Панас Мирний (1849—1920)
- 8-12-2022, 01:26
- 251
10 Клас , Українська література 10 клас Пахаренко (профільний рівень)
Панас Мирний
(1849—1920)
Панас Мирний (справжнє прізвище — Рудченко) народився 13 травня 1849 р. в м. Миргороді, на Полтавщині, у родині дрібного чиновника — сина простого козака.
Батьки письменника жили в злагоді та взаємній пошані. Рудченки мали 60 десятин землі й чотири сім'ї кріпаків. У родині дотримувалися патріархальних звичаїв, вели натуральне господарство.
Батько спочатку служив на посаді канцеляриста, а потім став бухгалтером повітового казначейства. Він дуже любив свою роботу, добре її знав. З дітьми (а їх у родині було п'ятеро: четверо синів та одна дочка) тримався на відстані. Цікаво, що найбільшою погрозою для них було «розкажу батькові». Усі сини поважали батька за його любов до роботи й однакове ставлення до них.
Мати була лагідною й уважною до дітей, вела домашнє господарство, захоплювалася кулінарією й народною медициною (за допомогою до неї зверталися навіть із навколишніх міст і сіл). Спілкувалася тільки українською мовою, артистично, з імітацією голосу дійових осіб уміла розповідати всілякі бувальщини й історичні перекази.
Яків Григорович і Тетяна Іванівна Рудченки
Українське слово, пісні, звичаї оточували дітей Рудченків змалку. Адже вони виростали разом із сільською дітворою, на лоні української природи. Часто заходили в їхню привітну господу кобзарі та лірники. Оця дитяча близькість до простого люду, українського світу визначила згодом світогляд і творчі уподобання Панаса Мирного. Досить згадати хоч би бабу Оришку — один з «вічних» образів прози Панаса Мирного, що є втіленням народної мудрості й доброти у творах: «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Замчище», «Визвол», «Голодна воля», «Батьки», «Казка про Правду та Кривду». Прототипом цього образу стала материна кріпачка Орина Костянтинівна Батієнко, яка вигляділа всіх дітей Рудченків.
Пізніше в одному з творів Панас Мирний згадуватиме: «Ми, малі діти, страх як любили казки! Зимньої пори, як насуне та довга та предовга ніч, заберемося на піч у тепле просо або жито, з одного боку гріє й з другого парить, гарно так, — і раді слухати бабусю хоч до самого білого світу...»
Малий Панас вирізнявся тихою, доброзичливою й замкнутою, швидше пасивною, ніж бойовою, вдачею. Як згадувала старша сестра, любив самотність, був «дуже мирний, колотнечі не терпів: одразу ж тікав геть». У дитячому товаристві тримався більше осторонь, «сяде, було, собі над горою й дивиться на той широкий краєвид, що відкривався йому з гори». Зрештою, він залишався таким усе життя. Тому замкнутість і відлюдькуватість деяких героїв-дітей у його творах, передусім Чіпки, можна сміливо трактувати як автобіографічну рису.
У дитинстві хлопчик найбільше тягнувся до старшого брата Івана. Вони не були схожими один на одного: Іван — світло-русий, із сірими очима, а Панас — темно-русий, з карими очима. Обидва росли високими, тільки Іван був кремезним, а Панас — худорлявим («довготелеса гітара», як жартівливо називав його Іван). Відрізнялися й характерами: старший брат — настирливий, рішучий, голосний, а молодший — тихий та мрійливий.
З Миргорода родина переїхала до Гадяча, де батько отримав посаду скарбничого. У місцевому повітовому училищі брати й здобули середню освіту. Панасові дуже подобалася наука, за успіхи в навчанні він щороку отримував похвальні листи, мріяв про гімназію й університет. Але далі вчитися Рудченки не змогли через скромні сімейні статки. І все ж завдяки винятковій працьовитості й старанності згодом досягли високих посад і чинів.
Завдяки навчанню в училищі та самоосвіті Панас здобув ґрунтовні знання, а від природи мав хист оригінально мислити. Дуже багато читав — твори Шевченка, Котляревського, Квітки, Марка Вовчка, Гоголя, Тургенєва, Толстого, Островського, а також літературні журнали — «Основу», «Современник», «Русский вестник», «Отечественные записки» тощо. У ті роки й сам почав писати вірші.
