Іван Лучук

У Львові М. Вороний написав перші свої поетичні твори - «Не журись, дівчино», «Євшан-зілля», «Мандрівні елегії». Як режисер галицького театру листувався з Марком Кропивницьким, а згодом став членом його трупи, з якою гастролював протягом 1897-1901 рр. Третину свого життя митець віддав театрові. Особисто знав усіх тогочасних театральних зірок, намагався дати фахову оцінку українській драматургії, сценічному мистецтву. Як театральний критик відомий публікаціями: «Наші артисти в сценах», «Театральне мистецтво і український театр», «В путах брехні» (про п’єсу «Брехня» Володимира Винниченка), «Михайло Щепкін», «Режисер (Театральний підручник)», «Драматична примадонна (До характеристики сценічної творчості Любові Ліницької)». У статті «Марко Кропивницький» автор високо оцінив виховну роль сценічного мистецтва: «Скільки чесних думок, благородних почувань порушилось в душах глядачів під час українських вистав». М. Вороний дивувався великому особистому внеску Марка Лукича в театральну справу: «Не минуло ще й 15 літ, як М. Кропивницький уже успів на міцних, суто народних підвалинах збудувати український театр, утворити спеціально українську школу артистичну, виробити цілий ряд талановитих закінчених артистів!»

Як поет Микола Вороний дотримувався гасла «чистого мистецтва», чим здобув авторитет серед «молодомузівців». Проте заявлена позиція жодним чином не обмежувала його творчості. 1903 р. він видав альманах «З-над хмар і долин» - першу ластівку українського модернізму. До цього видання надіслали свої твори Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Михайло Старицький, Борис Грінченко.

Навесні 1903 р. на з’їзді «громадівців» у Києві М. Вороний познайомився з Вірою Вербицькою, донькою патріотично налаштованого поета, педагога та громадського діяча. Згодом одружився з нею; молоде подружжя мешкало в Одесі, потім - у Чернігові, у будинку Віриних батьків. М. Коцюбинський допоміг М. Вороному влаштуватися на роботу до Чернігівського статистичного бюро. Теплі стосунки між цими митцями засвідчують дарчі написи на їхніх книгах.

Михайло Коцюбинський і Микола Вороний

На жаль, після народження сина подружжя розлучилося, проте вони періодично бачилися. М. Вороний був однолюбом і більше сім’ї не створив. У вірші «Палімпсест» митець писав, що як на старих пергаментах крізь новий текст завжди проступає колись написане, так давнє кохання завжди цвіте в душі.

У 1910 р. Микола Вороний переїхав до Києва, працював у театрі Миколи Садовського, викладав у театральній школі.

Будівля Троїцького народного дому, в якому діяв театр Миколи Садовського (нині Київський національний академічний театр оперети)

М. Вороний рано почав друкуватися, проте його поетичні збірки «Ліричні поезії» (1911) та «В сяйві мрій» (1913) вийшли у київський період його життя і творчості. У 1913 р. побачила світ його книга науково-критичних статей «Театр і драма».

М. Вороний заявив себе як вдумливий літературознавець, що яскраво засвідчують такі його статті, як «Не щебечи, соловейку!.. (Голос українця з приводу статті в "Правді”)», «Згадка про Т. Шевченка», «На могилі генія», «Твори Павла Граба (Грабовського)», «Пантелеймон Куліш», «Перші зустрічі з Іваном Франком». Микола Вороний допоміг повірити у власні творчі сили таким молодим талантам, як Богдан Лепкий, Христина Алчевська-дочка. Не боявся висловлювати своїх думок навіть тоді, коли вони не збігалися із загальноприйнятими. Наприклад, став на захист покійного Пантелеймона Куліша: «З таким чоловіком треба було поводитись обережно, вирозуміло і, оминаючи його особисті вади, шанувати його за ті заслуги, що зробив він для України... Все ж до останнього передсмертного віддиху він зостався вірним національній ідеї, жив і вмер українцем». Також М. Вороний високо оцінив наукові здобутки Михайла Грушевського, а про його «Історію України-Руси» писав: «Цю висококоштовну працю, що дає громадянству наш шановний учений як свій ювілейний подарунок, ми повинні прийняти з великою подякою і зі свого боку подбати про якнайширше її розповсюдження».

Збірка Миколи Вороного з дарчим написом Михайлові Коцюбинському

Як палкий прихильник європейської літератури, Микола Вороний активно перекладав її зразки українською мовою. Найчисленнішими є його переклади з французької (поезії Поля Верлена, Моріса Метерлінка), німецької (вірші Генріха Гайне, «Ткачі» Гергарта Гауптмана), польської («Мазепа» Юліуша Словацького), російської («Скупий рицар», «Кам’яний гість», «Моцарт і Сальєрі» Олександра Пушкіна) літератур. У перекладацькому доробку митця - староіндійська, перська та японська поезії. Надзвичайно вдало він переклав пролог до «Ромео і Джульєтти» Вільяма Шекспіра, драми «Моцарт і Сальєрі» та «Кам’яний гість» О. Пушкіна.

Микола Вороний є одним із засновників Української Центральної Ради. Про цей період свого життя він згадував: «Були перспективи вступити до уряду, я поздержався, захоплений театральним хаосом. Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби кишок».

Усі свої надії на незалежність України поет виклав у вірші «За Україну» (1917), який став піснею (музика Ярослава Ярославенка):

За Україну

З огнем завзяття

Рушаймо, браття,

Всі вперед!

Слушний час

Кличе нас -

Ну ж бо враз

Сповнять святий наказ!

За Україну,

За її долю,

За честь і волю,

За народ!

Восени 1917 р. Микола Вороний став директором і режисером Національного театру, першою постановкою якого були «Пригвождені» Володимира Винниченка. Категорично не сприйнявши більшовицької наруги над Україною, у 1920 р. митець, за його ж висловом, «з неохотою, з мусу» емігрував до Варшави, де працював «старшим аташе з правами радника» при уряді УНР, налагоджував зв’язки з культурними діячами Польщі, видав поетичну збірку «За Україну» (1921). Згодом М. Вороний переїхав до Львова, викладав у драматичній школі при Музичному інституті ім. Миколи Лисенка, видав свої вагомі праці: «Режисер», «Драматична примадонна», «Пензлем і пером».

Цікаво знати!

Коли Микола Вороний працював викладачем риторики на юридичному факультеті Українського університету у Львові, то вимагав від студентів абсолютної грамотності. Коли ж хтось зауважив, що ці студенти навряд чи зможуть знайти посади адвокатів, відповів: «Це не моє діло. Навіть коли ніде не будуть працювати - повинні вміти висловити свої думки грамотно!»