Борис Грінченко

(1863—1910)

Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (нині Сумська область) у небагатій дворянській родині.

Читати й писати хлопець навчився вже в 5 років. Мовою спілкування в родині була російська, батько говорив українською тільки із селянами, удома ж цурався рідної мови, уважаючи її мужицькою. Тринадцятирічний Борис у батьковій скрині випадково знайшов «Кобзар». Відтоді поезія Т. Шевченка зачарувала хлопця й стала для нього особистим Євангелієм. Цікаво, що бабуся по батькові доводилася двоюрідною сестрою Г. Квітці-Основ'яненкові. У маєтку родини Грінченків часто збиралися освічені люди, гостював тут відомий байкар П. Гулак-Артемовський.

Борис здобув ґрунтовну домашню освіту — спочатку його навчав батько. До вступу в гімназію готував репетитор, студент Харківського університету, який виявився членом підпільної організації народників. Побачивши зміни в поглядах сина, батько відмовився від репетитора, але було вже пізно: свій вплив на підлітка той зробив.

Протягом 1874-1879 рр. хлопець навчався в Харківській реальній школі. Цей престижний на той час навчальний заклад давав добрі знання й відкривав перспективу для навчання в університеті. Під впливом Шевченкового слова Борис почав писати й сам — звісно, українською. Для однокласників він «видає» україномовний журнал. Юний автор пише вірші, драми, критичні розвідки, навіть складає «Словар український».

Але з п'ятого класу (у 15 років!) його виключили й ув'язнили через зв'язки з підпільною народницькою організацією. Поліція затримала Бориса, коли він ішов на заняття; у його портфелі знайшли видані в Женеві М. Драгомановим заборонені брошури. Харківський губернатор зробив усе для того, аби змусити батька зненавидіти сина: він дорікав Дмитрові Грінченку, що син дворянина поширює крамолу в суспільстві. Розлючений батько приходив до ув'язненого сина й вимагав від нього видати імена спільників, бив його, не давав води, переводив у найгірші камери, а в сильні морози наказував робити в них протяги. Борис Грінченко зізнався лише тоді, коли довідався, що його ідейні побратими вже виїхали з країни.

Мужня поведінка хлопця викликала захоплення в молоді. Жахливі тюремні умови й тортури підірвали здоров'я й майбутню кар'єру Бориса: він захворів на туберкульоз і був виключений зі школи без права здобувати освіту. Великим ученим він став лише завдяки самоосвіті.

Після двомісячного ув'язнення Борис працював дрібним канцеляристом Харківської казенної палати. Жив у страшенній бідності, обідав через день у найдешевшій їдальні. Проте саме ця робота показала Б. Грінченкові, що темні, забиті й неосвічені селяни не вміють захистити свої права. І в нього виникло бажання стати вчителем, щоб давати знання простим людям.

Склавши при Харківському університеті екстерном іспити на народного вчителя, у 1881-1893 рр. він працював за фахом на Харківщині, Катеринославщині, Луганщині. У ці роки Борис Дмитрович уславився своєю педагогічною діяльністю: уклав для дітей читанку «Од снігу до снігу», захищав ідею навчання дітей рідною (українською) мовою. На вчительських курсах познайомився з молодою вчителькою Марією Гладиліною. Ця зустріч у його житті була, певно, найсвітлішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило молодих людей. На початку 1884 р. Борис повінчався з Марією, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом — і письменницею та перекладачем. У літературі відома під псевдонімом Марія Загірня.

Борис Грінченко

З 1881 р. Б. Грінченко поєднує педагогічну діяльність з письменницькою творчістю. Художньою творчістю Б. Грінченко займався тільки ввечері після тяжкої цілоденної роботи.

1887 р. молоде подружжя переїздить до с. Олексіївки на Луганщині. Відома освітня діячка, письменниця, українська патріотка Христина Алчевська відкрила тут народну школу. Вона й запросила Б. Грінченка як авторитетного педагога. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті.

З перших днів Грінченки помітили, що учні соромляться свого сільського одягу, тому Марія Миколаївна пошила та вишила собі, маленькій доньці Насті та Борису сорочки з грубого полотна. Відтоді всі в школу охоче одягали українські строї. І цей зовнішній вигляд дітей змінив школу. Особливо ошатними були дівчатка: у вишиваних сорочках, у керсетках, у намисті, із стрічками на голові, з кісниками в косах.