З чотирнадцятилітнього віку й до кінця життя він займався рутинною чиновницькою службою, стільки ж (щоправда, з великими перервами) тривала його літературна творчість. Панас Рудченко служив у канцеляріях Гадяча, Прилук, Миргорода, а 1871 р. домігся призначення в губернський центр Полтаву, де й прожив до кінця своїх днів.
Поступово піднявся кар'єрними щаблями, став провідним співробітником Полтавської губернської казенної палати. Він був дуже старанним у праці, дбайливо до неї ставився. Знайшов у службі таке місце, яке забезпечувало матеріальний добробут, але давало змогу бути чесним, не чинити людям зла. Ще вище кар'єрними сходами піднявся брат Іван — дослужився до посади члена колегії Міністерства фінансів. Панаса ж чиновницька кар'єра зовсім не захоплювала.
Вихід з тяжкої духовної кризи підказав І. Нечуй-Левицький, який саме з'явився на літературній арені зі своїми першими творами. Й ось молодий бухгалтер Полтавського скарбництва також вирішує писати, щоб сказати правду про свій прекрасний та нещасний народ, щоб виставити напоказ усьому світові «охранительні начала» самодержавства, людей жорстоких і неситих.
Панас Мирний (уривок із щоденника): «Задумався я над життям свого брата-чиновника. Непривітне те сидіння з дня у день за столом, те брязкання на "щотах”, те поставлення усяких "сведєній” і відомостей, само тобі уїдається у серце, а коли ж нема хіті того робити, коли робиш ради шматка хліба, — о, яке невеселе й тяжке таке життя! Часом і начальник знічев'я налає тебе — то треба мовчати, коли хочеш м'який шматок хліба їсти... Серце моє наливалось огнем, у грудях ходили прибої гніву... О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя — невільне, підданське!»
Світогляд молодого письменника сформувала епоха «великих реформ» 1860-х років: лібералізація громадського життя в Російській імперії, українське національне відродження (хоч і нетривале), громадівський рух. Великий вплив на Панаса справив старший брат.
Талановитий, енергійний І. Рудченко входив до полтавської, а потім київської «Громад», товаришував з М. Драгомановим — визнаним лідером тогочасного українського руху, був знайомий з найавторитетнішими інтелігентами — П. Житецьким, В. Антоновичем, М. Лисенком, М. Старицьким. Демонстративно ходив у народному вбранні. Записував і публікував фольклорні твори, описи народних звичаїв, обрядів, сам пробував сили в поезії. Писав для журналу «Основа», а згодом почав друкувати переклади та літературно-критичні статті у львівській «Правді» під псевдонімом Іван Білик (Білики — рідне батьківське село Рудченків).
Поступово, піднімаючись сходинками чиновницької кар'єри, Іван розгублюватиме народницькі, українофільські переконання — аж поки стане відданим монархістом, відцурається рідної мови, зневіриться в майбутньому української літератури.
Але то буде потім. А в 1860-х роках саме він прищепив Панасові ідеї народницького українофільства, ознайомив із соціалістичними ідеалами в драгоманівській версії, із засадами реалістичної естетики.
У серпні 1872 р. у львівському (тоді закордонному) журналі «Правда» дебютує віршем «Україна» новий автор — Панас Мирний. Нагадаймо, що на підросійській Україні царськими указами тоді було заборонено друкувати твори українською мовою. У листопаді та грудні в «Правді» з'являється й перший прозовий твір цього автора — оповідання «Лихий попутав». Через два роки читач ознайомився з нарисом «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» і повістю «П'яниця». Ці твори відразу привернули увагу критики, яка побачила в них «свіжий та сильний талант». Підбадьорений успіхом, молодий письменник розпочав роботу над повістю «Чіпка», що невдовзі переросте в перший соціально-психологічний роман-епопею з народного життя «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Чернетку нової повісті Панас Мирний надіслав на рецензію братові, який схвалив загальний задум твору. Водночас Іван Білик висловив деякі суттєві зауваження ідейного характеру й запропонував разом перетворити повість на панорамний роман. Спільний задум увінчався блискучим успіхом.
