Йоганн Фрідріх Шиллер

Читацький путівник

Навчальні цілі теми «Театр корифеїв»

Знання:

історія створення українського професійного театру; імена драматургів й акторів - «корифеїв українського театру».

Уміння:

з’ясовувати жанр драматичного твору; виявляти специфіку виражальних засобів театрального мистецтва; застосовувати набуті знання для компаративного аналізу творів української та зарубіжної літератур.

Ставлення:

усвідомлення, що життєва позиція кожного творить стан усього суспільства; розуміння негативних наслідків компромісних рішень.

Корифеєм у давньогрецькому театрі називали керівника хору або заспівувача. У сучасному розумінні корифей — це людина, яка є видатним майстром у певному виді мистецтва. Після виходу в 1901 році в Києві книжки «Корифеи украинской сцены» означення вживається стосовно діячів першого професійного театру — Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Марії Заньковецької, Марії Садовської-Барілотті та інших. Це були, за висловом І. Франка, «артисти світової слави». Всупереч царським указам, браку коштів, відсутності театральних приміщень, бідному репертуарові їм вдалося створити театр, якому аплодували не лише в Україні, а й у Москві, Петербурзі.

У 1882 р. Марко Кропивницький (1840-1910) створює першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали й аматори К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, О. Маркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Вірина, А. Максимович.

До репертуару ввійшли «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Чорноморці» Михайла Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка. Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням.

З часом репертуар театру поповниться новими п’єсами: «За двома зайцями», «Утоплена» М. Старицького, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського та ін.

У своему розвитку українська драматургія і театр зіткнулися з тими ж проблемами, що й проза і поезія - необхідністю розроблення принципово нових естетичних засад, відходу від етнографізму, фольклоризму, побутовізму. До появи театру корифеїв центром драматичного твору здебільшого був родинний конфлікт. При цьому історії кохання, любовних пригод і пов’язаних із ними переживань змальовувалися поверхово, без заглиблення у психологію героїв. Обов’язковим атрибутом п’єси були музика, співи, танці.

З приходом у літературу молодого покоління постало перед глядачем правдиве життя українського народу в часи минулі й сучасні. Ширшає проблемне коло драматургії: автори досліджують питання соціального розшарування села, моральної деградації особистості, тему соціального визиску, визрівання протестних настроїв.

На сцену вийшли нові герої - типи, породжені пореформеною дійсністю: від глитая, що заради зиску переступає всі Божі і людські заповіді, до інтелігента, який опирається обставинам, прагне боротися, служити своєму народові, хоча здебільшого ці спроби є безперспективними. Увага драматургів зосереджувалася на розкритті їх психології, ролі не лише соціальних, а й психологічних чинників.

Багатогранним був талант Михайла Старицького (1840-1904) — поета, перекладача, прозаїка, драматурга.

Домінанта його поезії — громадянська лірика («Пророк», «До молоді», «Нива»). М. Старицький-прозаїк відомий своїми історичними полотнами («Юність Мазепи», «Розбійник Кармелюк», трилогія «Богдан Хмельницький»).

Драматургія М. Старицького — це близько трьох десятків п’єс. Частина з них — переробки творів інших авторів («Утоплена», «Циганка Аза», «За двома зайцями» та інші). Переосмислені та значно вдосконалені художньо, ці обробки стали, по суті, новими самостійними творами. Суто авторськими, у яких найбільш яскраво проявися талант драматурга, є «Не судилося» (проблема «інтелігенція і народ»), «У темряві» (змалювання темноти сільського життя), твори на історичну тематику («Оборона Буші», «Маруся Богуславка», «Богдан Хмельницький»). П’єси розширили і збагатили репертуар українського театру. Хоча М. Старицький так і не зумів вийти із «зачарованого кола» етнографізму й побутовізму.

В історію українського театру М. Старицький увійшов як один із його будівничих не лише своїми творами, а й доброчинністю. Він продав маєток і всі кошти спрямував на оплату праці артистів, оновлення реквізиту тощо. Багато працював М. Старицький і як режисер, актор.

М. Старицький. Фото

Кроком уперед у розвитку драматургії і театру стала діяльність М. Кропивницького. Талант драматурга з особливою силою розвинувся у 80-90-ті рр. XIX ст. Саме в цей період його п’єси досягли високого реалістичного звучання, оскільки зачіпали гострі соціальні питання.

Попри те, що тематичне коло творів стає ширшим, М. Кропивницькому також не вдалося позбутися етнографізму й побутовізму. І все ж своєю творчістю М. Старицький і М. Кропивницький готували ґрунт для становлення нової драматургії й українського театру.

