§ 4. ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

1. Новгород-Сіверський автономістський гурток

Документи та матеріали

«Козацтво втратило... своє старе значення центрального суспільного елемента. На його місце виступило панство», - наголошувала історик О. Єфименко.

Творення національної ідеї варто розпочати з козацько-автономістського періоду (від другої половини XVIII до першої чверті XIX ст.), розглядаючи діяльність учасників Новгород-Сіверського автономістського гуртка.

Він існував у Новгород-Сіверському намісництві в 1780-1790-х роках. До гуртка входили А. Гудович, Г. Долинський, О. Лобисевич, Г. Полетика, А. Худорба, В. Капніст, Ф. Туманський та ін. Головне завдання гуртка полягало в реалізації планів відновлення української автономії, визнанні прав українського козацтва та шляхетства, відродженні національної культури.

Пропагуючи свої ідеї, члени Новгород-Сіверського гуртка обмежувалися культурно-просвітницькою та освітньою діяльністю. Було розроблено ряд проектів, які, на жаль, так і не реалізувалися. Серед них слід назвати проект початкової гімназії та заснування університету І. Халанського, створення «Академічного зібрання» і книгарні Ф. Туманським, проект автокефалії української православної церкви С. Пальмовського та В. Шишацького, літературні проекти О. Лобисевича та музичні А. Рачинського.

Працюючи в тогочасних державних установах, вони збирали і вивчали історичні джерела з минулого рідного краю, генеалогію відомих козацьких родин і на їх основі укладали та поширювали праці з історії та етнографії України.

Схарактеризуйте діяльність Новгород-Сіверського гуртка.

Зусиллями гуртка робилися спроби знайти дипломатичну підтримку ідеї відновлення козацької автономії. 24 квітня 1791 р. в Берліні відбулася зустріч В. Капніста з головою кабінету міністрів Пруссії Герцбергом. Однак прусський монарх ухилився від відповіді. Попри невдачу дипломатичної місії В. Капніста, сам цей факт засвідчував наявність досить радикальних сил, здатних використовувати міжнародні важелі для досягнення своєї мети.

ПЕРСОНАЛІЇ

ВАСИЛЬ КАПНІСТ (1758-1823)

Просвітник, письменник, громадський діяч. Народився на Полтавщині у дворянській родині, що мала козацькі корені. Обіймав посади предводителя дворянства Київської губернії, генерального судді Полтавської губернії. В «Оді на рабство» (1783) різко виступив проти закріпачення українських селян. 1787 р. разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні («Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих казаков»), який уряд відхилив. Протягом 1812-1813 рр. брав активну участь у формуванні українського козацького ополчення. Переклав «Слово о полку Ігоревім» російською мовою і зробив цікавий коментар, у якому підкреслив українське походження та українські особливості цього твору.

Василь Капніст

Які факти біографії В. Капніста свідчать про його активну громадську діяльність?

Документи та матеріали

Одним із представників Новгород-Сіверського гуртка був Андрій Гудович (1731- 1808), в особі якого поєдналися державницькі традиції старої Гетьманщини з новітніми європейськими культурними й політичними планами. Він навчався в університеті Кенігсберга. Німецька освіта і подорож Європою назавжди позначилися на його світогляді. Звідси він виніс глибоке переконання, що подальший розвиток України має бути пов’язаний із західноєвропейським культурним і політичним світом, передусім з німецьким. А. Гудович був причетний до закордонної місії В. Капніста.

З’ясуйте, що зближує А. Гудовича та Г. Полетику, робить їх представниками однієї епохи.

ПЕРСОНАЛИ

ГРИГОРІЙ ПОЛЕТИКА (1725-1784)

Громадсько-політичний діяч, письменник. Народився в м. Ромни Полтавської губернії (тепер Сумська область). Походив з козацько-старшинського роду Полетик. Закінчив Київську академію (1745). Був обраний депутатом комісії зі складання «Нового уложення» від шляхетства Лубенського полку. На засіданнях комісії обстоював автономний устрій Лівобережної України і права українського шляхетства. Полетика був бібліофілом, а його колекція рукописних і друкованих книжок була найбільшою у Російській імперії.

