка, традиційний правопис. У 1859 р. вони вистояли в «абетковій війні», не дозволивши наміснику Галичини нав’язати «Руській матиці» латинську абетку, так зване «абецадло».

Однак після того, як австрійський двір передав справи управління Галичиною польським намісникам, старорусини зазнавали дедалі більших втрат. Польські діячі переконували Відень у недоцільності поділу Галичини на польську й українську провінції, лякаючи перетворенням Східної Галичини на територію російського впливу. Вони витіснили з Львівського університету всіх українських викладачів, заборонили їхні підручники, не допускали українців до місцевих адміністрацій. Водночас розширювали присутність польських чиновників, готуючи ґрунт для майбутнього відновлення Польської держави.

Старорусини — учасники українського національного руху 1840—1850-х років, представники української інтелігенції, громадсько-політичні й культурні лідери західноукранців, учасники революції 1848—1849 рр., які стояли на ідейних позиціях єдності українського народу, захисту його культурно-релігійних особливостей.

Руський народний дім. м. Львів. Фото. XIX cт.

Історичний факт

Історичні умови, у яких жили й працювали старорусини, яскраво ілюструє заява одного з польських діячів: «Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина».

2. Москвофільство

Посилення польського гноблення при потуранні австрійського уряду викликало в старих русинів почуття зневіри у власних силах, і вони почали шукати зовнішньої підтримки. Погляди багатьох освічених українців звернулися до Росії. Це було зумовлено кількома обставинами. Саме тоді чехи, серби й болгари теж зверталися до російської влади в пошуках підтримки проти німецького й турецького гніту. Російський уряд використав цю ситуацію для поширення проросійських настроїв, налагодження щедро фінансованих культурних зв’язків.

Орієнтація на Росію була зумовлена, зокрема, її збройною могутністю. У 1830 р. царат придушив польське повстання, а в 1849 р. на прохання Австрії приборкав угорську революцію. Гнобителі Закарпаття без бою склали зброю перед російською армією, у складі якої було багато зрозумілих закарпатцям людей або й просто українських братів. Коли ж у 1866 р. Австрія зазнала поразки у війні з Пруссією, Західною Україною почали ширитися чутки, що рано чи пізно Австрію, гнобительку українців, чекає доля Польщі, а Галичину забере Росія. Зневірені старорусини вирішили завоювати симпатії російського уряду пропагандою єдності галицьких русинів з росіянами.

Переходу греко-католицького старорусинського духовенства на москвофільські позиції посприяли також і психологічні чинники. Як і кожна еліта, українське духовенство потребувало визнання й поваги, проте постійно наражалося на відверті приниження. Тому ототожнення себе з могутньою Російською імперією, її численним народом, розвинутою культурою давало можливість повернути собі почуття самоповаги. Однак воно було штучним, ґрунтувалося на зовнішній, а не на внутрішній силі.

Історичне джерело

Дійшовши висновку, що вони більше не здатні самостійно протистояти полякам у культурній і політичній боротьбі, старорусини так характеризували своє становище: «Якщо нам судилося потонути, то краще це зробити в російському морі, ніжу польській калабані».

Москвофільство оформилося в течію суспільно-політичного руху в другій половині 1860-х років, коли його ідеї сприйняло вище греко-католицьке духовенство. Москвофільство поширилося серед священиків Галичини, до них приєдналися поодинокі українські чиновники й частина інтелігенції. Москвофіли орієнтувалися на московський царат, отримували за це пряму підтримку від російських державних установ, зокрема й грошову.

Історичний факт

Царський уряд регулярно виділяв кошти на розширення москвофільського руху. А російський генеральний штаб наголошував на «турботі» про лемків, які проживали на західних територіях, де штаб планував створити воєнні бази в майбутній війні.

У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію — Руську раду, яку називали прямою наступницею Головної руської ради 1848 р. та єдиним представником усіх західноукраїнців.

Завдяки щедрій матеріальній підтримці москвофіли створили потужну видавничу базу з кількох газет, журналів і науково-літературних збірників. На український народ москвофіли дивилися з позицій великодержавного російського шовінізму, стверджуючи, що окремого українського народу не було й немає, є лише українське відгалуження російського народу. Цей же «панруський» народ з єдиною «панруською» мовою й культурою живе на неозорих просторах від Карпат до Камчатки, від Тиси до Амуру.

У своєму москвофільстві галицькі діячі заходили набагато далі, ніж чеські, сербські й болгарські. Якщо європейські лідери розглядали свої народи як окремі слов’янські народи, споріднені як з росіянами, так і з іншими слов’янами, то галицькі москвофіли відмовилися від власної самобутності й топили український народ, його культуру в морі російського шовінізму. У 1866 р. в таємно фінансованій російським урядом газеті «Слово» москвофіли заявляли: «Ми більше не є русинами 1848 року; ми — справжні росіяни».