Першим, хто зумів вийти за межі шаблону — «отієї етнографічної, з неодмінним коханням у центрі, драми й дав початок серйозної комедії» (С. Єфремов), був І. Карпенко-Карий. Увага митця спрямовувалася на художнє дослідження процесу формування класу визискувачів, життєвою філософією яких було «все на світі має свою ціну, все купується і продається».

«Автор прищепив нашій драмі реалізм»,— писав про драматурга С. Петлюра. Безкомпромісність у відтворенні правди життя, показ типових явищ розвитку капіталізму в Україні, яскраві образи селян-протестантів, борців проти поміщицького свавілля, зла й несправедливості — характерні риси творчості Івана Карпенка-Карого.

Натхненно розкривала тему жіночої долі талановита українська актриса Марія Заньковецька (1854-1934). Вона була першою виконавицею головних ролей у п’єсах «Безталанна», «Наймичка» Івана Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, «Циганка Аза» М. Старицького, «Лимерівна» Панаса Мирного. М. Заньковецька майстерно виступала й у комедійних ролях (Одарка — «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, Тетяна— «Суєта» І. Карпенка-Карого та інші).

Була природною в кожній сцені, чарувала глядачів піснею, гумористичною приказкою, щирим веселим сміхом.

За спогадами сучасників, зворушений грою актриси Лев Толстой попросив на пам’ять хустинку, якою втирала сльози її героїня у п’єсі «Наймичка». Видатний композитор Петро Чайковський, якого називали безсмертним за його твори, підніс Марії Заньковецькій вінок із надписом «М.К. Заньковецькій — безсмертній від смертного».

Драми та комедії І. Карпенка-Карого разом із п’єсами М. Кропивницького й М. Старицького склали міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У 1907 р. М. Садовський відкриває у Києві перший український стаціонарний професійний театр.

Українська драматургія розвивалася й на західноукраїнських землях. У 60—70-х рр. XIX ст. з декількома п’єсами виступив Ю. Федькович. Найкраща з них — комедія «Запечатаний двірник» — відображає буковинське село, висміює сільську чиновницьку верхівку.

М. Заньковецька. Фото

Видатним майстром драматургії був І. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князя Святослава», «Кам’яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття.

29 березня 1864 р. було засновано український професійний театр «Руська бесіда» у Львові. Його очолив О. Бачинський. Репертуар театру складався з творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Загалом український театр другої половини XIX ст. був глибоко народним і національно своєрідним.

Запитання і завдання

1. Прокоментуйте взяті як епіграф розділу слова Й. Ф. Шиллера. Чому створення національного театру є передумовою створення нації? Наскільки слушним є таке твердження щодо українського театру?

2. Що, на вашу думку, забезпечило довге сценічне життя творам українських драматургів другої половини XIX століття?

3. Перегляньте фільм студії «Віател» «Гра долі. Обожнювана», у якому розповідається про історію кохання акторів М. Заньковецької та М. Садовського. Озвучте свої враження однокласникам / однокласницям. Назвіть дві-три причини, чому цей фільм варто (чи не варто) подивитися.

4. Укладіть перелік фільмів, представлених на канапі You Tube, про історію розвитку українського театру. Оприлюдніть його з власними коментарями в соціальних мережах.

5. Опрацюйте матеріал розділу «Театр корифеїв». Викладіть його у формі опорного конспекту (схеми, таблиці). У парі перевірте рівень засвоєння. Для цього сформулюйте 5—6 запитань і поставте їх співрозмовнику / співрозмовниці. Обміняйтесь міркуваннями, що стало запорукою успіху або причиною невдачі.

6. Використавши матеріал шкільних підручників із зарубіжної літератури та всесвітньої історії, інформацію інших друкованих та електронних джерел, укладіть порівняльну таблицю «Розвиток театру в Україні та за її межами у другій половині XIX століття». Який висновок можна зробити на основі такого порівняння? Поділіться своїми міркуваннями з однокласниками / однокласницями.

7. Підготуйте віртуальну екскурсію до музею Марії Заньковецької. Проведіть її у своєму класі чи для учнів інших класів. Попросіть їх висловити свої враження від такої екскурсії.

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

(Іван Карпович Тобілевич)

29 вересня 1845 — 15 вересня 1907

Театр тільки тоді цікавий, коли він вірно відображає сучасне життя з усіма його різноманітними перипетіями, відгукуючись на питання дня, бичуючи суспільні пороки...