Вивчаючи факти біографії Г. Полетики, чи можна вважати його представником освіченої еліти?

ОПАНАС ЛОБИСЕВИЧ (1732-1805)

Письменник. Народився в м. Погар на Чернігівщині (тепер Брянська область, Росія) в козацько-старшинській родині. Навчався у Київській академії (1747- 1752). Був перекладачем і секретарем у К. Розумовського (1761-1774). О. Лобисевича вважають попередником Котляревського. Він переробив Вергілієві еклоги (один з видів античної, а потім і європейської поезії про пастуше життя) - «Вергиллиевы пастухи в малороссийских кобеняк переодетые». Залишив переклад з французької мови - «Слово президента де Монтеск’є». «Лобисевич, один із перших представників української інтелігенції, зрозумів значення української народної мови для дальшого розвитку української літератури, української національної культури», - наголошував у своїй розвідці, присвяченій О. Лобисевичу, учений О. Оглоблин.

Що нового побачили вчені, досліджуючи діяльність О. Лобисевича?

«Історія Русів». Досліджуючи період козацького автономізму, український історик В. Кульчицький писав: «Їхньою "Біблією” стала анонімна "Історія Русів”». Точне авторство не встановлене, але за однією з гіпотез її авторами могли бути Г. Полетика та його син Василь. Праця таємно поширювалася в рукописах у середовищі українського дворянства. «Історія Русів» містила виклад історії українського народу і державності від найдавніших часів до 1769 р., розповідь про боротьбу проти чужоземного поневолення. Чільне місце у творі посідає історія Київської держави та тяглість державницьких традицій за часів Хмельниччини та Гетьманщини.

Головна ідея - ствердження права народу на самостійний державний розвиток. Автор цього популярного твору доводив, що саме Україна є прямою наступницею Київської Русі, що український народ відрізняється від росіян, має власну самобутню культуру та звичаї, а тому має всі права на відновлення державності. На думку історика О. Оглоблина, «Історія Русів» була «декларацією прав української нації та вічною книгою України». Уперше працю опублікував у Москві культурний діяч О. Бодянський у 1846 р.

Як ви вважаєте, чому історик О. Оглоблин назвав «Історію Русів» «декларацією прав української нації та вічною книгою України»?

Водночас у цей період з’явилася «Енеїда» І. Котляревського - перший твір народною мовою - і розпочалося збирання українського фольклору. Згасання історичної пам’яті козацького автономізму й масова русифікація українців через, насамперед, запровадження норм російської освіти та наплив російського чиновництва і військових у найбільші міста змушували шукати нової ідейної основи.

Родовий герб Лобисевичів

Відповідно до поглядів німецького філософа Й. Гердера, подальший розвиток національної ідеології базувався на дослідженні етнографічних, фольклорних та психологічних відмінностей українців.

2. Значення фольклору та етнографії в дослідженні національних ознак українців

Відродження в певної частини населення тогочасних українських земель історичної пам’яті, що виявилося, насамперед, у бажанні не тільки поринути в минуле свого народу, але й реконструювати його, до деякої міри - навіть жити ним, дало подальший поштовх для розвитку тих галузей знань, що відображали різні сторони буття українського етносу. Так постав перший (академічний) етап національно-визвольного руху із центром у Харкові.

1805 р. у місті було відкрито університет - перший у Наддніпрянській Україні. Харківський університет, на відміну від інших аналогічних закладів, відкрили не з ініціативи уряду. З почуттям патріотизму й прагненням піднести культурний рівень населення українських земель група місцевого дворянства на чолі з прогресивним діячем Василем Каразіним, сином козацького старшини, зуміла переконати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування в Харкові університету. Завдяки тому, що Харків став освітнім центром, він до кінця 1830-х років залишався значним культурним осередком, центром національного відродження.

При університеті було засновано друкарню і книгарню, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Спочатку вони були українськими лише за тематикою, згодом і за мовою, а частіше двомовними - українською і російською. Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне й політичне життя регіону, а й проблеми українознавчого характеру: історичне минуле та самобутність української культури тощо.

Поясніть провідну роль Харкова в національно-культурному русі українських земель на початку XIX cт.

Харківський університет. Світлина XIX cт.