Марія Грінченко

Школа вимушено залишалася російськомовною, але Грінченки намагалися допомогти дітям здобути національну освіту. Задля цього йшли на певні хитрощі: діти вивчали українські букви, і вже на рідній основі — російську абетку. Після уроків читали українські книжки. В олексіївській школі Б. Грінченко зарекомендував себе вчителем-новатором, досвід якого й до наших днів не втратив своєї актуальності, тут він написав близько двохсот художніх творів.

1891 р. Б. Грінченко ввійшов до «Братства тарасівців», що стало прообразом першої державницької партії в Східній Україні.

• Завдання основного рівня

• Пригадайте вивчене на уроках історії України торік. Що вам запам'яталося про «Братство тарасівців»? Чому воно так називалося, хто його створив? Яку мету ставили перед собою братчики?

Культурно-політичний контекст. Дуже продуктивною для національного самоусвідомлення українців стала дискусія, яка розгорілася між Б. Грінченком і М. Драгомановим упродовж 1892-1893 рр. на сторінках чернівецької газети «Буковина». Б. Грінченко назвав свої полемічні розмисли «Листи з України Наддніпрянської», а М. Драгоманов відповідав на них «Листами на Наддніпрянську Україну».

Обидва дискутанти мали багато спільного: були українськими патріотами, сповідували ліві погляди, критично оцінювали надто обережну, угодовську позицію старших громадівців («українофілів»). А от розмежовувало їх бачення принципових тактичних питань.

• М. Драгоманов був послідовним соціалістом, а тому й позитивістом, космополітом1, прихильником федералістичного устрою, атеїстом. Тому не бачив жодних можливостей, навіть у найближчі сто років, для постання незалежної України. Отже, треба зосередитися на соціальних проблемах і демократизації. А для цього наша інтелігенція повинна переймати ідеї західного лібералізму (у його трактуванні — насамперед соціалізму) і боротися за народні інтереси «спільно з освіченими великоросами», разом перетворювати Російську імперію на демократичну федеративну державу. Від національних же ідеалів потрібно відмовитись як від застарілих і шкідливих.

Звідси дивна й небезпечна концепція М. Драгоманова про те, що українцям варто творити відразу дві літератури: одну — для інтелігенції, «високу, общеруську» разом з росіянами й російською мовою, бо наша для цього ще недостатньо вироблена; іншу ж — для простолюду, по-українськи.

• Б. Грінченко наполягав, що українці можуть і повинні вибороти політичну незалежність. А для цього насамперед потрібна національна єдність, а також перехід від красивих гучних слів до копіткої щоденної просвітницької праці серед народу. Звідси й настанова творити єдину українську літературу й тільки рідною мовою.

Уже на початку ХХ ст. хід історії спростував «тверезі» позитивістські прогнози — десятки європейських народів здобули незалежність. А в українській політичній свідомості залишалася панівною концепція М. Драгоманова. Це стало однією з причин поразки визвольних змагань 1917-1922 рр. Тільки після цього український визвольний рух пішов шляхом тарасівців, Б. Грінченка, шляхом, який, зрештою, привів до відновлення незалежності 1991 р.

1 Космополіт (від грецьк. громадянин світу) — прихильник відмови від національної самобутності в ім'я ідеї єдиної загальнолюдської спільноти.

• Завдання основного рівня

• Чи не помічаєте ви відгомону тієї дискусії в сучасних суспільних настроях, політичній думці українців? Про що це свідчить?

1894 р. Б. Грінченко переїхав до Чернігова, тут він почав працювати в губернському земстві, займався впорядкуванням музею українських старожитностей. Реалізував задекларовану в «Листах...» програму: організував видання дешевих брошур українською мовою. Ці книжечки поширювали серед простолюду, щоб вони пробуджували його національну самосвідомість. Було видано 45 назв загальним накладом майже 200 тис. примірників (!), і це в умовах офіційної заборони українського слова.