Панас Якович прослужив чиновником 57 років, дійшовши до чину цивільного генерала — дійсного статського радника. Становище зразкового урядовця було несумісним із захопленням українською літературою, яку царський уряд саме в той час прагнув знищити. Україномовну літературну творчість розглядали як щось, з погляду імперських властей, ганебне. Ось чому брати Рудченки творять під псевдонімами й ретельно приховують свої справжні імена. Біографи Панаса Мирного знають лише один епізод, коли письменник відступив від своїх правил.
Панас Мирний та Іван Білик. 1881 р.
У квітні 1892 р. театральна трупа М. Садовського приїхала до Полтави з прем'єрою драми Панаса Мирного «Лимерівна», головну роль у якій грала неперевершена М. Заньковецька. Вистава пройшла з великим успіхом. Під захоплені вигуки публіки: «Автора! Автора!» — зачарований грою талановитої актриси, зворушений до сліз, Панас Мирний забув про свій кодекс — не розкривати, берегти таємницю псевдоніма — і піднявся на сцену. Перед здивованими очима глядачів стояв знайомий багатьом, полисілий, худий, засмоктаний «бомагами» і «докладами», трохи зніяковілий та розчулений колезький радник П. Я. Рудченко. М. Заньковецька поклала на його голову вінок...
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написаний у 26-річному віці, увів Панаса Мирного в коло класиків української літератури. Згодом митець почав писати не менш грандіозний твір — роман «Повія», але з кожним роком усе важче й важче було знаходити час для улюбленої творчої праці: казенні обов'язки забирали всі сили й час. Тож для письменства залишалася третя зміна — ніч, адже в другу зміну (вечір після роботи) він, як старанний чиновник, сидів над узятими з роботи паперами.
З такою завантаженістю на службі й заняттями літературою можна було на все життя залишитися самотнім. Проте особисте щастя все-таки всміхнулося митцеві. Нерозділеним виявилося не лише перше кохання в 16-річному віці. Пізніше юнак двічі закохувався в простих дівчат-наймичок, але вони не розуміли його творчих поривань. Тому стосунки обривалися. Панас болісно переживав нанесені душевні рани. Саме цей тяжкий досвід особистого життя наштовхнув його на створення роману «Повія».
Справжнє взаємне кохання — Олександру Шейдеман — письменник зустрів лише в 40-річному віці. 26-річна обраниця походила з обрусілих німецьких дворян, закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат. Вона зачарувала чоловіка не тільки молодістю, глибокими блакитними очима, а й захопленням літературою та музикою, знанням іноземних мов. Позитивно характеризувало дівчину й те, що жила не на батьківські кошти, а заробляла сама, викладаючи музику.
Мовчазний та замкнений із дитинства, Панас вирішив будь-що добитися взаємності. Він пише красуні сповнені ніжності листи.
Зрештою серце дівчини було підкорене. Вона відмовилася від вигідної партії — пропозиції успішного петербурзького лікаря, щоб вийти заміж за Панаса.
Робочий кабінет Панаса Мирного. Сучасна світлина
1889 р. закохані побралися. Проте подружнє життя виявилося нелегким. Олександра часто хворіла. Крім того, будучи турботливою матір'ю й дружиною, вона так і не стала соратницею та однодумницею чоловіка. Панас усім серцем уболівав за Україну, плекав рідну мову, був близький до простого народу. Вона ж говорила тільки російською, поводилася з людьми по-панськи. У Рудченків народилося троє синів. Для літературної творчості Панасу Мирному залишалося мало часу. Починаючи з 1890-х років він менше пише й рідко друкує свої твори.
Розмірений плин життя родини Рудченків зруйнувала Перша світова війна, а за нею — вир революційних подій. Жахливу звістку приніс 1915 р.: на фронті загинув старший син Віктор, на якого митець покладав великі надії. Адже юнак успішно закінчив університет та успадкував від батька письменницький талант. Згодом, у вирі вже російсько-української війни, Рудченки втратили й наймолодшого сина.
Панас Мирний з нареченою Олександрою. 1889 р.
З великим ентузіазмом письменник зустрів проголошення Української держави й зосередив усі зусилля на утвердженні рідної мови та культури. Ініціював створення в Полтаві товариства наймолодших читачів. Під час білогвардійської окупації, не боячись переслідувань, організував театралізоване «Батькове свято», приурочене 150-літтю з дня народження І. Котляревського. Дуже швидко Панас Якович із сумом переконався, що й більшовицький режим такий же ворожий, як і денікінський, бо грабує й нищить селянство, бо для нього ненависний сам український дух.
28 січня 1920 р. стомлене серце письменника не витримало безперервних випробувань. Труну під червоною китайкою за стародавнім козацьким звичаєм везли на санях двома парами волів. Народний хор співав жалобних пісень. Незважаючи на лютий мороз і воєнне лихоліття, сотні полтавців прощалися з корифеєм української прози, який залишив нащадкам чисте зерно правди про свій народ і свою епоху.
Дружина пережила чоловіка більше ніж на 20 років. Разом із сином вона відкрила в будинку Панаса Мирного меморіальний музей, першим директором якого став Михайло Рудченко, син письменника.
Творчий доробок. Найвизначніші твори Панаса Мирного — великі романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія», повісті «П'яниця», «Лихі люди», «Лихо давнє й сьогочасне». Це були перші зразки української соціально-психологічної прози. А ще в доробку письменника — вірші (718 текстів!), дев'ять п'єс (найвідоміша з них — «Лимерівна»), багато оповідань («Морозенко», «Лихий попутав» та ін.), переклади В. Шекспіра, публіцистика — усього понад тисячу творів. Проте левова частка його доробку залишилася в рукописах — невідомою сучасникам. Та й те, що вдалося надрукувати, було малодоступним, адже виходило друком переважно за кордоном і було заборонене російською цензурою. Лише після смерті майстра, у час національного відродження в 1920-х роках, українці відкрили для себе всю панорамність і цінність його спадщини. Відтоді з'явилися десятки видань його творів, загальний наклад яких уже наприкінці 1960-х pоків перевищив 4 млн примірників, їхні переклади багатьма іноземними мовами, численні академічні та науково-популярні праці, присвячені Панасу Мирному тощо.
Олександра Рудченко із синами
Панас Мирний виявив потужний талант письменника-реаліста, майстра психологічного аналізу, він тонко простежував умови й чинники формування людини як особистості. Його героями стають різні соціальні типи: селяни, поміщики, міщани, інтелігенція.
Своєрідним продовженням теми Г. Квітки-Основ'яненка (повість «Сердешна Оксана») і Т. Шевченка (поеми «Катерина», «Наймичка», «Марія») є сюжет оповідання «Лихий попутав» (1872). У ньому йдеться про поламану долю селянки-сироти Варки Луценкової. Бідна дівчина пішла в найми до міста, народила там байстря, утопила його, після чого життя остаточно покотилося по траєкторії горя: тюрма — каяття — знову найми. Розповідь від першої особи — типовий для попередників художній прийом — Панас Мирний використав, щоб глибше розкрити внутрішній світ героїні.
Появу нової в українській прозі теми засвідчили перші повісті письменника «П'яниця» (1874) і «Лихі люди» (1875). В обох творах змальовано «зайвих людей», відторгнутих суспільством. При цьому він вдався до різкої поляризації героїв. Опозиційні пари персонажів — майже неодмінна прикмета прози письменника.
Сюжет «П'яниці» розгортається як історія двох братів Ливадних, Петра й Івана. Обидва вийшли із селянського середовища. Але перший усе вище піднімається щаблями кар'єри, не зупиняючись ні перед чим. Другий — дрібний чиновник, світла душа, талановитий скрипаль, не може пристосуватися в жорстоких обставинах. Зазнаючи моральних мук від деспотичного начальства, утративши кохану, Іван занепадає духом, спивається й помирає в шпиталі. Панас Мирний зобразив «маленьку людину» у пореформеному суспільстві, яка зуміла зберегти почуття людської гідності, незважаючи на жорстокі удари життя. У повісті виразно проступає одна з основних ознак реалізму — суспільний детермінізм: особистість показана як жертва потворного середовища, ударів долі.
Тип, початий з образу І. Ливадного, продовжився в Петрові Телепні з повісті «Лихі люди». Незмінною залишилася й розстановка персонажів за принципом опозиційних пар. У повісті таких пар дві: з одного боку — Телепень і Жук, з іншого — Попенко та Шестірний. Четверо гімназистів, які приходять до полярних життєвих результатів. Розподіл світла й тіней — різко контрастний. Тріумфують пронирливі й вислужливі (Попенко стає тюремним батюшкою, Шестірний — заступником прокурора). Тим часом літератор Петро Телепень, який вбачав свою місію в тому, щоб «звертати людську увагу на страшні картини нужди та горя, будити жаль у серці», закінчує божевіллям і самогубством. І цей мотив неприкаяності добра (неможливості бути чесним і щасливим серед жорстоких обставин) у Панаса Мирного звучить постійно.
У «Лихих людях» світло надії автор пов'язував з Тимофієм Жуком. Його монологи — це програма народництва 1870-х років: ідеал соціальної рівності; ідеалізація громади, народу, мужика, який має «добру душу та серце» і потребує просвіти; акцент на моральному максималізмі й саможертовності інтелігентів-народників, які несуть свічу знання, свідомості в темряву злиднів і затурканості.
Вершиною епічного мислення Панаса Мирного стали романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і «Повія», у яких письменник художньо досліджує неординарну людину, докладно простежуючи її психічний стан за різних обставин. Про перший роман ви дізнаєтеся пізніше, а зараз зупинимося на «Повії» — широкому епічному полотні, якому Панас Мирний присвятив кілька десятиліть.
Кадр із кінофільму «Повія». У головній ролі — Л. Гурченко. Режисер І. Кавалерідзе. 1961 р.
У творі розповідається про знівечену долю жінки, яку знищило пореформене суспільство з гострими соціальними недугами. Сільська дівчина-сирота Христя Притиківна спочатку стає наймичкою, а потім — міською повією. Незважаючи на це, зберігає у своїй душі залишки людської гідності й совісті.
У романі автор зосереджує увагу на головній у його творчості проблемі «пропащої сили»: особистість — тільки жертва обставин чи й сама несе відповідальність за себе та за інших людей. Проникливий письменник показав не лише трагедію дівчини, а й її власну провину у своїй біді. Заражена сифілісом, безноса, Христя не кинула страшного ремесла, а продовжувала заражати смертельною хворобою інших людей. Соціальне дно, патологічна психіка, найтемніші фізіологічні сторони людської душі — ознаки натуралізму в романі.
Серед драматичних творів Панаса Мирного найвизначнішою є п'єса «Лимерівна» (1892). Вона витримала творчу конкуренцію з найкращими драмами того часу й надовго ввійшла до репертуару «Театру корифеїв». Головну героїню блискуче зіграла М. Заньковецька, яка називала цю роль найулюбленішою.
Основний конфлікт драми розгортається навколо боротьби Наталки й Василя за своє кохання (дівчина змушена одружитися з багатим нелюбом Шкандибенком, який ще й «шкандибає на голову»), а ширше — за своє щастя й волю. Василь — сирота, наймит заможного козака — виявився міцнішим і стійкішим у протистоянні ворожим підступам. Натомість Наталку злі сили не тільки доводять до божевілля, а й змушують накласти на себе руки. Героїня нагадує шекспірівську Джульєтту: заради кохання вона йде навіть на смерть. Трагічна загибель Наталки розставила все на свої місця: нещира, підступна подруга Маруся лементує, що пострижеться після цього в черниці, Лимериха зізнається, що це вона сама «пропила» свою дочку, а Василь збирається йти за Дніпро в гайдамаки, адже там «правда карає кривду».
Драмою «Лимерівна», романами «Повія» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний виконав свою творчу програму — створити щось дуже суттєве в українській літературі, спонукати читача вжахнутися від кричущого суспільного зла, стати людянішим і милосерднішим.
Кадр із кінофільму «Лимерівна». У головних ролях — Т. Алексєєва, Б. Ставицький. Режисер В. Лапокниш. 1955 р.
Коментарі (0)