Документи та матеріали

«До 30-х років XIX ст. навколо Харківського університету склався гурток людей, який виступив із свідомою думкою працювати на терені науки і літератури для відродження української народності, тобто, з одного боку, для того, щоб розкривати шляхом наукової праці стихію цієї народності, з іншого - шляхом літературної творчості народною українською мовою вводити її в загальний міжнародний культурний зв’язок... Незалежно від своїх талантів і енергії, професори університету все ж таки створили середовище, яке було провідником культурних ідей, пов’язувало - погано чи добре, - місцеве безпосереднє життя з тим, що виробила Західна Європа в сфері суспільних настроїв», - відзначала історик О. Єфименко.

Перший на українських землях масовий популярний часопис «Украинский вестник» видавався в Харкові (1816-1819) і мав своїм девізом «сприяти всебічному піднесенню науки й літератури». На його сторінках популяризувалися знання з історії, етнографії, географії України, пропагувалося використання української мови.

Виявляючи національну ідентичність, українська інтелігенція, як і інтелігенція інших країн Східної Європи, зосередила увагу на неповторних рисах своєї етнічної спільності: фольклорі, етнографії, мові, історії, літературі. Мода серед української дворянської молоді на ідеї німецького філософа Й. Гердера, який закликав відкинути «високу культуру» і звернутися до нових джерел натхнення в дійсній, не зіпсованій, самобутній культурі простого народу, привела до того, що багато молодих інтелігентів ходили по селах і шукали, слухали, а потім публікували перлини народної мудрості. «Я піснями займаюсь з благоговінням: жоден вірш, жодне особливе слово не буде в моєму виданні загублене. Я відчуваю, хто і де записав, щоб подати найточніше джерело для тих, хто вивчає народну поезію і українську мову», - писав П. Куліш у листі до І. Срезневського.

Дайте власне визначення поняття «ідентичність».

Документи та матеріали

Одним із перших шанувальників і видавців української народної поезії був Микола Цертелєв, з родини грузинських князів. 1819 р. він опублікував у Петербурзі книжку «Опьіт собрания старинньїх малороссийских песен». У передмові підкреслювалося, що пісні віддзеркалюють геній і дух народу, чистоту й мораль, які притаманні «малоросам». Висновок М. Цертелєва перегукувався з визначенням польського митця Адама Міцкевича, що українці - найпоетичніші й наймузичніші серед слов’янських народів.

У 1820-1840-х роках у Харкові діяв поетичний гурток «харківських романтиків». Він об’єднав М. Костомарова, А. Метлинського, О. Корсуна та харківську університетську молодь на чолі з І. Срезневським. Сферою їхніх зацікавлень стала література, мовознавство, історія та етнографія.

Романтики прославляли народ, його культуру, особливо пісенну, як вияв самобутнього духу. Вони доводили, що народна творчість, життя і мислення народу - то найголовніше джерело для творчості інтелектуалів. Кожна народна культура є безцінною і поповнює духовне багатство світу. Поступово вдосконалювалось опрацювання та популяризація фольклорних творів, здійснювався науковий аналіз кожного з них.

Здобутки «харківських романтиків» відображено в різноманітних наукових і мистецьких творах. У 1833-1838 рр. трьома окремими випусками у Харкові виходила фольклорна збірка під назвою «Запорожская старина». Її видавцем був професор Харківського університету І. Срезневський. У збірці друкувались уривки з козацьких літописів, повістей, оповідань, історичні пісні та думи. 1834 р. вийшла стаття І. Срезневського «Взгляд на памятники украинской народной словесности». Це був перший друкований публічний виступ на захист української мови. Автор категорично заявив, що немає найменшого сумніву в тому, що мова українська є мовою, а не наріччям.

Ізмаїл Срезневський

Документи та матеріали

«Срезневський був разом з тим і головною силою літературних видань: "Українського збірника” і "Альманаху”. Цей надзвичайно енергійний і обдарований великорос виріс у Харкові і пристрасно полюбив свою нову батьківщину: він був, без сумніву, найвидатнішим у ряду харківських діячів 30-х років XIX ст. Пізніше, в 40-х роках, коли Срезневський повернувся з-за кордону, де вивчав слов’янські прислівники і літературу і зайняв кафедру в Харківському університеті, він своїми лекціями також багато сприяв вихованню в учнівському юнацтві симпатій до місцевого і народного елементу в науці і громадському житті», - писала О. Єфименко.

Чи можна вважати І. Срезневського та О. Лобисевича однодумцями?

Етнографічні матеріали використовувалися для дієвого підкріплення тези про те, що український народ у побуті, звичках, одязі та віруваннях мав безліч притаманних лише йому рис.

За М. Грохом, на першому етапі відродження національна група стає предметом уваги дослідників, які вивчають фольклорну спадщину Робиться це мовою іншого народу Використовуючи підручник, доберіть факти на підтвердження цієї тези.

Окрім «Украинского вестника», у Харкові в різний час виходили «Український альманах», «Молодик», «Сніп», які публікували твори П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Костомарова, І. Срезневського, А. Чубинського, В. Каразіна та ін.

Документи та матеріали

«...Зближення моє з цією людиною (І. Срезневським) дуже сприяло моєму прагненню до вивчення малоросійської народності. У цей час від народних малоросійських пісень я перейшов до читання малоросійських творів, яких, як відомо, було в той час дуже мало. До тих пір я не читав жодної малоросійської книги, крім "Енеїди” Котляревського... За короткий час я перечитав усе, що тільки було друкованого малоросійською. Але цього мені здавалося мало; я хотів познайомитися з самим народом не з книг, але з живої мови, живого спілкування з ним. З цією метою я став робити етнографічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах...» - писав М. Костомаров.

Поміркуйте, як складався процес вивчення української народності у М. Костомарова.

Документи та матеріали

Одним із завдань «збирачів фольклору було з’ясування народних думок про найважливіші історичні події української історії, тобто вивчались народний дух, народна філософія та національний характер. Але найбільш важливою проблемою було психологічне розрізнення двох народів, що мали одну або майже подібну самоназву - русин, малорос, руський, великорос», - зауважує український історик В. Кульчицький.

3. Кирило-Мефодіївське братство

У 1840-х роках активізувалося національне життя в Києві. Рушійною силою національно-визвольного руху була інтелігенція. В університеті згуртувалися найпомітніші постаті тогочасної України - письменник П. Куліш, професор М. Костомаров, етнограф О. Маркович, учитель В. Білозерський, службовець М. Гулак, художник і поет Т. Шевченко та ін.

Документи та матеріали

«Починаючи з 1840-х років провід національного руху на середньосхідних землях України переходить до рук нової суспільної верстви, інтелігенції. Вогнищами, довкола яких скупчувалася інтелігенція, були новозасновані на українській території університети, Харківський (1805) та Київський (1834)», - писав дослідник І. Лисяк-Рудницький.

«У Східній Європі цих "нових людей” називали інтелігенцією - слово, що за своїм значенням лише приблизно відповідає західноєвропейському intellectual. Слово інтелігенція в широкому розумінні означало тих порівняно небагатьох, що мали вищу освіту... Вища освіта більшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючі маєтки яких штовхали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група таких перших інтелігентів складалася із синів священиків, міщан і козаків. Представники інтелігенції головним чином об’єднувалися в гуртки, на засіданнях яких обговорювали питання філософії, ідеології тощо», - писав історик О. Субтельний.

Дайте визначення поняття «інтелігенція». З’ясуйте соціальні джерела утворення цієї верстви населення.

«...Я проводив час з Гулаком і навчався з ним сербської мови. До нас часто приходив наш спільний приятель Василь Михайлович Білозерський... Потім став ходити до нас Опанас Маркович ... Наші дружні бесіди зверталися найбільше до слов’янської взаємності. Взаємність слов’янських народів у нашій уяві не обмежувалася вже сферою науки і поезії, а стала представлятися в образах, у яких, як нам здавалося, вона повинна втілитися для майбутньої історії. Повз нашої волі нам став видаватися федеративний устрій як найщасливіший протягом суспільного життя слов’янських націй. Ми стали уявляти всі слов’янські народи, з’єднані між собою у федерації подібно стародавнім грецьким республікам або Сполученим Штатам Америки, але кожна зберігала свято свою окрему автономію.

Ми не могли збагнути в подробиці образу, в якому повинно було з’явитися наше уявлення про федеративну державу; створити цей образ ми представляли історії. Найближчим і найвірнішим шляхом до досягнення цієї мети в далекому майбутньому передбачалося виховання суспільства в дусі таких ідей, а тому вважалося необхідним, щоб в університетах та інших навчальних закладах були люди, щиро віддані цим ідеям і здатні впроваджувати їх в юні покоління. З цією метою з’явилася думка утворити товариство, якого задача була б поширення ідей слов’янської взаємності - як шляхами виховання, так і шляхами літературними», - писав в автобіографії М. Костомаров.

Обкладинка «Книги буття українського народу»

Задля якої мети М. Костомаров і його приятелі бажали створити товариство?

Кирило-Мефодіївське братство (товариство) - організація, що виникла в грудні 1845 р. у Києві. Ініціаторами створення братства виступили В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. У квітні 1846 р. до них приєднався Т. Шевченко. Восени 1846 р. загальна кількість братчиків становила 12 осіб.

Товариство було названо іменами відомих просвітників Кирила та Мефодія. Символами братства стали персні з написом «Св. Кирило і Мефодій», які для себе замовили М. Костомаров і М. Гулак, та печатка з девізом: «І зрозумієте істину, і істина визволить вас». Програмні положення кирило-мефодіївців виклав М. Костомаров у «Книзі буття українського народу» та «Статуті слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», який підготували М. Костомаров, М. Гулак та В. Білозерський. Пояснювальну «Записку» до статуту написав В. Білозерський.

Своїм завданням кирило-мефодіївці ставили побудову майбутнього суспільства - конфедерації слов’янських народів на чолі з Україною. Перетворення суспільства, на їхню думку, мало відбутися на засадах християнської моралі, принципах братерства, рівності, свободи та справедливості. Передбачалося проведення ряду реформ, зокрема скасування кріпацтва, проголошення станової рівності та демократичних прав і свобод для громадян.

Члени братства поширювали ідеї товариства через розповсюдження його програмових документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), творів Т. Шевченка. Вони займалися науковою працею, виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, у яких проповідували свої погляди. Піклуючись про розвиток народної освіти, братчики збирали кошти на відкриття народних шкіл, працювали над програмою початкового навчання та підготовкою навчальної літератури. Зокрема, П. Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 р., а В. Білозерський розробив проект створення в Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану.

Автопортрет Т. Шевченка. 1840 р.

Слідча справа Тараса Шевченка

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 р. за доносом студента О. Петрова діяльність братчиків було викрито, а їх самих заарештовано. Слідство тривало від березня до червня 1847 р. в Петербурзі. Найтяжче покарання отримав Т. Шевченко, якого віддали в солдати із забороною писати й малювати. На три роки було ув’язнено у Шліссельбурзькій фортеці М. Гулака, один рік перебував у Петропавлівській фортеці М. Костомаров, а О. Навроцький - півроку у В’ятській в’язниці. Пізніше їх, як і інших членів братства, було вислано у віддалені губернії.

Розкажіть про Кирило-Мефодіївське товариство, використовуючи такий план: 1) Коли і де було створене? 2) Хто були організатори цього братства? 3) Які програмові документи мало товариство? 4) Якою діяльністю займалися члени товариства? 5) Яка доля спіткала братчиків після викриття товариства?

ПЕРСОНАЛІЇ

МИКОЛА КОСТОМАРОВ (1817-1885)

Історик, письменник, публіцист. Народився в с. Юрасівці Слобідсько-Української губернії (тепер Воронезька область, Росія). 1832 р. звільнився з кріпосної залежності. Навчався у Воронезькій гімназії. 1836 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. Науковий доробок М. Костомарова великий і різноманітний. У своїх працях він відстоював окремішність українського історичного процесу, який, на його думку, є втіленням волелюбного демократичного духу українського народу. Серед опрацьованих Костомаровим тем виділяється тема козацтва. Він простежив процес його виникнення і розвитку, висвітлив історію Запорозької Січі. Вважав, що козацтво не є негативним чинником для розвитку державності, навпаки, підкреслював, що козацькі традиції «вольниці» та демократизму справили позитивний вплив на тогочасне суспільство. Він запровадив до наукового вжитку термін «християнська козацька республіка». Завдання історика, вважав М. Костомаров, - це не просто переказ джерел, а розуміння сенсу подій, пошук істини.

Микола Костомаров

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ (1819-1897)

Письменник, історик, етнограф, перекладач. Народився в с. Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію. Після відкриття Київського університету св. Володимира записався спочатку на філологічний, а згодом - на юридичний факультет, де слухав лекції М. Максимовича. Скрутні матеріальні умови не дозволили П. Кулішу закінчити навчання. Деякий час служив учителем. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. Після закінчення слідства засланий до Тули. Згодом повернувся до Петербурга, де розпочав активну літературну та видавничу діяльність. Заснував власну друкарню, видав близько 40 дешевих книжок під загальною назвою «Сільська бібліотека». 1876 р. опублікував розвідку «Мальована Гайдамаччина», у якій засудив козацтво та гайдамацький рух. На відміну від Т. Шевченка та М. Костомарова, вважав козацтво руйнівною силою. Разом з тим він позитивно оцінював діяльність української шляхти та козацької старшини. Підтримував тісні контакти з фізиком І. Пулюєм та письменником О. Барвінським. Перекладав твори Шекспіра, Байрона, Гейне та Шиллера.

Пантелеймон Куліш

Порівняйте погляди П. Куліша і М. Костомарова на козацтво.

ВАСИЛЬ БІЛОЗЕРСЬКИЙ (1825-1899)

Громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст. Народився в родині незаможного дворянина на хуторі Мотронівка Борзенського повіту Чернігівської губернії. Вищу освіту здобув, навчаючись на історико-філологічному факультеті в Київському університеті св. Володимира. Служив учителем Петровського кадетського корпусу в Полтаві (1846-1847). Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком був організатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Статуту слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія». Був автором «Записки» - пояснень до статуту братства.

Василь Білозерський

Які факти біографії В. Білозерського свідчать про нього як про представника різночинної інтелігенції?

МИКОЛА ГУЛАК (1821-1899)

Математик, історик, філософ, літературознавець, педагог, перекладач. Походив із козацько-старшинського, згодом - дворянського роду Гулаків. Народився у Варшаві, де його батько, Іван Гулак, прослужив до відставки 14 років. Освіту здобув на юридичному факультеті Дерптського університету. Чиновник канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора (1845-1847).

За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві в березні 1847 р. був заарештований. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення і назвати будь-кого з учасників братства.

Після повернення із заслання працював викладачем математики, природничих наук та історії в навчальних закладах Одеси (1859-1861), Керчі (1861- 1862), Ставрополя (1862-1863), Кутаїсі та Тбілісі (1863-1887). Йому належать праці з математики, філософії, переклади з грузинської («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі).

Він написав дев’ять навчальних програм для Рішельєвського ліцею (Одеса) з аналітичної геометрії, вищої алгебри, диференційного та інтегрального числення, теорії ймовірності.

Микола Гулак

Використовуючи факти біографії М. Гулака, чи можна сказати, що він не зрадив упродовж життя ідеалів братчиків?

Документи та матеріали

«Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно являло собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом», - писав історик О. Субтельний.

Чи поділяєте ви думку О. Субтельного? Висловте своє розуміння значення Кирило-Мефодіївського братства.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Що було раніше?

а) дипломатична місія В. Капніста чи заснування Харківського університету;

б) заснування Харківського університету чи існування Новгород-Сіверського патріотичного гуртка.

2. Використовуючи карту, укажіть міста Наддніпрянської України, які очолювали рух за національно-культурне відродження.

3. Розкрийте зміст поняття «академічний (науковий) етап національного відродження».

4. Поміркуйте, які події (процеси) впливали на формування національної свідомості українців.

5. Яка з історичних постатей, на ваш погляд, посіла непересічне місце в національно-культурному процесі в Наддніпрянській Україні в першій половині XIX ст.? Свій вибір поясніть.

а) М. Костомаров; б) І. Срезневський; в) П. Куліш.

6. Яка з подій, на ваш погляд, мала непересічне значення в національно-культурному процесі в Наддніпрянській Україні в першій половині XIX ст.?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно