Майстерність відтворення настроїв людини через образи природи (за збіркою „Сонячні кларнети”) - варіант 2

Назвавши свою збірку „Сонячні кларнети”, П. Тичина підкреслює мелодійність, музичність своїх віршів, відзначає близькість лірики до музики. У віршах цієї збірки поет відбиває лише переживання і настрої, навіяні природою, коханням, власними роздумами.

У вірші „Розкажи, розкажи мені, поле...” ліричний герой і пейзажний малюнок вірша злилися воєдино в гамі найніжніших мінорних почуттів.

   Розкажи, розкажи мені, поле:

   Чого рідко ростуть колосочки?

   — Ой дощів мені б треба, дощів, а не поту...

Клапоть виснаженого поля, гнані вітром у серединному піднебессі хмари, бідний і виснажений працею плугар на полі. Але не йому, трудящому, розкриває природа свої обійми. Не йому належать простори багатої землі, зрошеної потом мільйонів таких, як він.

У поезії „Коли в твої очі дивлюся...” поета огортають почуття суму й туги з іншої причини: виникає суперечність між ідеалом і реальністю. В очах коханої дівчини ліричний герой хотів би бачити і відчути красу прозорого неба, ціле море чудових, ясних зір, „що десь там горять — усміхаються”. Проте йому тільки здається, що він бачить. До туги й суму приєднується ще й розпач:

   Ах, очі, ті очі!... Кохана,

   Чом серце твоє не таке?

Нема радості й щастя в коханні, що навіює спогади про осінню зів’ялу днину. Цю думку поет розкриває кількома образними деталями:

   Туман поглядає,

   Суха бадилина хитається...

   Спить груддя важке.

Похмурі семінарські будні гнітили молодого П. Тичину, тому у своїх віршах він прагнув сонячного весняного життя і кохання, уквітчаного щирою взаємністю, світлою радістю.

Іншим є настрій поета у вірші „Ой не крийся, природо. ..” Почуття смутку й туги поета тут мають епізодичний, тимчасовий характер. Хоч природа і „в тузі за літом”, хоч „сичі розридалися в лузі”, та приємною є осінь, коси якої „вкрила прозолоть”. З ніжністю звертається до природи поет: „Певно, й серце твоє взолотила печаль, що така ти ласкава”.

У народній поезії змалювання пейзажів осені супроводжується, як правило, показом картин прийдешньої весни — з ласкавим вітром, буянням трав, зеленню дерев.

В окремих віршах „Сонячних кларнетів” поет досягнув мовної гармонії у змалюванні героя і природи. Показовим щодо цього є вірш „Гаї шумлять...” Ліричний герой сприймає природу з почуттям радості, з хвилюванням чекає на щось нове, незнане. Він слухає, милується, іде, не знає, „чого душі... так весело”, Але все жде когось, співає. У цьому вірші відчувається, що уява поета випереджала думку; не завжди встигав митець передати словами свої враження від побаченого в природі. Уривчаста мова — свідчення схвильованості ліричного героя:

   Гей, дзвін гуде — і здалеку.

   Думки пряде — над нивами.

   Над нивами — приливами.

   Купаючи мене, мов ластівку.

Мелодія дзвону захоплює, полонить, огортає, оточує поета з усіх боків. І він у цьому дістає творчу наснагу й насолоду.

Поетичним гербом П. Тичини, здавалось би, мала стати скрипка. Справді, скрипка — найближчий, найтонший знак, який вміє передати тривожні й сумні, радісні й щасливі настрої тонкої та ніжної поетової душі.