Однак головним захопленням Б. Грінченка залишається творчість. Митець пише повістеву дилогію «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами», публікує п'єси «Ясні зорі», «Нахмарило», «Степовий гість», «Серед бурі», з'являються його наукові праці, зокрема «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх з нею губерніях» у трьох томах (1400 с.), «З вуст народу» і «Література українського фольклору». Щоб залучити співвітчизників до світового письменства, Б. Грінченко багато перекладає.

За участь в українському русі митця звільняють із чернігівського земства. Родина опиняється без засобів до існування. Але несподівано з'являється цікава робота. Редакція журналу «Киевская старина» запропонувала йому підготувати словник української мови. 1902 р. Грінченки оселилися в Києві.

Історія цього видання сягає початку 1860-х. Тоді й виникла ідея упорядкувати словник рідної мови. Матеріали до нього збирали П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров, О. Маркович і багато інших ентузіастів з усієї України. Проте після Валуєвських заборон робота хоч і тривала, але загальмувалася. Її пожвавив Б. Грінченко, він додав до словника десятки тисяч слів. Упродовж багатьох років Борис і Марія працювали над виданням по 15 і більше годин щоденно.

Незабаром ця титанічна праця увінчалася успіхом. У 1907-1909 рр. «Словарь української мови» був надрукований. Чотиритомне видання містить 68 тис. слів з народної й писемної мови. Досі він залишається авторитетним, найбагатшим джерелом живої народної мови (1996 р. після багаторічної заборони словник було перевидано).

• Завдання основного рівня

• Знайдіть цей словник у бібліотеці чи в Інтернеті (адреса: http://hrinchenko.com/spisok/bukva/be-1.html). Доберіть із нього 10-20 українських слів, яких ви досі не чули, з'ясуйте їхні значення.

Донька Грінченків, Настя, також цікавилась українським національним рухом, перекладала, писала вірші, оповідання, статті, захоплювалася музикою. Після закінчення гімназії поїхала до Львова, де навчалася на філософському факультеті університету.

Настя Грінченко

Незабутнє враження справила на дівчину зустріч з І. Франком. Приїжджаючи додому в Київ, незважаючи на суворий нагляд поліції, вона привозила підпільну літературу. За активну участь у революційних подіях 1905 р. Настю заарештували. У тюрмі вона захворіла на туберкульоз і 1908 р. померла. Невдовзі не стало й її крихітного сина — єдиного онука Бориса та Марії.

Це нещастя остаточно підкосило здоров'я поета. У вересні 1909 р. на зібрані українцями кошти Б. Грінченко в супроводі дружини виїздить на лікування до Італії. Але навіть благодатне італійське підсоння його вже не врятувало. 6 травня 1910 р. видатний митець, науковець, освітній та громадський діяч перейшов у вічність. Похорон відбувся 9 травня в Києві на Байковому цвинтарі.

Творчий доробок. Творча спадщина письменника нараховує 5 повістей, кілька драматичних творів, близько 50 оповідань, том поезій та велику кількість публіцистичних, історико-літературних і науково-популярних праць.

За тогочасною традицією деякі твори митця романтичні за стилем (історичні та частково дитячі), переважна ж більшість — реалістичні.

Визначальна ознака світогляду й художнього стилю митця — послідовний націонал-демократизм, тобто обстоювання й популяризація національних цінностей, а також ідеалів свободи людини, народовладдя, соціальної справедливості, рівноправності.

Поезія. Б. Грінченко дебютував як поет 1881 р. в галицькому часописі «Світ» за сприяння І. Нечуя-Левицького й І. Франка. Відтоді під власним прізвищем і під різними псевдонімами (П. Вартовий, Іван Перекотиполе, Василь Чайченко, Б. Вільхівський) він систематично друкувався в періодичних виданнях, найчастіше галицьких, бо в підросійській Україні українське слово було заборонене.

Рання поезія митця ще позначена певною невправністю та наслідуванням мотивів, образів Т. Шевченка й інших старших письменників. Однак поступово автор виробив власний поетичний стиль.

Протягом життя поет видав шість збірок, найпопулярніші з них — «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Хвилини» (1903). Більшість віршів — публіцистичні (нерідко й декларативні) за змістом. У них переважають громадянсько-патріотичні мотиви. Для Б. Грінченка поезія — це насамперед знаряддя в змаганні за національне й соціальне визволення рідного народу.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 10 клас Пахаренко (профільний рівень)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)