Відмовляючи українському народу в праві на самостійне існування, вони заперечували й необхідність розвитку української літературної мови. Москвофіли затято відмовлялися від визначеної «Руською трійцею» мети — підняти мову народу до високого літературного рівня. Москвофіли називали її «мовою чабанів і свинопасів». Натомість продовжували спроби оживити «язичіє». Загалом москвофільство перетворилося на засіб боротьби російського уряду проти українського національного руху.

Історичний факт

Москвофіли були такими затятими противниками живої української мови, що вітали в 1876 р. горезвісний Емський указ про заборону будь-яких публікацій нею.

Москвофіли — представники суспільно-політичної течії в Західній Україні другої половини XIX — на початку ХХ ст., яких підтримувала Російська імперія. Відстоювали ідейні позиції національно-культурної та державно-політичної єдності з Росією, заперечували існування українського народу.

3. Народовці

Молоде покоління галицьких патріотів покладалося на власні сили, сили свого народу й пропагувало єдність з українцями Наддніпрянщини. їхні погляди на схід спрямовувалися не до могутньої Російської імперії, а до постатей Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша. Народовці — молоді українські інтелігенти — працювали вчителями середніх шкіл, юристами, займалися літературною діяльністю, навчалися. Найпомітнішими фігурами серед них стали Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ксенофонт Климкович, Данило Тинячкевич та ін. Вони продовжували традиції «Руської трійці» і наполягали на тому, що українці — це окремий самобутній слов’янський народ (звідси й походить їхня назва), який проживає на території від Кавказу до Карпат. Найкращим засобом його самовираження є народна мова. Тому основні національні питання для народовців — захист української мови й розвиток літератури.

Таке вузьке розуміння національного життя залишало поза увагою народовців інші проблеми українського народу. За своїм спрямуванням і способами захисту національної справи вони мали багато спільного з українофілами-громадівцями, які діяли в підросійській Україні. Спільним було й ставлення до народного одягу. Щоб відрізнятися від поляків, які носили конфедератки, народовці вдягалися в народний або козацький одяг, носили високі шапки.

Майже всі українські культурно-освітні заклади (включно з пресою) завдяки фінансуванню з Росії перебували в руках москвофілів. Тому народовці мусили розпочати свою діяльність з нуля. Вони заснували кілька таємних громад на кшталт київської. Утаємничувати свою діяльність їм доводилося насамперед через москвофілів-кліриків і викладачів, які забороняли семінаристам та іншим підконтрольним групам молоді вступати до народовських громад.

Найактивніші народовці групувалися довкола літературного тижневика «Вечорниці» (насамперед популяризував твори Т. Шевченка), який виходив друком у 1862-1863 рр. За браком коштів тижневик закрили, на зміну йому прийшли часописи «Мета» (поширював знання серед світської інтелігенції), «Нива» і «Русалка» (публікували сучасні літературні твори), які видавалися від 1 до 3 років. Чотирнадцять років завдяки матеріальній підтримці наддніпрянців виходив у світ часопис «Правда». У ньому часто друкувалися автори зі Східної України, тому невдовзі видання перетворилося на всеукраїнську трибуну для українських діячів.

Титульна сторінка часопису народовців. 1863 р.

Згодом народовці розширили коло культурницьких питань. Вони збирали бібліотеки, передплачували газети, робили огляди художньої й історичної літератури, публікували їх у своїх газетах, засновували хори, організовували вечірки й концерти. Водночас народовці розробляли українську граматику й словники.

Народовці — представники українського народу на території Західної України на початку 1860-х — наприкінці 1890-х років, які відстоювали думку про єдиний український народ, захищали його національну культуру, насамперед мову, розвиток української літератури

Створення товариств народовців. Оскільки москвофіли заволоділи «Народним домом» і «Руською матицею», народовці в 1861 р. створили у Львові товариство-клуб «Руська бесіда», яке відкрило свої філії в усіх великих містах Галичини. Клуби-товариства влаштовували літературно-музичні вечори, доповіді, концерти, зустрічі з гостями з Наддніпрянщини. Незабаром при клубі було організовано театр, що став першим українським професійним театром у всій Україні. Перша вистава відбулася в переповненому «Народному домі». Це була п’єса «Маруся» за однойменним твором Г. Квітки-Основ’яненка.

Перший склад Руського народного театру. Фото. 1864 р.

4. Культурно-освітнє товариство «Просвіта»

8 грудня 1868 р. майже 60 студентів на чолі з Анатолем Вахнянином, відомим педагогом, журналістом і композитором, створили товариство «Просвіта». Своїм завданням товариство визначило: «Сприяти народній просвіті в напрямах моральнім, матеріальнім і політичнім». Отже, організатори «Просвіти» ставили перед собою революційне завдання: з етнографічної селянської маси створити націю, свідому своєї мети й завдань. Саме цього й намагалася не допустити польська верхівка в Галичині. Тому Галицький сейм відмовився фінансувати «Просвіту».

Спершу товариство видавало популярні книжки з різних галузей народного господарства. Пізніше «Просвіта» почала створювати свої читальні не тільки в містах, а й у селах, охопивши своєю діяльністю широкі кола селянства. До кінця XIX ст. в містах і селах Галичини просвітяни відкрили два десятки філій і понад 800 читалень. Завдяки їхній роботі з кращими надбаннями української та світової літератур, з досягненнями науки й техніки ознайомлювалися тисячі селян і міщан.

«Просвіта» (1868—1939) — громадська організація народовців, утворена з метою культурного й освітнього розвитку, матеріальної підтримки освітньо-культурних закладів, піднесення самосвідомості та гідності народу, його згуртування навколо національної ідеї.

Історичне джерело

Бачення народної освіти як вирішального засобу для створення української нації чітко сформулював на зборах-відкритті «Просвіти» студент А. Січинський. «Кожний нарід, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоб нижчі верстви суспільності, народні маси піднести до того ступеня просвіти, щоб народна маса почула себе членом народного організму, відчула свою громадянську й національну гідність і взнала потребу існування нації як окремішної народної індивідуальності, бо ніхто інший, як маса народу, є основою всього».

Водночас робота «Просвіти» мала для людей і вагоме практичне значення. Завдяки її читальням селяни й міщани ознайомлювалися з ефективними методами ведення сільського господарства, новими способами обробітку й вирощування рослин, догляду за тваринами, вивчали й удосконалювали ремесла, освоювали домашні промисли. З часом «Просвіта», разом із заможними учасниками національного руху, узяла участь у фінансуванні кооперативних організацій. За її участі було створено такі загальновідомі кооперативи, як «Народна торгівля», «Сільський господар», страхова компанія «Дністер», які забезпечували багатьом українцям справжній економічний самозахист.

За допомогою створених організацій народовці здобували дедалі більше послідовників як серед інтелігенції, так і серед народних мас.

5. Наукове товариство імені Шевченка

У 1873 р. з ініціативи громадських і культурних діячів Східної України (Є. Милорадович-Скоропадської та В. Симиренка) і Галичини, рішучих противників москвофільства, у Львові було засноване Літературне товариство ім. Т. Шевченка. Майже 20 років воно опікувалося розвитком письменницької творчості. У 1892 р. зусиллями громадських діячів і письменників О. Кониського, В. Антоновича, О. Барвінського та ін. було реорганізоване в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Воно опікувалося організацією національної науки, її виведенням на європейський рівень. Його діячі відкрили власні видавництво, книгарню, бібліотеку й музей. Результатом досліджень українських учених стало наукове видання — серія наукових праць «Записки НТШ». Протягом 1892-1913 рр. було видано 116 томів «Записок...». Тут друкували праці вчених, які працювали в трьох секціях: історико-філософічній, філологічній і математично-природописно-лікарській. Усього ж до 1913 р. товариство видало майже 800 томів різноманітних наукових і літературних публікацій.

Діячі Наукового товариства імені Шевченка. Фото. 1898 р.

У 1897 р. головою НТШ обрали професора Михайла Грушевського. На цій посаді він залишався до 1913 р. НТШ обмінювалося книжками й часописами з 236 науковими установами, навчальними закладами, товариствами багатьох країн світу. Товариство стало справжньою українською академією наук, хоча польська адміністрація Галичини не надавала українському товариству такого статусу, не бажаючи появи конкурента для Польської академії наук у Кракові.

Запитання та завдання

1. Назвіть відомих вам громадсько-політичних діячів — представників різних рухів.

2. Дайте визначення понять «старорусини», «москвофіли» і «народовці».

3. Порівняйте визначальні світоглядні засади старорусинів, москвофілів і народовців.

4. Розкрийте механізм переродження старорусинів на москвофілів.

5. Охарактеризуйте прояви зрадництва москвофілами української справи.

6. Проаналізуйте й порівняйте діяльність товариства народовців з громадівською діяльністю наддніпрянців.

7. Охарактеризуйте діяльність Наукового товариства імені Шевченка.

8. Поясніть, чому, ставлячи перед собою мету перетворити етнографічну селянську масу на українську націю, діячі «Просвіти» зосереджувалися переважно на просвітницькій роботі та кооперативному русі.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно